Економічна думка країн античності

Економічна думка в країнах Стародавнього Сходу

Перші державні утворення виникли в Стародавньому Єгипті, Месопотамії, Індії та Китаю, що географічно та історично робить їх країнами східного рабства. Особливість його полягає в тому, що основною продуктивною силою тут були селяни-общинники, землероби, вільні ремісники; раби натомість становили незначний відсоток населення, належали в основному державі та використовувалися як домашня прислуга. Вже на Сході в той час відбувалося наростання ринкових елементів в надрах натурального господарства, що в свою чергу призвело до осмислення меж державної, общинної і особистої власності, трактування суті економічних категорій та законів.

Стародавній Єгипет

Важливе місце серед історичних пам'яток Стародавнього Єгипту займають повчання, більшість з яких мають форму порад батька синові. Так, наприклад, „Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мірікара” (ХХІІ ст. до н. е.) присвячене абсолютизації божественної влади та визнанню правил людської поведінки та економічних і політичних функції фараона. На думку автора, фараон здійснює централізоване управління владою та контролює виробництво і розподіл.Наступною пам'яткою є „Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ – ХVІІ ст. до н. е.), де фараон переконує свого сина в перевагах фаху писаря, здійснюючи розуміння поділу праці. Зміст даного повчання перегукується з сучасністю, коли освіта та навчання стали пріоритетними. Цінність його полягає в тому, що на той час був встановлений обов'язковий перелік занять стародавніх єгиптян, що засвідчує тогочасний рівень поділу праці.
Процес еволюції давньоєгипетського суспільства відображено в „Реченні Іпусера” (відома копія ХІІІ ст. до н. е.), де описується соціальний переворот, що відбувався в ХХІІІ – ХХІ ст. до н. е. і спричинив розпад централізованої системи управління, здійснивши регламентацію господарського життя та контроль за діяльністю безпосередніх виробників.Автори наголошують на відродженні регулювання господарства через деспотично-бюрократичний механізм, зокрема, доцільно було би встановити систему трудових повинностей для будівництва пірамід, іригаційних систем, підвищення військової могутності держави, тощо.
Ці пам'ятки єгипетської писемності дають уявлення про:
- економічні функції глави держави;
- організацію праці царських ремісників та землеробів;
- повинності рабів;
- суворий облік матеріальних і людських ресурсів;
- захист приватної власності.

Складне царсько-храмове господарство Стародавнього Єгипту потребувало централізованого управління та суворої регламентації господарського життя. Стародавній Єгипет був класичною теократичною державою з розвиненою бюрократичною системою управління. Основні економічні проблеми країни знайшли відображення в адміністративно-господарських документах та дидактичних трактатах, за якими протягом багатьох століть чиновники та управителі вчилися керувати державою та керувати господарством. Ці твори дають уявлення про економічні функції глави держави, посадові обов'язки чиновників різних рівнів, розглядають питання організації праці царських ремісників та землеробів, свідчать про суворий облік трудових і матеріальних ресурсів у країні, захищають централізм староєгипетської держави як опори порядку в країні та стабільності доходів чиновників і фараона.

