Її ключові терміни і поняття
Найрізноманітніші політичні відомості завжди були присутні в географічних країнознавчих описах. Згодом з’явився і термін «політична географія», який стали вживати коли йшлося про розгляд політичної будови держав чи ситуації на політичній карті світу. Першим цей термін використав французький філософ Тюрго у 1750 році.
Це був той період європейської суспільної історії, коли зароджувалися сучасні суспільні науки. Політичну географію як самостійну науку започаткував німецький географ Фрідріх Ратцель, який надрукував першу роботу з цієї проблематики у 1885 році та першу монографію під назвою «Politische Geographie» у 1897 році. На межі ХІХ-ХХ століть активізували політико-географічні дослідження вчені Великобританії, Франції, США та інших країн.
У цей же час в надрах політичної географії зародилися ідеї геополітики. Сам термін «геополітика» запровадив у науковий обіг шведський політолог і державознавець Рудольф Челлен у 1899 році.
Політична географія – особлива суспільно-географічна наука в межах системи географічних дисциплін. З одного боку, політична географія – наука політична, оскільки вивчає насамперед політичні відносини, явища і процеси; але водночас вона є географічною, тому що має на меті вивчення конкретних територіальних соціально-економічних систем та взаємозв’язків між їх елементами.
Таким чином, політична географія – одна з галузей науки, що знаходиться на стику наукових дисциплін, саме такі дослідження в сучасних умовах розвиваються найбільш інтенсивно. Предмети таких галузей науки не просто межують між собою, але й певною мірою накладаються один на одного (ось чому політична географія відноситься до блоку галузево-комплексних суспільно-географічних наук). Політична географія вивчає територіальні аспекти політичної сфери суспільного життя, яка являє собою сукупність багатьох явищ, процесів та громадських інститутів.
У системі політичних наук політична географія має тісні зв’язки з політологією, міжнародним правом, наукою про міжнародні відносини, адміністративним правом і вносить у регіональні та порівняльні аспекти цих наук потужний географічний контекст. Пов’язана політична географія також з історією, економікою (особливо з дослідженнями міжнародних економічних відносин), етнографією, релігієзнавством та іншими дисциплінами.
Спорідненою з політичною географією є геополітика. Об’єкти дослідження цих наук на макрорівні частково збігаються. Різниця – у відмінностях предмета дослідження. Прикладна геополітика до того ж є досить заангажованою (адже здійснюється з позицій інтересів певної держави). Актуальним є перехід до розгляду предмету геополітики з позицій взаємодії, а не конфронтації країн.
Як частина суспільної географії, політична географія надзвичайно тісно пов’язана з іншими її галузями. Політико-географ зобов’язаний знати всі ланки зв’язків у соціально-економічних системах. Наприклад, суттєвий вплив на політичну ситуацію як безпосередньо, так і опосередковано спричиняють особливості систем розселення, які вивчаються географією населення (індивідуальна психологія і політична орієнтація мешканців тих сільських місцевостей, де населення мешкає переважно у крупних селах, і тих, для яких властиве дисперсне розселення фермерського населення, як правило, сильно відрізняються).
Предмет дослідження політичної географії безпосередньо торкається предмета військової географії, особливо під час вивчення крупних регіонів. Для військової географії являє інтерес оцінка політико-географічного положення країни чи району, вивчення співвідношення збройних сил, наявність чи відсутність пацифістських (проти будь-якого застосування військової сили незалежно від його мети і характеру), сепаратистських (за територіальне відокремлення, вихід із складу держави), іредентистських (за повернення втрачених колись територій) рухів і виступів та багато іншого.
Політична географія, подібно країнознавству, «синтезує» висновки географії господарства, населення, культури та інших складових нашої науки. Це дозволяє розцінювати політичну географію не тільки як особливу науку, але й як наскрізний напрямок, що подібно до географії населення «пронизує» всю суспільну географію.
