Список використаних джерел та літератури 4 страница

Незважаючи на всілякі спроби дискредитувати ВМС і їхнє командування, український флот розбудовувався. Закінчувалися випробування сторожового корабля “Гетьман Сагайдачний”, на ньому мали підняти прапор ВМС України. На суднобудівному заводі у Феодосiї завершувалося спорудження десантного корабля на повітряній подушці типу “Зубр”. Поповнювалися ВМС і офіцерським складом. 24 квітня основна частина екіпажу великого протичовнового корабля “Способный” під головуванням капітана 3-го рангу С. Єлисеєва склала присягу на вірність народові України. Військовики висловили прохання, щоб їхній екіпаж узяли під юрисдикцію України й занесли тих, хто склав присягу, до Збройних Сил України. Так і було зроблено. ВПК “Способный” ввійшов до складу Тихоокеанського флоту. Щоправда, стояв він до останнього часу на ремонті в Севастополі. Може через це на Чорноморському флоті такий перехід до ВМС тлумачили не як бажання офіцерів служити Україні, а як страх перед тим, що доведеться вертатися на Далекий Схід. Сумніви насправді тоді були й у нас, проте з часом офіцери цього екіпажу, що залишилися без свого корабля, бездоганною службою розвіяли всілякі підозри. Так само волів учинити й цивільний екіпаж танкера “Єльня” Чорноморського флоту. Капітан М.Гребенник часто приходив до штабу й вів про це переговори з командуванням. Дізнавшись про наміри екіпажу, адмірал Е. Балтiн викликав до собе капітана М. Гребенника. По розмові той, настраханий звільненням з посади, написав рапорт, у якому доповів, що “ніяких переговорів з представниками ВМС України про перепідпорядкування “Єльнi” не вів, схожих прохань не висловлював”.

Випадок з екіпажем “Єльнi” був не єдиний. У цивільних моряків допоміжного флоту нагромаджувалися серйозні проблеми. Одержуючи раніше валюту під час тривалих плавань, тепер вони мали жалюгідні оклади, оскільки не виходили протягом року в море. Особовий склад екіпажів шукав вихід. 13 травня до командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина (звання віце-адмірал Кожину присвоїли напередодні Дня Перемоги, 8 травня) звернулися з листом профспілкові організації допоміжного флоту, запропонувавши “зустрітися з капітанами суден і владнати питання, що їм болять”. Кожин погодився. Але звістка ця дійшла й до начальника тилу ЧФ контр-адмірала Б. Богданова. Розвідавши про ініціативу профспілкових активістів, він категорично заборонив голові об’єднаного профспілкового комітету В. Носкову проводити таку зустріч. Тим часом в Очакові екіпаж ПЖК-38 Чорноморського флоту підняв на своєму судні державний прапор України. На Чорноморському флоті й у Головному штабі ВМФ Росії давно чекали слушної нагоди, щоб підняти Андріївські стяги. І ось вона випала. А оскільки допоміжні судна ЧФ підняли Андріївські прапори, то Україна практично втратила змогу використовувати їх у своїх потребах, зокрема й танкери, які конче потрібні були державі, щоб перевозити паливо. Тому 18 травня з відома командування Чорноморського флоту, яке гарантувало, що залагодить соціальні негаразди моряків, себто підвищить зарплату, на 11 суднах 171-го дивізіону суден забезпечення тилу Кримської військово-морської бази ЧФ у селищі Новоозерному замайоріли Андріївськi стяги. План було продумано бездоганно. Перед обіцяною грошовою винагородою за російським тарифом мало хто з капітанів зміг утриматися. Одначе не всіх у дивізіоні спокусив російський карбованець. Відмовилися піднімати Андріївськi прапори морський буксир МБ-23, танкер ВТН-99 та буксири РБ-256 і РБ-308.

