Тема 7. Конфліктність ситуації людини. Онтологічний та онтичний розрив: протистояння суб’єкта і об’єкта, добра і зла.

Конфлікт є невід’ємною частиною людського існування, оскільки навряд чи знайдеться хоча б одна людина, в житті якої не мали б місце конфлікти. Те ж саме стосується і колективів, а також різноманітних соціальних груп та політичних інститутів. А якщо так, то 1) або конфлікт є невід’ємною складовою буття, принаймні антропологічного його зрізу; 2) або атрибутом соціального існування людини; 3) або механізмом контролю над раціонально зорієнтованими соціальними істотами. До того ж конфлікт може виявитися механізмом практично тотального контролю, оскільки дозволяє контролювати фактично всі прояви і зрізи існування людини, починаючи від її свідомості, і, завершуючи її поведінкою. Зрештою, 4) конфлікт може виявитися нічим іншим, як певним способом відображення буття, представленим в свідомості людини або/та на рівні громадської думки як чогось такого, що є колективним аналогом свідомості. В цілому ж конфлікт є чимось таким, що, по-перше, може бути представленим у вигляді перерахованих або й інших способів власного прояву та констатації; по-друге, знаходиться поза межами нашого сприйняття і розуміння, але є підставою, з одного боку, для прояву своїх граней, з іншого, пізнання і осмислення цих граней прояву людиною.

Найяскравішим свідченням всюдисущості конфлікту або протистояння в цілому в житті людини є фактично постійний внутрішній діалог, що ведеться від імені двох антиподів – «адвоката» та «прокурора». Людина виявляє себе також перманентним «полем битви» різноманітних бажань та страхів, що практично весь час протистоять одне одному, дезорганізовуючи не лише її індивідуально окреслену активність, але й занурюючи останню в стан сумніву, невизначеності, депресії. Тому на практиці виявляється, що здебільшого буденна людина абсолютно не володіє ані собою, ані ситуацією, оскільки, якби це не виглядало дивно, не є безпосереднім джерелом ані власних страхів, ані власних бажань. І ті, і інші, між іншим стають її «надбанням», а не продукуються нею самою.

З іншого боку, навіть вітальні потреби, що продукуються її організмом, модифікуються зовнішніми до людини обставинами, оскільки інтенсивність їх прояву або й поріг їх сприйняття регулюються під тиском стереотипів, нав’язаних ззовні колективним свідомим. А про ієрархію морально-ціннісних регуляторів поведінки і переживань людини годі вже й говорити.

Отож буденна людина виявляє себе в досить неоднозначній ситуації, коли вона належить собі, однак практично абсолютно не володіє і не розпоряджається собою. Це самий глибокий з очевидних конфліктів, що притаманний людській екзистенції. Перманентне переживання цього конфлікту і є своєрідним станом буденної людини. Вичерпати зазначений стан, а отже і вивільнити себе з тенет невизначеності швидше за все можливо лише тоді, коли буде покладено край конфліктності існування, що витікає з розщеплення реальності на дуальні начала, котрі неодмінно протистоять одне одному.

Ми звиклися з тим і водночас нас привчили до того, що світ поляризований на добро та зло, і, як наслідок, на добре та погане, правильне і неправильне, вірне та хибне, правдиве і оманливе, високе і низьке, моральне і аморальне, зрештою духовне і бездуховне. А якщо так, то неодмінно мають бути еталони добра і зла, критерії оцінки якості всього, з чим ми стикаємося.

Між іншим, якби ці еталони та критерії виявилися б «вмонтованими» в саме буття, тоді б буттєвою опорою людини однозначно був би її розум – здатність ідентифікувати еталонну шкалу та все співвідносити з нею, тобто порівнювати. Тобі б, до речі, все дійсно б пізнавалося в порівнянні. Однак всяку значимість втратили б глибинні ірраціональні атрибути людини, зокрема свобода, сумління, а також інтуїція, творчість тощо. Людина перетворилася б на «машину», функціональною основою якої був би всього лише банальний порівняльний аналіз і нічого більше.

Тож ціннісну та мірну шкали як і еталони людина продукує сама. Не важко додуматися, що зі згаданих щойно позицій і добро та зло, принаймні їх інтерпретація або враження про них як щось співмірне з самими «добром та злом» продукується також самою людиною. Виходить, що добро та зло і все, що витікає або пов’язано з ними, це реалії ноосфери і аж ніяк не буття. Виходить також, що світ як він є, або реальність чи буття «лежать» поза добром і злом. Інакше кажучи, осягнення реальності можливо лише по тому, як буде подолано онтичний розрив, тобто вичерпано поділ на чи розмежування дійсності за принципом добро-зло.

