Регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних

форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті

того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять

англійські парки (ландшафтне планування).

Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі,

релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI

ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного

монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників

сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали

переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У

роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван

Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів,

утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у

розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у

церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не

схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі

зображалися "лицом и очами светлы и телом дебелы". Частиною храмового

живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб.

Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних

зображень - від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали

так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї

козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося,

масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею.

Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу

половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський

портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України

талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші

художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з

Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного

Мистецтва А.Лосенко.

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним

твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване

«Пересопницьке Євангеліє». Його мініатюри близькі до реалістичного

трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва

Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент. У наші дні

«Пересопницьке Євангеліє» стало одним з символів державності України - на

ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив

розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші

світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний

погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного». Серед них - портрет

гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери

працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр

Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу

серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент

народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

28. Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на

початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна

пригадати величезну популярність романів Вальтера Скотта у Британії,

багатотомної «Історії Держави Російської» М.Карамзіна в Росії. Починається

збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з'являються в Англії, потім у

Німеччині (наприклад, казки братів Грімм). Виходять і перші слов'янські

збірники. Відомо, який інтерес викликали у О.Пушкіна «Пісні західних слов»ян».

В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтеліґенції

ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень

видав князь М.Церетелі у 1819 р. - «Досвід збирання старовинних малоросійських

пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету

М.Максимович. І.Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні

виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він

писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській -

мальовничістю, сербській - милозвучністю.

Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у

Петербурзі вийшла перша граматика української мови - «Граматика

малоросійського наріччя» - О.Павловського. Якщо мати на увазі, що в Україні

саме народ в умовах кризи рубежу XVIII-XIX ст. зберіг і мову, і побутові

традиції, і історичну пам'ять, то стане зрозумілим, чому етнографічні, лінгвістичні

дослідження були початковим пунктом українського культурного відродження.

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі

праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так,

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський - автор «Истории Малой России от

водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» - походив з сім'ї, яка

належала до вищого чиновництва імперії. Його батько управляв Московським

архівом Колегії закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович потрапив на

службу до канцелярії малоросійського генерал-губернатора М.Г.Репніна, відомого

своїми ліберальними поглядами в якості заступника української культури.

Обставини визначили коло наукових інтересів Бантиш-Каменського. Він не тільки

збирає матеріали (після його смерті вийдуть і стануть хрестоматійними для

фахівців «Источники малороссийской истории»), але і багато в чому переймається

настроями місцевої дворянської інтеліґенції. «История Малой России» вперше

побачила світ у 1822 р. і мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу,

розширив хронологічні рамки, підготував ще два видання. У той же час Бантиш-

Каменський не залишав службу, займав високі пости - тобольського, віленського

генерал-губернаторів тощо. Тому в «Истории Малой России» багато

суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької

Січі, а з іншого - саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного

Кавказу; з одного боку - критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з

іншого - засуджується антимосковська політика козацької старшини. Що

безумовно, книги Д.М.Бантиш-Каменського викликали широкий суспільний

інтерес до історії України.

Дослідником, який по'єднав високий професійний рівень, прогресивні

політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну

громадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його світогляд

складався під час навчання у Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров

стає професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він

брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського

товариства - першої української політичної національної організації. Після

розгрому братства був арештований, рік просидів у Петропавловській фортеці, 9

років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт -

«Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России». Пізніше завідував

кафедрою історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні

драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою. Підсумком його

дослідження стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская

история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». М.Костомаров захищав

принцип об'єктивності в історичній науці: «Істинна любов історика до своєї

вітчизни може виявлятися тільки в суворій повазі до правди».

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий

рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В.Б.Антоновича. По-

перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися

етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися

археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало

створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного

товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з'їзд.

По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює

проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень

присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст - спектр його

інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду

українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був

М.С.Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в

українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію

закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за

рекомендацією В.Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у

Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній,

науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову

українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті.

Грушевський - один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини,

пізніше - «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі

Грушевського розгорнуться у ХХ ст.: арешт і заслання у Росії під час Першої

світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р., еміграція,

повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна

наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і

стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця

80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його

багатотомна «Історія України-Руси» - фундаментальний узагальнюючий

систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і

концепції.

