Витоки політичного руху в україні
Громадські, культурні, політичні організації України є важливими елементами в структурі суспільної самоорганізації. Вони мають безпосередній вплив на духовний та культурний розвиток нації, відіграючи значну роль у процесі формування нового покоління.
Україна як одна з найбільш економічно та суспільне розвинутих частин Російської імперії являла собою політизований регіон. Політичний рух в Україні підкорювався загальноросійським тенденціям. Загальноросійський рух, в якому брали участь організації, що діяли по всій Російській імперії, набув значного розвитку в організаційному, ідеологічно-теоретичному, інтелектуальному відношеннях рух.
Найбільшим виявом загальноросійського політичного руху на початку XIX ст. був декабристський рух, в межах якого діяли таємні дворянські товариства «Союз благоденства» (1818-1821 рр.) в Тульчині та Полтаві, «Залізні перстні» (1814-1816 рр.) в Кам’янець-Подільському, «Товариство об’єднаних слов’ян» (1823-1825 рр.) у Новоград-Волинському. Ці організації об’єднували, в основному, офіцерів-дворян, які під впливом французької революції, переможної антинаполеонівської війни, знайомства з суспільно-економічним устроєм Західної Європи розуміли необхідність реформування суспільно-економічного розвитку Росії.
Найбільш відомим стало «Південне товариство», що оформилося після самоліквідації «Союзу благоденства». Товариство об’єднувало діяльність місцевих організацій-управ, що діяли у Тульчині, Василькові, Кам’янці. Очолили організацію П. Пестель, С. Волконський, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін.
Керівником товариства – П. Пестелем – був складений програмний документ «Руська Правда», в якій проголошувався намір знищити самодержавство і кріпосництво, надати населенню громадянські свободи (слова, друку, зборів, віросповідань), розв’язати аграрне питання. Проголошувалося розв’язання національного питання, але лише стосовно Польщі та Фінляндії. Україна, на думку П. Пестеля, мала увійти в єдину, унітарну демократичну республіку. На відміну від П. Пестеля, М.Муравйов, член «Північного товариства», створюючи власну программу, проголосив у ній федеративний принцип устрою майбутньої Росії. В цьому проекті імперія поділялася на окремі федеральні одиниці – державиіз своїмистолицями. Всього держав мало бути 15. На території України створювалисьдві: Чорноморська (столиця м. Київ) та Українська (столиця м. Харків).
Після поразки повстання в Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. керівники «Південного товариства» 29 грудня 1825 р. очолили виступ Чернігівського полку, що розміщувався у Василькові. Однак цей виступ було швидко придушено. Царат жорстко розправився з учасниками таємних дворянських організацій: п’ятеро були засуджені до смертної кари через повішання, інших вислано до Сибіру чи розжалувано в рядові, в діячу армію на Кавказ. Після розгрому дворянського руху політична діяльність в Російській Імперії фактично припинилася.
Набуло в Україні поширення й масонство, яке за походженням було польським чи російським. У діяльності масонських лож брали участь й українці. Масонські ложі виникали переважно в містах, та містечках, оскільки до їхнього складу входили головним чином елітні верстви населення. Наприкінці XVIII – початку XIX ст. масонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксинський», у Києві – «З'єднані слов'яни», у Полтаві – «Любов до істини». Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі культури. Зокрема до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський.
За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла головним чином у межах релігійно-етичного русла. Її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар'єри.
Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Царський уряд відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола I підтвердив чинність «височайшого» указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священників, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таємних організацій. Такі дії самодержавства пояснюються тим, що масонство було виявом зародження громадянського суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього самодержавного режиму. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі» на українському грунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недостатню увагу національним проблемам.
Новий, народницький етап, політичного руху в Російській імперії пов’язаний з діяльністю різночинців – молоді, переважно вихідців із дрібно-буржуазних верств населення, в тому числі з селянства, духовенства, чиновництва, дрібнопомістного дворянства, міської буржуазії. Завдяки своїй освіті молодь прилучалася до політичного життя. Поштовхом до активізації суспільної діяльності стала поразка російської імперії в Кримській війні та реформи Олександра II.