Політико-географічні дослідження можуть стосуватися також історії розвитку процесів. Це дослідження політико-географічних процесів далекого минулого або спроби політико-географічного прогнозу (наприклад, регіонального прогнозу результатів виборів).
У політичній географії почали вже формуватися і певні підгалузі, для яких можна визначити самостійний об’єкт або предмет дослідження. Це, наприклад, електоральна географія, етнополітична географія, політична географія Світового океану та його акваторій тощо.
Отже, політична географія – це суспільно-географічна наука, що вивчає формування політичної карти світу, розміщення і територіальне поєднання політичних сил в їх взаємозв’язку з просторовою організацією життя суспільства (кордонами, адміністративно-територіальним поділом та іншим).
Об’єкт політичної географії – територіально-політичні системи (ТПС), які взаємодіють між собою та з геопростором.
Територіальна політична система – це сув’язь (іншими словами – взаємозалежне сполучення) різноманітних елементів політичної сфери, яка функціонує на певній території. Цілком зрозуміло, що ці системи відрізняються складністю і масштабом.
За складністю ТПС можуть бути інтегральними, багатокомпонентними, «галузевими». Це, наприклад, системи і кластери держав, регіональні інтеграційні утворення, військово-політичні угруповання країн, системи державних кордонів, системи адміністративно-територіальних одиниць, адміністративних центрів, виборчих округів та багато інших. Це також можуть бути системи політичних чинників, що впливають на розвиток систем розселення, загострення екологічних ситуацій тощо.
За масштабами вирізняють ТПС, а, відповідно, і масштаби їх дослідження – глобального (світ), регіонального (країни та їх групи) або місцевого рівня.
Граничним об’єктом дослідження політичної географії виступає власне політична карта світу (як найбільша за масштабом ТПС). Предметом є політико-територіальна організація суспільства у географічному просторі.
Поняття «політична карта світу» має подвійне смислове навантаження. В утилітарному розумінні – це географічна карта (атлас) Землі або регіону, на якій відображена різноманітна політико-географічна інформація, у абстрактному (науковому) – усе розмаїття даних про тканину політичного життя світу, окремих регіонів і країн.
В зв’язку з цим не дуже вдалою виглядає спроба визначення політичної карти світу через дефініцію «карта» (до того ж такий підхід «грішить» певною тавтологією). З наукової точки зору слід віддати перевагу визначенню у контексті абстрактного підходу.
Політична карта світу – це сформована сукупність ( система ) суверенних держав, залежних територій, Антарктиди та вод Світового океану.
Провідна сукупність об’єктів, зображених на ній – це території, країни та держави. Найширшим за змістом і частотою використання є поняття «територія» і відповідний йому науковий термін.
Територія – частина поверхні суходолу на Землі з властивим тільки їй набором природних і створених людською діяльністю ресурсів, що має певні просторові межі та географічне положення.
Територія має як суто кількісні (площа, протяжність), так і якісні (географічне положення, особливості рельєфу, ступінь розчленованості берегової лінії) характеристики. Тому однакові за розмірами території можуть мати різну цінність для суспільства.
Відповідно, коли йдеться про морські простори, вживається термін «акваторія»[1]. Акваторії Світового океану (а це 71% земної поверхні) все активніше долучаються до політичного життя планети, оскільки мова йде не тільки про могутність військово-морських флотів держав, але й свободу цивільного судноплавства, можливості використання природних ресурсів, екологічну безпеку, розвиток рекреаційної галузі тощо.
Логічним виглядає вживання узагальнюючого родового поняття «геоторія», в якому об’єднується зміст понять територія, акваторія та аероторія[2]. Отже, для професійного географа важливо розрізняти специфіку вживання атрибутів «геоторіальний», «територіальний» і, тим більше, «просторовий».
Країна – це територія з визначеними кордонами і заселена певним народом, що в політико-географічному відношенні може мати державний суверенітет або бути залежною.