На рубежі XIX-XX ст. в українській історіографії працюють вже не

одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро

Іванович Яворницький. Збиранням матеріалів про Військо Запорозьке він

зайнявся, як був студентом, а потім позаштатним стипендіатом при кафедрі

російської історії Харківського університету. За це його звинуватили у

сепаратизмі і позбавили державної стипендії. Коли він спробував продовжити

роботу у Петербурзі, то як політично неблагонадійний за «пристрастие к истории

Малороссии» був засланий до Ташкента. Лише через декілька років він зміг

захистити дисертацію, викладав у Москві, а з 1902 р. став завідувати краєзнавчим

музеєм у Катеринославі (Дніпропетровську). Д.І.Яворницький видав капітальну

«Історию запорожских козаков», серію монографій про козацьких ватажків,

популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам'яток

матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницький

продовжував і після революції. Він писав: «.. козаки, які боролися з безліччю

ворогів, за православну віру, за українську народність, .. козаки, які створили

високохудожні думи, .. виступали носіями високої громадянськості і вражали

сучасників своєю проникливістю, гідні того, щоб всі їх діяння були представлені

у докладній, живій і художній історії».

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій

Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Народилася вона в

Архангельській губернії. Тут закінчила гімназію, написала перші статті. Вона,

вийшовши заміж за політичного засланця з Харкова П.С.Єфименка, разом з ним

переїхала до Чернігова, потім до Полтави, Харкова. Головною темою її наукових

праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського

визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки ХХ

ст. приблизно одночасно з'являються «Нарис історії українського народу»

Грушевського та «Історія українського народу» Єфименко - перші популярні

підручники, які викладали історичний шлях українського народу. Олександра

Яківна трагічно загинула у 1918 р. під час бандитського нальоту на хутір під

Харковом, де вона жила.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування

завдяки спільним зусиллям інтеліґенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році

«Літературного товариства ім. Шевченка», яке через кілька років під назвою

«Наукове товариство ім. Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну

академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований

орган Товариства – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». З 1895 р.

М.Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка»,

а з 1897 р. – головою Наукового товариства ім. Шевченка. За час його

головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів

«Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить

плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами:

М.Грушевський, І.Франко, І.Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки

– А.Ейнштейн, М.Планк, А.Мазон, Д.Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить

Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник,

філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої

історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 р. під його

керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання

літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов

приходить до найважливішого висновку - національні проблеми українці можуть

вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до

історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького

етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох

інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії.

В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська

філософська думка. В першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-

філософська школа (В.Карпов, О.Новицький, Й.Михневич, С.Гогоцький,

П.Авсенєв,П.Юркевич та ін.). Проблеми взаємозв'язку мови і мислення грунтовно

досліджує О.Потебня, який, виходячи з ідей І.Канта та В.Гумбольта, вважає мову

органом, що утворює думку. Філософію нової української національної ідеї

розробляє Т.Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури

національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація»

досліджує І.Франко.

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична

наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до

самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого -

обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

2. Особливості українського літературного процесу

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська

мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше - в умовах урядових заборон

і переслідування - процес становлення української літературної мови набув

особливої важливості і особливої складності. М.Грушевський писав: «Мова

вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв»язок між

інтелігенцією і народом...» Звідси - й особливості української літератури XIX ст. –

народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у

сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І.Котляревського. Пародія на поему

Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була

опублікована у Петербурзі у 1798 р. без відома автора. Вже після її успіху

Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії

«Наталка-Полтавка», «Москаль-чарiвник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений

іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський

університет. Його ректор П.Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою.

Отримали популярність байки Є.Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм

виразного українського колориту. Пізніше Є.Гребінка переїхав до Петербурга,

писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Т.Шевченка.

До харківського гуртка належав також Г.Квітка-Основ'яненко -

основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні -

написані з гумором, другі - сентиментальні, треті - дають реалістичні картини

(краща - «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і

переказами («Конотопська вiдьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію

використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і

суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича

Шевченка. «Його творчість, - писав М.Грушевський, - це творчість народу, що

досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й

індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної

поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи

життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання

смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга,

знайомство з земляком - художником І.Сошенком, викуп з неволі на гроші,

виручені від продажу портрета В.Жуковського роботи К.Брюллова, навчання в

Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня

рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з

заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 р. у Петербурзі, через рік -

«Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий

зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості,

захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної

справедливості. Особистість і творчість Шевченка - символ всієї української

культури.

Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в творчості

письменника, лінгвіста, історика, публіциста П.Куліша. Це ім'я майже на

півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес.

Прихильник культурно-національного відродження, Куліш болісно шукав шляхи

до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної

діяльності у петербурзькій «Основі», від союзу з галицькою громадськістю - до

надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки

«Записки о Южной Руси», історичного роману «Чорна рада», тритомної

історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом

Б.Хмельницького «История отпадения Малороссии от Польши».

Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок

(М.Віленська). Її збірка «Народнi оповiдання», повісті «Iнститутка», «Кармелюк»

приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту, вражають

образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав І.Тургенєв.

Т.Шевченко у вірші «Марку Вовчку» звертається до неї як до продовжувачки

справи свого життя.

Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі демократичних

настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'я простих людей,

свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.

С.Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького університету і

працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли «співомовки» -

сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасної смерті Олена

Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, в стилі народних

пісень, ліричні вірші.

І.Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр соціально-

побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в школах і

гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського

суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми

взаємин інтелігенції і народу («Кайдашева сімя», «Микола Джеря»).

На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса

Мирного (П.Я.Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і

повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня

художньої досконалості. Романи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» (спільно з

І.Біликом), повісті «Лихі люди», «Лихо давнє i сьогочасне», «Голодна воля», п'єса

«Лимерiвна» та інші його твори - це величезна художня епопея, яка відображає

життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у

післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного

було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх

переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість революціонер-

демократ П.А.Грабовський, який помер на засланні у Тобольську. Розглядаючи

літературу як «живу творчу силу суспільного руху», він створив прекрасні

революційні вірші (збірки «Пролiсок», «З Пiвночi», «Кобза»).

У 70-і роки приходить до літератури І.Франко. Людина різносторонньо

обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і публіцистиці,

новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії, філософії і політиці. Син

селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав можливість закінчити

школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: «Як син селянина,

вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе зобов»язаним віддати

свою працю цьому простому народові». Своєму принципу Франко слідував і в

літературно-видавничій діяльності (альманах «Друг» у Львові), і в політичній

боротьбі (декілька разів був арештований за соціалістичні погляди, брав участь в

заснуванні Української радикальної партії), але найбільш вражаюче і послідовно -

в літературній творчості: ліричні збірки «З вершин i низин», «Зів»яле листя»,

історична повість «Захар Беркут», гостросоціальний «Борислав смiється», поема

«Моїсей», психологічна драма «Украдене щастя». І.Франко багато зробив для

зближення літературного процесу в Західній і Східній Україні, для розширення

контактів з європейськими літературами (був обраний членом багатьох наукових

товариств, перекладав Байрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і

письменників різних часів італійської, французької, англійської, норвезької,

чеської, словацької, польської, російської, німецької, давньогрецької,

давньоримської, давньоіндійської та інших літератур світу).

Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі Українки

(Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої тематики,

збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії, глибокими

художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних ідей. У її

вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які склалися до 70-х

років. Батько - учасник руху «Громад», друг М.Драгоманова, мати - письменниця

Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського «Поховайте та

вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З

разючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії - вже в дитинстві її

спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в

Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію, культуру,

традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до поем («Давня

казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), і вінчають її творчість драматичні поеми («У

катакомбах», «Касандра») та поетичні драми («Лiсова пiсня»).

У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період він

поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на революційно-

демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і продовжив

традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує благородство

простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності, їх прагнення до

свободи.

Таким чином можна виділити такі етапи розвитку української літератури в

ХIX ст.:

- рубіж XVIII-XIX ст. і початок XIX ст. – поява перших творів рідною

мовою (перш за все «Енеїда»);

- 40-50-і роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформлення української

літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне змалювання

народного життя;

- друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів,

поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення

проблематики, ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка,

Л.Українки, об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.

27. Розвиток українського мистецтва у ХІХ ст.

Театр. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика,

образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного

розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від

політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До

1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в

містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і

після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних

труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки

російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і

пізніше «Москаль-чарiвник» в Полтавському любительському театрі. Вони стали

можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора

Малоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального

актора М.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була

створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався