Народницький етап політичного руху.
Новий етап політичного руху в Росії пов’язаний з діяльністю різночинців - молоді, переважно вихідців Із дрібно-буржуазних верств населення, в тому числі з селянства, духовенства, чиновництва, дрібнопомістного дворянства, міської буржуазії. Завдяки своїй освіті молодь прилучалась до політичного життя. Поштовхом до активізації суспільної діяльності стала поразка російської імперії в Кримській війні та реформи Олександра II-
Головними теоретичними постулатами народників стала боротьба за соціалізм, залучення селянства до цієї боротьби, боротьба проти капіталізації росії, збереження селянської общини. Частина народників
обмежувалась пропагандою серед селянства, друга - намагалась підняти селянство на збройну боротьбу, бунти.
Серед відомих народників, що діяли вУкраїні, - браги Жебуньови, В. Дебогорі-Мокрієвич, Я. Стефанович, Л. Дейч. Найбільшим виявом народницької діяльності стала т.зв. "Чигиринська змова". Групою народників була створена в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільна селянська організація "Таємна дружина", числом понад тисячу учасників. Жандарми розгромили цю організацію ще до її активного виступу.
Втративши віру в селянство, яке не розуміло, чому воно має виступити проти "царя-батюшки", народники переглянули тактику боротьби і звернулися до терору. Ця тактика не виправдала себе, але мала великий вплив на подальший розвиток політичного руху в Росії.
Поряд з різночинським, революційно-демократичним рухом, поступово розгортається ліберальний рух, який знаходить свою основу в діяльності земств, В цих органах місцевого самоврядування зосереджується ліберальна інтелігенція, що прагнула мирних перетворень, поступового і поміркованого реформування існуючого ладу.
Соціалістичні партії.
Наприкінці ХІХ- початку XX ст. відбувається об’єднання робітничого руху з політичним соціалістичним рухом в його марксистському варіанті. На початку зародження цей рух був представлений "Південоросійським союзом робітників", соціалістичними підпільними інтелігентськими марксистськими гуртками, які вивчали та пропагандували ідеї соціалізму. Ці гуртки діяли в промислових центрах України - Києві, Катеринославі, Херсоні, Одесі, Миколаєві. Серед активних діячів цього руху були С.Заславський, Ю. Мельников, П. Тучапський, П. Запорожець, брати Радченко.
Виявом об’єднання робітничого та інтелігентського соціалістичного руху стало створення наприкінці 19 ст. РСДРП (Російська Соціал-Демократична Робітнича Партія). Російська соціал-демократія проголосила своєю метою революційну боротьбу за соціалізм, а рушійною силою цієї боротьби був пролетаріат. Проте РСДРП скоро розкололась на дві непримиренні течії - меншовиків (помірковані) та більшовиків (радикальні). Представники цих течій по-різному оцінювали розвиток росії та готовність до утвердження в ній соціалізму. Обидві ці течії мали великий вплив на промисловий пролетаріат Східної України. Під час мирного розвитку революції більший вплив мали меншовики, а під час загострення політичної боротьби, неспроможності досягти своєї мети мирним шляхом, робітництво підтримувало більшовиків - Їх радикальні форми і методи боротьби. Невеликий вплив РСДРП мала серед українського селянства, адже вона не вела агітації та пропаганди українською мовою і зосереджувала свою діяльність лише в промислових центрах.
Певний вплив на селянство України мала РПСР (Російська партія соціалістів-революціонерів). Ця партія вийшла із старих народницьких гуртків, модернізувавши віру в селянство, в утопічний селянський соціалізм, соціалізацію землі. Розуміючи вади своєї доктрини, соціалісти-революціонери продовжили терористичні традиції народників, створивши т. зв. "Бойову групу". Есери мали невеликий вплив лише в Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях. На Правобережжі та Півдні України, де селянство було власником або великим орендарем землі, ідея зрівнялювального розподілу землі не знаходила свого поширення.
РСДРП та РПСР - представники радикальної течії, що визнавали революцію як можливий шлях політичних перетворень.
Інші політичні партії.
В великих містах України діяла Партія Народної свободи -конституційних демократів. Це була ліберальна, буржуазна партія, що об’єднувала вищий прошарок інтелігенції - професорів, адвокатів, лікарів, прогресивної промислової буржуазії. Ідеалом кадетів була конституційна, парламентська монархія, до якої треба йти шляхом поміркованих реформ. Найбільш відомим серед "українських" кадетів був В. Вернадський, який один з небагатьох розумів вагу "української проблеми" для нормального політичного розвитку Росії.
