Демаркація кордону на донеччині і північно-кавказькому краї
У світлі політичних подій 2014 – 2015 рр., що відбуваються у південно-східних областях України, теми федералізації, сепаратизму, незаконної окупації частини території суверенної України з боку Російської Федерації стали одними з найбільш дискусійних серед усіх верств населення.
Проблеми того, що було і того, що маємо з цього питання лежать у площині 20-х рр. ХХ ст.
За часів Російської імперії територія сучасної Донецької області була сформована за рахунок трьох адміністративно-територіальних одиниць – Катеринославської та Харківської губерній, а також частини Області Війська Донського. Козацьку землю представляв Таганрозький округ, у складі якого були території не тільки сходу нинішньої Донецької області, але й цілком таке велике місто, як Макіївка і навіть вся східна частина сучасного Донецька. Річка Кальміус була природною межею між Катеринославською губернією і Областю Війська Донського.
Промисловий Донбас привертав своїм економічним потенціалом. Велика концентрація робітників посприяла більшовикам в отриманні підтримки. Враховуючи економічний і стратегічний чинники, 5 лютого 1919 р. було опубліковане, ухвалене 31 січня, рішення Раднаркому УСРР про утворення з двох повітів Катеринославської губернії – Бахмутського і Слов’яносербського тимчасової адміністративної одиниці – Донецької губернії з центром у місті Луганськ [21, с. 73]. Губернія в такому складі існувала до квітня 1920 р. Значення такої губернії виходило тоді далеко за межі інтересів тільки України: басейн в основному постачав вугілля і метал до центральних районів Росії, в промислові центри на Півночі. Їх робота повністю залежала від оптимально вигідних прямих поставок з України [6, с. 48].
У 1920 р. починаються адміністративні реорганізації на Південному Сході Росії. Саме зміни в складі Донецької губернії спричинили зміну кордону між УСРР і РСФРР. Після вигнання Денікіна і Врангеля з території Донської області і Приазов’я створюється Царицинська губернія. У той же час Україна вирішує питання про створення Донської губернії, маючи намір включити до неї частину Донецького кам’яновугільного басейну, який входив до складу Донської області. Це питання обговорюється закрито, без узгодження з адміністрацією Донської області. 17 січня 1920 р. Донецький губревком м. Луганська наказав «до з’ясування економічної території Донецької губернії і правильного розподілу районів губернії тимчасово затвердити ... 11 адміністративних районів, що входять до складу Донецької губернії» [26, с. 7 – 8], включивши також територію Шахтинської – Біло-Калитвенська, Боково-Хрустальний, Олександро-Грушевський райони, а також окремі населені пункти Таганрозького району. З козачих земель до території України тоді були приєднані станиці Гундорівська, Камянська, Калитвеннська, Усть-Білокалитвенська, волость Карпово-Обривська Донецького округу; станиці Володимирська, Олександрівська і далі на захід по умовній лінії до кордону з Таганрозьким округом, який увійшов до складу Донецької губернії цілком.
Проблема визначення адміністративних меж цієї губернії полягала в тому, що формувалася вона на порубіжній території між УСРР і РСФРР. У приналежності цієї території були зацікавлені як в Росії, так і в Україні.
На засіданні Раднаркому РСФРР 23 березня 1920 р. підкреслювалася необхідність виокремлення кам’яновугільного басейну в особливу Донецьку губернію з центром у м. Луганськ. Право на остаточне визначення територіальних меж нової губернії надавалося Адміністративній комісії при ВЦВК.
Президія ВУЦВК, враховуючи пропозиції Раднаркому України і Укртрудармії, за погодженням з Всеросійським ЦВК, скасовувала всі прийняті раніше постанови, що стосувалися питання створення Донецької губернії. Президії ВУЦВК своєю постановою остаточно затверджувала межі Донецької губернії із частин Харківської, Катеринославської губерній і Області Війська Донського та утворювала нові повіти. У зв’язку з цим до України від РСФРР були передані із Області Війська Донського такі території: від Донецького округу – станиці Гундарівська, Кам’янська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обливська; від Черкаського округу – станиці Володимирівська, Олександрівська, Козачі Табори, Мало-Несвітаївська, Нижньо-Кремінська і далі до кордону з Таганрозьким округом. Таганрозький округ відійшов до української губернії увесь цілком. Крім цих територій, до складу Донецької губернії увійшли також Бахмутський, Луганський, Маріупольський та Старобільський повіти. Такі межі Донецької губернії були затверджені постановою президії ВУЦВК від 16 квітня 1920 р. [14, с. 139]. Адміністративним центром Донецької губернії ставало місто Луганськ. Право на точне встановлення кордонів між Донецькою губернією і Донською областю надавалося місцевим адміністративним комісіям.
Від Донецького округу відійшло всього 4% території, а від Черкаського – 35%. Давній кордон між землями запорозьких і донських козаків, встановлений 1746 року по р. Кальміус, був перенесений на схід. Перепис 1920 р. показав, що в Таганрозькому повіті росіяни становили 62,7% всього населення (українці – 28,9%), в Шахтинському – 68,7% (українці – 22,7%), в Дебальцівському – 56,9% (українці – 30,8%) і в Юзівському – 45,3% (українці – 39,7%) [16, с. 91].
Відразу ж виникли суперечки стосовно приналежності Таганрога. Тісно пов'язаний з Ростовом-на-Дону, він не хотів підкорятися Луганську. Таганрог грав важливу роль в економіці Південного Сходу Росії в першу чергу як глибоководний порт, здатний приймати морські судна зі значною водотоннажністю.
