Від об'єкта до суб'єкта світової політики

Не треба бути особливо далекогляд­ним, щоб розуміти: здобуття держав­ної незалежності — не самоціль, а не­обхідна передумова і дієвий засіб побудови громадянського суспільства та правової держави, яка гарантувала б і реально забезпечувала права і цінності кожної особи. Тільки це гарантує Україні авторитет, вплив і гідне місце в світовому співтоваристві. Отже, незалежність повинна бути наповнена реальним змістом і, насамперед, економіч­ним. Так вже здавна повелося, що у світі поважають сильних і багатих, а із слабкими і розмовляють відповідним чином — з почуттям вини або навіть презирства. І тому, скільки б ми не пишалися здобутою незалежністю, треба усвідомити, що вона залишається фікцією, якщо нема значної економічної основи, відповідного економічного базису. На жаль, дово­диться констатувати, що ще не натішившись державною неза­лежністю, Україна опинилася перед загрозою її втрати. І заг­роза ця міститься не тільки, навіть не стільки, у якихось зовнішніх чинниках, пов'язаних із штучним нагромадженням пе­репон для впевненого економічного поступу України, скільки в непослідовності, нерішучості в проведенні економічних ре­форм.

Найтяжча економічна криза, яку переживає наша країна, під­силює чинники економічної залежності й створює умови втрати незалежності як такої. Саме економічні негаразди і спричинили той прикрий факт, що серед населення країни посилюється розчарування отриманою незалежністю. Стає очевидним, що говорити про політичну незалежність України не приидеться, якщо економіка країни буде дихати на ладан. Ось чому нашим провідним політикам потрібно діяти за принципом: патріотично все, що економічно вигідно для країни.

Крім усього іншого, міцна економічна основа є важливим чинником забезпечення і належної зовнішньої політики, а зовнішня політика, у свою чергу, може і повинна бути важли­вим чинником вирішення економічних проблем.

У геополітичних стратегіях XX ст. Україна, головним чином, відігравала роль об'єкта політичних відносин. Підсумком пер­шої світової війни стала руйнація держав-імперій, відступ ім­перського мислення, а також поява на цих руїнах самостійних держав, у тому числі й України (1917-1920 pp.), яка згодом стала жертвою зовнішньої інтервенції. І якщо у Центральній Європі внаслідок першої світової війни зникають континен­тальні імперські системи, то в просторі колишньої Російської імперії ми бачимо, по суті, лише зміну декорацій. Україна знову, як колись, стала жертвою російської великодержавної стратегії і геополітики в її більшовицькому варіанті.

Кульмінацією розподілу геополітичних сил середини XX ст. був поділ світу на антагоністичні угруповання та блоки. Вна­слідок другої світової війни було зруйновано лише одну, най­більш агресивну частину тоталітарного ладу — нацизм і фашизм. Проте залишився і навіть зміцнив свої позиції про­повідник комуністичної тоталітарної системи і агресивної гео­політики.

Україна в цьому розподілі геополітичних сил самостійної ролі не відігравала, оскільки реально не володіла засадничими чин­никами державного суверенітету. Більше того, вона опинилася заручницею радянської геополітики сталінського зразка.

Блокова система породила період холодної війни, який три­мався на засадах зброї масового знищення. Із його завершен­ням наприкінці XX ст. ми маємо зовсім нову геополітичну ситуацію в Європі і світі. Розпочався процес переходу від блокової, біполярної системи до позаблокової, інтеграційної. Са­ме на цьому етапі з'явилась Україна як потенційний суб'єкт геополітичних реалій. Це докорінно змінює європейську гео-політичну ситуацію. Не випадково відомий американський політолог 3. Бжезінський зауважив, що поява незалежної Ук­раїни є однією з трьох "найбільших" геополітичних подій XX ст. Перша подія — розпад у 1918 р. Австро-Угорської імперії. Друга подія — розділ Європи у 1945 р. на два блоки. Поява незалежної України може вважатися третьою подією, оскіль­ки вона ознаменувала кінець імперської Росії".

Можливо, в цих словах є деяке перебільшення, але незапе­речним є той факт, що поява на міжнародній арені такої по­тужної держави як Україна — подія історичного значення. Представник штаб-квартири Європейської комісії Олів'є де Ларусель заявив, що "Україна становить великий інтерес для країн ЄС, зумовлений як геополітичними, так і економічни­ми інтересами". А за свідченням президента Парламентської Асамблеї РЄ Мігеля Анхеля Мартінеса, "з приходом України до Ради Європи наша будівля стане міцною, а карта Європи повнішою".

Звичайно, Україна досить молода держава, яка має обмаль власного досвіду зовнішньополітичної діяльності, якій ще пот­рібно здобути, а потім зміцнювати авторитет і вплив на міжна­родній арені, знайти своє місце в сучасному геополітичному просторі. Поки-що балансування між Сходом і Заходом бачить­ся керівництву України чи не єдино можливим стратегічним орієнтиром.

З огляду на це "невиражений нейтралітет" України є навряд чи найкращим рішенням щодо зовнішньої політики.

Мовчанка України спонукатиме як Росію, так і Захід диви­тися на неї як на об'єкт політики, розмінну монету у грі. Чі­тка ж позиція, спрямована на розширення співпраці з НАТО, може сприяти втраті іміджу "незрозумілого Києва", поведінка якого лише дратує половинчастими заходами. Це сприятиме піднесенню авторитету України, зокрема у Східній Європі. Су­сіди України не сприймають Київ всерйоз насамперед через розходження позицій без сумніву "європейських" Польщі, Чехії, Угорщини і малозрозумілої "балансуючої" України. Єд­ність позиції Східної Європи водночас створить реальні під­стави для тіснішої співпраці в регіоні.

Стратегія "балансу інтересів" робить геополітичний курс Ук­раїни таким, що залежить від кон'юнктури, це в свою чергу свідчить про те, що Україна лише наближається до статусу суб'єкта політики, багато в чому залишаючись об'єктом гри зовні­шніх геополітичних сил. І цьому є пояснення. Це брак чітких глобальних пріоритетів економічного та політичного характеру, що випливає з невизначеності стратегічних напрямів соціально-економічних перетворень на національному рівні, і відсутність відповідної економічної бази та організаційної інфраструктури для реалізації своїх інтересів на міжнародній арені. Така ситуація невизначеності досить небезпечна, оскільки стихійна чи приму­сова інтеграція України у світове господарство позбавить її мож­ливості ефективно реалізовувати власні національні інтереси, призведе до негативних політичних та економічних наслідків на національному рівні, поставить під загрозу самобутність і навіть незалежність держави. Тож в Україні мають розуміти, якою мі­рою їй потрібно інтегруватися в певні політичні та економічні об'єднання; а з якими — лише йти на співпрацю.

Уроки століття, що минає, переконливо довели, що тільки тоді, коли Україна стане повноцінним суб'єктом міжнародних відносин, спроможним здійснювати власну геополітичну стратегію, вона матиме перспективу як держава.