Характеризуючи економічну думку Стародавнього Єгипту, слід взяти до уваги, що:
Важливе місце серед історичних пам'яток цієї країни займають повчання — своєрідні дидактичні твори, більшість з яких мають форму порад батька синові. Так, наприклад, "Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара" (XXII ст. до н.е.) присвячене прославленню божественної справедливості як основи земних порядків та правил людських взаємовідносин і дає уявлення про економічні та політичні функції фараона. У творі підкреслюється важливість та корисність централізованої управлінської влади та контролю за виробництвом і розподілом. На думку автора, фараон І повинен жорстко підпорядковувати незаможних. "Той, хто бідний, — ворог, ] — стверджується у повчанні. — Будь ворожий до бідняка... карай згідно з І твоїм законом". Водночас правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновництва, возвеличення вельмож та жерців, наближаючи "людину до себе за справи її". У творі висловлюються й інші поради щодо державного управління: "Багатий народ не повстає", "Створи собі пам'ятник любов'ю оточуючих тебе", "Шануй сановників, сприяй процвітанню народу твого", "Твори істину і ти будеш довго жити на землі", "Остерігайся карати | несправедливо" тощо. Згуртованість підданих, вірність царю, ефективне функціонування апарату управління розглядаються як запорука успішного царювання.
Особливу роль у давньоєгипетській літературі відіграють трактати, присвячені прославленню писарів-управлінців, котрі володіли мистецтвом письма. Розвиток державного управління в Стародавньому Єгипті сприяв вирішенню управлінських проблем за допомогою писемних документів. Єгипетське письмо було важким, потребувало довгих років навчання, тому писарі цінувались дуже високо, займали найвищі урядові посади і користувались значними привілеями. Так, наприклад, у "Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі" (XXI—XVIII ст. до н.е.), відомому також під назвою "Сатира на різні професії", талант писця протиставляється гіркій долі представників інших професій, що мають набагато менше почестей та привілеїв. Йдеться насамперед про незалежність, матеріальний добробут, пошану, водночас майже нічого не говориться про обов'язки та відповідальність. Автор послання стверджує, що заняття писаря "..перевершує будь-яке інше заняття; немає рівного йому в землі цій. Адже він (писар) починає процвітати ще дитиною". Однак з часом уявлення про ідеального правителя зазнали змін. Якщо для Ахтоя III вищим призначенням царя була турбота про підданих, то у "Повчанні фараона Лменемхета І своєму синові" зазначається, що підлеглі повинні служити державі та царю. Далі Аменемхет радить сину не довіряти придворним, оскільки жоден із них на це не заслуговує.
Цікавими документами соціально-економічної думки Стародавнього Єгипту є "Речення Іпусера"(відома копія XIII ст. до н.е.) і "Пророцтво Неферті" (відома копія XV ст. до н.е.). Вони описують соціальний переворот, що відбувся у XXIII—XXI ст. до н.е. і призвів до розпаду централізованої системи управління, порушивши строгу регламентацію господарського життя та контроль за діяльністю безпосередніх виробників.
Автори наголошують на необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства, висловлюють пропозиції щодо налагодження системи трудових повинностей для будівництва пірамід та іригаційних систем, підвищення військової могутності держави. У "Реченні Іпусера" наголошується на необхідності боротьби з безконтрольним зростанням лихварських операцій та боргового рабства, недопущення збагачення нижчих верств населення і початку в країні громадянської війни.
Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, доку менти господарської звітності, юридичні акти) відображають повсякденну господарську діяльність та особливості організації праці царських ремісників і землеробів. Вони засвідчують, що все населення Стародавнього Єгипту було розбите на вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (воїни, жерці, царські землероби і майстри). Розподіл та перерозподіл трудових ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади. Звертає на себе увагу висока централізація більшості господарських функцій, чинопоклонство та бюрократизація державного управління.
Численні біографії заможних єгиптян, що збереглися на стінах їхніх гробниць, та розпорядження про службові обов'язки верховних сановників свідчать про існування поряд з царсько-храмовим комплексом господарства чиновників також посадового володіння майстрів. З метою недопущення розкрадання державного майна чиновниками у Стародавньому Єгипті існувала досить складна процедура доказу права власності на той чи інший об'єкт, про що свідчать матеріали із Дерель-Медіни (друга половина ІІІ тис. ДО н.е.).
Древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких оформляли купівлю-продаж землі, худоби, засобів виробництва, рабів, найманих робітників, боргові зобов'язання, засвідчують зародження товарно-грошових відносин. Однак висока норма процента (50—100 %) і досить жорсткі умови надання позики підтверджують нерозвиненість сфери обігу і панування натурального господарства. Державні приписи Стародавнього Єгипту захищали приватну власність і передбачали систему покарань за крадіжку будь-якого майна: від ударів палицями до смертної кари1.

Месопотамія і Палестина.

Економічні ідеї старовавілонського царства представлені „Кодексом законів Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н. е.). Відомо, що всіх законів було 282, до нас дійшло тільки 247. Закони Хаммурапі свідчать про розвиненість економічних відносин та відповідне економічне мислення. В них ідеться про:
1) створення великого царського господарства;
2) збереження приватної власності, рабоволодіння;
3) встановлення правових норм, які жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов'язавши їх не тільки з майновою відповідальністю;
4) боротьба з лихварством;
5) заміна натуральної сплати податків грошовою;
6) впорядкування сімейних відносин.
Ще однією історичною пам'яткою економічних уявлень стародавніх жителів Палестини та навколишніх країн (Ассірії, Вавілонії, Єгипту, Хетського царства та інших), став Старий Заповіт Біблії, який є збіркою 50-ти книг, написаних відомими авторами в період з ХІІІ до ІІ ст. до н. е. Характерною рисою цієї пам'ятки є:
- захист інтересів бідних верств населення;
- засудження лихварства та боргового рабства;
- заклик до відновлення традицій, норм, звичаїв патріархального життя.
Ця книга є взірцем господарської етики, яку протягом сторіч будуть використовувати люди здійснюючи відносини в сфері економічної діяльності.