Серед діючих, найбільш реакційними були монархічні партії. Сама відома - "Союз руського народу". Партія діяла в багатьох населених пунктах всіх губерній України. Основною метою таких організацій було збереження самодержавства, тому в більшості своїй вони об’єднували реакційне дворянство та духовенство. Але монархісти намагались залучати в організації неосвічене селянство та робітництво, міщанство. Цими партіями, за сприянням влади створювались бойові дружини -"Чорні сотні", які очолювали погроми, влаштовували вбивства політичних діячів.
Серйозною політичною силою в Україні, особливо в її південних районах, став анархічний рух. Анархізм в Україні мав свої особливі риси і відрізнявся ширшою соціальною базою, діючи серед робітництва і селянства, більшою організованістю, налагодженими взаємозв’язками, а також екстремістським терористичним характером.
Українське питання та загальноросійський рух.
Національне питання в історії Російської імперії було чи не найголовнішим. Адже до її складу входило більш ніж 200 народів, народностей, етнічних груп. Ці народи стояли на різних рівнях культурного, економічного, політичного розвитку. Проблема стояла в рівномірності їх розвитку, в задоволенні чисельних інтересів цих народів.
Загальноросійські демократичні сили визнавали існування "польського, фінського, кавказького питання" як проблеми національного розвитку, але вони не могли і не хотіли збагнути, і відкидали існування "українського питання". Всі ці сили розглядали українців що найбільше, як "малоросів", як гілку єдиного «руського» народу, а національний рух - як сепаратизм, направлений на підрив імперії.
Разом з тим були і деякі особливості у розумінні національного питання. Чорносотенці виступали за «єдину і неподільну» Росію, а "російській народності" віддавали найперше значення у державному розвитку і державному устрої. Кадети - обмежувались різко негативним ставленням до справедливих вимог українського народу з національного питання. Щодо України їх програма обмежувалась культурною автономією, а згодом - обласною. Навіть коли Центральна Рада в липні 1917р. визнавалась Тимчасовим Урядом крайовою владою в межах п’яти губерній, кадети вимагали відміни цього рішення, не визнавали Раду національним парламентом, відмовились працювати в ній і вийшли з Тимчасового Уряду, спровокувавши урядову кризу. Російські соціал-демократи (і більшовики, і меншовики) проголосили право націй «на самовизначення, аж до відокремлення і створення своїх держав». Але у використанні цього гасла щодо України вони не були послідовні. Так меншовики виступили з гострою критикою діяльності Центральної Ради і пізніших українських державних утворень, а Перший Універсал було розцінено як "зраду революції". Діяльність меншовиків та есерів, які займали аналогічну позицію, в Центральній Раді, була вимушена. Головною метою цих партій була боротьба з українським "сепаратизмом", а не вирішення національного питання. Ось чому есери і меншовики голосували проти 4 Універсала, який проголосив незалежність України. Ще більшою непослідовністю відрізнялись більшовики. Хоча Ленін підтримував право на самовизначення,він виступав проти розколу великих держав на національні. Цим самим, гасло право на самовизначення виконувало лише пропагандистські функції і на практиці було обмежено визнанням незалежності Польщі та Фінляндії. Щодо України, керівники більшовиків підтримали боротьбу Центральної Ради проти Тимчасового Уряду, місцеві ж організації виступали проти національного руху. Ситуація докорінно змінилась після перемоги більшовиків в Петрограді, і проголошення УНР та влади Центральної Ради на Україні. Формально, визнавши владу Центральної Ради радянська влада виставила такі ультимативні вимоги, що їх виконання означало б занепад Центральної Ради та її відмову від керівництва національним рухом. Відмова Центральної Ради виконати ультиматум призвела до збройної боротьби з більшовиками. Але недооцінка більшовиками національних особливостей України була однією з причин їх слабкості. Лише під тиском національного руху більшовики вимушені були, хоча б формально, створити окрему комуністичну партію - КП(б)У, визнати незалежну Радянську Україну, її уряд, керівні органи, і хоча б формально підписати міждержавну угоду про утворення СРСР.
Політичний рух в СРСР.
Політичний рух в умовах радянської влади був неможливий, через жорстокий контроль з боку партійних органів держбезпеки. Для досягнення ідейно-політичної єдності було розгорнуто безпрецедентний терор в суспільстві і навіть в самій комуністичній партії. Під час перебудови, інтелігенція не спромоглась на створення загальносоюзної
політичної організації яка стала б в опозицію до КПРС і яка б змогла перебрати владу з рук комуністів. З 1987/88 р. в республіках було створено місцеві національні політичні організації, спочатку у вигляді т.зв. "народних фронтів", а потім і партій. Ці організації проголосили своєю метою більший суверенітет республік, а згодом і їх вихід з СРСР.