Та соціальна правова держава

З часу виникнення держави — політичного інституту суспільства — з’являються особливі зв’язки і відносини між нею та суспільством. Причому ці зв’язки і відносини постійно змінюються. На перших стадіях становлення і розвитку держава збігалася з суспільством. Зокрема, міста-держави (поліси) Стародавньої Греції водночас виступали і суспільством, і державою. Народні збори громадян Афін, наприклад, були по суті публічною (політичною) владою, вирішували загальні питання всього суспільства.

Пізніше держава у формі Римської імперії, східних деспотій, централізованих середньовічних монархій превалювала над суспільством, стримувала його розвиток і обмежувала функціонування соціальних інститутів.

Буржуазні революції в Нідерландах (1580 р.), Англії (1642 р.), Франції (1789 р.) та реформаційні процеси, які почались у цей час у Західній Європі, сприяли поступовому відокремленню держави від суспільства, зменшенню її впливу на суспільне життя. З цього часу характер і зміст відносин та зв’язків суспільства і держави почали змінюватися і стали функціонувати відносно самостійно.

Приватна власність, формування ринкових відносин, вільної конкуренції сприяли прогресу суспільства, розвитку його соціаль­них інститутів: економіки, політики, науки, освіти, права. Чіткішими виявлялись й функції держави, змістом діяльності якої поступово ставали управління загальносуспільними справами, забезпечення інтересів суспільства, соціальної безпеки, усунення протиріч, охорона суверенітету і правового порядку. В окремих випадках — за умови слабкості суспільства та його демократичних інститутів, поширення політичного і національного екстремізму, недостатнього рівня правової і політичної свідомості населення та інших чинників — держава знову підкоряла собі суспільство і відігравала стосовно нього деструктивну роль. Подібне мало місце за часів політичного правління комуністичного та фашистського режимів, а також за умов мусульманського фун­даменталізму. У цих випадках держава набувала надмірної самостійності, починала превалювати над суспільством, її політика ставала антисоціальною.

Проте, як свідчить історія, більшість сучасних суспільств і держав розвивається в діалектичній єдності і відносній самостійності держави при визначальному впливі на неї суспільства. Межа відносної самостійності держави в демократичних суспільствах встановлюється юридично, а ступінь такої самостійності залежить від історичних, національних, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших чинників.

У сучасній Україні правові межі відносної самостійності держави від суспільства, характер її зв’язків з ним тільки визначаються. Важливу роль у цьому відіграло прийняття 28 червня 1996 ро­ку парламентом нашої країни Конституції України, закріплен-
ня в ній визначальних принципів взаємодії держави і суспільства: визнання народу носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, будова її на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову; верховенства права; гарантування всіх форм власності; організації суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; забезпечення правового порядку на умовах рівності всіх перед законом; виключення можливості примушувати будь-кого робити те, що не передбачено законом.

Водночас почалось обмеження держави правом і створення правового поля для забезпечення становлення й повноцінного функціонування суспільних інститутів та органів соціального конт­ролю. В цьому аспекті прийняті Закони України: «Про місцеве
самоврядування в Україні», «Про органи самоорганізації населення», «Про політичні партії в Україні», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації роботодавців» та ін.

В цілому вирішення проблем врівноваження співвідношення сучасного перехідного суспільства і держави полягає у визначенні узгоджених механізмів державно-правового регулювання всіх сфер життєдіяльності суспільства й механізмів ринкового саморегулювання.

Суспільство, яке звільнилось від диктату держави, а його відносини з державою визначені правовими законами, в теорії держави дістало назву громадянського суспільства. В такому суспіль­стві, за визначенням німецького мислителя І. Канта (1724—1804 рр.), кожна особа визнається абсолютною цінністю, має гідність, не може бути засобом здійснення ніяких планів. У гро­мадянському суспільстві людина повинна творити своє життя
самостійно, власними силами і відповідати за свої дії. Задо-
волення інтересів кожного та їх захист повинні стимулювати людину до самовдосконалення, а громадянська свобода — забезпечуватись правом, яке є умовою і гарантією людської гідності.

Громадянське суспільство — це суспільство вільних індивідів і рівних можливостей. Кожен є власником і володіє необхідними матеріальними засобами і благами, які б забезпе­чували його нормальне існування.

Тобто у такому суспільстві кожен має повну економічну свободу і може існувати автономно. Крім цього, характерною ознакою громадянського суспільства є наявність політичної свободи індивіда. Він є незалежним від держави, може бути повноправним учасником політичних організацій, об’єднань громадян, які здійснюють функції контролю за державою, діяльністю її владних інститутів. Громадянське суспільство як об’єднання вільних індивідів та їх утворень (асоціацій, спілок, партій тощо) базується на рівноправних відносинах усіх з усіма, стабільність яких забезпечується державою за допомогою юридичних приписів (дозволів і заборон).

Суспільні відносини в громадянському суспільстві формуються у кілька рівнів, відповідно до чого змінюються і функції держави.