Стародавній Китай.

Стародавній Китай був одним із центрів цивілізації, тому пізнання його економічної думки має важливе значення. Головні течії суспільної думки Стародавнього Китаю сформувалися в VІ до ІІ ст. до н. е.: конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм, протягом століть вели жорстку полеміку з багатьох філософських та економічних проблем.
Засновником конфуціанства був Конфуцій (551 – 497 до н. е.) – (з китайської „мудрець”). Своє вчення він виклав в формі бесід, які були згодом видані під назвою “Лунь-юй” (“Бесіди і судження”), де узагальнив етико-політичне вчення, що докорінно впливало на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного устрою Китаю протягом більше аніж двох тисяч років.
Конфуцій навчав своїх учнів теорії природного права, в якій стверджував, що першопричиною світу є бог, який створивши людей, більше не втручається в їхнє життя, тому людське суспільство розвивається за власними законами, регулюється державним правом. Правитель держави повинен дотримуватися конфуціанських етичних норм і принципів гуманізму.
Конфуціанство закликало правителя:
- управляти народом не на основі законів і покарань, а за допомогою добропорядності, прикладом високоморальної поведінки, на основі звичайного права;
- не обтяжувати народ важкими податками і повинностями;
- виправдовувати становий поділ суспільства, існування рабства;
- підвищувати морально-етичні норми та запроваджувати програму морального вдосконалення людини.
Подальший розвиток конфуціанство отримало в поглядах Мен-цзи (372 – 289 до н. е.), який виправдовував протилежність між розумовою та фізичною працею та пов'язував соціальну нерівність з “небесною волею”. Водночас Мен-цзи виступав на захист інтересів селян, закликаючи до відновлення общинного землекористування та проти посилення рабовласницького гніту.
Центральне місце в його соціально-економічній концепції займає ідея активного втручання держави в господарські справи. Розробив проект земельної реформи, яка включала спільність та відокремленість земельних наділів сільськими общинами.
Значний вплив на розвиток економічної думки та господарської практики Стародавнього Китаю справила школа легістів, виникнення якої пов'язане з боротьбою з конфуціанством. Найвідомішими представниками легізму були Лі Куй (424 – 386 до н. е.) і Гунь Сунь Ян (390 – 338 до н. е.).
Легісти відводили велику роль:
1) законам в управлінні державою та були прихильниками політичної централізації;
2) ідеї державного регулювання товарних цін на продукцію сільського господарства через збільшення пропозиції на ринку продовольства за державними цінами;
3) залученню до примусової праці нероб;
4) введенню єдиного земельного податку;
5) забороні спекуляції зерном;
6) впровадженню державної монополії на виробництво і торгівлю залізом і сіллю;
7) запереченню культури у всіх її проявах;
8) зневажанню твердження конфуціанства про пріоритетність морально-етичних норм.
З критикою конфуціанства виступав Мо-цзи (473 – 381 до н.е.) та його прихильники моїсти, які заперечували становість та привілеї знаті, проповідували природну рівність людей.
Моїсти наголошували на:
1. Всезагальному виробництві.
2. Участі людей в фізичній праці.
3. Розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.
Паралельно з конфуціанством розвивався даосизм – як напрям теоретичних узагальнень старокитайських мислителів, який вплинув на еволюцію господарської практики Стародавнього Китаю. Основні ідеї даосизму викладені в книзі “Дао де цзин” (VІ – V ст. до н.е.), автором якого є Лао-дзи.
Найважливішою характеристикою даосизму є:
- природність, невтручання в економічні явища та процеси;
- помірність та відмова від багатства і боротьби. Вчення Лао-дзи відрізняється певним утопізмом оскільки згідно його міркувань: в основі суспільного розвитку лежить небесне “дао”, як першооснова і сутність людського буття, що заперечує державне регулювання, пропагує принципи невтручання в суспільний розвиток, засуджує соціальну нерівність, заперечує теоретичні знання та можливості людського пізнання, ідеалізує первісний природний стан речей.
Автори збірника трактатів “Гуань-цзи”, написаного в ІV ст. до н. е. в Стародавньому Китаї розглядали здебільшого питання державного регулювання ринку з метою забезпечення стабільності і порядку в країні. В цій збірці трактатів, правителю рекомендується впливати на внутрішні ціни через масову закупівлю товарів в період, коли вони дешеві і створювати накопичувальні фонди, щоб при нестачі товарів і дорожнечі випускати їх на ринок та збивати ціни.
Для регулювання економіки в цілому автори трактату проповідували:
- введення пільгових кредитів землеробам;
- заміну податків безпосередньо на залізо та сіль.
Автори “Гуань-цзи” знайшли зворотну залежність між ціною товарів і грошей: при дорогих грошах, речі стають дешевшими та з'являється можливість використовувати це для підтримки економічної рівноваги.
Для цього рекомендувалося здійснювати нормовану емісію грошей. Ідеї цього колективного трактату містять деякі протиріччя, зокрема деякі з них заслуговують на увагу і сьогодні. Наприклад, золото, перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство; такими є передусім матеріальні блага (товари).
При цьому, з одного боку, золоту відводилася роль грошей, а з іншого – золото оголошувалося товаром. Праця була проголошена джерелом багатства держави. Розуміння деяких закономірностей, властивих товарно-грошовим відносинам, які розвивалися в Стародавньому Китаї, дозволило авторам цього трактату запровадити деякі інструменти стабілізації натурального господарства.