Оскільки Андріївські прапори й далі мерехтіли собі на флоті, міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов 20 травня провів наказ № 103, в якому чітко роз’яснив: Андріївський стяг — це прапор ВМФ Російської Федерації, тому всім суднам, які його підняли, надати статус суден іноземної держави, дислокованих в Україні. Враховуючи те, що перебування їхнє на території України — пряме порушення українського законодавства, міністр оборони України наказав розробити й узгодити з керівництвом Збройних Сил Російської Федерації питання про виведення цих суден ЧФ за межі України й припинити фінансування кораблів, що підняли Андріївські прапори. Кримське відділення Української республіканської партії у зверненні до Президента України і Верховної Ради висунуло вимогу порушити кримінальну справу “за фактом державної зради проти громадян України, які підняли 18 травня військово-морські прапори Росiї”. Та командування Чорноморського флоту вгамуватися не могло. Воно всіляко ініціювало піднімання прапорів і на інших суднах, обіцяючи підвищити зарплату. Її і справді трохи підвищили, але лише символічно. Все це видавалося за піклування російського керівництва про чорноморців, хоч фінанси йшли, як і раніше, з казни України. До 24 травня Андріївські прапори замайоріли на 115 кораблях, суднах і катерах флоту. До кінця травня такі прапори напнуло більше як 200 суден. На одній із телеграм, у якій доповідалося про кількість піднятих Андріївських прапорів на ЧФ, Морозов написав резолюцію Кожину: “Якщо підняття прапорів на бойових кораблях усе ж почнеться — це означатиме вихід флоту з підпорядкування. Щоб його нейтралiзувати, Міністерство оборони України запропонує відкликати з кораблів громадян України, оголосити бунтівні кораблі окупаційними і заблокувати їх забезпечення [17]”.

Згодом міністр оборони України не раз заявляв про необхідність вивести всі судна, що підняли Андріївські прапори, за межі територіальних вод України, і це відіграло свою роль. Координаційна рада профспілкових організацій забезпечення плавскладу суден в листі до Президента України повідомляла, що екіпажі суден вимагають тільки соціальних поліпшень і не вважають акцію з прапорами політичною, як це подають деякі громадські рухи. Свій протест висловила й Спілка офіцерів України. Рішуче засуджуючи провокаційну вихватку екстремiстських сил Росії на терені незалежної держави, вона виказала нерозуміння німої байдужості державних органів України, які не відреагували на iмперськi дії. Спілка офіцерів України оголосила про своє право звернутися до всіх військовослужбовців України встати на захист незалежності країни. Ця категоричність мала під собою ґрунт. У протесті йшлося, що група офіцерів ЧФ під головуванням адмірала Е. Балтiна, не без підтримки Москви, пішла на відверту конфронтацію та загострення становища в регіоні, що й спонукало бійців підняти Андріївські прапори. Незабаром міністр оборони України своєю директивою в 4 рази збільшив оклади військовослужбовцям Збройних Сил України. У відповідь Російське керівництво ухвалює рішення почати з 1 липня 1993 року виплату зарплати, щоправда, тільки військовослужбовцям, за нормами, встановленими Мiнiстерством оборони Росії, що у 2—2,5 рази перевищувало тодішній оклад. Це підбадьорило чорноморців — вони на правильному шляху й Москва їх поціновує.