Аби намітити шляхи подолання такого розмежування, очевидно, варто зосередитися на тому, чим є або чим можуть бути поляризуючі начала, в даному випадку – добро і зло. По своїй суті добро має бути дечим, що своїм існуванням призводило б до або було б підставою і причиною стану перманентного задоволення. Принаймні, якщо мова йде про людину або всяку живу істоту, наділену відчуттями. В цьому контексті, добро співмірне з ідилією, ідеалом абсолютної довершеності, що перетікає в стан безмірного спокою, коли ніщо не потребує жодних змін.

Зло, навпаки, відкривається для пересічного індивіда як щось, що лежить в основі неспростовних страждань. Однак чітко ідентифікувати чим же є зло або добро, як показує життєва практика, немає жодних можливостей. Причиною тому, по-перше, є все той же антропологічний бар’єр, тобто обмеженість пізнавальних та іншим спроможностей людини; по-друге, зашкарублість мислення і свідомості в цілому буденної людини, що віддає невичерпну перевагу власним враженням про добро і зло в порівнянні з устремлінням доторкнутися до суті, до істини, осягнути, чим насправді є добро і зло. Тож, як правило, те, що прийнято ідентифікувати як зло чи добро, представлене лише приватними ситуативними переживаннями, прив’язаними до окремих ситуацій, подій, речей чи явищ, навіть тоді, коли ці переживання подані у вигляді філософських концепцій.

Зокрема над проблемою зла в межах іудо-християнської парадигми замислювалися дуже багато філософів в різні періоди. Очевидно, одними з найяскравіших міркувань з цього приводу, є кантові. Кант схильний розрізняти радикальне зло, тобто таке, що виведене за межі осягнення людиною і воно полягає в неспростовній схильності людини надавати собі право винятку, та моральне зло, тобто таке, що вчиняється раціональною істотою з її доброї волі. В цілому західна традиція з її концентрацією на раціональній природі людини та християнській догматиці схильна пов’язувати зло в знаковому варіанті з гріхопадінням перволюдей, в контексті логіки з вилученням людиною себе з лона природи внаслідок набуття нею свободи і раціональності. В той же час добро виявляється чимось таким, що є врівноважуючим началом зла, до того ж, його прояв і значимість стають можливими внаслідок появи зла.

Езотерики та містики в свою чергу тяжіють до думку про глибинну природу Добра і Зла як двох начал, що лежать в основі протікання життя. Вони певним чином схожі на два полюси напруги, в полі якої можливе будь-яке життя. Без добра і зла як своєрідних механізмів, що опосередковано стоять за напруженням і розслабленням, концентрацією і розпорошенням, очевидно, не можливий своєрідний стан існування, що здатний в тій чи іншій мірі концентруватися на самому собі, тобто життя. В цьому контексті добро і зло не несуть на собі відбиток оціночних навантажень, а лише є частиною та/або проявом буття.

Якщо відмовитися від інтенціонального оціночного підходу до осмислення суті добра і зла, досить легко помітити, що в усьому, що ідентифікується як зло, є зерно добра, і, цілком ймовірно, що в усякому доброму є паростки зла. Хоча в даному випадку, швидше за все симетрія все-таки порушена. Принаймні, так видається. Тобто, усяке руйнування, біль, втрата абощо тягнуть за собою трансформацію, що сама по собі зажди виявляється корисною або «доброю». А от всяке утвердження в істині, духовне зростання тощо навряд чи можуть результувати в чому-небудь такому, що можна було б ідентифікувати як руйнування, деградація або зло. Тож, складається на те, що добро і зло не зовсім є рівноцінними, точніше рівноважними дуальними начала. Швидше добро є символом рівноваги, досконалості тощо, тоді як зло мірою зміщення від тієї ж таки рівноваги та досконалості. Образно кажучи, зло це лише патологія добра, ознака відхилення від норми. І якщо це так, то подолати онтичний розрив, тобто протиставлення добра та зла можна лише одним єдиним способом – слідувати мірі, відтворювати рівновагу та гармонію. З позицій екзистенції – відчувати струмінь подій, потік життя; жити тут і тепер, а не жити заради чогось.