Стародавня Індія.

Староіндійську економічну думку викристалізовано з міфологічного та релігійного мислення, де основні економічні уявлення торкалися проблем встановлення соціальної структури. Аналізування господарських явищ та процесів торкалося: власності, багатства, економічних функцій держави.
Систему господарського устрою Стародавньої Індії відображено в „Законах Ману” – збірці про релігійний, правовий обов'язок. “Закони Ману” відкривають поняття необхідності суспільного поділу праці та обґрунтовують поняття варни, як станової кастової ієрархії суспільства. Все староіндійське суспільство згідно традицій було поділено на чотири касти (варни):
- жерців-брахманів, які повинні спілкуватися з Богом та управляти державою;
- воїнів-брахманів, основне завдання яких захищати країну від ворогів;
- господарників-вайшіїв, які займалися господарською діяльністю (землеробством, ремеслом, торгівлею);
- шудрів, які покірно обслуговували інші касти, займалися ремеслом та працювали в сільському господарстві.
Основним обов'язком представників трьох вищих каст було жертвоприношення та даріння майна богам. Їм була притаманна господарська самостійність та економічна незалежність. Шудри не брали участі в цих процесах.
„Закони Ману” показують різне ставлення до економічних процесів в суспільстві. Зокрема, землеробство, скотарство, деякі види ремесла та торгівля вважалися першочерговими та незамінними в суспільстві.
Цінним джерелом староіндійської економічної думки є „Артхашастра” – пам'ятка другої половини І ст. до н. е. „Шастра” староіндійською означає „наука, наукове передбачення”; „артха” – користь, вигода. Авторство належить радникові царя Вішнагупта Каутілії. Основний зміст цього трактату це – вчення про користь, під якою розуміється матеріальна вигода держави і винайдення шляхів цієї вигоди. Одним з таких джерел є доходи від державних маєтків в землеробстві, де широко використовується праця рабів і від ремісничих підприємств (прядильних, ткацьких), в яких рекомендується залучати працівників на основі найму. Однак основні доходи скарбниця отримувала за рахунок податків з населення, які сплачувалися як в натуральній так і в грошовій формі „Артхашастра” включає:
- перелік податків прямих і непрямих;
- повинності, які накладалися на громади та приватних осіб;
- рекомендації з приводу проведення активної грошової політики.
Трактат належно регулював майнові відносини. Зокрема, після смерті батька перевагу на володіння його майном отримували сини, онуки, правнуки аж до четвертого покоління.
Податкові, власницькі, орендні та інші економічні відносини відображені в „Артхашастрі” з належною конкретністю, яка захищала право на майно в усіх його формах і видах. В трактаті визначалося стимулювання праці як рабів так і вільних. Стимули були зумовлені прагненням працівника бути винагородженим, а раба вільним. В „Статуті про працівників” визначено обов'язки і відповідальність працівників, в тому числі і найманих.
Автор трактату заявляє про „вартість речей”, величина вартості визначається кількістю „днів роботи”, а винагорода знаходиться в строгій відповідальності до результатів праці. В зв'язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що „конкуруючий продавець” збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна. Значна увага в трактаті приділялася:
- регулюванню процесів розподілу торговельного прибутку між купцями та державою;
- визначенню норми прибутку, який включався в ціну товару як частина витрат: доля місцевих товарів – у розмірі 5% для місцевих товарів та 10% для іноземних товарів;
- контролюванню внутрішньої та зовнішньої торгівлі;
- регламентуванню заходів зі стимулювання імпорту насіння рідкісних рослин та деяких інших товарів шляхом звільнення від оподаткування, надання пільг іноземним купцям.
„Артхашастра” містить міркування, які передавалися в спадок наступним поколінням.