На першому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу сім’ї, її побуту, освіти, освоєння культурних цінностей, функції держави полягають лише у створенні для цього належних умов.

Другий рівень суспільних відносин, які охоплюють сфери власності й економіки, матеріального і духовного виробництва, обміну предметами, продуктами і діяльністю, вимагає інтенсивнішої участі з боку держави. Її завданнями тут стають створення рівних умов для розвитку й функціонування всіх форм власності, підприємництва і вільної конкуренції, забезпечення самоврядності, діяльності політичних і громадських організацій, здатності суспільства самостійно розвиватись і визначати свій подальший розвиток.

У той же час вимоги суспільства щодо обмеження втручання держави у діяльність окремих індивідів, соціальних груп і об’єднань громадян, яка не заборонена законом, спричиняють: реформування законодавства, підвищення ефективності його регулюючого впливу, запровадження принципу верховенства права; чітке визначення юридичного статусу органів держави; запровадження порядку виключного регулювання законами відносин економічної, соціальної та політичної сфер (підприємництва і конкуренції, зовнішньоекономічної діяльності, антимонопольного регулювання, цивільно-правової відповідальності, трудових відносин і соціального захисту, прав і свобод людини і громадянина, засад місцевого самоврядування, засад утворення і діяльності політичних партій та інших об’єднань громадян тощо).

Для третього рівня суспільних відносин характерним є стабілізація політичного життя, завершення формування демократичної політичної системи. На цьому рівні розвитку суспільства держава не може претендувати на зверхність, повинна розглядатись нарівні з іншими суб’єктами суспільних відносин і забезпечувати стабільність громадянського суспільства, захист суверенітету, національну безпеку; охорону всіх форм власності, пра­вового порядку, прав та інтересів громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів; виконання соціальних
функцій.

Крім цього, в державі повинні бути створені дійові механізми забезпечення економічних, політичних та соціальних прав людини і громадянина та контролю за виконанням обов’язків.

Структурними елементами громадянського суспільства є соціальна, економічна та політична системи.

Соціальна система охоплює відносини репродукування людини, побуту, освіти, культури, духовного розвитку; стосунки окремих людей між собою та їх соціальними утвореннями (соці-
альних, соціально-професійних груп, націй тощо), а також відповідні соціальні інститути.

Економічну систему громадянського суспільства слід розглядати насамперед, як сукупність економічних інститутів і відносин з приводу реалізації людьми права власності, виробництва й обміну товарами і послугами.

Складовими демократичної політичної системи громадянського суспільства є духовні елементи: політична свідомість; політичні норми; політична культура; політичні відносини; а також матеріальні елементи: держава; політичні партії; громадсько-політичні організації та рухи; об’єднання; політична особа, тобто суб’єкт політики, який залучається до політичного життя як громадянин, реалізуючи свої політичні права шляхом участі у роботі політичних партій, громадсько-політичних організацій, виборчому процесі (формуванні політичних інститутів держави), рефе­рендумах, а також як представник виборних інститутів держави (наприклад, депутата) тощо.

Характерною ознакою демократичної політичної системи є незалежна діяльність будь-яких засобів масової інформації, наявність телекомунікаційних систем, наявність можливості у політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування, державних і недержавних установ можливості засно­вувати засоби масової інформації і бути видавцем. Таке демократичне функціонування засобів масової інформації забезпечує інформаційні потреби громадянського суспільства, комунікативні зв’язки між його структурними елементами.

Найдосконаліший, гармонійний тип відносин суспільства і держави досягається на вищих рівнях їх розвитку за умови становлення громадянського суспільства й соціальної правової держави. Як свідчить історія цивілізаційного процесу, розвинутому громадянському суспільству відповідає демократична форма соціально-правової державності — результат діалектичного розвит­ку держави, в якій визнається пріоритет прав людини, виходячи з чого формуються функції, визначаються методи діяльності, відповідні інститути, механізми і засоби забезпечення прав людини і громадянина.

Ідея такої державності виникла давно і була викладена свого часу в політичних і правових теоріях у вигляді відповідних проек­тів державного переустрою. Проте концептуально теорія правової держави (нім. rechtstaat) була вперше обґрунтована німецьки­ми вченими на початку ХІХ століття (К. Т. Велькером — в 1813 р., І. Х. Фрайхер фон Аретіним — в 1824 р., Р. фон Молем — в 1832 р.), а теорія соціальної держави — також у Німеччині, але майже через сто років (Х. Хеллером — в 1929 р.). Втілення цих ідей у практику державотворення мало місце не тільки в Німеччині, а й деяких інших країнах Західної Європи. Вже наприкінці ХІХ століття державність правового характеру була чітко визначена, наприклад, у конституціях та інших законодавчих актах Німеччини, Великобританії, Франції, США. Юридичне закріплення соціального характеру державності вперше знайшло своє втілення в ст. 20 Конституції ФРН 1949 р.

