Негативне визначення свободи

План

1. Поняття суспільства у філософії

2. Основні підходи до розуміння суспільства

3. Закони суспільства, їхній характер і особливості

4. Роль географічного природного середовища у житті суспільства

5. Демографічні чинники суспільного розвитку

6. Матеріальні основи розвитку суспільства

7. Політична система суспільства

8. Громадянське суспільство

9. Сутність духовного життя суспільства. Поняття культура

10. Історичні типи суспільства. Поняття «суспільно-економічна формація» і «цивілізація»

11. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу

1. Поняття суспільства у філософії

Існує концепція, що суспільство – це частина природи, яка відокремилась і тому продовжує жити і розвиватись за законами природи (натуралістична трактовка, теорія соціального дарвінізму – де головне в суспільстві – боротьба видів або класів, виживання сильних).

Друга концепція – феноменологічна – суспільство розглядається як середовище людини з її суперечливими зв’язками і відносинами.

Третя концепція – суспільство – це соціальна форма руху матерії. Основною категорією цього статусу є наявність суспільного буття, що розвивається під егідою людини.

Четверта концепція – суспільство – це людство в цілому, це історично визначений спосіб існування і спілкування людей в їх сукупності.

П’ята концепція – теологічна – суспільство – це результат божественного творіння.

Отож суспільство – це цілісна система історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей по приведенню природи і власного життя у відповідність до своїх потреб.

Але мало сказати, що суспільство – це система. До цього слід додати, що наявність розумних людей в ньому перетворює систему на живий, вічно рухомий і відновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток, занепад і перехід до нового ступеня; тобто розглядати феномен суспільства ми повинні завжди діалектично (в суперечці).

2. Основні підходи до розуміння суспільства

Існують два підходи до розуміння суспільства та його історії – матеріалістичний та ідеалістичний. Про це чітко говориться в праці К.Маркса «До критики політекономії».

Ідеалістичний підхід – вважати першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість (наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї).

Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва.

К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів – матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства.

Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову.

Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії (на відміну від ідеалістичного принципу), суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість.

Тобто, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого «економічного детермінізму» не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням (наприклад, політикою) треба визнавати.

На основі такого розуміння визначимо основні категорії в соціальній філософії.

Суспільне буття – це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини (матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо).

Суспільна свідомість – це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини.

Між цими категоріями існує нерозривний зв’язок, в якому повинно передувати буття (тобто економічна сторона). Який характер має буття (тобто виробничі відносини), такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо.

Щоб вийти з кризи, слід перш за все вдосконалювати економічну систему, здійснювати приватизацію власності, налагоджувати фінансово-кредитну систему тощо.

3. Закони суспільства, їхній характер і особливості

Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку. Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротний характер, деякі філософи (особливо ідеалістичного напряму) взагалі заперечують існування об’єктивних законів історичного розвитку і тим самим відмовляються від раціонального керування суспільними процесами і передбачення їхніх перспектив.

Більшість філософів вважають все-таки, що закони існують, що історичні процеси пізнавані, але трактують їх пізнаваність через ідеалістичну аргументацію (наприклад, як у Гегеля – пізнаваність історії через пізнання абсолютної ідеї).

Діалектико-матеріалістичне розуміння законів суспільства полягає у тому, що ці закони існують, вони мають об’єктивний характер, але разом з тим вони суттєво відрізняються від законів природи.

Закони природи, як правило, діють вічно і є незмінними. Закони суспільства, суб’єктом розвитку якого є людина, носять історичний характер (тобто змінюються) і мають суб’єктивний відтінок, бо здійснюються не тільки через об’єктивні умови, але й суб’єктивні фактори, створювані суб’єктом. Тобто, дія людини через закон не відповідає адекватному результату дії (в цьому великий парадокс, який треба кожного разу вирішувати). Тому суспільні закони діють в двох напрямах: вони є і фіксаторами наявних відносин і разом з тим регуляторами історичного процесу (наприклад, закон вартості).