Економічна думка країн Античності

Античну економічну думку представляють Стародавня Греція та Античний Рим. Дані країни відносяться до країн античного рабства, де на відміну від східного, рабська праця стала основною продуктивною силою суспільного виробництва. Стародавня Греція була розташована на межі трьох континентів: Європи, Азії та Африки, що сприяло взаємодії різних культур. Тут проходили важливі торгівельні шляхи, сприятливі кліматичні умови, що дозволило ввібрати в свою культуру матеріальні, духовні, інтелектуальні здобутки різних цивілізацій.
Грецькі поліси (міста) перетворилися у важливі ремісничо-торгівельні центри, стали осередками політичного та культурного життя Греції: Афіни, Корінф, Халіке. Значне місце займали ремесла, зокрема виплавлення металів. Могутність Афін призвела до виникнення кораблебудування [112, с. 27 – 28].
Як не дивно, але повільніше розвивалося сільське господарство, хоча водночас Греція була здебільшого аграрною державою, але основною проблемою у вченні багатьох економістів залишалося все ж таки сільське господарство та галузь, яка є найбільш прибутковою. Тому в ІV ст. до н. е. греки удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Вводилося трипілля, ширше застосовувалися добрива. Відносне перенаселення Греції і гостранестача землі зумовили колонізацію та утворення грецьких міст – колоній на берегах Мармурового, Чорного та Егейського морів, що дало місце широкому розвитку торгівлі та товарно-грошовим відносинам. Однією з причин розквіту Стародавньої Греції було без сумніву використання величезної кількості рабів. Джерелами рабської праці були війни, які проводила Греція з сусідніми країнами. Але поступово продуктивність невільницької праці падала, однією з причин стали поразки Греції у війнах, що скоротило надходження рабів та примус до праці останніх з їхнім небажанням працювати, нескінченні конфлікти між грецькими містами, боротьба демосу з аристократією, рабів з рабовласниками, страйки призвело до того, що в 338 р. Грецію завоювала Македонія та поступово в ІІ ст. до н. е. Балканський півострів став здобиччю Римської імперії. Звісно дані події знайшли відображення в працях видатних митців того часу, а саме Ксенофонта, Платона, Арістотеля.
Давньогрецький мислитель, воєначальник і державний діяч Ксенофонт (430 – 355 до н. е.) свої економічні погляди виклав в трактаті “Ойкономія” („Про домашнє господарство”), де звернувся до всебічного вивчення проблеми поділу праці в суспільстві. Зокрема йшлося про поділ праці на просту та фізичну, вбачаючи зв'язок між поділом праці та розміром ринку.
Ксенофонт одним з перших:
- осмислював дві сторони того чи іншого товару, виражаючи споживну та мінову вартість: перша споживна вартість (корисність) – це така користь, яку проносить товар споживачеві в процесі споживання; мінова вартість – здатність товару прирівнюватися до іншого товару – еквіваленту, або обмінюватися на інший з врахуванням певних кількісних пропорцій;
- засуджував лихварський капітал;
- визнавав необхідність існування грошей, визнаючи вагомими такі їх функції як обігу та засобу нагромадження;
- пропонував постійно нагромаджувати гроші на випадок війни, для розширення пануючого на той час натурального виробництва.
Інший видатний філософ – Платон (427 – 347 до н. е.), відомий завдяки своєму проекту суспільного устрою (ідеальної держави) в творі “Держава” на даний час представляє собою варіант змішаної економіки, де життя верхніх шарів суспільства ґрунтувалося на засадах загальної власності, а життя основної маси виробників – на засадах приватної. В його проекті, а ні філософи (які звісно належали до аристократії), а ні армія навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею, всі господарські турботи покладалися на чернь. Третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торгівці). Раби не займали жодного суспільного класу в суспільстві.
Другий проект Платона „Закони” на противагу першому протиставляє ідеальному типу “негативний тип суспільства”. Головним двигуном поведінки людей тут виступають матеріальні турботи і стимули. Так, наприклад за Платоном, усі громадяни зможуть в ідеальній державі отримувати дім і земельний наділ. Підтримував Ксенофонта щодо основної галузі сільського господарства, відносячи ремісництво та торгівлю до менш престижних.Одним із перших мислителів, які намагалися дослідити суть і дію економічних законів, був великий античний вчитель Арістотель (384 – 322 до н. е.), вважався учнем Платона щодо поділу суспільства на вільних та рабів і відповідно працю на розумову та фізичну. Основні твори: „Нікомахова етика”, „Політика”.Оригінальність побудови проекту Арістотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей належать або до природної сфери, або до неприродної – “хрематистики” Він перший в історії економічних вчень намагається проникнути в сутність економічних явищ. “Хрематистику” – мислитель порівнює з “мистецтвом наживати багатство за допомогою великих торгівельних угод для перепродажу і лихварських угод. Іншими словами, “хрематистика” це мистецтво вкладання і нагромадження капіталу. Ідеалом господарювання для Арістотеля було невелике землеробське господарство (рабська праця), яке повинно себе само забезпечувати всім необхідним, а чого не вистачає можна отримати шляхом “справедливого обміну” з сусідом. Стародавній дослідник вивчав розвиток форм обміну, починаючи з простого обміну товару на товар (Т – Т), яке свідчить, що при обміні необхідно дотримуватися еквівалентності. Це при умові, коли споживна вартість товару (Т) відповідає товару (Т1). Інша ситуація, коли посередником є гроші. З появою грошей метою торгівлі стає “хрематистика” (Г-Т-Г1 , де Г1- гроші з торгівельним прибутком). Арістотель трактував форми грошового обігу:
- гроші, як простий засіб обігу товарів;
- гроші, як засіб обігу в якості грошового капіталу. Визначав такі функції грошей як міра вартості і засіб обігу.

