Парадокси і суперечності глобалізації.

Дослідники процесів глобалізації та міжнародної інтеграції однозначно виділяють їх суперечливість та неоднозначність впливу на розвиток національної економіки різних країн. При цьому на теперішній час чітко сформувалась одновекторна тенденція наростання впливу глобалізацій них процесів в напрямі посилення тиску розвинутих країн на економічний розвиток менш розвинутих держав. Саме розвинуті країни за рахунок опанування нових фінансових, товарних і ресурсних ринків, збільшують національне багатство, створюють сприятливі умови праці для залучення кращих спеціалістів менш розвинутих держав. За оцінками західних фахівців еміграція висококваліфікованого спеціаліста рівнозначна вкладанню в економіку країни, яка його приймає, мільйону доларів. Підраховано, що в результаті еміграції висококваліфікованих фахівців у США, остання зекономила понад трилліон доларів. За різними розрахунками Україна втратила лише у 90-ті роки минулого століття 15-20% інтелектуального потенціалу. Процеси «відпливу» за межі держави висококваліфікованих фахівців працездатного віку в Україні досі не вдалося припинити. Така ситуація є характерною і для інших постсоціалістичних держав. Отже багаті країни, використовуючи процеси глобалізації, досить успішно вирішують проблеми власної економіки за рахунок інших держав. Однобічність дії процесів глобалізації на користь розвинутих держав, крім використання дешевої робочої сили, характеризують і такі фактори як диверсифікація від транспортування економічно шкідливих виробництв за межі високо розвинутих держав, розширення ринків збуту, підвищення прибутковості та ефективності національних компаній, концентрація капіталів.

Однак глобалізація виступає і позитивним фактором, що сприяє прискореному використанню новацій, досягнень науково-технічного прогресу за рахунок взаємопроникнення взаємовпливу їх на розвиток економіки менш розвинутих держав. Зокрема менш розвинуті держави отримують більш широкі можливості у використанні нових інноваційних технологій, отримувати дешеві фінансові ресурси, допомогу міжнародних фінансових центрів при розв’язанні соціально-економічних і екологічних проблем, які не під силу окремим державам. Отже глобалізацію слід сприймати як об’єктивний процес, що є закономірним результатом розвитку міжнародних економічних відносин та досягнень світової науки. Однак на теперішній час цей процес не має закінчених і однозначних форм прояву. Відсутність об’єктивних механізмів управління процесами глобалізації, намагання керувати ними з позицій політичних і економічних інтересів окремих держав і навіть олігархів призводить не тільки до негативних наслідків, а й до неприйняття глобалізації як об’єктивного явища. Зокрема досить широкого розповсюдження за останні роки набув рух антиглобалістів. Їх основними мотивами є такі як:

· посягання на свободу і права людини;

· нівелювання національних особливостей окремих народів;

· пригнічення національної культури окремих держав;

· тиск на національну економіку незалежних держав;

· збагачення країн - глобалізаторів за рахунок слаборозвинутих країн, насаджування їм певних стереотипів життєвих цінностей тощо.

З усім цим можна до певної міри погодитись, але при цьому слід визнати як об’єктивність процесів глобалізації, так і можливість їх наростання у перспективі. Наростання темпів глобалізації досить чітко прослідковується в різних сферах світогосподарського руху фінансових ресурсів. Зокрема, темпи міжнародного обігу капіталів у формі прямих інвестицій за останнє десятиріччя значно перевищили темпи зростання світового ВВП та світової торгівлі. Нагромаджений обсяг прямих іноземних інвестицій у світовому економічному просторі у кінці ХХ століття складали понад 4 трлн.дол.. В цій ситуації управляти економічними процесами на рівні окремих держав стає досить складно, оскільки наростає залежність їх від напрямів розвитку світової системи господарювання. В першу чергу це стосується фінансово-кредитної діяльності. В сучасних умовах підвищується актуальність формування власної стратегії розвитку з врахуванням можливих форм впливу глобалізації. Найбільш потужними суб’єктами міжнародного руху капіталів на теперішній час є транснаціональні компанії (ТНК). Їх кількість у світовій економіці постійно зростає. Найбільша кількість штаб-квартир ТНК розташована в США, Японії, країнах західної Європи. Саме такі структури є основними реалізаторами процесів глобалізації в планетарному масштабі, включаючи різні форми технологічної, фінансової, людської інтеграції. При цьому економічні інтереси ТНК в реальності дбають в першу чергу про забезпечення власної конкурентоспроможності на міжнародних ринках, експлуатуючи при цьому ресурси менш розвинутих держав. Таким чином національна економіка будь-якої держави світу, незалежно від її власних інтересів все більше втягується в процеси міжнародної інтеграції і глобалізації. За таких умов виникає необхідність управління процесами глобалізації з позицій інтересів національної економіки, використовуючи при цьому у максимальній мірі її позитиви при одночасному протистоянні і запобіганні негативним проявам. Саме суперечливість процесів і наслідків глобалізації зумовлює необхідність у формуванні відповідної стратегії розвитку національної економіки будь-якої держави.