4 червня міністри закордонних справ України і Росії Анатолій Зленко та Андрій Козирєв прибули до Севастополя, щоб вивчити ситуацію на місці. З ними були Надзвичайний і Повноважний посол Росії в Україні Леонiд Смоляков і Головком ВМФ РФ Фелікс Громов. Приїзд міністрів закордонних справ до Севастополя трохи стабiлiзував обстановку. Координаційна рада офіцерських зборів ЧФ після зустрічі з міністрами вирішила перенести призначені на 10 червня 1993 року загальноофіцерські збори на пізніше, коли стануть відомі результати переговорів, які намічалися між президентами. За деякими даними, ці флотські збори хотіли порушити питання про підняття Андріївських прапорів на всіх кораблях Чорноморського флоту. Згодом цей же орган, що став політичним, склав звернення до президентів України та Росії, в якому запропонував законодавчим і владним структурам обох держав “почати обопільні консультації про возз’єднання Росії та України”. Незабаром віце-адмірала Е. Балтiна запросили до Києва на зустріч з Президентом України Л. Кравчуком. Київ також прагнув вберегтися від імовірного масового підняття Андріївських прапорів на кораблях. У півторагодинній бесіді Балтiн доводив, що флот ділити не можна. Президент вислухав командувача, але не висловив своїх міркувань, пояснивши, що цю проблему обговорюватиме парламент України.

17 червня 1993 року в Москві відбулися переговори президентів України та Російської Федерації, на яких ухвалили спільну Угоду “Про негайні заходи по формуванню ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту”. Сторони домовилися почати формування двох флотів на основі поділу ЧФ з вересня 1993 року і завершити його до кінця 1995 року. Поділові 50 на 50 відсотків підлягали з’єднання і частини всіх родів і сил флоту, зокрема надводні кораблі, підводні човни, військово-повітряні сили, берегові війська, з’єднання, частини і заклади та об’єкти оперативного, бойового, технiчного й тилового забезпечення, будови та споруди, озброєння, боєприпаси, військова техніка та інше майно Чорноморського флоту, що перебувало на їхньому балансі. Російська сторона взяла на себе зобов’язання брати участь у співрозвитку соціально-економічної сфери м. Севастополя та інших населених пунктів України, де розташовуватимуться військові частини ВМФ Росії.

9 липня Верховна Рада Російської Федерації ухвалила Постанову “Про статуc м. Севастополя”. Перший пункт сповіщав: “Підтвердити російський (федеральний) статус м. Севастополя — головної бази Чорноморського флоту Росії.. “ Раді Міністрів, урядові РФ доручили в місячний термін розробити державну програму запровадження статусу Севастополя. Центральний банк Росії з 10 серпня 1993 мав забезпечити фінансування бюджету Севастополя. Інша постанова Верховної Ради Російської Федерації “Про фінансування Чорноморського флоту” пропонувала Раді Міністрів, урядові РФ, “виділити кошти й здійснити через Центральний банк Росії та його відділення пряме фiнансування Чорноморського флоту за статтями витрат грошового забезпечення військовослужбовців і зарплати робітників та службовців Чорноморського флоту за нормами і правилами Міністерства оборони Російської Федерації з 1 липня 1993 року[18]”. У день, коли провели ці дві постанови, й ще кілька днів по тому, з заявами й протестами виступили Президент і Верховна Рада України. Ці ухвали розглядалися не iнакше, як суворе порушення загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, зокрема, втручання у внутрішні справи України. Конгрес національно-демократичних сил України розцінив постанову як фактичне оголошення війни Україні. Незабаром відгукнулася й Президія Верховної Ради Криму. В постанові “Про ухвалу Верховної Ради Російської Федерації “Про статус м. Севастополя” йшлося, що “ухвалу “Про статус м. Севастополя” проведено з порушенням Конституції Республіки Крим[19]”. Верховна Рада Криму виступила й проти спроби розіграти “кримську карту”. Вже 10 липня в Севастополі на мітингу, що його організували активісти Фронту національного порятунку, Республіканського руху Криму та Спілки росiян Криму, присутні проголосували за те, щоб спустити державні стяги України на будовах міської державної адміністрації, міськради, а також вивести українські війська із Севастополя. Водночас із мітингом ішло засідання колегiї міськради, де постанову російського парламенту оцінили як провокаційну, декларативну і неправочинну. Якщо командувач ВМС України віце-адмірал Борис Кожин одразу підтримав позицію Президента України щодо Севастополя, то адмірал Едуард Балтiн промовчав, ба навіть не прийшов на засідання колегії. Командувач ЧФ тоді опинився між двома вогнями: Президентом Росії і парламентом.