4. Роль географічного природного середовища у житті суспільства

Одним і найважливіших понять соціальної філософії є поняття географічного середовища. Людина живе на Землі в межах тоненької сфери, саме тут вона реалізує свої творчі сили. Ця зона називається географічним середовищем (від грецьких «гео» – Земля і «графо» – пишу).

Географічне середовище це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених на даному етапі розвитку суспільства у процес суспільного життя і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. Проблемами географічного середовища уже займалися Демокріт, Гіпократ, Геродот, Плібій.

До географічного середовища належать земна кора із корисними копалинами, грунти, луки, озера, рослинний і тваринний світ, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто та частина природи, яка є об’єктом діяльності людини і насамперед виробництва. З розвитком суспільства географічне середовище розширюється, до його складу залучаються дно океанів, Північний і Південний полюси, різноманітні родовища, космічний простір тощо. Змінюється і його роль у житті людини.

В історичному розвитку географічне середовище, його умови або прискорювали, або гальмували розвиток суспільства (народи Африки – Європи). Із розвитком суспільства географічне середовище не тільки розширюється у просторі, а й якісно змінюється (нові сорти дерев, породи тварин і т.д.). Людина постійно змінює і вдосконалює географічне середовище у відповідності з потребами розвитку суспільства.

Географічне середовище суттєво впливає на саму людину. Умови життя формують стиль і спосіб життя людей, їхню психологію, звичаї, традиції і т.д.

З розвитком філософії виникає нова її галузь геополітика – це політична доктрина, яка абсолютизує роль географічного середовища у житті держави.

Один із теоретичних засновників геополітики – німецький географ і етнограф Фрідріх Ратцель (1844 – 1904). Він розглядав народи як живі організми, які, щоб жити, розмножуватись, мусять вести боротьбу за «життєвий простір». Саме він обґрунтував роль географічного середовища у житті народу до рівня абсолютної цінності. Ратцель не був ні фашистом ані шовіністом, навпаки, дуже цінував вклад у розвиток світової культури діяльність різних народів. Але його ідеями вдало скористались Гітлер та Сталін. Нам відомо, що і сьогодні серед політиків деяких сусідніх держав є охочі приєднати ту чи іншу частину України і, на жаль, не тільки Крим.

5. Демографічні чинники суспільного розвитку

Поряд із природним середовищем значним фактором розвитку суспільства є народонаселення. Цю сторону природи людини вивчає демографія (від грецьких demos – народ і grapho – пишу). Вона досліджує динаміку чисельності населення, міграцію сім’ї, її склад і розвиток, народжуваність, смертність, зайнятість, пропорції складу населення за віковими, статевими та іншими ознаками, вступ до шлюбу і розлучення тощо.

Найважливіший показник стану народонаселення – народжуваність.

Фахівці розрізняють такі коефіцієнти народжуваності:

1. Загальний коефіцієнт народжуваності. Кількість народжених на певній території за окремий період (рік) із розрахунку на 1000 чоловік населення.

2. Спеціальний коефіцієнт народжуваності. Відношення кількості народжених до кількості жінок дітородного віку.

3. Коефіцієнт шлюбної народжуваності. Кількість народжених дітей тисячею заміжніх жінок за рік.

4. Сумарний коефіцієнт народжуваності. Середнє число дітей народжених однією жінкою за весь період її життя.

Природний приріст населення – різниця між кількістю народжених і померлих на даній території за певний період часу, здебільшого за рік.

Важливим показником стану демографічної системи є характеристика типувідтворення населення. Це постійне оновлення поколінь. Для того щоб кількість населення не зменшувалась, за підрахунками демографів, кожні 100 жінок протягом життя повинні народити 260 – 270 дітей. (На сьогодні прийнято вважати, що репродуктивний вік жінки становить від 15 до 50 років).

На сьогодні досить часто використовується термін демографічна ситуація. Це насамперед стан таких демографічних процесів як народжуваність і смертність, вступ до шлюбу і розлучення, склад і розміщення населення на певній території у відповідний період часу тощо.