Пізніше соціально-правова спрямованість стала головним змістом діяльності багатьох держав світу. Втім, незважаючи на те, що в тій чи іншій формі ця формула закріплена в конституціях багатьох самодостатніх держав, ідеал такої державності у повному обсязі ще не досягнуто, хоча формальні ознаки соціальної правової держави притаманні багатьом демократичним державам.

Соціальний і правовий аспекти держави — це передусім чинники, які характеризують її якість, є показниками гуманістичного змісту її внутрішньої і зовнішньої політики. Така держава може розглядатись як досконаліше за змістом і формою утворення порівняно з іншими відомими історії типами держав.

Формування соціально-правової держави — складний і тривалий процес. Хоча соціальний і правовий аспекти — це дві взаємопов’язані сторони одного цілого, проте їх становлення відбувається неоднозначно. Так, у країнах західної демократії першим почав формуватись правовий аспект державності, що уособлював результат прогресивного розвитку суспільства, врівноваження його відносин з державою і зменшення її тиску на суспільство як умова і гарантія забезпечення так званого першого покоління прав людини: громадянських і політичних (права на індивідуальну свободу, життя, особисту безпеку, власність, свободу совісті, участі у державних справах, рівність перед законом, на невтручання в особисте життя тощо).

Крім того, трансформаційні процеси західних суспільств (які прискорювались революціями та іншими соціальними зрушеннями), постійні вимоги щодо вдосконалення держави стимулювали розвиток визначальних засад державності правового характеру, таких як: визнання і захист прав і свобод людини і громадянина; верховенство правового закону; будова та функціо­нування влади на основі принципу розподілу влад.

Питання про суто соціальні функції держави постали пізніше за умов сформованої в західних суспільствах державності правового характеру. Розвиток інституту власності, ринкових економіч­них відносин і вільної конкуренції, диференціація суспільства
на різнорівневі верстви залежно від матеріальних благ і доходів людей, а також ріст безробіття зумовили необхідність створення нових механізмів соціальної регуляції і, в першу чергу, вдосконалення відносин суспільства і держави з метою забезпечення другого покоління прав людини, що виникли, — соціальних, економічних і культурних. З цього часу суспільство починає вимагати від держави здійснення соціально орієнтованої політики, гарантування і забезпечення соціальних, економічних і культурних прав, певного вирівнювання соціальної нерівності, створення для всіх рівних стартових умов. Вирішення цих проблем і є завданням соціально-правової держави.

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, що впорядковує життя суспільства на принципах верховенства права, справедливості і гуманізму; визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення певного рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, що цього потребують.

Основними ознаками соціально-правової держави є: демократична організація державної влади й обмеження держави правом; чітке визначення юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; визнання, гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави та особи, держави й об’єднань громадян; законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів громадянського суспільства (всіх форм власності, ринкових відносин, громадських організацій, політичних партій, асоціацій, інститутів соціального контролю, незалежних засобів масової інформації тощо); високий економічний потенціал держави, соціально орієнтована економіч­на політика, наявність надійної системи соціальної безпеки (реальної можливості заробляти собі на життя працею, яку громадянин обирає або на яку погоджується; можливість громадян розраховувати на мінімум соціальних благ, гарантування державою мінімального (достатнього) життєвого рівня; наявність і матеріальне забезпечення соціальних програм з надання допомоги незахищеним верствам населення і громадянам, що цього потребують; наявність ефективного соціального законодавства).

Процес формування основ соціальної правової держави в Україні, на відміну від західних її моделей, має свої особливості. Його початком слід вважати законодавче закріплення положення про те, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою в Конституційному договорі між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 08.06.95, а згодом — у ст. 1 Конституції України, прийнятій парламентом 28.06.96.

Складність і суперечливість процесу формування в Україні соціальної правової держави в практичній площині полягає в тому, що за умов слабких демократичних традицій перехідного суспільства, недосконалості національного законодавства, недостат­нього рівня політичної, правової й економічної культури
населення постає завдання одночасного створення засад громадянського суспільства, правового і соціального аспектів державності. Світова практика державотворення такого досвіду немає. Найскладнішим питанням тут є визначення збалансованих відносин держави і суспільства, меж втручання держави в економічну і соціальну сфери, співвідношення регулюючої ролі держави (соціальної функції) і стихії ринку (економічної свободи).

Головна проблема державотворчого процесу в цьому плані — це створення ефективної нормативної бази, демократичної правової системи, тобто створення основ правової державності, на підставі яких змогли б формуватись інститути громадянського суспільства і соціальний аспект державності.

