Національно-визвольний рух в західних землях.

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці у комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумовлювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас

Ця реакція, як і в українських землях, підвладних Російській імперії, мала досить широку амплітуду: від пасивного спротиву (скарги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства поміщиків, відкритий збройний опір, організація масових антифеодальних виступів тощо).

Продовжуючи славні традиції 1810-1825 p. розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті - С. Товта, І. Кокоша та ін.

Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобод, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), які разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортківщині (1809 p.), Комарнівщині (1819-1822 p.) та інших районах Східної Галичини.

У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812-1851 p.), який 1843-1844 p. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовилися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському Урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв'язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні "холерні бунти" прокотилися краєм 1831 p. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.

Реформи Марії-Терези та Иосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 p. з ініціативи священика І. Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація - "Товариство священиків", навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва.

Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови - І. Могильницького (1822 р.), И. Лозинського (1833 p.), Й. Левицького (1834 p.). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою "Розвідка про руську мову" (1829 р.), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов'янських мов.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843 p.), І. Вагилевич (1811-1866 p.) та Я. Головацький (1814-1888 p.), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиш-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени "Руської трійці" своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного "ходіння в народ" стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові.

Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська трійця" не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою "Син Русі" (1833 p.), в якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком "Руської трійці" став підготовлений до друку збірник "Зоря" (1834 p.), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких ватажків - Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини.

Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов'янської.

Для молодих авторів забороненої "Зорі" розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: "Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність". Проте навіть у цих несприятливих умовах члени "Руської трійці" не припинили активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних церковних промов латинською, польською чи німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. "Трійчани" енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів - "Читанку", написаний живою розмовною українською мовою.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ "Русалка Дністрова". І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у "Зорі", лише 200 екземплярів цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був новаторський твір і за формою. і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським" шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило й близькою і зрозумілою широким народним верствам.

Зміст "Русалки Дністрової" визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків - борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.

Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846 p.), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки.

Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 p., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині - 54%, на Закарпатті - 70%.

Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство у цей час і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за "визволення" у Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму утричі більшу, ніж чеський, і у п'ять разів більшу, ніж німецький.

Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання тощо) сприяли перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започатковувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Революційна хвиля 1848-1849 p., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях.

Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 p. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація - Головна Руська Рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:

вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом;

підкреслювалося, що пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи";

висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції - польську та українську з окремими адміністраціями;

ставилися питання про розширення сфери вжитку української мови, про зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом:

"Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом". Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету - Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки у культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність.

Виявами цієї активності були:

видання першої у Львові газети українською мовою - "Зорі Галицької" (1848-1852 p.);

скликання з'їзду діячів науки та культури - "Собор руських учених" (1848 p.);

заснування культурно-освітнього товариства - "Галицько-Руська матиця" з метою видання книжок для народу (1848 p.);

відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848 p.);

створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849 p.).

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 p. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини ХІХ ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції - консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 p. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

Література

Бойко О. Д. Історія України. - К.: Академія, 1999. - 568с.

Борисенко В. Курс української історії. - К., 1996

Єфименко О. Історія України та її народу. - К., 1992

Субтельний О. Україна: Історія. - К., 1993.