Демографічна політика – система спеціальних заходів, спрямована на досягнення у майбутньому бажаного для суспільства типу або рівня відтворення населення. На динаміку відтворення населення можна впливати через рівень народжуваності.

Фактори рівня народжуваності:

1. Демографічний. Співвідношення чоловіків і жінок на певній території.

2. Економічний. Економічний розвиток держави, регіону, сім’ї.

3. Медичний. Рівень здоров’я чоловіків і жінок, наявність відповідних медичних закладів.

4. Соціальний.Рівень і умови життя людей

5. Правовий. Певний рівень законодавчого захисту сім’ї, матері, дитини.

6. Психологічний. Особливості ставлення чоловіків і жінок, їх психічний стан.

7. Етичний. Ставлення батьків до дітей, до кількості їх у сім’ї, наявність чи відсутність допомоги з боку дідусів, бабусь і т.д.

8. Екологічний. Стан навколишнього середовища, що впливає на рівень народжуваності.

9. Тип культури, традиції. Раніше в Україні нормою вважалось 5 – 10 дітей у сім’ї. Зараз такі норми в Узбекистані, Туркменії та ін. країнах. У великих європейських містах і в Києві норма – одна-дві дитини.

6. Матеріальні основи розвитку суспільства

а) Поняття суспільного виробництва

Праця – це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб.

Людська праця відрізняється від тваринно-інстинктивної діяльності тим, що вона є цілеспрямованим, доцільним зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують задоволення певних потреб людини. Праця в широкому розумінні – це спосіб життєдіяльності виробників.

За своєю формою праця завжди є соціальним процесом. Разом з тим вона має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м’язів, нервів та ін.

Праця – це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї неможливий обмін речей між людиною та природою, тобто неможливе саме людське життя. Суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти.

Система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва:

1. Носіїв життя;

2. Засобів до життя;

3. Соціальних умов існування носіїв життя.

Однією із сторін виробництва людських сил є «духовне виробництво». Духовні спроможності людини не існують без їхньої фізичної основи.

б) Спосіб виробництва

Спосіб виробництва представляють дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини.

Продуктивні сили

У трудовій діяльності розрізняють:

1. Цілеспрямовану діяльність людини (саму працю);

2. Знаряддя праці;

3. Предмети праці.

Предмети праці – це те, на що спрямована діяльність людини, що добувається працею з природи.Речі, які людина споживає, виготовляються з певних матеріалів. Це ліс, нафта, вугілля, руди, глина та ін.

Знаряддя праці – це все те, що людина використовує у процесі взаємодії між собою та природою, що слугує їй для передачі своїх дій на предмет праці для полегшення та прискорення цих дій.

Знаряддя праці відіграють найважливішу роль в історії розвитку виробництва. Ступінь досконалості знарядь праці виступає показником розвитку людської робочої сили, показником влади людини над природою.

Окрім знарядь праці, для успішного здійснення процесу виробництва необхідні певні умови праці, виробничі приміщення, дороги, канали, сховища, джерела енергії і т.д.

Умови праці разом із знаряддями праці становлять засоби праці.

Предмети праці та засоби праці в сукупності виступають як матеріальні умови для виробництва і утворюють засоби виробництва.

Засоби виробництва, що створюються суспільством, разом з людьми, що володіють знаннями та навичками до праці, методи та форми організації виробництва становлять у сукупності продуктивні сили суспільства.

Виробничі відносини

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв’язків та відносин, тобто людського суспільства.

Спільна праця згуртувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом.

Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним.

Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву «виробничі відносини» і представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв’язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.

в) Науково-технічний прогрес (НТП) і науково-технічна революція (НТР)

Задовольняючи свої потреби, люди мають справи не лише із природою, яку використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою «другою природою», тобто з тим, що вони створюють. «Створене» знову використовується у виробництві.

Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки і виробництва. Обов’язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.

Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР).

Науково-технічний прогрес – це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи (це об’єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності).

Науково-технічна революція – більш вузьке поняття. Вона являє собою одну зі стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом НТР є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.

НТР – це докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зміна місця та ролі людини у виробництві.

Наукові відкриття далеко не завжди стають оперативним надбанням виробництва. Наприклад, ідея одержання фотографічного знімка втілилася лише через 100 років(1727 – 1839); телефону – через 56 років; радіо – через 35 років; радара – через 15 років; телебачення – через 14 років; атомна бомба була створена через 6 років після теоретичного обґрунтування. Як бачимо, спостерігається тенденція до скорочення часу реалізації наукових відкриттів.

На думку вчених, НТР бере початок у середині 50-х рр. ХХ ст. з впровадженням комплексної механізації, з космізацією, оволодінням ядерною енергією, винайденням ЕОМ.

Сучасний етап НТР все більше пов’язується з автоматизацією, роботизацією, кібернетизацією, розвитком мікроелектроніки, біотехнології, інформатики.

Соціальні наслідки НТР можна звести до таких основних груп:

- загострення екологічної обстановки(виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища);

- зміна взаємовідносин у системі «людина-техніка (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);

- зміна змісту і характеру праці(збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);

- зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології(це вивільняє трудові ресурси);

- підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;

- прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності(перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї – в сферу науки, освіти, обслуговування;

- «інтернаціоналізації» суспільних відносин(зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стандартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

- втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, технічна свідомість;

- виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних і екстремальних умовах навколишнього середовища(надвисоких і наднизьких тисків, температур, електромагнітних полів, радіоактивності і т.д.).

7. Політична система суспільства

Політична система – це система державно-правових, політичних і громадських інститутів, установ і організацій, за допомогою яких регулюються політичні відносини між державами, народами, класами, націями та іншими соціальними спільнотами країни.

Сучасного вигляду політична система набрала в 60-ті роки ХХ століття, в період утвердження демократичних і ліберальних цінностей в Європі та Америці.

До структури політичної системи входять:

1. Влада (політична й державна);

2. Політичні організації (держава, партії, національні Фронти тощо);

3. Політичні відносини;

4. Політико-правові норми (Конституція, закони, правові акти тощо);

5. Політична свідомість;

6. Політична культура.

Політичні системи відрізняються за своїми типологія ми: історичною і географічною ознаками, силою впливу на суспільство та різними підходами.

Чим вищого рівня досягло суспільство у своєму розвитку, тим складнішою за своєю структурою і змістом є його політична система.

Неабияку роль у політичній системі відіграють політичні партії – це добровільні організації, що об’єднують у своїх лавах найорганізованішу і найактивнішу частину соціальної спільноти з метою вираження й захисту її політичних інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Ще однією складовою є суспільно-політичні (громадські) рухи (це соціальні організації, що не мають конституційного оформлення) та громадська організація (це добровільні об’єднання людей, які утворюються для досягнення певної спільної мети).Чіткого розмежування між поняттями «громадський рух» і «громадська організація» не існує.

У кожному державно організованому суспільстві створюються певні умови для залучення громадян до політичного життя і політичної діяльності (залежить від віку, статі, освіти форми правління і т.д.)

Політична діяльність – це сукупність дій окремих індивідів або соціальних груп з метою реалізації своїх політичних інтересів, насамперед, питань про завоювання, реалізацію і утримання влади.

Важливим елементом політичної системи суспільства є також політична свідомість і політична культура.

Політична свідомість – це відображення людиною чи певними спільнотами людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин як різновидності суспільних відносин в цілому.

Політична культура – це сукупність стереотипів політичної свідомості і поведінки, характерних для даної соціальної спільності.

8. Громадянське суспільство

Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-духовні, релігійні, національні.

Громадянське суспільство – це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання з боку органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства є власність в усіх її формах, насамперед приватна, кооперативна,колективна тощо. Вона забезпечує економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи.