Подолання ілюзії протікання буденного життя людини поміж полюсами добра і зла, ще зовсім не означає, що настане остаточне «зцілення» людини, автоматичне перетворення її в іншу істоту або «пробудження». Все, що однозначно буде подолано в такому разі, так це інтенціональність людини – її зацикленість на ідеях та цілях, що вона їх собі присвоїла, перетворивши на приватні. Ознакою того, що з індивідом, якому вдалося на рівні власного існування подолати онтичний розрив, нічого не відбулося неймовірного, є те, що його дискретне «я» нікуди не зникне. Єдине, що зміниться в цьому плані, так це те, що з моменту виходу за межі розмежування добра-зла, індивід подивиться на самого себе, тобто своє «я» з радикально інших позицій. Він просто з легкістю сприйме в собі все як є, без жодних оцінок, емоцій і переживань. Інакше кажучи, такий індивід знову набуде сам себе, всього і таким, який він є насправді. Він сам для себе стане відкриттям. І разом з тим, Інші стануть для нього також відкриттям. Він поверне собі стан безпосередності або стан «дитини», як на тому постійно наголошують Євангелія устами Христа. Він знову набуде здатність щиро дивуватися та захоплюватися. Це перший крок до просвітлення.

Очевидно, наступним кроком до відтворення цілісності людини, за якою, цілком ймовірно, криється абсолютна досконалість, має бути подолання онтологічного розриву поміж суб’єктом та об’єктом, а заодно і поміж «Я» та «не-Я». До речі, протистояння між «Я» та «не-Я» є специфічним окремо взятим випадком більш глобального протиставлення суб’єкта і об’єкта, оскільки суб’єктивність далеко не вичерпується в дискретному «я», як і об’єктивність, між іншим, в «не-Я».

Поняттям «суб’єкт» намагаються охопити активне начало, наділене, як правило, ініціативою та рефлексією. Дуже рідко, особливо в контексті іудо-християнської парадигми суб’єктивністю наділяють щось більше або відмінне від людини, як ми її знаємо. Мабуть саме тому часто відбувається автоматичне ототожнення дискретного «я» та суб’єкта. Швидше за все внаслідок такої неусвідомленої «підміни» буденній людині так важко, практично не до снаги охопити ідею про те, що її «Я» є лише своєрідною ілюзією, стійким мозаїчним враженням про саму себе, інших та світ і не більше. Та й функція «Я» зовсім не ті, що воно само собі приписує, або про які у буденною людини сформовані стійкі переконання.

Подолання розриву поміж «Я» та «не-Я» в сучасному світі виявляється не такою вже й рідкістю. Щоправда такий поворот справ з позицій здорового глузду є маловтішним, бо ж мова йде найперше про шизофренію. А ще є стан наркотичного сп’яніння, практика трансперсональних переживань тощо. Однак в цих випадках індивід зовсім не наближається до межі суб’єкт-об’єктного розриву, а може як раз навпаки, безмірно віддаляється.

Вірною прикметою подолання суб’єкт-об’єктного розриву, очевидно, є стан, коли мисляче вже не відділяє себе від осмислюваного. В буденному житті людина іноді мимовільно короткостроково може пережити такий стан. Це щось схоже на переживання глибокої задуманості. А в практиці йогів – на припинення потоку думок на 12 секунд щонайменше.

Можна також говорити про повне тимчасове вичерпання логічного мислення на користь образного, оминаючи абстрактне. Інакше кажучи, буденна людина іноді мимовільно може переживати стан, коли в її свідомості «крутяться» картинки, переплітаються звукові, тактильні, значно рідше смакові коливання без словесного супроводу або констатації власної присутності (що все це відбувається саме з конкретним індивідом, тобто мною). Такі стани переживаються найчастіше в момент прямої смертельної загрози, або в ситуації, яку Гайдегер ідентифікував як постання перед Ніщо. В іншому випадку в ситуації перенавантаження свідомості навколишнім чи емоційним афектом. Якщо йде мова про навколишнє, то сама природа чи буття створила умови для такого перенавантаження – це спостерігання на самоті як тече вода, горить вогонь або ж за заходом сонця.

Коли ж мова заходить про довільне припинення потоку думок на 12 по 12 секунд, очевидно, справа торкається подолання розриву поміж буття і свідомістю, що супроводжується входженням в нірвану. Чим є стан нірвани або хоча б просвітлення в словах принципово передати не можливо, оскільки слова апелюють перш за все до мислення, а воно спирається на наявні в індивіда стереотипи. Тому всяка спроба передати словами будь-які переживання без винятку натикаються на співвіднесення почутого з уже якимось чином наявним власним досвідом індивіда. Не даремно ж мудрі говорять, що подібне пізнається подібним.

Цитати до роздумів.

«Коли ми говоримо з собою, світ завжди такий, як він має бути. Ми обновлюємо його, ми нашпиговуємо його життям, ми підтримуємо його своєю внутрішньою розмовою. Не лише це, адже ми обираємо свої шляхи так же, як ми проговорюємо собі. Таким чином, ми повторюємо той же самий вибір іще і іще до тих пір, поки не вмираємо, тому що ми продовжуємо повторювання тієї ж самої внутрішньої розмови іще і іще до тих пір, поки не вмираємо» (7, 95).