Загалом на політичній карті світу налічується близько 230 країн (різні автори називають від 224 до 237 країн; але абсолютна точність у відповіді на це питання є неможливою і навіть некоректною через існування таких спірних за статусом територій, як іспанські міста на африканському березі Сеута і Мелілья або Фолклендські (Мальвінські) Острови; нейтральних зон (наприклад, між Іраком, Кувейтом і Саудівською Аравією); невизнаних і самопроголошених держав, починаючи від Тайваню, Турецької Республіки Північний Кіпр, Придністровської Молдавської Республіки, Косово й Абхазії та завершуючи віртуально-анекдотичною Сіландією[3]).
Оскільки в сучасному світі існує ціла низка несуверенних утворень з різним статусом (колонії, напівколонії, окуповані території, спірні території, підопічні території, нейтральні зони та інші), то по відношенню до таких країн, що позбавлені економічної та політичної самостійності, можна використовувати узагальнюючий термін «залежні території». Кількість залежних територій перевищує три з половиною десятки. Держава, що володіє залежними територіями, називається метрополія.
Держава – суверенне політичне утворення, країна з певною територією, населенням, господарством і політичною владою в ній.
Держава є основним носієм прав і обов’язків у міжнародних відносинах. Таким чином, держава – найбільш важлива політико-географічна одиниця. Лише держави можуть бути членами міжнародних організацій (таких як ООН, МВФ, СБРР, ЄЕС, НАТО, ОПЕК, МАГАТЕ або подібних), всі інші об’єкти політичної карти мають відносно менше (підпорядковане) значення.
Отже, головною юридичною ознакою держави є суверенітет (іншими словами – політична самостійність, незалежність).
Для забезпечення свого суверенітету незалежні держави створюють системи законодавчої, виконавчої та судової влади, валютно-грошову систему, митну і податкову служби, органи безпеки, національні збройні сили, а також дипломатичні установи.
Суверенітет передбачає, що всі незалежні держави формально рівні між собою, незважаючи на розміри, чисельність населення й армії, наявність чи відсутність ядерного статусу (хоча витримувати це положення у практиці міждержавних стосунків об’єктивно дуже важко[4]).
Станом на сьогоднішній день число держав на політичній карті світу становить 194[5], розподіляються вони по частинам світу таким чином: Європа – 44, Азія – 47, Африка – 54, Америка – 35, Австралія та Океанія – 14.
Територія держави (або державна територія) – це частина земної кулі, що включає в себе сушу та води, їх надра, повітряний простір над ними, які знаходяться в кордонах держави та під її суверенітетом.
До державної території належать також екстериторіальні елементи: кораблі, літаки, морські кабелі поза межами власне території держави, території посольств, генеральних консульств, дипломатичних місій і представництв даної держави, на які поширюється її суверенітет.
Не слід плутати державну територію з національною (або етнічною) територією, тобто частиною земної поверхні, яка історично суцільно заселена певним народом. Скажімо, українська державна територія не збігається абсолютно точно з українською етнічною територією. А, наприклад, курдська етнічна територія взагалі розташована у межах п’ятьох держав (Туреччина, Сирія, Ірак, Іран, Азербайджан). Азербайджанці живуть на територіях кількох держав, зокрема в Ірані їх навіть більше, ніж в самому Азербайджані. Схожа ситуація склалася і з розселенням монголів: в Китаї (автономний край Внутрішня Монголія) їх мешкає набагато більше, ніж у Монголії.
Державний кордон – це дійсно визначені на земній поверхні або уявні, але позначені на карті лінії, що визначають межі сухопутної та водної території держави. У випадку виходу держави до морів та океанів державним кордоном вважається зовнішня межа територіальних вод.
Процес встановлення державних кордонів відбувається у два етапи – спочатку делімітація, а потім демаркація. Делімітація – це договірне визначення напрямку та положення кордонів з додаванням відповідної карти; демаркація – це безпосереднє встановлення кордонів на місцевості.