Геніальні спроби теоретично усвідомити економічний устрій суспільства і визначити джерела його багатства були зроблені великими греками. Економічна думка Стародавньої Греції пов'язана з іме­нами Ксенофонта, Платона і Арістотеля.

Ксенофонт (430–354 рр. до н. є.) у трактаті «Домострой» дав характеристику зразкового, на його думку, господарства і зразкового громадянина. Його праця «Про до­ходи» – це спроба знайти вихід з економічної кризи в Афінах.

Найважливіші ідеї трактату «Домострой» зводяться до таких висновків:

· природним поділом є поділ праці на розумову і фізич­ну, а людей – на вільних і рабів;

· будь-який товар має корисні властивості (споживну вар­тість) і здатний обмінюватись на інший товар (мінова вартість).

Основною сферою економіки Ксенофонт вважав сільське господарство, яке називав «годувальником громадян», ос­новою добробуту народу. При цьому, розвиток землеробства визначає стан решти галузей виробництва. Разом з тим, він зневажливо ставився до ремесла, торгівлі, лихварства, фі­зичної праці, яку вважав заняттям рабів. Так, висловлюю­чи ставлення до ремесла, Ксенофонт писав, що воно «руй­нує тіло працюючого, змушуючи його вести сидячий спосіб життя і залишаючи мало часу для турботи про друзів і рідне місто». Рабство для нього було природним станом речей, а раби – живим знаряддям виробництва.

Платон(428–347 рр. до н. є.) створив теорію ідеально­го суспільного ладу і виклав її в праці «Держава». Корін­ною ідеєю такого ладу є ідея справедливості; кожен зай­мається тим, до чого більш пристосований. Під справедли­вістю філософ мав на увазі так звану суцільну доброчесність, що об'єднує мудрість, мужність і що становить їх рівнова­гу. Платон проповідував знищення приватної власності, спільність дружин і дітей, державну регульованість шлюбів, суспільне виховання дітей, які не повинні знати своїх батьків.

Інший проект «ідеальної держави» Платон виклав у праці «Закони».Він ґрунтується на принципах рівності та господарської самостійності сімейних господарств. У такому разі, щоб не спокушати людей збагаченням, пропонува­лось виділити кожній сім'ї окреме житло і рівноцінну ділян­ку землі. Кількість ділянок має бути незмінною, всі вони залишаються в державній власності, не можуть продава­тись, а лише переходять у спадок одного з дітей. Вартість лише однієї ділянки визначала «міру бідності», а «міра ба­гатства» визначалась учетверо більшою, надлишки мають надходити до державної скарбниці. Розмір державних по­датків встановлюється, виходячи з розмірів багатства (май­на) їх платників. За цим же критерієм усі громадяни поді­лялись на чотири майнових класи з правом переходу з од­ного класу до іншого в міру збагачення чи збідніння. Все це мало забезпечити майнову рівність, справедливість і мир у державі.

