Теорії походження Давньоруської держави
ЗМІСТ
| Вступ | |
| 1. Теорії походження Давньоруської держави | |
| 2. Об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва | |
| 3. Процес становлення та формування Київської Русі | |
| Висновки | |
| Список використаної літератури |
ВСТУП
Понад одинадцять століть тому на величезному обширі Східної Європи в процесі поступового і послідовного соціально-економічного розвитку народилася перша держава східних слов'ян. Давньоруські книжники називали її Руссю, або Руською землею, а сучасні історики називають Київською, або Давньою, Руссю. Русичі, чисельність яких досягла 5-6 млн., жили заможно, творили велике, народжували мудре і прекрасне і по праву пишалися своїми здобутками. Рівень економічного розвитку їхньої держави був високим. Землеробство і скотарство, ремесла і промисли були високопродуктивними, а енергійні й багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі. Вагомих здобутків досягла духовна і матеріальна культура Русі. Це була одна з найбільших, найрозвинутіших і наймогутніпіих держав середньовічного світу.
У VIII-IX ст. прискорився процес майнового розшарування у східних слов’ян. Водночас зросла зовнішня загроза із прихо дом у Східну Європу нової орди – хозар. Усе це стимулювало процес державотворення. Постала потреба об’єднання всіх схід них слов’ян в одній державі, що було здійснено київськими князями. Це полегшувалося спільністю походження, мови, культури, ментальності й території розселення східних слов’ян. Спочатку Київ став центром полянського племінного союзу, а у 882 р. варязький князь (точніше – регент) Олег, який правив у Новгороді, захопив Київ і перетворив його на центр своєї держави. Так виникла Київська Русь.
Метою даної роботи є з’ясування особливостей виникнення держави Київська Русь.
Предметом дослідження є держава Київська Русь.
Об’єктом дослідження є особливості історичного процесу виникнення держави Київська Русь.
Теорії походження Давньоруської держави
До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирішення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хроністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.
У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму [1, c. 41]. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов'ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.
На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду – виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?
У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.
На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:
1) Русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;
2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;
3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;
4) ісламські географи та мандрівники IX – X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян» [1, c. 42].
На противагу антинорманісти стверджували:
1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;
2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;
3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840-880) чітко називає русів слов'янським племенем;
4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника» [1, c. 43].
Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спричинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підвалини сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.
Нині норманська теорія походження Давньоруської держави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі «варязького чинника» в політичному житті Східної Європи. Яскравим свідченням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: «Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання багатьох елементів. Варяги були лише елементом серед багатьох, однією історичною силою серед інших. Руська історія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів».
Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ц я версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.
Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.