Територіальні води – морський 12-тимильний пояс, що прилягає до узбережжя або внутрішніх вод держави. У першому випадку 12 морських миль відраховується від лінії найбільшого відпливу. Морська миля є несистемною одиницею виміру відстаней, вона дорівнює 1 км 852 м(у морській термінології ця відстань інакше називається «вузол»).
Внутрішні води – це розташовані в межах державної території озера, річки, канали, а також внутрішні моря, затоки, бухти та лимани, що мають ширину проходу менше 24 морських миль.
Щоправда, відомі випадки віднесення частини морських вод до внутрішніх і при більшій ширині проходу (вхід у Кольську затоку у Баренцовому морі Росія повністю відносить до своїх внутрішніх вод), а також специфічне вирішення питання по Азовському морю, яке вважається внутрішніми водами одночасно двох держав (Росії та України).
За межами територіальних вод прибережних країн усі держави мають право вільного торгового та військового судноплавства, вільного прольоту над морем, прокладання кабелів та підводних трубопроводів. Міжнародним правом закріплено статус «відкритого моря», акваторія якого перебуває у спільному користуванні всіх держав і народів, у тому числі й континентальних (Австрія, Швейцарія, Чехія та деякі інші внутрішньоконтинентальні країни мають власний торговий флот).
З огляду на важливе транспортно-географічне та військово-стратегічне значення деяких морських проток, які повністю перекриваються територіальними водами прилеглих держав, їм надано статус міжнародних згідно спеціальних угод: Гібралтар (вихід із Середземного моря в Атлантичний океан), Зунд (вихід із Балтійського моря у Північне), Босфор і Дарданелли (вихід із Чорного моря в Середземне).
Використання біологічних багатств та мінеральних ресурсів Світового океану давно вже набуло індустріальних масштабів. Тому група латиноамериканських країн наприкінці 60-х років ХХ століття виступила ініціатором встановлення 200-мильних виключних морських економічних зон, які є відкритими для вільного судноплавання, але в них забороняється будь-яка господарська діяльність (вилов риби, заготівля водоростей, видобуток корисних копалин тощо) без дозволу держави-хазяйки.
До середини 80-х років ХХ століття цей приклад наслідували практично всі держави світу. Зараз на економічні зони припадає 40% акваторії Світового океану, у тому числі райони, які дають 96% вилову риби (через це свого часу виникла низка конфліктів, зокрема «тріскові війни» між Канадою і Францією, Великобританією та Ісландією).
Виключні морські економічні зони часом набагато перевищують площу суходільної території держави і можуть багато додати до ресурсного потенціалу тієї чи іншої країни. Наприклад, у Японії площа суходільної державної території становить 372 тис. км2, натомість акваторія виключної економічної зони займає 4,5 млн. км2. Взагалі, проведення економічної зони навіть навколо мікроскопічного острівця додає 400 км2 акваторії в господарське розпорядження країни. В результаті така карликова острівна країна як Федеративні Штати Мікронезії (площа суходолу становить всього 701 км2, а чисельність населення – 114 тис. осіб) має виключну економічну зону в Тихому океані площею у 6 млн. км2. Ще краща ситуація в іншої океанійської країни Кірибаті: при сумарній площі суходолу у 730 км2 та чисельності населення у 76 тис. осіб вона має акваторію виключної економічної зони аж у 8 млн. км2.
Боротьба за встановленню контролю над районами континентального шельфу є важливим елементом геостратегії багатьох держав, що пов’язано з доступом до мінеральних та інших ресурсів, нехай поки що і недостатньо розвіданих та вивчених.
Наприклад, Україна лише 2009 року врегулювала проведення меж морської економічної зони з Румунією у Чорному морі (через суперечку стосовно статусу острова Зміїний), натомість досі залишається неврегульованим питання розмежування з Росією у Азовському морі й Керченській протоці).
Особливим об’єктом політичної карти світу є Антарктида. Цей материк позначається на політичній карті світу білим кольором зовсім не через льодовиковий покрив, а тому, що не має жодного державного утворення, та й взагалі не має постійного населення.
Територія Антарктиди згідно міжнародних домовленостей не належить нікому. Цей політико-географічний регіон включає сам материк та прилеглі до нього акваторії Світового океану до 60о південної широти включно.
Сьогоднішня Антарктида – це нейтральна демілітаризована територія, статус якої регулюється Договором про режим Антарктиди, підписаним у Вашингтоні у 1959 році. Держави, що підписали договір, погодилися «заморозити» свої територіальні претензії на антарктичні райони, які не можна використовувати як військову базу або театр воєнних дій.
Натомість в Антарктиді виділяються сектори відповідальності певних країн за збереження природних комплексів у незайманому стані. Поки що будь-яка господарська діяльність в Антарктиді заборонена, крім науково-дослідних робіт. Зараз в Антарктиді працюють наукові станції 17 країн світу, серед них й України. Українська станція «Академік Вернадський» (колишня британська станція «Майкл Фарадей»[6]) розташована за координатами 66о15' південної широти та 64о16' східної довготи на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу. Завдяки участі в антарктичних дослідженнях Україна отримала квоту щодо вилову криля і риби у шельфовій зоні Антарктиди.
Слід визнати, що крім розглянутих загальновизнаних об’єктів політичної карти світу, у ХХІ столітті швидко зростає значення нових агентів світосистемних процесів. Такими є транснаціональні корпорації і банки (ТНК і ТНБ), міжнародні організації (МВФ, СБРР, СОТ, ФАО), регіональні інтеграційні системи (ЄЕС, НАФТА, АСЕАН), світові міста, насамперед Нью-Йорк, Токіо, Осака, Лондон, Париж, Берлін, Мюнхен, Рим та інші.
Суми річних продажів найбільших ТНК світу (таких як «Екссон-Мобіл», «Бритіш Петролеум», «Шеврон-Тексако», «Дженерал Моторз», «Дженерал електрик», «Тойота» та подібних їм) співставні з валовим внутрішнім продуктом малих європейських країн або найбільших країн Азії. Вартість же цінних паперів та фінансові можливості деяких ТНК або міжнародних організацій на кшталт МВФ та СБРР (останніх інколи називають «світовим урядом у підпіллі») перевищують розміри накопичень золотовалютних резервів навіть таких країн як ФРН, Великобританія, Франція, Італія, Росія. Колосальні фінансові можливості мають великі світові міста (агломерації Нью-Йорку, Токіо, Лондону, Парижу продукують 20-25% ВВП своїх держав).
Звичайно, що у правовому аспекті держава поки що є вищою, а ТНК – підпорядкованою одиницею, адже діяльність останніх регулюється законами перших. Та навіть не маючи законодавчої ініціативи, а лишень завдяки процесам лібералізації і глобалізації ТНК отримали унікальну можливість активно лобіювати свої інтереси як на внутрішніх, так і зовнішніх ринках, а також суттєво впливати на прийняття політичних рішень.
Традиційно забезпечення зв’язків між компонентами світосистеми здійснювалося шляхом руху товарів та послуг на ринках, особливо в зовнішній торгівлі сировиною, промисловими та сільськогосподарськими товарами, а також при трансфері технологій та русі інвестицій. Але на межі тисячоліть в умовах інформаційно-технологічної революції створено нові інтернаціональні транспортно-логістичні та інформаційно-комунікаційні системи. Формується небачена суперсистема фінансово-інформаційних зв’язків у масштабах всієї планети. Нової якості набувають цивілізаційні комунікації в галузях культури, мистецтва, спорту, мас-медіа, шоу-бізнесу.
Висновки:
1. Політична географія – це суспільно-географічна наука, що вивчає формування політичної карти світу, розміщення і територіальне поєднання політичних сил в їх взаємозв’язку з просторовою організацією життя суспільства (кордонами, адміністративно-територіальним поділом та іншим).
