Український національно-визвольний рух

Перші паростки національного відродження

Персоналії

Іван Могильницький (1777-1831)

Український учений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один з провісників національного відродження в Галичині. Закін­чив богословський факультет Львівського уні­верситету. З 1800 року був парафіяльним свя­щеником в с. Дроздовичах (Самбірщина). Згодом займав різні пости в управлінні Пере­мишльської греко-католицької єпархії. Віда­ючи шкільництвом, спричинився до заснуван­ня великої кількості народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них низку підруч­ників: «Буквар словено-руського язика» (1816, 1817, 1819, 1826 та 1827 pp.), «Правила школьнії» (1817), «Повинності підданих ку їх монарсі» (1817 і 1827 pp.), «Наука християнська» (1817) і «Катехізис малий» (1817). Був ініціато­ром заснування в Перемишлі та першим рек­тором дяко-вчительського інституту. Засну­вав 1816 року й керував першим у Галичині освітнім товариством священиків. Домагався викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Для кращої аргументації уклав «Граматику язика словено-руського» (1823) — першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї — на­укову працю «Відомість о руськім язиці» (1829, 1837 та 1848 pp.), у якій спростував по­ширені в той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або ро­сійської. Помер 1831 року. (За «Довідником з історії України»)

Західна Україна переребувала на початку XIX ст. під австрій­ським пануванням, на відміну від східного та центрального регіонів, національну ін­телігенцію репрезентувало не українське дворянство чи міщанство, а переважно греко-католицьке духовенство — єдина соціальна група, яка мала в той час пра­во на здобуття вищої освіти. Проте духо­венство намагалося вживати як у шко­лі, так і в писемній практиці так зване язичіє — штучну книжну мову, що була справжньою мішаниною церковносло­в'янських, польських, російських і ук­раїнських слів. Представники духовен­ства свідомо уникали вживання народної мови, уважаючи її надто низькою та грубою для літератури. Тому в Галичині фактично панувала польська культура, яку активно підтримували уніатські священики.

Усе ж ідеї національного відродження починають поступово утверджуватися й на західноукраїнських землях. З часом і тут з'явилися передові люди, які стали відвер­то боронити українські національні інтере­си, їх поява була тісно пов'язана з діяль­ністю культурно-освітнього гуртка в Пере­мишлі, заснованого в 20-30-х pp. XIX ст. Його учасники цікавилися вітчизняною

історією, життям народу, його мовою, фольк­лором. Серед них особливо виділявся Іван Могильницький, який у своїх «Граматиці» та «Відомостях о руськім язиці» перекон­ливо доводив, що українська мова є окре­мою, реальною східнослов'янською мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях.

Свідомо ставши на національний ґрунт, члени перемишльського гуртка в цілому й далі дотримувалися застарілих мовних традицій, намагаючись «очищувати» народну мову й наближати її до старої книжної.

їхня діяльність пробудила інтерес пе­редових діячів до національної спадщини та мови не тільки в Галичині, айв ін­ших західноукраїнських краях. Патрі­отично налаштовані представники духо­венства пізніше з'являються на Закарпатті (І. Базилович, М. Лучкай) та Буковині (І. Велігорський).

«Руська трійця»

Справжнє українське національне від­родження в Західній Україні почалося в 30-х pp. XIX ст. під впливом ідей роман­тизму й слов'янського відродження, які в цей час активно поширювалися серед чехів і поляків. Цьому сприяло також ознайом­лення галицької молоді з найкращими тво­рами нової української літератури, етно­графічними та історичними виданнями, що з'явилися на українських землях, які входили до складу Російської імперії.

Зачинателями національного відроджен­ня в Західній Україні стали вихованці львівської духовної семінарії, учасники гуртка «Руська трійця» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький.