Головними теоретичними постулатами народників стала боротьба за соціалізм, залучення селянства до цієї боротьби, боротьба проти капіталізації Росії, збереження селянської общини. Частина народників обмежувалася пропагандою серед селянства, інша – здійснювала спроби підняти селянство на збройну боротьбу, бунти. Найбільш відомими народниками, що діяли в Україні, були брати Жебуньови, В. Дебогорі-Мокрієвич, Я. Стефанович, Л. Дейч.
Найбільшим виявом народницької діяльності стала «Чигиринська змова». Групою народників в селах Чигиринського та Черкаського повітів була створена підпільна селянська організація «Таємна дружина», до складу якої входило більше тисячі осіб. Жандарми розгромили цю організацію ще до її активного виступу.
Втративши віру в селянство, яке не розуміло, чому воно має виступити проти «царя-батюшки», народники переглянули тактику боротьби і звернулися до терору. Ця тактика не виправдала себе, але мала великий вплив на подальший розвиток політичного руху в Російській імперії.
Поряд із різночинським, революційно-демократичним рухом, поступово розгортається ліберальний рух, який знаходить свою основу в діяльності земств. У цих органах місцевого самоврядування зосереджувалася ліберальна інтелігенція, що прагнула мирних перетворень, поступового й поміркованого реформування існуючого ладу.
2. Діяльність суспільно-політичних та культурницьких організацій України у ХІХ ст.
У 1846-1847 рр. в Києві засновано таємне «Кирило-Мефодіївське товариство». Його очолили професор історії М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель кадетського корпусу В. Бєлозерський, Пізніше до них приєдналися П. Куліш та Т. Шевченко. Товариство охоплювало 12 постійних членів та близько сотні співчуваючих – вчителів, викладачів, чиновників, студентів. Програма товариства викладена в праці М. Костомарова «Закон Божий. Книга буття українського народу». В ній проголошувалися антикріпосницькі, антицаристьські ідеї, необхідність створення всеслов’янської федерації з вільних слов’янських народів та необхідність національного визволення України. Товариству не вдалось розгорнути свою діяльність. Вона обмежилася кількома зборами, де обговорювалися різноманітні проблеми, спробою розповсюдження своїх теорій, вироблення проекту про заснування сільських шкіл. Досить швидко товариство було викрито, а його діячі зазнали репресій. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства засвідчила про зростання національної самосвідомості, про початок національного руху, який перебував ще в межах культурно-просвітницької програми.
Важливим кроком у розвитку національного руху стала діяльність Громад – напівлегальних товариств ліберально-демократичної інтелігенції. Перша така Громада створена В. Антоновичем, діяла на початку 60-х рр. в Києві. За її зразком почалось створення таких товариств в інших містах України. Метою громадівського руху був розвиток українського культурного життя в усіх його вимірах – видавнича діяльність, народна освіта, літературна діяльність і т.п. Деякі з Громад, переживши репресії царату проти українства (Валуєвський (1863р .) та Емський (1876 р.) укази), зміцнили внутрішню структуру і склад учасників, збереглися до 90-х рр. ХІХ ст. Найвідомішою стала діяльність Київської «Старої громади». Її очолив В. Антонович, а до складу входили такі відомі представники української інтелегенції як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кистяківський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький.
Навіть обмежена культурно-просвітницька діяльність і програма українофілів розглядалась імперським режимом як політичний сепаратизм – тобто спроба відірвати Україну від Росії. Таким чином, український рух опинився на роздоріжжі – культурництво не давало ніяких наслідків, а ідеї політичного руху лякали національну інтелігенцію.