2. Термін «політична географія» вперше запропонував французький філософ А. Тюрго у 1750 році, але «науковим батьком» політичної географії став німецький антропогеограф Фрідріх Ратцель (1844 – 1904).
3. Протягом ХХ століття політична географія пройшла складний шлях розвитку. Кілька «спалахів» інтересу до політико-географічних досліджень «спровокували» поступову трансформацію уявлень про об’єкт і предмет науки. Спочатку стало зрозуміло, що в географії соціально-економічні й культурологічні геопросторові відмінності не завжди пов’язані з відмінностями суто природними, а пізніше суттєво змінилося розуміння і самого поняття «політика».
4. У політичній географії вже сформувалися певні підгалузі із самостійними об’єктами і предметами дослідження – наприклад, електоральна географія, етнополітична географія, політична географія Світового океану.
5. В сучасному розумінні об’єктом політичної географії слугують територіально-політичні системи (ТПС), які взаємодіють між собою та з геопростором. Під ТПС розуміється сув’язь різноманітних елементів політичної сфери, яка функціонує на певній території. Найбільша за масштабом ТПС – це політична карта світу.
6. Предметом політичної географії слугує політико-територіальна організація суспільства в географічному просторі.
7. Політична карта світу – це сформована сукупність (система) суверенних держав, залежних територій, Антарктиди та вод Світового океану.
8. Поняттєво-термінологічний апарат політичної географії ґрунтується на визначеннях геоторії, країни, держави, державної території і державних кордонів, територіальних і внутрішніх вод, політико-географічного положення та ін.
9. Геоторія – узагальнююче родове поняття, в якому об’єднується зміст таких термінів як територія, акваторія та аероторія.
10. Територія – частина поверхні суходолу на Землі з притаманними їй природними та створеними людською діяльністю ресурсами, яка має певні просторові межі й географічне положення.
11. Акваторія – обмежена частина водної поверхні Землі з властивим їй набором природних та антропогенних властивостей і ресурсів, що характеризується географічним положенням, протяжністю, глибиною тощо.
12. Аероторія – будь-яка частина повітряної оболонки Землі, відповідним чином співвіднесена із територією або акваторією.
13. Країна – територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному відношенні може мати державний суверенітет або бути залежною. На політичній карті світу налічується близько 230 країн.
14. Держава – суверенне політичне утворення, країна з певною територією, господарством і політичною владою в ній. Сучасна політична карта світу налічує 194 держави.
15. Суверенітет – незалежність держави, її право самостійно вирішувати свої внутрішні та зовнішні справи без втручання сторонніх сил, здатність вступати у політичні відносини з іншими суб’єктами міжнародного права, а також бути членом відповідних міжнародних організацій.
16. Територія держави – частина земної кулі, до якої входять суша та води, їх надра, повітряний простір над ними, що перебувають у кордонах держави та під її суверенітетом.
17. Державний кордон – позначені на земній поверхні чи уявні, але позначені на карті лінії, які визначають межі сухопутної або водної території держави.
18. Територіальні води – морський 12-мильний пояс, що прилягає до узбережжя чи внутрішніх вод держави. В першому випадку відстань відраховується від лінії найбільшого відпливу. Зовнішні межі територіальних вод вважаються державним кордоном на морі.
19. Внутрішні води – розташовані в межах державної території озера, річки, канали, внутрішні моря, затоки, бухти та лимани, які мають ширину проходу меншу за 24 морських милі.
20. Економічна зона – 200-мильна морська смуга, яка прилягає до територіальних вод держави, відкрита для вільного судноплавства, але заборонена для господарської діяльності з боку інших країн.
21. Геоторія Антарктиди включає в себе материк та прилеглі до нього акваторії Світового океану до 60о пд. ш. включно, які згідно міжнародних домовленостей не належать нікому.
22. Новими агентами світосистемних процесів внаслідок глобалізації та інформаційно-технологічної революції стають потужні міжнародні організації, кластери держав, ТНК і ТНБ, світові міста тощо.