Персоналії

Михайло Лучкай (1789-1843)

Український мовознавець, фольклорист та історик, народився у Великих Лучках на Мукачівщині. Гімназійну освіту здобув в Ужгороді та Великому Варадині (тепер Румунія), у 1812—1816 pp. студіював у духовній семінарії (конквіті) у Відні, відвідував лекції в університеті. Навчався у відомих славістів В. Копітарі та Й. Добровського. У 1816—1817 pp. був священиком у с Великих Лучках, у 1817 1827 pp. — бібліотекарем, архіваріусом та керівником консисторії Мукачівського єпархіального управління, директором міської школи в Ужгороді. У 1829 році виїхав до Iтa лії, де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в м. Лукка. У 1830 році повернувся на Закарпаття, у 1830—1843 рр, був священиком в Ужгороді. М. Лучкай, про служивши тривалий час єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкуванню парафіяльних шкіл на території єпархії. Видав у Відні латинською мовою «Граматику слов'яно-руську» (1830) — першу на Закарпатті українську граматику з широким використанням народнорозмовної мови та фольклору. Виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість за­карпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. Написав латинською мовою шеститомну «Історію карпатських русинів», з якої вийшли друком тільки два томи. Перші 4 томи в пе­рекладі українською мовою опубліковано в Пряшеві в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (1983—1991 pp.). М. Лучкай є автором твору «Церковні бесіди на всі неділі року» (1831 рік). Помер 1843 року. (За «Довідником з історії України»)

Джерела

Зі спогадів І. Франка про М. Шашкевича Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як людина наскрізь симпатична, щира й прос­та, пройнята належною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві, так і в житті.

Джерела

Яків Головацький про враження, справлене альманахом «Русалка Дністровая» на галицьке громадянство

Вона запалила вогонь, що його тільки гро­бова перста загасити може, спасла народ від загибелі й отворила очі кожному письменному чоловікові, у якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його поло­ження, обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповняти.

Ще в шкільні роки вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письмен­ства в Росії розгорнули активну роботу, спрямовану на фор­мування патріотичного національного руху в Галичині. За­сновники «Трійці» вважали своїм головним завданням за допомогою друкованого слова та літературної творчості рід­ною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», від­крити йому світ, допомогти усвідомити «гідність свою і свою силу». Цим вони прагнули підтримати й розвинути на га­лицькій землі справу, розпочату літературними діячами Над­дніпрянської України.

Душею і головним ідейним натхненником гуртка був Маркіян Шашкевич. У 1833 році він склав перший альма­нах віршів, написаних українською мовою, а через два роки опублікував широковідому оду «Голос галичан». Водночас він підготував до друку збірник «Зоря», який містив на­родні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідан­ня з життя священиків. Проте цензура заборонила його публікацію.

Найбільшим досягненням гуртка «Русь­ка трійця» було видання 1837 року в Буда­пешті альманаху «Русалка Дністровая», яким західні українці фактично вперше в нову добу заявили про свою національну гідність.

Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М. Шашке­вича, І. Вагилевича та Я. Головацького з львівської семінарії «Руська трійця» роз­палася. Та її діяльність не була марною, вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині, її патріотичні ідеї все більше оволодівали умами, запалювали серця молодих галичан.

«Азбучна війна» («Азбучна завірюха»)

У 1834 році філолог Й. Лозинський вис­тупив з планом заміни кириличної азбуки латинським шрифтом, що стало початком так званої «Азбучної війни», або «Азбучної завірюхи».

Пропозиція введення латинки для укра­їнського правопису, виплекана австрій­ськими й польськими чинниками, виклика­ла рішучий протест з боку членів «Руської трійці». У боротьбі проти намагань австро-угорських урядових кіл упровадити латин­ку для української орфографічної системи їх підтримала більшість населення Гали­чини. Спроби намісника Галичини і Лодомерії польського графа А. Голуховського в 1859 році законодавчим шляхом запрова­дити латинський алфавіт викликали ши­рокі протести українського населення цих земель. Вимоги громадськості, підтримані відомими славістами П. Шафариком і Ф. Міклошичем, примусили австрійський уряд у 1861 році скасувати попередні роз­порядження, які стосувалися українсько­го правопису, та відмовитися від намагань латинізувати українську писемність.

Наши рекомендации