Важливу роль у цьому відіграють реалізація демократичних принципів будови і функціонування владних органів, переорієнтація їх політики від захисту інтересів держави до захисту інтересів особи; наповнення реальним змістом принципу верховенства права; здійснення державно-правової реформи (парламентської, адміністративної, муніципальної та судової); створення механізму захисту прав і свобод людини і громадянина; формування високого рівня політичної, правової й економічної культури населення. Водночас на основі законності і високого рівня правового порядку повинні здійснюватись кроки щодо: створення відповідного економічного потенціалу; умов для формування середнього класу суспільства (і громадян-власників в цілому); розвитку всіх форм власності, політичного й економічного плюралізму; обмеження монополізму і розвитку конкуренції; здійснення соціально орієнтованої політики, розробка і забезпечення соціальних програм і визначення пріоритетності їх здійснення.

Функції держави

Під функціями держави слід розуміти певні напрями її діяльності з вирішення загальносуспільних справ громадянського суспільства, узгодження та забезпечення інтересів його суб’єктів.

Функціональний підхід до з’ясування сутності держави дає можливість визначити її соціальну роль та призначення в суспіль­ному житті, зміст діяльності, завдання відповідно до того чи іншого історичного етапу розвитку, механізм держави, за допомогою якого вирішуються питання загальносуспільного значення та здійснюється управлінська діяльність.

Проте функції держави слід відрізняти від функцій окремих її органів і владних інститутів. Наприклад, охорона прав і свобод людини і громадянина, забезпечення законності та правового порядку є одними з основних напрямів діяльності держави, тобто її функцією. Водночас її не можна ототожнювати з функціями правоохоронних органів (наприклад, міліції, з боротьби зі злочинами або прокуратури) щодо здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Функції держави не є чимось сталим, раз і назавжди визначеним. Вони змінюються, еволюціонізують разом з державою, відповідно до завдань, які ставить перед нею суспільство. Водночас є функції, які тією чи іншою мірою притаманні державам усіх історичних типів, наприклад функція охорони порядку, без реалізації якої порушились би відносини будь-якого суспільства, його безпека, економічні і політичні основи життєдіяльності тощо.

Визначення функцій, їх коригування, відмирання одних і поява інших відбуваються протягом усього історичного розвитку держави залежно від сутності, змісту та характеру взаємовідносин суспільства і держави, завдань, які суспільство ставить перед нею і вирішення яких залишає за собою.

Для ліберальної (лат. liberalis — вільний) моделі громадянського суспільства характерним є обмеження впливу держави на всі сфери його життєдіяльності і, безумовно, звуження її функцій.

Водночас для моделі громадянського суспільства, що базується на принципах етатизму (фр. etat — держава), певній переоцінці ролі держави, визнання її особливого статусу в суспільстві, характерним є масштабніший вплив держави на його еконо­мічну, соціальну і політичну сфери.

Для розвинутого громадянського суспільства і відповідної йому демократичної політичної організації — соціально-правової держави, характерним є юридично визначене, обмежене втручання держави в справи суспільства, чітке визначення основних напрямів її діяльності (функцій) із забезпечення загальних питань і соціальної безпеки.

Серед функцій соціальної правової держави слід виокремити генеральну, внутрішні та зовнішні функції. Критерієм такої класифікації є об’єкти впливу держави: певна група суспільних відносин (відносини з приводу реалізації визначених конституцією та іншими законами загальних засад становлення і розвитку соціального та правового аспектів державності), а також суспільні відносини окремих сфер життєдіяльності суспільства (економіка, культура, освіта, охорона законності і правопорядку, прав і свобод людини і громадянина тощо).

Угенеральній функції проявляється соціально-правовий зміст держави, характер її відносин з громадянським суспільством, суб’єктами міжнародних відносин. Вона «пронизує» інші функції держави, відіграє важливу роль у визначенні засобів, форм і методів управлінської діяльності держави.

Змістом генеральної функції є діяльність держави щодо забезпечення об’єктивних умов життєдіяльності всього суспільства, демократичних засад функціонування інститутів громадянського суспільства, гідних умов життя людини, її здоров’я, навколишнього природного середовища, соціально-культурних, економічних і політичних умов.

Реалізація генеральної функції соціальної правової держави здійснюється через її внутрішні і зовнішні функції. Перші пов’яза­ні з реалізацією завдань суспільства всередині країни, останні — на міжнародній арені як суб’єкта міжнародно-правових відносин.

Довнутрішніх функцій належать:

а) політична — розробка політичної стратегії і тактики розвит­ку громадянського суспільства, його модернізації;

б) економічна — здійснення в межах, передбачених законодавством регулюючого впливу на економічну сферу: створення соціальної ринкової економіки; забезпечення повноцінного функ­ціонування всіх форм власності, підприємництва, інвестиційної та ліцензійної діяльності; обмеження монополізму і розвиток конкуренції; захист прав споживачів; здійснення контролю за експортом та імпортом певних груп товарів;

в) бюджетна і фінансового контролю;

г) правоохоронна — забезпечення державного і суспільного ладу, народовладдя, охорона законності і правового порядку, прав і свобод людини і громадянина;

д) екологічна — вжиття заходів щодо захисту навколишнього природного середовища і природних ресурсів;

е) інформаційно-комунікативна — створення і забезпечення функціонування систем зв’язку та інформатизації, демократичних умов діяльності електронних і друкованих засобів масової інформації;

ж) культурна — розвиток освіти, науки, культури; державної та мов національних меншин; забезпечення та охорона культурної спадщини, пам’яток архітектури; сприяння розвитку народної творчості, самобутності народів;

з) соціальна — створення та забезпечення надійної системи соціальної безпеки, усунення чинників загроз з боку ринкової стихії; забезпечення формальних (правових) рівних можливостей для громадян по забезпеченню добробуту; розробка та забезпечення реалізації спеціальних соціальних програм щодо вирівнювання соціальної нерівності, здійснення підтримки незахищених верств населення, меценацтва та благодійної діяльності, подолання безробіття.

Дозовнішніх функцій належать: а) захист суверенітету; б) інтеграція в міжнародну спільноту самодостатніх демократичних держав; в) зовнішньоекономічна діяльність; г) дипломатич­на, співпраця з іншими державами; д) міжнародне співробітни­цтво з питань охорони довкілля; є) боротьба з міжнародним тероризмом, «відмиванням» коштів, здобутих злочинним шляхом, наркобізнесом, торгівлею людьми і нелегальною міграцією.

Громадянське суспільство, уповноважуючи державу на забезпечення основних напрямів (здійснення функцій) з вирішення загальних справ, водночас доручає їй визначати форми і методи їх реалізації за умови відповідності останніх демократичним засадам суспільного і державного ладу.

Провідними формами реалізації функцій держави є правові, а саме: правотворча діяльність (прийняття законів з метою регулювання відповідних груп суспільних відносин; визначення юридичного статусу органів держави; органів, що здійснюють управлінську та виконавчо-розпорядчу діяльність, тощо); соціальне управління та виконавчо-розпорядча діяльність (здійснення управлінської діяльності щодо регулювання сфер життєдіяльності суспільства, забезпечення виконання законів, інших нормативно-правових актів, видання актів і прийняття рішень розпорядчого характеру, здійснення контролю тощо); правоохоронна діяльність (захист прав і свобод людини і громадянина, забезпечення законності та правового порядку); здійснення правосуддя, застосування державного примусу за порушення норм права тощо.

Середнеправових форм реалізації функцій держави головними є науково-прогностична, політична та організаційна діяльність.

Держава, а також об’єднання громадян, інші суб’єкти громадянського суспільства створюють наукові і дослідні установи (економічного, юридичного, соціологічного профілю та ін.) для вивчення стану, динаміки і тенденцій розвитку суспільства, розробки теорій його трансформації та модернізації; визначення перс­пектив входження до міжнародної спільноти демократичних
країн; гармонізації національного законодавства з міжнародним правом; для збору та дослідження інформації; проведення організаційної діяльності щодо забезпечення здійснення основних напрямів діяльності держави тощо.

Відповідно до свого характеру і змісту соціально-правова держава обирає методи здійснення функцій, серед яких: економіч­ні (забезпечення економічної багатоманітності, обмеження мо-
нополізму і розвиток конкуренції, ліцензування, створення умов для інвестування тощо); соціальні (створення умов для благодійної діяльності, надання пільг і субсидій, захист прав споживачів, стимулювання виробництва товарів широкого вжитку та предметів першої необхідності тощо); переконання (стимулювання правомірної поведінки громадян, суб’єктів виробництва і підприємницької діяльності) та примусу (застосування юридичних санкцій до правопорушників).

Механізм держави

Для виконання функцій управління загальносуспільними справами створюється механізм держави — ієрархічна система органів, наділених повноваженнями безпосередньо здійснювати державну владу, а також державних установ, відомств і підприємств, за допомогою яких реалізуються функції держави.

Та частина механізму держави, що безпосередньо уповноважена здійснювати державну владу, управляти загальними справами суспільства, виконувати функції держави, називається державнимапаратом. Він складається з окремих органів держави (парламент, президент, уряд, судові органи) та установ (централь­ні і місцеві органи виконавчої влади, силові відомства: прокура­тура, міністерства оборони, внутрішніх справ, служба безпеки, прикордонні, внутрішні війська, податкові органи тощо).

У державному апараті на професійній основі працюють вибор­ні особи (депутати, президент) або державні службовці, військові тощо, статус яких визначений нормативно-правовими актами (наприклад, Законами «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про міліцію» та ін.). Для здійснення своїх повноважень державним органам (державному апарату) надаються матеріальна база (приміщення, транспорт, засоби зв’язку, організаційна техніка тощо) та фінансові кошти, які формуються з податків.

Органи держави безпосередньо пов’язані з її функціями. Вони змінюються, постійно вдосконалюються відповідно до історичного типу держави та її функцій на тому чи іншому етапі розвитку, в ту чи іншу епоху. Скажімо, органи соціальної правової держави (відповідно до її функцій) суттєво відрізняються від органів феодальної чи буржуазної держави (на ранніх етапах її розвитку). У разі потреби з’являються нові органи.

Механізм сучасної демократичної держави — це складне системне соціальне явище, в основі якого лежить воля народу — носія суверенітету та єдиного джерела влади. Шляхом виборів народ бере безпосередню участь у формуванні його органів і здійсненні контролю за виконанням наданих їм повноважень.

Основним принципом будови механізму держави та її органів є розподіл влад (на законодавчу, виконавчу і судову), основна мета якого, за визначенням французького мислителя Ш. Л. Мон­теск’є (1689—1755 рр.), — це виключення можливості концентрації влади в одних руках (одним органом) та забезпечення можливості реалізації громадянами політичної свободи. Теорія розподілу влад виникла свого часу як обґрунтування необхідності обмеження влади монарха, створення механізму забезпечення «першого покоління» прав людини, її індивідуальної свободи, спроби визначення меж втручання держави в суспільні справи. Витримавши випробування практикою державотворення, ця теорія набула свого утвердження в суспільній свідомості, зазнала подальшої наукової аргументації, стала ідеологічною основою формування демократичних засад громадянського суспільства і правової держави, важливим чинником запобігання диктатурі.

Проте йдеться не про механічний поділ влади на розрізнені частини. Законодавча, виконавча і судова влади — елементи єдиного цілого: державної влади, основою якої є воля народу. Насамперед принципи розподілу влад — це система «стримувань і противаг» однієї влади іншою, запорука узурпації влади, стабільності суспільства, демократичного політичного режиму та реального народовладдя.

У теорії держави виокремлюють такі органи: представницькі; глава держави; виконавчі; судові.

Представницькі органи — провідні органи сучасної держави, в яких народ реалізує свій суверенітет. У системі органів влади вони є первинними, тобто такими, що не створюються ніякими іншими органами, а обираються безпосередньо народом у встановленому законом порядку і від нього отримують свої повноваження. В практиці державотворення такі органи мають різні назви (парламент — у Великобританії, Канаді, Індії; сейм — у Польщі; державні збори — в Угорщині тощо). Обираючи представницький орган, народ надає йому право здійснювати суверенітет від його імені.

Проте не всі представницькі органи, які формуються шляхом народного волевиявлення, є органами держави. Не можна вважати органами держави та елементами її механізму органи місцевого самоврядування, наприклад обласні та районні влади. Вони наділені повноваженнями здійснювати не загальносуспільні спра­ви, а лише вирішувати спільні інтереси відповідних терито­ріальних громад, тобто питання місцевого (регіонального) значення.

Органи загальнонаціонального представництва — парламенти — бувають одно- або двопалатні. Основними їх функціями є законодавча, бюджетна (фінансова), установча та контрольна. Зазначені напрями діяльності представницьких органів отримали назву парламентаризму.

Законодавча діяльність парламенту — це делеговане народом своїм представникам (депутатському корпусу) виключне право приймати закони, нормативні акти вищої юридичної сили.

Фінансова (бюджетна) функція парламенту полягає у встановленні податків, щорічному схваленні державного бюджету та здійсненні контролю за витратами його коштів. В Україні, наприклад, контроль за використанням коштів Державного бюджету згідно із ст. 98 Конституції від імені Верховної Ради України (парламенту) здійснює Рахункова палата.

Установча функція парламенту полягає в формуванні інших (вторинних) державних органів, безпосередньому призначенні посадових осіб або наданні згоди на таке призначення. Наприклад, Верховна Рада України згідно з п. 12 ст. 85 Конституції України надає згоду на призначення Президентом України прем’єр-міністра України; відповідно до п. 18 ст. 85 Конституції України за поданням Президента призначає та звільняє з посади голову Національного банку України.

Функція парламентського контролю — це здійснення контролю за діяльністю уряду, інших органів державної влади. Формами такого контролю, наприклад, є заслуховування щорічних і позачергових послань глави держави, усунення глави держави з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), проведення парламентських слухань, заслуховування звітів уряду, проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес, тощо.

Глава держави — це орган держави (посадова особа), який є символом єдності нації. Глава держави виступає від імені держави, офіційно представляє її як усередині країни, так і в міжнародних відносинах. Главою держави в республіках є президент, а в монархічних державах — монарх. У деяких країнах функцію глави держави виконує колегіальний орган (наприклад, Державна рада Куби).

У більшості сучасних держав главою є президент, який обирається безпосередньо населенням (Франція, Україна, Росія та ін.), парламентом (Чехія), колегією виборців (США) або парламентом і спеціально обраними для цього представниками народу (ФРН). Монарх, як правило, є невиборним главою держави, який отримує свої повноваження в спадок (Японія, Бельгія, Іспанія). Інколи монархи обираються на певний термін (Саудівська Аравія, Малайзія, ОАЕ).

Органи виконавчої влади — це виконавчо-розпорядчі органи, які безпосередньо здійснюють на державному рівні оперативне управління загальносуспільними справами. Як правило, виконавчий орган держави — це уряд, колегіальний орган управління, який приймає рішення шляхом голосування. Водночас у президентських республіках, абсолютних та дуалістичних монархіях такий колективний орган відсутній, оскільки глава держави сам очолює виконавчу владу і здійснює безпосереднє управління справами суспільства за допомогою міністрів.

Назва органу виконавчої влади і його компетенція визначаються конституцією та законами. Зокрема, виконавчу владу в ФРН здійснює Федеральний уряд, у Франції — Рада міністрів, в Китаї — Державна рада, в Україні — Кабінет Міністрів. За своїми функціями органи виконавчої влади є виконавчо-розпорядчими органами загальної компетенції. Їх діяльність здійснюється у формі керівництва органами та установами спеціальної компетенції (наприклад, міністерствами), які здійснюють управління в конкретних сферах суспільних відносин — економіці, освіті, культурі тощо.

Основним напрямом діяльності органу виконавчої влади є організація виконання законів, прийнятих парламентом, та інших нормативно-правових актів (наприклад, указів президента, постанов уряду тощо). Крім того, до компетенції урядів ряду країн належить обов’язок розробки загальнодержавних програм, бороть­ба з безробіттям, вирішення питань зайнятості населення, розробка проекту державного бюджету. Уряд може бути наділений правом законодавчої ініціативи, тобто можливістю розробляти і подавати на розгляд законодавчого органу проекти законів. Наприклад, згідно з п. 1 ст. 93 Конституції України таким правом наділений вищий орган виконавчої влади нашої держави — Кабінет Міністрів України.

Важливе місце в механізмі держави посідають судові органи, головною функцією яких є розгляд справ, що мають юридичне значення. В демократичних державах судові органи є незалежними, підкоряються тільки законам і здійснюють правосуддя у встановленому процесуальним законодавством порядку. В країнах, де джерелом права визнається судовий прецедент, суди беруть участь у правотворчості (США, Великобританія, Канада).

Сукупність усіх судів певної держави називається юстицією, а сукупність питань їх компетенції — юрисдикцією. Завданням судової влади є забезпечення принципу верховенства права і закону, виконання юридичних приписів усіма суб’єктами суспільних відносин, законності і правопорядку, захисту прав і свобод людини і громадянина. Принципи судоустрою і судочинства закріплюються в конституційному порядку. Передусім це — незалежність суддів і підкорення їх тільки закону; здійснення правосуддя тільки судом; колегіальність судочинства; можливість оскарження судових рішень; обов’язковість судових рішень; гласність і відкритість судового розгляду справ; змагальність і рівноправність сторін; усний і наочний характер судочинства; конституційність судових рішень.

Складовими апарату держави та її механізму є також силові відомства, основа владної сили держави: прокуратура, військо та інші збройні формування, міліція (поліція), органи безпеки та розвідки, органи виконання покарань. Вони наділені від імені суспільства правом державного примусу і покликані забезпечувати державний суверенітет, стабільність суспільства, права, особисту і майнову безпеку громадян.

Як зазначалось, елементом механізму держави є державні установи і державні підприємства, які здійснюють практичну діяльність з реалізації функцій держави в економічній, культурній і соціальній сферах. Державні установи і підприємства, на відміну від органів держави, не наділені владними повноваженнями. Їх призначенням є матеріальне і духовне виробництво (здійснення господарської діяльності і громадських робіт, виробництво продукції, надання послуг тощо; виконання функцій у галузі культури, освіти, охорони здоров’я). Керівництво державними установами і державними підприємствами здійснює державний апарат.

Форма держави

Категорія «форма держави» є науковою абстракцією і вживається у теорії держави і права для з’ясування механізму, способів формування, організації і функціонування держави. У ній проявляються, по-перше, публічно-владні відносини, які дають змогу розглядати державу як об’єднання індивідів, рівномасштабне суспільству, засноване на обміні товарів і діяльності. По-друге, природа і організація публічної влади — це система установ, які здійснюють управління загальносуспільними справами. По-третє, таким чином виражається внутрішній територі-
альний устрій держави.

В цілому форма держави — це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держави в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи або частини, що її складають. Такими елементами форми держави є: а) форма правління; б) форма державного устрою; в) політичний режим.

Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.

Отже, форма правління, державний устрій і політичний режим — не окремі явища, а елементи, або аспекти, органічного цілого, тобто форми держави, які її характеризують. Серед трьох розглянутих елементів (аспектів) форми сучасної держави домінуючим є політичний режим, оскільки він відіграє вирішальну роль порівняно з двома іншими і певною мірою може розглядатися як їх політична передумова. Історія свідчить, що демократич­ні тенденції суспільства зумовлюють зміну форми правління. Водночас і форма правління теж має значний вплив на два інші елементи форми держави, особливо на політичний режим. Форма правління, скажімо монархія, може чинити опір демократичним тенденціям суспільства. Слід наголосити, що форма держави не є чимось сталим, незмінним. Вона постійно розвивається і змінюється відповідно до трасформаційних процесів, які відбуваються в тому чи іншому суспільстві.