Головними засадами, на яких має ґрунтуватися громадянське суспільство, є свобода, рівноправність, самоорганізація і саморегулювання. Держава ж підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на гарантування рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості.

9.Сутність духовного життя суспільства. Поняття культура.

Духовне життя суспільства – це поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями – соціальними суб’єктами (індивідами, народами, етносами).

Основу духовного життя становить духовний світ людини – її духовні цінності, світоглядні орієнтації.

Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.

Духовне виробництво – це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості.

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.

Суспільна свідомість може існувати лише тоді, коли є її конкретні носії – люди, групи, спільності і т.д. Без конкретних носіїв (людини) суспільна свідомість існувати не може, тому вона базується на індивідуальній свідомості.

Духовна культура – це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб’єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей.

В широкому розумінні культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб’єктів, що здійснюються в процесі духовного виробництва.

10. Історичні типи суспільства. Поняття «суспільно-економічна формація» і «цивілізація».

У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного – формаційний і цивілізаційний.

Формаційна теорія ґрунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Суспільно-економічні формації – це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед – формою відносин власності.

Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова.

Базис – це сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства (феодалізм, капіталізм і т.д.).

Надбудова – це ідеологічні, політичні, правові відносини і ідеї організацій і установ, через які виробничі відносини здійснюються.

Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства: первіснообщинне → рабовласницьке → феодальне → капіталістичне → комуністичне. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку, бо вона є історично обмеженою.

В основіцивілізаційного підходулежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації – складний і досить суперечливий процес.

У філософії та соціології став вже загальноприйнятним поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) та нової, яка ще формується, постіндустріальної (інформаційної).

В даному випадку під цивілізацією ми розуміємо певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об’єднаних спільними ознаками.

На відміну від формаційної типології суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі – сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку.

11. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу

Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу.

Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними.

Суб’єктами творення і розвитку суспільства виступають маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний) на хід історії.

Існує два хибні підходи до природи історичного процесу – фаталізм та волюнтаризм.

Фаталізм – це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток.

Волюнтаризм – це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об’єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.

Соціальна революція

Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів – партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об’єктивні та суб’єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції – мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади) економічних відносин політичними та економічними методами за допомогою реформ.

Протиріччя

Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає до рівноваги між ними.

Політична система

Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система – це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави:

- марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства,

загальнолюдський,за яким держава – це орган управління і досягнення блага.

Тема 2. Філософська концепція людини

План лекції:

1. Феномен людини як фундаментальна проблема філософії.

2. Уявлення про природу і сутність людини.

3. Праця – фактор становлення та розвитку людини

4. Філософський зміст поняття «особа», «індивід», «індивідуальність».

5. Діалектика взаємодії людини і суспільства

6. Історична необхідність і свобода особистості

7.Проблема сенсу життя людини

1. Феномен людини як фундаментальна проблема філософії.

Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини і людського. Яка своєрідність людської істоти? Як в ній пов’язані природне і соціальне, індивідуальне і родове? На що націлені думки і дії людини? Чого вона бажає, у що вірить, на що сподівається? До усвідомлення цих та інших питань людського буття незмінно звертається кожне покоління людей, прагнучи виробити нові шляхи, цілісний підхід до осягнення людини.

Відомий західний мислитель ХХ ст. Е.Кассірер писав про три розуміння людини, які не стикуються між собою: релігійне, філософське і наукове.

В релігії людина представлена як деяка недосконала подоба Бога, яка усвідомлює і переживає свою недосконалість, і тому здатна пробачити недоліки та гріхи інших людей.

Вихідним пунктом філософського осягнення людини стає пізнаюче «Я», яке завдяки власній автономії, свободі та розумності, оволодіває світом в свідомості і практиці.

Наука характеризує людину як вершину еволюції живих істот.

Філософія відмічає серйозні вади, притаманні науково-природничому розумінню людини:

а) як біологічна істота вона значно слабша у порівнянні з багатьма тваринами і, разом з тим, стала сильнішою за них;

б) немає природжених інстинктів, які забезпечують виживання, однак володіє здатністю гнучкої адаптації;

в) не народжується завершеною людською істотою, а змушена ставати нею в процесі культурного розвитку.

