Статус північно-східної ділянки російсько-українського кордону

Залежність УСРР від московського центру не дозволила їй встановити свої східні кордони згідно з розселенням українців.

Серед мільйонів українців, які проживають сьогодні за межами своєї Батьківщини, значна частина мешкає в східних районах Слобожанщини, що входять до складу Курської, Бєлгородської та Воронезької областей Російської Федерації.

Велика кількість українців проживала за межами основних 9 губерній у повітах інших губерній на північний схід від основних губерній. Йшлося про приєднання до УСРР повітів та волостей Курської губернії з чисельністю населення 807,2 тис. осіб (у т. ч. українців 484,8 тис., 60%), а також повітів і волостей Воронезької губернії з чисельністю населення 1 млн. 243,8 тис. осіб (у т. ч. українців – 930,9 тис., 74,9%).

Після захоплення денікінцями Курська у вересні-жовтні 1919 р. Путивльський і Рильський повіти Курської губернії, Глухівський повіт Чернігівської губернії були підпорядковані Орловській губернії. Після грудня 1919 р. старий адміністративно-територіальний поділ було відновлено, а вказані повіти перейшли знову до тих губерній, яким належали за старим поділом [6, с. 44 – 45].

Складність ситуації, яку визначав перед усім перебіг громадянської війни, часто змушувала уряд України йти на компромісні рішення, що давали можливість хоча б якимось чином здійснювати керівництво на звільнених військових дій у підвідомчих республіці повітах. 11 лютого 1919 р. РНК України прийняла декрет «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України», що стосувався безпосередньо території звільнених повітів. Виданий акт торкався змін кордонів України бодай тимчасово, хоча у самій постанові про це не йшлося, а випливало зі змісту. До часу встановлення точного кордону України та з метою усунення двовладдя РНК пропонувала місцевим органам влади керуватися цілою низкою правил. Одночасно ВЦВК прийняв аналогічну постанову, яка підтверджувала домовленість у цій справі між республіками, що мали військовий союз [27, с.4 – 6].

Потреба зміни існуючого державного кордону між УСРР і РСФРР диктувалася рядом причин як адміністративного, економічного, так і політичного характеру. Проект по врегулюванню зовнішніх кордонів УСРР з БСРР і РСФРР, що висувався Україною, мав два завдання. Перше, зміна кордону УСРР з метою випрямлення останнього і у зв’язку з цим більш зручної організації адміністративного управління. Планувалося включити до складу Чернігівської губернії УСРР населений пункт Зноб-Трубчевська, Трубчевського повіту Брянської губернії (РСФРР), зі встановленням кордону по річці Зноб, з огляду на те, що Трубчевський повіт Брянської губернії вклинюється з півночі в кут, що утворюється Ново-Сіверським округом Чернігівської губернії і Стародубським повітом Гомельської губернії. В результаті такого вклинювання утворюється сильне викривлення кордону, який потрібно було випрямити.

Також передбачалося приєднання до складу Чернігівської губернії УСРР частини волостей Севського повіту Брянської губернії РСФРР, а саме: сіл Фатевиж, Баранівка, Дем’янівка, Муравейне і Товстодубове, Лемешківської волості і села Микитівське, Степове, Грудська Подивотської волості. Вказане випрямлення кордону було викликане наступними обставинами: по лінії населених пунктів Парони, Шалимівка і Кам’янка Середино-Будського району Ново-Сіверського округу Чернігівської губернії УСРР, Севський повіт Брянської губернії РСФРР врізався двома клинами в територію України і так, як клини Севського повіту беззаперечно тяжіли до торгівельно-промислових пунктів Чернігівської губернії, варто було випрямити кордон за рахунок приєднання до Чернігівської губернії вказаної частини Севського повіту Брянської губернії [25, с. 238].

Другим завданням ставилося змінити кордони УСРР з огляду на однорідність національного складу прилеглих частин території РСФРР до УСРР та їх економічного тяжіння.

Вказаною частиною проекту УСРР передбачалися зміни існуючого державного кордону України з Курською і Воронезькою губерніями в основу якого був покладений головним чином національний момент, коректований економічним тяжінням. У випадках, коли таке тяжіння було яскраво виражене в бік РСФРР, за основу приєднання до УСРР всієї прикордонної смуги території вказаних губерній РСФРР бралося переважання українського населення.