Тільки-но лідер ФНП О. Круглов приїхав із Москви, маючи готові документи про утворення народного віча Севастополя, відбувся мітинг з нагоди ухвалення російським парламентом постанови “Про статус м. Севастополя”. На мiтiнг прийшли й деякі офіцери Чорноморського флоту. Присутні схвалили цю постанову в резолюції зібрання. Народне віче звернулося до російського парламенту, про “негайне призначення в місто Севастополь прокурора, начальників служб безпеки та внутрішніх справ, щоб забезпечити суворе дотримання на його території Конституції та законів Росії”. Воно наполягало й якнайшвидше розпустити міськраду та призначити дату виборів до нової міськради. Так зване віче, яке, зрозуміло, було незаконне, змушувало адміністрацію міста домогтися від керівництва України негайно видворити із Севастополя й за межі Криму українські ВМС. Якщо ж керівництво України знехтує цією вимогою, пропонувалося “доручити командуванню ЧФ негайно вжити до цих іноземних збройних сил необхідних превентивних заходів, аж до суцільної блокади, яку здійснюватимуть додатково надіслані до Севастополя спецпідрозділи”. Усім севастопольцям, особливо тим, хто пройшов військову підготовку, наказано було бути пильними в разі збройних провокацій з українського боку. О.Круглов пішов ще далі. Він закликав моряків-чорноморців підняти Андріївськi прапори, а також оголосив, що на підприємствах і в ЖЕКах формуються такі собі “десятки”, які дадуть добру відсіч усім тим, хто зазіхає на Севастополь. Відкритим голосуванням було обрано Російську народну раду міста, до якої ввійшов і офіцер Чорноморського флоту полковник О.Мельников, один із активістів РРК Севастополя. На тому вічі виявили активність кілька десятків офіцерів ЧФ. Крім того, під Севастополь із селища Чорноморське (Західний Крим) перекинули дивізіон берегових ракетно-артилерійських військ ЧФ. А кількість морських піхотинців у бригаді, розміщеній у Козацькій бухті, зросла від 800 до 1200.

3 вересня 1993 року Леонiд Кравчук і Борис Єльцин ухвалили протокол про врегулювання проблеми Чорноморського флоту. В пресі документ не надрукували. Але те, що пролунало на прес-конференції президентів Росії та України, було для нас, як удар блискавки. Борис Єльцин опісля заявив, що Чорноморський флот передається Росії, що “Росія компенсує Україні вартість половини Чорноморського флоту, що належить їй за раніше ухваленими угодами”.У пресі цього документа, може, не опублікували б взагалі, якби не посипалися заяви, протести і навіть твердження, що ніякої домовленості не було. Протокол був лаконічний: “Доручити державним делегаціям України і Росії за місячний строк опрацювати всі питання, пов’язані з Угодою, відповідно до якої весь Чорноморський флот з усією інфраструктурою в Криму використовується Росією й одержує російську символіку в тому розумінні, що російська сторона провадитиме відповідні розрахунки за ту половину Чорноморського флоту, зокрема й інфраструктуру, що в силу попередніх домовленостей повинна була відійти до України”[20]

Загалом результати зустрічі керівників двох держав внесли ще більше хаосу. Старі угоди втрачали силу, а новий документ ще не набрав чинності. Він був такий поверховий, що кожна зі сторін трактувала його по-своєму. І не лише словами. Із бухти Козацька поблизу Севастополя до району Мекензієвих Гір було передислоковано разом із бронетехнікою роту морської піхоти Чорноморського флоту. Вона зайняла позиції на основних транспортних вузлах міста, біля сховищ боєприпасів та палива ЧФ. Різко зросла, майже в два рази, чисельність бригади морської піхоти — вона сягала 2225.