«Твій єдиний обов’язок в будь-який життєвий час – бути вірним самому собі. Бути вірним стосовно кого або чого б то не було іншого – не лише не можливо, але і виразна ознака лжемесії» (1, 49).

«Не відвертайся від можливого майбутнього, поки ти не впевнений, що там немає нічого, чому б ти зміг навчитися» (1, 51).

«Ти завжди вільний передумати і обрати для себе яке-небудь інше майбутнє або яке-небудь інше минуле» (1, 51).

«Одначе сам світ, все суще навколо нас і в самих нас, ніколи не буває однобоке. Ніколи не буває просто людина чи просто діяння, цілком сансара чи цілком нірвана, ніколи людина не буває зовсім свята чи зовсім грішна. Так тільки здається, бо ми у полоні омани, гадаємо, начебто час – це щось дійсне. Час не дійсний, Говіндо, у цьому я переконувався вже багато разів. А позаяк час не дійсний, то проміжок, що нібито є між світом і вічністю, між стражданням і насолодою, між злом і добром, - також омана!» (3, 312).

«Існування Світу, так само як існування у Світі, передбачає відокремлення темряви і світла, розрізнення добра і зла, вибір і напругу» (5, 371).

«Потім зніс він [Сокіл-Рід] два яйця, із яких народилися безсмертні боги Білобог і Чорнобог, наказав їм Сокіл-Рід створити світ земний, в якому довіку будуть існувати поряд Добро та Зло, Краса і Нечесть. Мовив їм Сокіл-Рід: «Ви є Добро і Зло, Краса і Нечесть. І ви будете вічно, бо ви є Життя. І ті, що прийдуть, не спробувавши Добра без Зла і Краси без Потворства, не будуть знати, що таке життя і заради чого жити» (Спас).

«…Добро і зло мають сенс буття лише у світі видимостей, у мирському непросвітленому існуванні. Натомість у трансцендентальній перспективі добро і зло такі ж ілюзорні і відносні, як і всі інші пари протилежностей: тепле-холодне, приємне-неприємне, довге-коротке, видиме-невидиме і т.д.» (5, 373).

«Нечутною ходою, мовчки приходять вони, бо позбавив їх Зевс дару мови: він створив зло і хвороби німими» (8, 91).

«Диявол покрив собаку шерстю, а людину всю обплював, обхаркав. Бачить Бог своє творіння покритим нечистотою, й вивернув його так, що всі нечистоти опинилися в середині, а тоді вдихнув в нього душу. І стала людина ззовні чиста, а в середині повна всякої скверни» (9, 71).

«…Добро – вільне зречення від лихих звичок» (2 24).

«Всі наші справи, думки і промови слідують за нами – творіть же добро» (Давня Індія)

«Доброта – це згода волі і сумління» (Китайська мудрість).

«Наш пошук засад внутрішнього і зовнішнього є витоком наших глибоких розчарувань та збентежень. Походження цієї дилеми визначається нашою тенденцією створювати абстракції ізольованих об’єктів, включаючи ізольоване «я», і потім вірити в те, що все це належить об’єктивній, незалежно існуючій реальності» (14, 66).

«Якщо чітко розрізняєш сутність, об’єкти шести відчуттів самі стають зосередженням, чуттєві бажання самі стають Єдиним Шляхом, а всі речі перетворюються на прояв Реальності. Проникнувши в сферу найвеличнішої безтурботності, тіло та свідомість, що не роздирається рухом і спокоєм, вільні і легкі» (10, 72).

«Думка, що позбавлена розрізнення поміж мислячим і мисленням схожа на світильника в безвітряному місці, зайнята лише одним предметом міркування, буває вищим завершенням, – «хмарою доброчесності», як називають її боги. Тоді людина за життя стає вивільненою» (Упанішади).

«Що не знищує, те робить нас сильнішими» (Ніцше).

Література.

1. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.

2. Войтович В.М. Сокіл-Рід. Легенди та міфи стародавніх українців. Рівне, «Оріана», 1997. – 332 с.

3. Гессе Герман. Сиддхартха; Краткое жизнеописание; Нарцисс и Гольдмунд. – Минск: Мога-Н, 1993. – 351с.

4. Гильдебранд Д. фон. Метафизика коммуникации. – СПб.: Алетейя, 2000. – 373 с.

5. Еліаде Мірча. Мефістофель і андроген. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 591 с.

6. Кант И. Критика чистого разума. // Сочинения в 6 Т., Т. 3. – М.: Мысль, 1964. – 799 с.

7. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.2: Отдельная реальность. – К.: София. – 479с.

8. Кун М.А. Легенди і міфи Давньої Греції - К.: ВЦ «академія», 2007. – 448 с.

9. Міфи України. За кн. Георгія Булашева «Укр. народ М68 у своїх легендах, реліг. поглядах та віруваннях». / Пер. Ю. Буряка. – Довіра, 2003. – 383 с.

10. Мудрость дзен. Сто историй пробуждения. СПб.: Евразия, 2001. – 245 с.

11. Ошо Раджниш. Мастер: Размышления о преображении интеллектуала в просветленного. – К.: София, 1998. – 590 с.

12. Фуко М. Воля к истине. – М.: Магистериум, Касталь, 1996. – 447 с.

13. Форчун Дион. Тайное без вымыслов. М.: “Refl-book”, 1994. – 384с.

14. Чумаченко Василь. Крик пугача: Есе, повість. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2004. – 224 с.

15. Шеллинг Ф. В. И. Соч. В 2-х тт. М., 1989. Т. 2.

Тема 8. Ознаки та атрибути людяності. Чесноти і їх місце в житті людини. Етика, естетика, мораль.

Якщо відмінність поміж людиною та іншими живими істотами ми відчуваємо автоматично, можна навіть сказати, інтуїтивно, то різницю поміж самими людьми встановити значно важче. Звичайно, мова іде про ірраціональні персональні якості, глибинні або й первинні, невідчужувані і практично незмінні за весь період існування людини, на відміну від зовнішніх ознак, особливо соціальних атрибутів та «маркерів». Ці глибинні або суто індивідуальні ознаки не сполучені безпосередньо ані з тим, що прийнято в відомій приказці ідентифікувати як «одежка», ані з «умом», по якому, як відомо, проводжають. Радше вони виказують глибинну суть самої людини, визначають специфіку «інерції» чи то «імпульсу» її існування, роблять її неспростовно унікальною посеред їй подібних. До таких глибинних ознак безумовно відносяться властивості індивідуальної психіки/свідомості людини, зокрема сумління, честь, гідність, вдячність, щирість, мужність, послідовність, стриманість, виваженість, порядність, інші чесноти. Саме комбінація мір прояву чеснот в поєднанні з негативними аспектами тих таки само чеснот, приміром, підлістю, зрадливістю тощо, робить кожного індивіда унікальним з позицій існування.

Природно, що чесноти несуть на собі відтиск культури, в яку занурений їх носій, однак вони не продукуються самою культурою чи людством в цілому. Швидше за все, разом зі «звуженням» свідомості людини, зведенням її свободи до свободи вибору або й ситуативної свободи, втратою здатності сприймати реальність як вона є, взагалі обмеженням і «падінням» людини, проявилися чесноти, як «оголені» струни, що зв’язують буденну людину з реальністю або Буттям. Таким чином за буденною людиною не лише номінально, але й явно зберігається потенціал повернути собі стан досконалості. Очевидно, для цього необхідно, аби притаманні людині чесноти були доведеними на рівні окремо взятого індивіда до стану довершеності. Принаймні, фактично всі без винятку езотеричні практики наголошують на тому, що без наполегливої роботи над своїми чеснотами будь-кому з індивідів годі й думати про вдосконалення своїх фізичних, інтелектуальних, тим більше творчих або й магічних (деміургічних) можливостей та/або здібностей.

Очевидно, в тому стані занепаду «духу», в якому опинилася сучасна людина, повернення їй хоча б частини її спроможностей неодмінно потягнуло б за собою непоправні наслідки, в першу чергу для неї самої та для інших. Якийсь час правили б бал ницість та жорстокість. А далі, вичерпавши свій ресурс у війні всіх проти всіх, люди автоматично виродилися б, розпорошивши в небутті, власне начало або «душу». Мабуть, саме тому людині повертаються її спроможності разом з тим, як вона поступово зростає духовно, тобто відточує в собі чесноти, вивільняючись від диктату страхів, бажань та потягів.

Однак, аби процес духовного росту дійсно мав місце, окрім решти, необхідно, щоб людина рівно як і спільнота, в якій відбувається становлення індивіда, позбавилися або хоча б максимально мінімізували спотворення та перекручування суті чеснот. Інакше невірно визначена ціль неодмінно призведе до блукань: видавання бажаного за дійсне, підміни цінностей, спотворення дійсності, викривлення сприйняття тощо.

Серед решти чеснот своєю невловимою суттю вирізняється сумління. Сумління – властивість людини одномоментно переживати наслідки власних вчинків, до чи по їх скоєнню, не усвідомлюючи того. Інакше кажучи, буденна людина свідомо не здатна ані передбачити наслідки своїх дій, ані їм запобігти, однак якимось чином все ж в її свідомості проявляється відчуття того, як саме можуть обернутися її дії в майбутньому та якої шкоди чи збитків вони можуть завдати. Цим проявом і є сумління – відчуття, що щось таки коїться не так або, навпаки, попри бажання і всупереч здоровому глузду, холодному розрахунку абощо, те, що відбувається, відповідає загальному потоку подій у світі.

Гідність – здатність людини тяжіти до власної цілісності, обстоювати її в умовах перманентного процесу змасовлення, знеособлення та зациклення на задоволенні гіпертрофованих або рафінованих умовно вітальних потреб і бажань. Оскільки буденна людина практично позбавлена можливості усвідомлювати власну цілісність, гідність природно ідентифікується як вище, можна сказати, інтуїтивне відчуття.

Честь – властивість людини слідувати власному покликанню без того, аби знати його, лише спираючись на внутрішні відчуття та переконання. Окрім того, саме відчуття честі стоїть за здатністю уникати спокуси присвоювати собі вигадані покликання або ж спотворювати до непізнаваного власне покликання. Сталося так, що честь як чеснота набула адресність, тобто здебільшого приписується людям, що маються справу зі зброєю та насиллям або представляють «мундир» чи «цех».

В сучасному світі похідна якість від честі «чесність» перетворилася на інструмент або засіб психічної «релаксації» буденної людини. Свою незграбність, бездарність тощо вона зазвичай виправдовує чесністю.

Мужність – здатність людини опановувати себе, властивість стримувати натиск як зовнішньої стосовно неї агресії, якого б вигляду не набувала остання, так і внутрішньої, тобто усвідомлених і неусвідомлених бажань, страхів та інших емоцій або й афектів. Мужність зовсім не є ознакою статевої відмінності. Просто жінці, як істоті більш емоційній, менш вольовій, а головне менш індивідуально вираженій, тобто більш залежній від родового начала, важче опановувати себе.

Щирість – властивість самосвідомості (рефлексуючого начала) людини уникати спотворення реальності під тиском усвідомлених і неусвідомлених бажань, страхів та інших емоцій або й афектів.

Щедрість – відчуття міри, проявлена у здатності людини розпоряджатися наявним з максимальною ефективністю, до того ж далеко не лише в тому випадку, коли мова йде про відчуження (частини) приватного на користь інших. Людина може бути щедрою і на добру пораду, і на щирі почуття та переживання. Абсолютна щедрість – це щедрість серця – здатність проникатися існуванням іншого.

Послідовність – здатність людини триматися виробленого образу дій, уникаючи спокус та долаючи перепони; або в досконалому вигляді – властивість діяти адекватно до загального потоку подій, що відбуваються в навколишньому середовищі.

Вдячність – здатність людини віддавати належне собі і іншим та оточуючому світу. Найчастіше вдячність проявляється в здатності витримувати баланс поміж отриманим і відданим, спожитим і виробленим, в умінні здійснювати рівноцінний обмін. Вдячність стоїть на перепоні до нарощування лихоманки непомірного накопичення. До речі, китайська мудрість говорить, що люди страждають не від того, що їм чогось не вистачає, а від надлишків, що їм притаманні або належать.

Повага – властивість людини тяжіти до відкриття реального стану справ, оцінки реальної ваги або важливості тих чи інших рис, якостей, явищ тощо. Очевидно, повага найчастіше поширюється на носія певних властивостей, якостей чи рис характеру, однак стосується винятково саме окремих проявів об’єкта поваги. Відповідно поважати можна все з чим маєш справу. І така повага виказує розуміння того, з чим саме маєш справу. Наприклад, люди, які поважливо ставляться до виконання своїх обов’язків, практично ніколи не ризикують зазнати або завдати виробничих травм.

Витримка – спроможність людини розподіляти ресурси та зусилля задля отримання результату в довгостроковій перспективі; здатність утримувати увагу та зберігати необхідну концентрацію на процесі, що не передбачає отримання або настання швидкого чи бажаного безпосереднього результату. Часто витримку несвідомо або й зумисне ідентифікують з терпінням чи й терплячістю. Однак саме по собі терпіння будучи нейтральним в межах іудо-християнської парадигми набуло зневажливого до людини значення упокори та дистанціювання від власної активності, покладання на волю «всевишнього» та його поводирів і «довірених осіб». А звідси маємо справу з рабами господніми, терпінням життєвих негараздів як своєрідного прояву (садистської) «любові» Ієгови тощо.

Кожна з чеснот сама по собі є довершеною, тобто вона або притаманна людині або ні. Якщо чеснота не проявляється в існуванні індивіда, то проявляються в тій чи іншій мірі її позитивний або негативний аспекти. Відповідно кожна з чеснот є тим, що можна ідентифікувати як «золота середина» – якість, яка остаточно вичерпує в собі протилежності і виводить її носія за межі цих протилежностей. Приміром, щедрість є золотою серединою стосовно протилежностей марнотратства та скупості.

«Відмирання» чеснот в сучасному світі супроводжується засиллям моралі, а раціоналізація людської поведінки породила етику. Мораль – набір норм і правил поведінки, авторитетність яких нібито підтверджується трансцендентним началом. Аргументувати чи спростувати, а тим більше осягнути істинність відповідних норм і правил буденна людина не має жодної змоги, тому мусить сліпо коритися їм або вступити в протистояння з колосальною машиною громадської думки і, як правило, безславно програти – в кращому випадку стати відщепенцем, в гіршому – з’їхати з глузду. Щоправда є й інший, аніж протистояння чи сліпе слідування приписам моралі вихід – лукавство. Лукавлячи, буденна людина захищає свою психіку від непомірних перевантажень, що виникають раз по раз внаслідок загострення внутрішнього конфлікту поміж її бажаннями чи прагненнями або й страхами та приписами моралі і стереотипами громадської думки.

Бичем моралі є сором – таке собі відчуття індивіда неадекватності власної поведінки, думок та вчинків приписам моралі, очікуванням кого б чи чого б то не було, настановам «авторитетних» суб’єктів або інституцій. Насправді ж відчуття сорому свідчить про те, що має місце спотворення природного стану речей, коли приписи суперечать природним проявам людини, стану її тіла, душі або й суті в цілому. Сором також виконує захисну функцію психіки, що полягає в зміщенні акцентів буденною людиною з власної неспроможності, недієздатності та обмеженості на зовнішні обмежуючі начала.

На відміну від моралі, етика є системою норм та правил, що апелюють до раціонального начала людини, її здатності оцінювати ситуацію та наслідки власної діяльності. Захоплення раціональною природою людини, що свого апогею набуло в кантовій теорії, вилилося в ідею категоричного імператива, відповідно до якого цивілізована людини нібито спроможна відточити власну модель поведінки та вчинки до абсолютного стану. Тобто її поведінка та вчинки мали б бути постійно співвіднесеними з критеріями блага, які нібито людині відомі апріорі. І все було б добре, якби тільки не проблема блага, яку буденній людині не під силу вирішити принципово, адже саме життя свідчить про те, що те, що для одних добре, для інших – «смерть». Інакше кажучи, життя схиляє до думки, що таки дійсно кожному своє. І якщо людина тримається свого – це благо, чужого – «смерть», тобто непорозуміння, деградація або й руйнування.

Тож на практиці виявилося, що категоричний імператив є лише утопією. Виведене ж із нього банальне правило: поступай з іншими так, якби ти хотів, щоб поступали з тобою – взагалі абсурд. Аби не зрадити собі, людина має вчиняти з іншими саме так, як вона хоче і може вчинити з ними. Досягнувши ж згоди сама з собою, людина відкриває для себе світ прекрасного.

Краса, якщо слідувати в контексті філософської думки західноєвропейських мислителів є ознакою досконалості; середнім пропорційним, притаманним всякому роду живого; або ж ознакою творчого начала, що стоїть за всяким проявом існуванням чи атрибутом вищої доцільності, що вислизає від сприйняття буденною людиною.

Переживання краси є щонайменше синтетичним відчуттям, так же як і відчуття захоплення, піднесення, урочистості та благоговіння. А якщо так, то воно відповідає певному настрою душі, в розгортанні якого нерефлексовано конституюється адекватність сприйнятого як красиве стану душі, рівню її досконалості, мірі її співзвучності Всесвіту. Міра співзвучності, адекватності проявляється в естетичному смаку. Природно, що естетичний смак притаманний всім без винятку людям, допоки вони зберігають власну ідентичність, однак він може радикально різниться в різних індивідів від вишуканого до огидного.

В межах цивілізації, що неспростовно тяжіє до уніфікації, різнорідність естетичних смаків так чи інакше «підганяється» під певний стандарт, що продукується модою, традиціями тощо. Історія розгортання моди та трансформації традицій, накладених на штучно виведені правила і вимоги щодо краси розкривається «на сторінках» естетики.

Цитати до роздумів.

«Люди безмежно однакові, оскільки мають одну й ту ж природу, і водночас незчисленно різні, бо кожному індивіду притаманна унікальна комбінація практично незчисленної кількості рис та якостей, кожна з яких має свою міру вираження».

«Бути наділеними відчуттям поваги еквівалентно вмінню оцінювати незначні можливості людини перед обличчям невідомого» (4, 79).