Досліджуючи сутність грошей, давньогрецький філософ визначив такі їх функції: міра вартості, засіб обігу товарів і засіб нагромадження. Водночас, саме нагромадження гро­шей, як і торгівлю чи лихварство – його джерела, Платон називав недостойними для вільних греків заняттями. Він уперше виділив повноцінні (загальні) і неповноцінні (вну­трішні, місцеві) гроші.

Арістотель (384–322 рр. до н. є.) заснував своє еконо­мічне вчення на принципі, що рабство – явище природне і завжди повинно бути основою виробництва.

Ключові положення його праці «Політика» такі:

· обов'язкова наявність приватної власності;

· поділ видів діяльності на дві групи: економію і хрематистику.

Під економією Арістотель розумів вивчення при­родних явищ, пов'язаних з виробництвом споживних вар­тостей; до неї ж відносив дрібну торгівлю, необхідну для задоволення потреб людей. Під хрематистикою – вивчен­ня протиприродних, на його думку, явищ, пов'язаних із нагромадженням грошей; сюди ж Арістотель зараховував і велику торгівлю. Відповідно до цього Арістотель встановив два види багатства: як сукупність споживних вартостей і як нагромадження грошей, або як сукупність мінових вар­тостей. Джерелом першого виду багатства він вважав зем­леробство і ремесло, називаваючи його природним, оскіль­ки воно виникає внаслідок виробничої діяльності та спря­моване на задоволення потреб людей, а його розміри обме­жені цими потребами. Другий вид багатства Арістотель називав протиприродним, оскільки воно виникає з обороту, не складається з предметів безпосереднього споживання і розміри його нічим не обмежуються. Таким чином, Арісто­тель схвалює економічну діяльність і засуджує хрематистику;

· гроші є співвимірювачами при обміні, і тому їх не можна позичати (монета не може породжувати монету). Арістотель вважав, що гроші стали «загальним засобом об­міну» внаслідок угоди;

· людина, на думку Арістотеля, – істота, яка не може жити поза суспільством і державою. Держава важливіша за сім'ю і окрему особу. Розглядаючи виховання як засіб зміцнення державного устрою, філософ вважав, що школи повинні бути тільки державними і в них всі громадяни, за винятком рабів, повинні отримувати однакове виховання, що привчає їх до державного порядку.

Аналізуючи закономірності товарного обміну, Арістотель визначив, що він породжується поділом праці, сприяючи утворенню спільнот людей. Життєві блага, з одного боку, використовуються для споживання, а з іншого – для об­міну на інші блага. Власне, таким чином він підходить до розуміння двох сторін товару – як споживної і як мінової вартості, тобто його корисності та цінності. Арістотель ви­явив також розуміння того, що мінова вартість є зародко­вою формою товарних цін.

Стародавній дослідник вивчав розвиток форм обміну, починаючи з простого обміну товару на товар (Т – Т), а потім і обмін товарів із посередництвом грошей (Т – Г – Т). Із появою грошей метою торгівлі стає хрематистика – нагромадження багатства в грошовій формі (Г – Т – Г", де Г" – гроші з торговельним прибутком). Таким чином, Арістотель розглядає дві форми грошей – гроші як простий засіб обігу товарів і як засіб обігу грошового капіталу.

Необхідно підкреслити, що економічні погляди мис­лителів Стародавньої Греції Платона Ксенофонта і Арістотеля стали відправним пунктом для формування економіч­ної науки.

Стародавній Рим.