8 жовтня 1993 Указом Президента України командувачем Військово-Морських Сил України призначено віце-адмірала Володимира Герасимовича Безкоровайного. До цього призначення останні три місяці він був представником міністра оборони України при Військово-Морських Силах України.Безкоровайний надумав докорінно змінити й підхід до проблеми відносин ВМС та ЧФ. Він вважав за краще перейти від конфронтацiї до співробітництва і встановити ділові стосунки. Приклад подав сам на зустрiчі з Едуардом Балтiним. Зустріч була перспективна. Ще на Півночі, коли Балтiн командував дивізією, Безкоровайний був у нього начальником штабу. Проте цим добрим намірам не судилося збутися. Новий виток напруги почався з повідомлення командування Чорноморського флоту, надісланого Військово-Морським Силам України. У ньому йшлося, що сім’ям українських моряків надається в третьому кварталі цього року лише п’ять квартир, замість запланованих 53. Було зовсім зігноровано попередні домовленості, які полягали в тому, що з усього збудованого житла 75% відійде ЧФ і 25% — ВМС України, тобто за кількістю безквартирних військовослужбовців. Тоді як 1993 року, згідно з довідкою колишнього начальника фінансової служби полковника М. Макарова, за півроку Росія виділила на спорудження житла тільки четверту частину коштів. Щоб уникнути ймовірного конфлікту при розподілі житла і одержати свою четверту частину квартир, командування ВМС України звернулося до міської державної адміністрації. Задля цього було створено спеціальну експертну комісію. Вона ретельно вивчила всі документи і запропонувала обом сторонам зберегти реальний порядок розподілу житла, тобто 75% — ЧФ, 25% — ВМС. Проте цю рекомендацію командування Чорноморського флоту знехтували — замість 53 у розпорядження ВМС надійшло лише 5 квартир. Після отакого шахрайства добрі взаємини між двома командувачами зіпсувалися. Їм важко було порозумітися, спільно розв’язувати органiзаційні питання. Поставали перепони у дальшому будівництві ВМС. І все ж Військово-Морськi Сили долали їх, як могли.

До Військово-Морських Сил України приходило світове визнання . Це не тішило тих, хто на південних кордонах України хотів бачити лише один Чорноморський флот — російський. Тому ЧФ не гребував анічим, аби дискредитувати політику нашої держави, Збройні Сили України, кинути тінь на ВМС. Тож, коли вранці 15 грудня 1993 року в під’їзді його будинку з вогнепальної зброї було вбито начальника прес-центру ЧФ капітана 1-го рангу Андрія Лазебникова, керівники ЧФ побачили в цьому випадку політичний підтекст. Одні безпідставно стверджували, що це — вчинок українських націоналiстів, інші — спецслужб України. 29 грудня відбулася зустріч командувача ВМС України, віце-адмірала В. Безкоровайного, і тимчасового виконувача обов’язків командувача ЧФ В. Ларiонова. На ній прикрий інцидент було залагоджено. Звісна річ, не всі з тих, хто переходив до ВМС України, керувалися своїми переконаннями та патрiотичними мотивами. Чорноморський флот скорочувався, Військово-Морськi Сили набували розвою. Переходили й з кон’юнктурних міркувань: щоб одержати вищу посаду. Боялися скорочень. Але більшість з них служила у ВМС чесно й сумлінно виконувала свої обов’язки. І все ж значна частина офіцерів і службовців зоставалася на своїх місцях у Чорноморському флоті. Чинників було багато. Ними керували передовсім суто побутові, житейські, а не політичні переконання. Заробітна плата на ЧФ у 2—3 рази перевищувала зарплату на українському флоті, тому люди трималися своїх місць. І відповідно ставилися до процесів поділу флоту.