«Щедрість тільки тоді є істинною, коли той, хто її проявляє, виконує три умови. Перша умова – давати, не думаючи про власну щедрість. Друга умова – бути терплячим. І тертя – не сповнювати душу підозрами» (Назір ель Казвіні).

«Жадність бездонна – в цю прірву можна падати безкінечно. Корисливий часто не знає, чого він хоче, і єдине, що на нього очікує, – це кінцева невдача» (Давній Єгипет).

«Щирість – ось зброя Непереможного! Бездоганність у діях та помислах…» (3, 59).

«Людина частенько сама себе не розуміє, тому й вважає за чесність те, що не є нею… Адже за діями людей завжди прихована заздалегідь спланована потреба… Ціль» (3, 59).

«Необхідно бути терплячим, не намагаючись “штовхати річку”» (10, 28).

«Нетерплячість заважає людині помітити суттєві особливості ситуації» (Назір ель Казвіні).

«Твоє сумління є мірою відвертості твого бажання бути самим собою» (1, 122).

«Ми всі вільні робити те, що ми хочемо робити» (1, 129).

«Вчиняй з іншими так, як тобі насправді хочеться вчинити з іншими» (1, 144).

«Коли ми стараємося стати краще, аніж були, все навколо нас теж стає кращим» (5, 189).

«…По декількох десятках років люди в «великому світі» – назвемо це так – впритул зіткнуться з необхідністю боротися з самими собою за власне ж виживання» (6, 36).

«Параміта – той, що досяг мети, вийшов за межі – досконалість. Шість (параміт) чеснот або досконалостей: діяння, дисципліна, терпіння, енергія, зосередження, розуміння» (8, 12).

«Загальна розпуста омолоджує світ, стимулює життєдайні сили природи, якій інакше загрожує смерть» (10, 158).

«Те, що цілком відповідає одному часу і місцю, виявляється, як правило, обмеженим, недоречним або й навіть перепоною для іншого часу і місця. Це справедливо як щодо пошуку істини, так і в багатьох сферах життя» (Назір ель Казвіні).

«Доброчесністю для людини є життя відповідно до її покликання. Все решта – не що інше, як мало значимий додаток» (Мішель де Монтень).

«Достатньо миті, аби стати героєм, однак потрібне ціле життя, аби стати гідною людиною» (Поль Брюла).

«Не варто думати, що людина, що чинить відповідно до своїх переконань, уже порядна людина. Потрібно перевірити ці переконання на предмет їх порядності» (Федір Михайлович Достоєвський).

«Бути вдячним світу, бажати кожному добра – це краще і більше всякого благодіяння, до того ж не потребує жодних затрат» (Авеста).

«Розум без мужності – властивість жінки; мужність без розуму – властивість скотини» (Давня Індія).

«Та людина сильніше, котра відсторонює від себе п’ять демонів: жадність, злобу, боягузтво, хіть та невдоволення» (Авеста).

«Терпіння – доброчесніть знедолених» (Пилип Массінджер).

«Етика – це спроба надати всезагальну значущість деяким нашим бажанням» (Б. Рассел).

«Для відновлення нашої людяності в повній мірі ми повинні знову надбати досвіду зв’язності з усією павутиною (системою патернів) життя» (9, 66).

Література.

1. Бах Ричард. Иллюзии. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 176 с.

2. Витгенштейн Людвиг. Голубая книга; Коричневая книга; Лекции и беседы об эстетике, психологии и религии / Вадим П. Руднев (пер.). – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. Кн.1 : Голубая книга. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999 – 127с. Кн. 2: Коричневая книга. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999 – 160с. Кн. 3: Лекции и беседы об эстетике, психологии и религии. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999 – 92с.

3. Гриневич Сергій. Камінь знань: Поради старого Знахаря. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2005. – 88 с.

4. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.1: Учение дона Хуана. – К.: София. – 479с.

5. Коэльо Пауло. Алхимик. К.: «София», 2003. – 208 с.

6. Кэлдер Питер. Око возрождения. Секреты омоложения: Древняя практика тибетских лам. М.: ООО Издательский дом «София», 2006. – 112 с.

7. Мудрость дзен. Сто историй пробуждения. СПб.: Евразия, 2001.

8. Роже Каюа. Людина та сакральне. Пер. з фр. – К.: «Ваклер», 2003. – 256 с.

9. Чумаченко Василь. Крик пугача: Есе, повість. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2004. – 224 с.

10. Шарма Робин. Святой, Серфингист и Директор. – М.: «София», 2007. – 304 с.

11. Шах И. Путь идиотов. – К.: София, 1994. – 128 с.

12. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. – М.: Олимп, Аст, 1997. – 432 с.