Варто підкреслити, що таким чином, між союзними республіками з’явився упродовж кількох років незгасаючий територіальний спір. Керівництво Донської області не змирилося з від’єднанням Таганрозького і Шахтинського округів і почало планомірно і методично опрацьовувати на різних рівнях питання про повернення відокремлених територій.
Межі адміністративних одиниць не були чітко визначеними, кількість районів і повітів не раз змінювалася. У 1921 р. Донський виконавчий комітет і Крайова економічна рада Південного Сходу Росії, який після територіальної реформи отримав назву Північно-Кавказький край РРФСР, поставили питання про повернення під свою юрисдикцію Таганрозького, Олександро-Грушевського та Каменського районів. В якості підстав вони висували наступну: Таганрозька промисловість тісно пов’язана з ростовською і південно-східною промисловістю. Шахтинський вугільний басейн, куди входили Олександро-Грушевський і Каменський райони, віддавала 7% своєї продукції Південному Сходу, а продукція сільського господарства вивозилася в Ростов [26, с. 16].
Крім того, Таганрог, його порт, як і увесь округ, мали самостійне, цілком незалежне від Південного Сходу Росії значення. Його промисловість постачалася за рахунок власної сировини, яка надходила з території України, а не Південного Сходу. Донбас географічно належав Україні, хоча і був оголошений «всесоюзною кочегаркою», тому непоправною економічною помилкою можна вважати позбавлення його виходу через Таганрозький порт на світовий ринок експорту зерна і антрациту.
Особливий протест з боку України викликала передача Шахтинського округу. За оцінкою фахівців, антрацит такої якості, який добували поблизу Шахт, не зустрічався більше ніде в світі. Весь виробничий план Донбасу будувався на роботі в цьому районі. У довоєнний час Шахтинський округ давав 30% видобутку антрациту в усьому Донецькому басейні.
Комісією була прийнята резолюція про неможливість подолання розбіжностей. Подальше обговорення питання про межі Південного Сходу з Україною було перенесено до Москви.
24 липня 1924 р. була створена спеціальна Комісія для встановлення точних меж районів, що відходять від УРСР до РСФРР. Також була сформована Паритетна комісія Донецького губвиконкому і Південно-Східного крайвиконкому, яка керувала безпосередньою передачею території.
Засідання Паритетної комісії закінчилося 3 жовтня 1924 р. За бажанням представників обох сторін було прийняте рішення негайно почати передачу Південному Сходу частин територій Шахтинського і Таганрозького округів, а юридичною датою переходу управління названими округами до Південно-Східного крайвиконкому рекомендували вважати 1 жовтня.
Отже, з 1 жовтня 1924 р. до складу РСФРР передавалися Шахтинський, Суліновский, Володимирівський, Усть-Белокалитвенський, Ленінський, Глибокінський, Федорівський, Кам’янський, Миколаївський, Матвієво-Курганський, Советинський райони, частини Олексіївського, Катерининського, Голодаївського і Сорокинського районів, а також місто Таганрог. В угоді детально описувалися обов’язки сторін, також було вирішено організувати приймально-здавальні комісії у Шахтах і Таганрозі.
У грудні 1926 р. був здійснений Всесоюзний перепис населення. Він показав, що в Росії були прикордонні з Україною території Північно-Кавказького краю з переважаючим українське населення. Чисельність українців в них склала 2 млн. 733 тис. осіб. Зокрема, в Краснодарському районі налічувалося 103 тис. українців (84% усього населення), Таганрозькій окрузі – 192 тис. (72%), Кубанському окрузі – 915 тис. (62%). Сукупна кількість українців у Північно-Кавказькому краї дорівнювало 3 млн. 107 тис. (37% усього населення) [18].
Отже, варто зауважити, що встановлення державної межі поміж УСРР і РСФРР за етнографічним принципом цілком відповідало б кордонам сільськогосподарських і економічних районів.
Розглядаючи карти початку 1920-х рр., можна скласти уявлення про вигляд України, якби наприкінці другого десятиліття ХХ ст. історія повернулася іншим боком.
Отже, тодішній державний кордон між республіками, що входили до єдиної держави – Союзу РСР, був фактично адміністративно-територіальною межею і не відігравав скільки-небудь значної ролі у долях людей чи у становищі суб’єктів господарювання. З розпадом Радянського Союзу він став державним кордоном, що розділив території суверенних держав, а разом з тим і ряд населених пунктів, таких як Успенка, Чортково, Мілове, частини яких перетворилися на суміжні закордонні селища. Колишня адміністративно-територіальна межа Ростовської і Донецької областей розділила навіть залізничне полотно, подвір’я мешканців – будинок знаходиться в одній державі, а город з воротами в іншій. Ще гіршою є ситуація, коли кордон розділив суб’єкти господарювання, які тепер живуть в дивному правовому режимі. Дідусі і бабусі, що мешкають на сусідній вулиці, не можуть тепер перейти через кордон з рідними онуками, не маючи від батьків нотаріально завіреного дозволу на візит дитини до іншої країни. Похід в магазин, до криниці по воду на протилежну сторону вулиці, в обхід прикордонного та митного контролю, є порушенням правового режиму перетину кордону і фактично тягне за собою адміністративну відповідальність.
РОЗДІЛ 4