Склалася парадоксальна ситуація. Перебуваючи на території України, юридично будучи флотом двох держав — України і Росії, ЧФ зусиллями його командування, фактично перетворено на російський. Ніяким владним державним структурам України він не підпорядковувався. Непідзвітним був і російським. З часу суверенiзації колишніх республік СРСР він став сам собі хазяїном. Спроби і з української, і з російської сторони проконтролювати що-небудь командувач Чорноморського флоту зазвичай припиняв на тій підставі, що він підпорядковується тільки Президентам і лише за їхньою прямою вказівкою може допустити на флот будь-які комісії. Але в Президентів, як кажуть, й іншого клопоту вистачало. Кому ж була вигідна така ситуація? Зрозуміло, не Україні, а передусім тим, хто, користуючись безконтрольністю та безкарністю, займався розграбуванням флоту. А масштаби розграбування протягом майже трьох років усе зростали. За даними проведеного на флоті соціологічного дослідження, майже 70 відсотків офiцерів, прапорщиків і мічманів ЧФ були залучені в так звану комерційну діяльність, яка нерідко перепліталася з кримiнальною. У каламутній воді, як говорить народна мудрість, легше риба ловиться. І ті, хто зацікавлений у цьому, докладали всіх зусиль до того, щоб таке становище зберігалося якомога довше, аби переговорний процес щодо проблем ЧФ не виходив з глухого кута. А цього неважко було домогтися, якщо пропонувати українській стороні відверто неприйнятні умови.

Процес розграбування флоту йшов у багатьох напрямах. По-перше, чинилося пряме розкрадання матеріальних цінностей. По-друге, йшов продаж кораблів, суден і техніки, пально-мастильних матеріалів та різноманітного майна комерційним структурам, часто за надто заниженими, символічними цінами. По-третє, перебазовувались судна та кораблі, вивозилась техніка із Севастополя та інших кримських баз до Росії. По-четверте, відбувалося здавання в оренду об’єктів та земель. У тому ж документі, підписаному О. Безверхим, говорилося, що 26 серпня 1992 року командувач ЧФ затвердив договір купівлi-продажу на підставі вигаданого “Статуту частини” запасного командного пункту ЧФ. Авіаційній компанії “Лела” було продано за низькими цінами фактично ціле військове містечко в Алсу-5, з численними будівлями: адміністративними будинками, казармою, котельнею, їдальнею, житловим будинком, гуртожитком, майстернями тощо. Пізніше арбiтражний суд визнав угоду незаконною. Ще раніше, у березні того ж року, за рішенням командувача, було здано в оренду комерційному банкові 70% приміщень у єдиній на ЧФ 170-й лабораторії полiгона засобів зв’язку; 50% приміщень спортклубу ЧФ (площею 285,7 м. кв.) передали під ресторан, бар та банк для комерційних структур. Як з’ясували компетентні фахівці, завдані Україні збитки лише цією невеличкою угодою ЧФ з комерційними структурами становили 89 тисяч доларів США, а втрачена користь — 8 тисяч доларів.
З 1992 до 1994 року таких і ще масштабніших орендних угод на ЧФ укладено безліч.

За підрахунками, проведеними тоді компетентними службами, загальні збитки, завдані цим Україні, 2 млрд. 944,3 млн. доларів США, втрачена користь — 783,6 млн. доларів.Великого поширення на ЧФ набуло переведення кораблів і суден в Росію та вивезення туди ж цінної техніки й майна. Це також завдавало багатомiльйонних збитків Україні. Бурхлива комерційна діяльність з метою особистого збагачення стала для багатьох офіцерів, мічманів та прапорщиків ЧФ головним заняттям. Інколи вони не гребували нічим. Займалися підроблянням документів, шахрайством, крадіжками тощо.