Одним з перших, хто проголосив необхідність вести політичну боротьбу, став М. Драгоманов. Вимушений залишити батьківщину, він починає видавати в Женеві перший український суспільно-політичний часопис «Громада». В часописі друкуються матеріали, присвячені вирішенню національного питання, розвитку України в складі Росії, необхідності вироблення політичної програми національного руху. Разом з М. Зібером та С. Подолинським М. Драгоманов звертається до західноєвропейської політичної думки – до соціалізму та марксизму. Намагаючись пристосувати ці доктрини до української дійсності, він відкидає ідеї радикальної боротьби та централізму, натомість пропагуючи так званий «громадівський соціалізм», основу якого становила ідея ліквідації приватної власності на засоби виробництва й утвердження колективної власності окремих виробничих асоціацій (громад). Майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся прихильникам «громадівського соціалізму» федерацією робітничих і землеробських громад на асоційованій власності й колективній праці її учасників. У цьому чітко простежується поєднання західноєвропейських учень з українською народною традицією суспільного ідеалу. Не знайшовши підтримки серед старшого покоління українофілів, М. Драгоманов вимушений був припинити свою активну політичну діяльність за кордоном.
У1891 р. в Харкові виникло Братство тарасівців – перша українська політична організація, що стояла на Засадах самостійності України. Її метою стало згуртування всіх національних сил на боротьбу за самостійну Україну, за її єдність та соборність. Засновниками Братства були українські студент І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич із Харкова та студент Київського університету В. Боровик. У 1891 р. вони здійснили подорож до Канева і на могилі Т. Шевченка проголосили себе Братством тарасівців та поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Очолював братство І. Липа.
Громади тарасівців з’явилися в багатьох містах України: Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Херсоні. Їх об’єднувала спільна програма, яку, супроводжуючи словами Т. Шевченка «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає», надрукував Львівський журнал «Правда» (1893 p.). Їхня програма – політична декларація «Кредо молодих українців». Серед головних ідей цього документа наступні: Російська імперія визнавалася окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й досі поневолює його; висувалася вимога повної державно-політичної незалежності України; усвідомлення того, що справедливе розв’язання соціальних питань можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України; висувалася ідея нерозривної єдності всіх українських земель незалежно від їх перебування у складі Австро-Угорської чи Російської імперії.
У кожній українській студентській громаді діяв осередок Братства тарасівців. Учасники братства поширювали свої ідеї у літературних творах, які друкували в галицькій пресі, а потім нелегально надсилали до Наддніпрянщини. В 1893 р. організацію було викрито поліцією та розгромлено. Частину тарасівців заарештували, за іншими встановили поліцейський нагляд.
Братство тарасівців було перехідною сходинкою від громадівського руху 60-80-х рр. ХІХ ст. до організації національних українських партій.
Розвиток капіталістичних відносин та загострення ситуації на селі у першій половині XIX ст. сприяли посиленню суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях. У 30-40-х роках ХІХ ст. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання – М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький – на той час студенти Львівського університету й одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Учасники «Руської трійці» ставили за мету поширення масової національної свідомості та впровадження української мови й культури в усі сфери громадського життя. Найважливішою пам'яткою галицької суспільної думки того часу є виданий «Руською трійцею» у 1837 р. альманах «Русалка Дністровая». До нього ввійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, возвеличувалась національно-визвольна боротьба, поетизувались народні герої та подвиги козацтва, маніфестувалась нескореність духу українського народу.
У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868 р.), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873 р.) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря».
Таким чином, суспільний та культурницький рух в Україні в другій половині ХІХ ст. обмежувався культурно-просвітницькими вимогами, звертаючи основну увагу на національне визволення українського народу, зростання його національної самосвідомості. Суспільні та культурні організації України були нечисленними і неорганізованими, у них не було чітко сформульованих програм з конкретною метою, слабкий зв’язок з масами. Водночас, вони відігравали важливу роль у житті суспільства, поширюючи ідеї національного визволення, поєднуючи їх із соціальними інтересами, підносячи свідомість мас і розуміння необхідності політичної боротьби.