В економічному житті античного Риму вирішальна роль належала сільському господарству, яке було багатогалузевим: садівництво, городництво, виноградництво. Значну роль в господарстві відігравали території, завойовані Римом внаслідок тривалих воєн в Малій Азії, на африканському континенті, в інших регіонах світу. Значних успіхів було досягнуто в ремеслі та торгівлі. Важливе значення мали внутрішні фактори: тривале існування правової системи, республіканського устрою, сильної держави, які гарантували права і свободи значної частини населення, перш за все право приватної власності.
В IV ст. н. е. господарство Стародавнього Риму занепадає. Причиною були внутрішні суперечності, рабовласницька влада вичерпала своє існування; постійно посилювався натиск варварів, неврожайність латифундій (великі земельні наділи, які надавалися в обробіток колонами або вільновідпущеникам для власного споживання та нерідко для обміну або продажу на інші необхідні товари [112, с. 29 – 30].
З розпадом Римської імперії починається новий відлік не тільки цивілізацій, а і економічного світосприйняття та трактування. Закінчується доба рабовласництва починається доба середньовіччя або період феодалізму.
Трактування тогочасних економічних явищ та процесів простежується в працях таких видатних людей того часу:
Марк Порцій Катон Старший (234 – 149 рр. до н. е.). Будучи великим землевласником, написав твір „Про землеробство”, де всіляко підносив сільське господарство, зокрема, запровадження методів ведення великого хліборобського господарства та обґрунтування староримських форм рабовласництва. В цьому трактаті, автор відобразив період підйому римського рабовласницького виробництва. Агрономічні поради Катона Старшого чергувалися з економічними. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпечувало передусім свої потреби. Катон Старший акцентував увагу на здобутті найбільшого доходу від сільського господарства, однак не виключалась і торгівля, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції та придбати те, що не можна виробити власними силами. Значне місце землевласник відводив утриманню рабів, використовуючи відповідні методи експлуатації, а саме:
- утримувати їх у суворості;
- раціонально використовувати їх працю;
- стимулювати старанність, молодих рабів виховувати в покорі;
- підтримувати в їх середовищі ворожість;
- поширювати конфлікти, незгоди між ними;
- вчасно звільнятися від старих та малих;
- карати за найменшу провину.
Марк Теренцій Варрон (116 – 27 рр. до н. е.), як і Катон Старший, вболівав за долю сільського господарства. Залишив у спадок три книги “Про сільське господарство”, в яких викладені завдання власників великих латифундій.
Варрон надавав перевагу сільському господарству перед іншими галузями господарства.
Був занепокоєний долею рабовласницьких господарств, шукаючи нову соціально-економічну обстановку, що була би пов'язана з вирішенням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави.
Для цього, Марк Варрон вважав корисним:
- поєднання землеробства та скотарства;
- застосування агрономічних наук;
- зростання інтенсивності виробництва;
- використання матеріальної зацікавленості рабів.
Критерієм прибутковості латифундій вважав вигідний вивіз продукції в сусідні регіони та закупівлю необхідних товарів. Стимулювання рабської праці повинно здійснюватися через вільний режим праці рабів, поліпшенням харчування, зменшенням обсягу роботи.
Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.) Простежував ознаки кризи рабовласництва в своєму творі “Про сільське господарство”. Позитивною рисою праці Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. В творі, Колумелла свідчить про занепад сільського господарства, яке знаходиться в стані кризи. Автор писав про низьку продуктивність рабовласницької праці, про те що раби завдають полям значних збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентарю, крадуть, обманюють землевласників.
Прагнучи відродити сільське господарство з допомогою латифундій, автор вважав за можливе:
1) передачу господарювання вільним виробникам або колонам;
2) сприяти зростанню обсягу товарного виробництва;
3) впроваджувати в виробництво науки (астрономія).
Староримська економічна думка започаткувала раннє християнство, що змінило уявлення про будь-яку господарську діяльність, проголошувало будь-яку працю необхідною. Це переважно була релігія безправних і пригноблених, які були незадоволені соціальною нерівністю в суспільстві. Економічні погляди християнства базуються на концепції рівності усіх людей перед Богом, справедливості, соціальної, а не індивідуальної оцінки праці. З ідеєю рівності пов'язані принципи загального обов'язку працювати та розподіляти за працею: “Кожен отримує винагороду за свою працю”.
Економічна думка раннього християнства гостро засуджувала лихварство, стягнення процентів за борги. Найвідомішим християнським автором був Августин Блаженний, який заперечував висновки античних мислителів про природність поділу людей на панів і рабів. Доводив, що фізична праця є не менш почесною.
Невизначений характер християнського вчення та прагнення перетворити його на панівну релігію сприяли появі та розвитку консервативних тенденцій . Це спричинило подальше виправдання рабства, існуючих порядків, проголошення необхідності покори і терпіння.
Згодом, численні економічні концепції пізньої античності, середньовіччя та нового часу розвивалися в рамках християнського світогляду, апелюючи до християнських норм моралі і права.
Загалом можна сказати, що загальною рисою економічної думки Стародавнього Світу є намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засудити з позиції звичаїв, моралі і етики крупні торгівельно-лихварські операції, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обмінів товарів за їх вартістю і не відповідають громадським законам.