Філософія вбачає в ній духовну, розумну, діяльну істоту.

Людині притаманні релігійна віра, ціннісні орієнтації, пам’ять про минуле і надія на майбутнє, почуття гумору, переживання своєї смертності. Завдяки розуму вона здатна контролювати свої інстинкти і потяги. Створюючи науку і техніку людина не тільки осягає закони дійсності, але й перетворює її. Багатоманітність, різнорідність, суперечливість людського одночасно стимулює і утруднює усвідомлення його цілісної визначеності

2. Уявлення про природу і сутність людини.

Поняття «природа людини» зазвичай фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини дуже суперечлива. Людина – цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізняти прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей.

Поняття «сутність людини» характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі.

Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Релігійно-філософські вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог.

Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.).

Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність.

В наш час одним з напрямків західної філософії – постмодернізмом – заперечується реальність особистого «Я» і тому поняття людини вважається ілюзорним.

Можливим є такий варіант розгляду сутності людини:

Сутність першого порядку: Людина є живою істотою, якій притаманний особливий тип тілесної організації;

Сутність другого порядку: Людина є там, де є її діяльність;

Сутність третього порядку: Людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин;

Сутність четвертого порядку: Людська діяльність (праця) є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини.

Сутність п’ятого порядку: Людина є істотою духовною, тобто їй притаманна душа.

На основі цих сутностей мислителі всіх часів і народів намагалися дати визначення людині, але вона виявилась настільки багатогранним створінням, що беззаперечно охарактеризувати її навіть на сьогодні неможливо.

Аристотель: Людина – це політична (полісна) істота.

Декарт: Людина – це мисляча річ.

Бенжамін Франклін:Людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці.

Гельвецій: Людина –це тварина, яка має особливу зовнішню організацію і здатність користуватися знаряддями праці та зброєю.

Лінней:Людина – це істота розумна (гомо сапієнс).

Карл Ясперс:Людина – це єдина істота, яка знає, що вона є.

Гейзін-Ге:Людина – це істота, котра грає (людина-актор).

Карл Маркс:Сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин і предметно-практичної діяльності, що є поглибленим визначенням людини як такої, котра працює (гомо фабер).

І.Фролов: Людина – суб’єкт суспільно-історичного процесу, розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов’язана з іншими формами життя, але вона виділилась з них завдяки здатності виробляти знаряддя праці і володінням членороздільним мовленням і свідомістю.

3. Праця – фактор становлення та розвитку людини

Праця – основна, фундаментальна форма діяльності людини.

Виховання в особистості працелюбності, трудової активності – неодмінна умова формування її інтелектуальних, моральних та психологічних рис.

В умовах сучасного виробництва праця поки що не стала найвищою соціальною цінністю для особистості. Суспільство, намагаючись хоч якось підвищити соціальний статус праці, певним чином спрямовує психологію трудівників, звертається до їхньої професійної честі, гордості, намагається використати їхню потребу у самовираження через працю.

Праця – в одних країнах більшою мірою, в інших меншою – є ще відчуженою, тобто виступає як самостійна суспільна сила, що панує над робітником.

Праця по-різному впливає на особистість у залежності від її видів: фізично важка і легка; монотонна й різноманітна, кваліфікована та некваліфікована, а також характер та рівень організації праці. А у цій сфері на виробництві ще багато недоліків. Безладність в організації праці, перебої у процесі виробництва, недоліки в організації матеріально-технічного постачання, невиконання суміжниками своїх зобов’язань, зокрема їхні хронічні неплатежі, затримка заробітної плати – усе це не може не діяти негативно на трудівника. Беззмістовна праця морально і психічно гнітить людину.

Особистість може найбільш повно самоствердитись, реалізувати свої позитиви не у всякій, а саме у творчій праці.