Російська Федерація та Україна, прагнучи дальшого розвитку дружніх партнерських зв’язків, враховуючи взаємні iнтереси, в Ялтинській та інших угодах підкреслювали необхідність докладання спільних зусиль, аби гарантувати безпеку перебування кораблів у басейні Чорного моря. На перехідний період було вирішено спільно використовувати існуючу систему базування та матеріально-технічне забезпечення з урахуванням законодавства України та Росії, без втручання країн у внутрішню політику одна одної. Обидві держави впевнено висловили намір перетворити Чорне море в зону миру, співробітництва й стабільності. Проте врозріз з досягнутими домовленостями командування Чорноморського флоту зайняло позицію, спрямовану на посилення конфронтації між флотами двох держав. Воно перейшло до дій, які створили загрозу мореплаванню та польотам літаків над акваторією Чорного моря. Такі дії мали на меті довести, що все, зокрема, і безпека судноплавства та навігаційне забезпечення на морі й у повітрі, залежить тільки від Чорноморського флоту, і він може діяти, як йому забагнеться.

Контакти ВМС України розширилися на міжнародному рівні. З 11 до 14 травня відбувався офіційний візит загону кораблів ВМС Болгарії в Україну. Корвет “Рішучий” і корабель розмагнічування “Капітан 1-го рангу Димитр Добрев” під прапором командувача болгарських ВМС, віце-адмірала Венцеслава Велкова, прибули до Одеси. Як і раніше, частими гостями у командування ВМС були представники дипломатичного корпусу різних країн. Тільки за короткий проміжок часу в штабі і на кораблях ВМС побували надзвичайні й повноважні посли США, Південно-Африканської Республіки, Великобританії й Iталiї в Україні відповідно – Вiльям Грім Мiллер, Дiон фон Скуєр, Саймон Гiманс і Вiтторiо Сурдо. Одним із перших помітних кроків на шляху до співробітництва ВМС України з НАТО стала зустріч командування українських Військово-Морських Сил із заступником Головнокомандувача Союзними Збройними Силами НАТО в Південній Європі, генералом Антонiо Мiланi. Перший дальній похід здійснив сторожовий корабель “Гетьман Сагайдачний”. 26 червня він із Севастополя взяв курс на Францію, де в Руані повинен був брати участь разом з кораблями інших країн у святі “Армада свободи”, присвяченому 50-річчю висадження союзних військ у Нормандiї. Це був не просто дружній візит. Екіпаж відпрацював десятки завдань. Плавання стало доброю школою в удосконаленнi практичних навиків використання техніки та зброї, послугувало згуртуванню колективу. Залишивши за кормою три тисячі дев’ятсот миль та шестигодинний перехід по ріці Сені, сторожовий корабель ВМС України відшвартувався біля причалу французького міста Руан, поряд з французьким вертольотоносцем “Жанна д’Арк”. Після участі у святі “Армада свободи” екіпажі сторожового корабля Військово-Морських Сил України “Гетьман Сагайдачний” і французького вертольотоносця “Жанна д’Арк” провели спільне навчання, під час якого було узгоджено питання управління силами при спільному плаванні, підтримування тривалого зв’язку, координування дій екіпажів вертольотів двох кораблів. Проведене навчання мало важливе значення для налагодження практичної взаємодії військово-морських сил України і Франції.

Цей похід екіпаж “Гетьмана Сагайдачного”, під командуванням капітана 3-го рангу Сергія Настенка, виконав гідно. Франції та й усьому світові було продемонстровано, що є така держава — Україна, яка починає будувати свої Військово-Морськi Сили. Екiпаж “Гетьмана Сагайдачного” майже одразу після повернення до рідних берегів узяв участь у спільних навчаннях Франції та Румунії. Вони пройшли 5 вересня в північно-західній частині Чорного моря. Малий протичовновий корабель ВМС України “Луцьк” успішно впорався зі своїми завданнями на навчаннях ВМС Болгарії “Бриз-94”, в якому брали участь кораблі та судна Туреччини, Росії, Греції, Румунії та США. Він першим із кораблів, що брали участь у маневрах, увійшов у контакт з підводним човном і здійснював спостереження за субмариною, даючи скерування на неї кораблям Болгарії й Туреччини.