[1] Акваторія – обмежена частина водної поверхні Землі з властивим їй набором природних та антропогенних властивостей і ресурсів, що характеризується географічним положенням, протяжністю, глибиною тощо.
[2] Аероторія – будь-яка частина повітряної оболонки Землі, відповідним чином співвіднесена із територією або акваторією. Питання про верхню межу аероторії залишається невирішеним. ІКАО (Міжнародна організація цивільної авіації) пропонує обрати для цього висоту 100 км (далі починається відкритий космос, що належить всім без виключення). Але не всі держави з цим підходом погоджуються.
Термін «аероторія» вважається більш вдалим, ніж вживаний у юридичній практиці аналог «повітряна територія», оскільки у території немає вертикального виміру.
[3] Сіландія заснована 1967 р. у відкритому морі за 6 миль від узбережжя Великобританії на покинутій морській платформі «Раф Тауер» розміром 140 на 40 метрів. За часи Другої світової війни платформа використовувалася для захисту британської території від гітлерівської авіації. Відставний майор британської армії Рой Бейтс поселився на ній з дружиною і сином, проголосивши тут Князівство Сіландію, а себе принцом-сюзереном Роєм Сіландським. 1968 року Великобританія вирішила без зайвого розголосу виселити непроханих гостей. Майор Бейтс встиг на той час добре озброїтися і відкрив з платформи вогонь по катеру берегової охорони. Катер змушений був поплисти геть, а Бейтса заарештувала поліція, коли він відправився на берег за покупками.
Суд Бейтс виграв. Суддя змушений був визнати, що юрисдикція суду не поширюється за межі британської території. У 1987 р. Великобританія розширила свої територіальні води з 3 до 12 морських миль, але принц Рой зустрічно оголосив про розширення територіальних вод Сіландії, уникнувши таким чином входження до складу Великобританії (міжнародне право забороняє включати до свого складу нові території шляхом розширення територіальних вод). Велика держава була змушена «закрити очі» на факт існування Сіландії.
Найприбутковішою справою уряду Сіландії є продаж сіландських паспортів. Наприкінці 90-х років ХХ століття стався справжній вибух «сіландської паспортизації»: 150 тис. мешканців Гонконгу та Макао, які боялися стати громадянами комуністичного Китаю, заплатили по 1 тис. доларів за паспорт. Люблять користуватися сіландськими паспортами пострадянські й балканські мафіозі та деякі інші люди з нечистою совістю.
Тривале існування Сіландії стало можливим завдяки міцним засадам британської демократії і судової системи. Не бракувало підтримки й з боку засобів масової інформації, які вважали Роя Бейтса сучасним втіленням Дон Кіхота, що змагається з бюрократичними млинами буржуазії.
[4] 19 березня 2014 року на засіданні Ради Безпеки ООН російський представник Віталій Чуркін заявив представнику Катару буквально наступне: «Ще раз вякни щось у такому тоні, і твій Катар не доживе до завтра». А потім додав так, щоби всі почули: «Катар – це де? Катар верхніх чи нижніх дихальних шляхів?» Коментарі тут зайві. Ця хвороба називається «великодержавний шовінізм».
[5] Офіційно «наймолодшою» державою світу вважається Південний Судан (можливі варіанти назви – Нільська Республіка або Азанія), утворена 2011 року. До того цей статус був у Чорногорії, яка отримала незалежність 2006 року. Починаючи з 2008 року ціла низка держав визнала незалежність Косово, але Україна принципово не входить до їх кола. Схожа ситуація склалася із проголошенням і визнанням Абхазії та Південної Осетії. Своєрідною залишається ситуація із карликовою карибською країною Аруба. У 1999 році вона вийшла із складу Нідерландських Антильських Островів, але досі не подала заявку на вступ до ООН, тому її продовжують вважати володінням Нідерландів.
[6] Передача станції українським полярникам відбулася 6 лютого 1996 року.