Творчість – це така форма людської діяльності, яка ставить за мету пошук і практичне ставлення нового, оригінального, унікального, кращого,прогресивнішого, соціально значущого.

Відповідно до видів діяльності розрізняють і види творчості: філософську, наукову, технічну, виробничу, політичну, правову, управлінську, художню і т.д.

4. Філософський зміст поняття «особа», «індивід», «індивідуальність».

Поняття «особистість» характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власне людських якостей. Особистість – це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особистістю не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Філософське вивчення формування й розвитку особистості вміщує пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі, скерованості своїх вчинків. І тому зміст феномену особистості можна розкрити лише за допомогою таких понять як самосвідомість, свобода, відповідальність, ціннісні орієнтації, вчинок. Особистість характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових: тілесної організації людини, її соціальних ролей в різних формах спілкування і спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів. Необхідно відрізняти поняття «особистість» від поняття «індивід» і «індивідуальність».

Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно.

Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особистості не зводяться лише до таких особливостей. Особистість тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особистість та індивідуальність не тотожні.

5. Діалектика взаємодії людини і суспільства

З плином історії змінюються суспільні відносини, типи взаємозв’язку людини і суспільства, а звідси – і соціальні типи особистості, ступінь її розвитку.

Історія знає три основні соціальності, що визначають історичний тип особистості:

1. відносини особистої залежності;

2. відносини речової залежності;

3. вільна асоціація індивідів.

Відносини особистої залежності

Були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерні повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. Індивід в традиційних суспільствах – не особистість, не індивідуальність, а лише «групова людина».

Відносини речової залежності

Тобто відносини товаровиробників, кожен з яких ставиться до інших як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси панування духу відчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз’єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв’язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, вона опинилася полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише як товар.

Вільна асоціація індивідів

Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона до чогось причетна. Автономізована людина, яка втратила свої групові зв’язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередині бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами (тими, хто цілком успішно пристосувався до сучасного соціуму), збільшується кількість тих, хто вибирає «етику неучасті», свідомо «емігрує з бізнесу», стає аутсайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів – творчих об’єднань, малих груп, співтовариств, неформальних рухів і спільнот, які застосовані на товариських, дружніх, глибоко особистих відносинах і прихильностях, що не обумовлено масовою культурою, а особистою культурою індивідів.

6.Історична необхідність і свобода особистості

Однією з фундаментальних потреб людини є потреба в творчості, в свободі самореалізації, в прагненні вийти за межі суспільної необхідності, самовизначитися в своєму житті. Володіння свободою – це критерій розвиненої особистості, критерій розвитку суспільства. Як для особистості, так і для суспільства згубним є обмеження свободи, зведення людини до рівня «гвинтика» в різних процесах.

Розрізняють негативне визначення свободи («свобода від») і позитивне («свободу для»).

Негативне визначення свободи

Це зовнішні рамки і обмеження, що перешкоджають вільній діяльності людини. Від них людина намагається позбутися. Певною мірою така свобода властива всім живим істотам. Однак люди не вільні у виборі умов свого життя. Тому свобода не є абсолютною незалежністю від історичної необхідності. Історична необхідність – це сукупність обставин і умов життєдіяльності людини, які створюються всіма попередніми поколіннями шляхом практичної діяльності.

Свобода, яка виступає лише в своєму негативному значенні, з її запереченням влади і авторитету, обов’язково веде до анархії і свавілля. Людина з народження є членом сім’ї, общини, нації, суспільства, держави. Тому її поведінка і діяльність завжди регулюються загальновизнаними нормами і законами.

Правове суспільство саме є таким суспільством, де за особистістю визнаються права на життя, свободу, щастя. Проте чим більше у людини свободи, тим більше у неї повинно бути відповідальності.

Наша свобода залежить від свободи інших, а свобода інших – від нашої свободи. Однак свобода волі – це завжди вибір добра чи зла, вона завжди приховує в собі можливість свавілля. Право і закон в суспільстві – це механізми приборкання, засіб подолання гріховного начала в людині.