Після серпня 1994 року делегація України змінила вектор переговорів — від поділу заради поділу до поділу заради стабільності й миру в Чорноморському регіоні через взаємодію та співробітництво ВМСУ та ВМФ РФ. Проте і ця, і багато інших ініціатив України (конкретні пропозиції та компроміси) не зустріли належного розуміння та відповідних зустрічних дій з боку російської сторони. Під час численних раундів переговорів не знайдено жодного позитивного рішення. Практично єдиним більш-менш узгодженим пунктом багатогранної суперечки навколо ЧФ стали схема поділу бойових кораблів і допоміжних суден, а також попередній список плавзасобів, що повинні були відійти українським ВМС та російському ВМФ на Чорному морі. Проте це була поки що лише попередня домовленість, тому що російська сторона відмовлялася парафувати або якось по-іншому підтвердити цю угоду. Отож, вона залишала за собою право перегляду і цього аспекту врегулювання. Кожен раунд переговорів усе ясніше й ясніше виявляв позицiї обох сторін, оприлюднював прагнення делегації РФ, котра висувала нові й зовсім не прийнятні для України претензії. Так було і на останній зустрічі в Києві 1 грудня. Виникли гострі розбіжності щодо назви майбутнього флоту РФ і самої бази. Російська сторона наполягала на формулюванні: “Чорноморський флот Росії” та “Севастополь є базою Чорноморського флоту”. Запроваджено було і нове формулювання “Севастопольська ВМБ РФ”, що було заявкою на володіння містом Севастополь. Україна, звичайно, не могла погодитися на такі формулювання. Перше створило б прецедент спадкування Росією Чорноморського флоту. А ЧФ ніколи не був тільки російським, колись він належав Російській імперiї, а після її розпаду — Радянському Союзу, тобто усім союзним республікам, зокрема, й України. Тому треба вести мову про майбутню частину ЧФ Російської Федерації, про тимчасове базування майбутнього флоту РФ у Севастополі, а не про “Севастопольську військово-морську базу РФ”.

Отже, тривала неоголошена війна з українськими ВМС, які формувалися. Тенденції, що яскраво простежувалися тоді, загрожували майбутньому українському флоту.

По-перше, навіть при вирішенні питання поділу кораблів, ВМС України, цілком очевидно, були приречені зазнавати дуже серйозного дефіциту офіцерських та мічманських кадрів, адже зарплата на ЧФ, як і раніше, була у два рази вища, і цей розрив все збільшувався. До лав українського війська могли прийти лише ті, хто потрапив під скорочення чи мав низький фаховий рівень, а тому не був призначений на нову посаду на ЧФ, або ж ті, кому залишалося дослужити два-три роки до пенсійного віку. Про патрiотизм тоді говорити взагалі не доводилося. Всі, хто хотів, уже давно служили у ВМС України. Тому неважко було передбачити, що якщо українське керівництво не розв’яже питання про зрівняння грошового забезпечення моряків ВМС з чорноморцями, кораблі, які за планом мали належити Україні, могли залишитися без фахівців.

По-друге, через те, що командування Чорноморського флоту вирішило не приймати на кораблі призовників з України, до кінця 1995 року в екіпажах кораблів ЧФ громадян України вже не було. А це означає, що при затягуванні переговорів стосовно фактичного поділу корабельної ланки може статися так, що на українських кораблях нікому буде служити.

По-третє, позаяк кораблі, призначені для України, безжалісно експлуатувалися, а запасних частин не було, українські ВМС при поділі могли одержати купу металобрухту, не здатну до бойових дій. Про швидке введення їх в експлуатацію говорити також не доводилося. ЗМП, комплектуючі деталі та озброєння виготовлялися в Росії, а закупити їх там було дуже складно, оскільки їх ціна була близька до ціни золота. Все це загрожувало українській частині флоту нездатністю вступати у бій з супротивником.

РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ ЧОНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ 1995-2016рр.