Згідно проекту, до складу УСРР передбачалося включити частину територій Курської і Воронезької губерній РСФРР – 5 повітів повністю і 9 – частково, площею близько 35 000 кв. верст з населенням до 2 млн. мешканців [26, с. 45].

На засіданні Бюро Укрдержплану 29 квітня 1924 р. під час слухання питання про зовнішні кордони УСРР було виділено дві позиції щодо приєднання до УСРР прилеглих частин Курської і Воронезької губерній. Пропозиція М. Полоза полягала в тому, щоб вважати за необхідне приєднання до України усіх тих частин, що безпосередньо прилягають до неї, в яких українське населення становить більше 50% від усього населення. При конкретному встановленні кордонів пропонувалося мати на увазі можливість застосування до цього принципу наступних корективів: яскраво виражене економічне тяжіння і випрямлення кордонів республіки та встановлення більш зручної з адміністративної точки зору прикордонної лінії.

Інша точка зору була представлена пропозицією М. Владимирського включити до складу УСРР ті повіти Курської і Воронезької губерній з переважаючим українським населенням, які в адміністративному і економічному плані більше пов’язані з Україною. Обидва варіанти були запропоновані на розгляд РНК УСРР [2, с. 65].

У комісії ЦВК СРСР на чолі з О. Черв’яковим після тривалих дебатів дійшли висновку про необхідність приєднання до УСРР Путивльського, Грайворонського і Білгородського повітів Курської губернії, а також Валуйського повіту Воронезької губернії. Усього пропонувалося приєднати території з населенням 1 млн. 18,6 тис. осіб, серед яких мешкали 591 тис. 700 українців. Території з населенням 1 млн. 31,2 тис. осіб (у т. ч. 724 тис. українців) залишалися за Курською і Воронезькою губерніями. Однак після протесту російської частини комісії питання було винесене на розгляд останньої інстанції – Політбюро ЦК РКП(б) [17, с. 613].

Проте остаточна ухвала ЦК ВКП(б), який зайняв відкрито проросійську позицію, фактично анулювала підсумки тристоронньої угоди. Україні було передано 11 волостей Путивльського повіту і тільки окремі волості і селища інших етнічно українських повітів з населенням 271 081 чол., тобто близько 14% спірної території. Не зважаючи на протести людності, величезні простори етнічних українських земель залишалися у складі РСФРР. Більше двох мільйонів українського населення опинилося в іншомовному і інокультурному середовищі, під страшним тиском асиміляційних економічних та інформаційних факторів. І якщо до початку 1930-х рр. йшлося про перегляд кордонів і про створення на етнічно українських землях Російської Федерації україномовної культурної інфраструктури, то з початком 1930-х рр. почалося масове нищення українства не тільки на окраїнах, але і в самій республіці. Вистоявши сотні років проти асиміляторських російських впливів, українська людність в нових умовах психологічної і інформаційної експансії та політичного і економічного терору, почала втрачати опірні можливості. Українське пограничне розселення зазнало страшних ударів, що подекуди призвело до незворотніх наслідків.

Серед українського населення, яке залишилося у складі РСФРР, прокотилася хвиля незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходаків до центральних органів УСРР. Місцева влада відповіла на це залякуваннями, арештами, репресіями, поширювалися неправдиві звістки [20, с. 12].

Отже, в даний час етнічні кордони українського народу не співпадають з політичними кордонами України. В результаті адміністративно-територіальних перетворень 1920-х рр. з одного боку, до складу України увійшли значні російські етнічні території (Крим, частина Донбасу), а з іншого боку – Україна втратила великі території на Сході. Цілеспрямована політика керівництва СРСР у 20-ті рр. ХХ ст. призвела до того, що великі за площею населені переважно українцями землі залишилися поза межами політичних кордонів України. Однак і населення їх перестало бути українським. На сході в кордонах СРСР це були території бувшого Війська Чорноморського (частина сучасного Краснодарського краю Північного Кавказу), Острогозький полк колишньої Слобідської України (включений до Воронезької області) та інші. Населення цих регіонів залишилося на попередніх місцях проживання, однак впродовж десяти років (1927 – 1936 рр.) воно майже повністю змінило свою українську етнічну самосвідомість на російську. Цьому в значній мірі сприяла і та обставина, що рідною мовою багатьох українців цих регіонів була російська.

РОЗДІЛ 3