Форма правління є відображенням способів організації держав­ної влади конкретної держави. Основними формами правління, якщо розглянути їх в історичному плані, є монархія і республіка.

Юридичними ознаками монархії є: довічне користування владою; спадковість верховної влади, яка регулюється законом чи звичаєм; представлення держави в міжнародних відносинах не за дорученням (мандатом), а за власним правом; відсутність юридич­ної відповідальності монарха як глави держави. Монарх — це одноособовий глава держави, що, як правило, отримує владу у спадок. Історії відомі абсолютна (необмежена) та обмежена монархії. Головною ознакою абсолютної монархії є відсутність якихось державних органів, що обмежують повноваження монарха. Для такої монархії характерні наявність постійної армії на чолі з монархом, державної казни з системою постійних податків, інституту дворянства, правління чиновників і поліцейських. Крім того, характерними аспектами монархії є політичне і громадянське безправ’я: монарх є не тільки главою держави, але й джерелом права і закону.

У міру розвитку суспільних відносин необмежена влада монарха перестає задовольняти потреби суспільства, що розвивається, починає виконувати деструктивну роль стосовно нього, стримує прогресивні тенденції. Громадський протест проти монархічної форми правління реалізується у вимогах обмеження надзаконного одновладдя монарха, що стимулює появу різних способів такого обмеження. Виникають органи, які починають виконувати таку функцію, тобто виникає обмежена монархія. Так, влада монарха спочатку обмежувалась станово-представницькими органами (наприклад, земський собор у Росії, кортеси в Іспанії), хоча станові збори як арена легальної боротьби станів не виражала інтереси більшості населення.

У часи становлення буржуазного суспільства виникає конституційна монархія, в якій влада монарха обмежується представницьким органом, що знаходить своє закріплення в конституції, яка затверджується парламентом. Монарх не може її змі­нити. Така монархія може бути дуалістичною і парламентарною.

У дуалістичній монархії влада мала подвійний характер. Фактично і юридично вона була розділена між урядом, який формувався монархом, і парламентом, завданням якого була законодавча діяльність. Управління країною здійснював монарх, перед яким звітував уряд. Дуалізм полягав у тому, що монарх виражав переважно інтереси феодалів, а парламент — буржуазії та інших верств населення.

За часів становлення буржуазного суспільства виникає парламентарно-монархічна форма правління. У парламентарній монархії монарх формально зберігає статус глави держави. Уряд формується парламентом з представників партії (чи партій), які дістали більшість голосів на виборах і відповідає перед ним. Лідер партії, що має найбільшу кількість мандатів, стає главою уряду, законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом. Фактично монарх не має впливу на законодавчу і судову владу і символічно впливає на виконавчу владу. Сьогодні така форма правління зафіксована в конституціях та інших законах Бельгії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції та Японії. Парламентарною монархією є також Великобританія. Збереження такої форми правління значною мірою зумовлене тим, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Республіка (від лат. respublika — громадські справи) як форма правління характеризується насамперед: виборністю органів державної влади на визначений строк та їх колегіальністю; наявністю виборного на певний термін глави держави; похідним характером державної влади, джерелом якої є народ. За своєю суттю вона є похідною від суверенітету народу, виконує його доручення. Крім того, республіка характеризується ще й юридичною відповідальністю глави держави.

Історично демократична республіка мала місце в Афінській державі (V—IV ст. до н. е.). Аристократичною республікою була Спарта (V—IV ст. до н. е.). В епоху феодалізму республіканська форма правління мала місце в містах-республіках (Флоренція, Генуя, Венеція — в Італії; Новгород, Псков — на Русі). Пізніше за часів становлення капіталізму виникли парламентські і президентські республіки.

У парламентській республіці провідна роль в організації державного життя належить парламенту (Італія, Греція). Уряд формується парламентом з депутатів, які належать до партій, що мають більшість голосів у парламенті і підзвітний йому. Головна функція парламенту — законодавча робота, контроль за виконавчою владою, розробка і затвердження державного бюджету, визначення основних напрямів соціально-економічного розвитку держави, визначення засад зовнішньої політики. Глава держави в таких республіках обирається парламентом або спеціальною колегією виборців. Він має широкі повноваження, серед яких: право розпуску парламенту; офіційне оприлюднення законів; видання указів; призначення глави уряду. Крім переліченого, глава держави є верховним командувачем збройних сил.

Президентська республіка — це форма правління, за якої президент суміщує повноваження глави держави і глави уряду або безпосередньо формує склад уряду і призначає його голову (США). У такій республіці президент обирається не парламентом, а всіма громадянами і має ширші повноваження, ніж у парламентській республіці. Зокрема, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їх підписання, головує на засіданнях уряду, призначає членів верховного суду.

Але, як зазначалось раніше, форма держави не є чимось сталим. Те саме стосується такого її аспекту, як форма правління, зокрема республіки. Тому останнім часом виникли змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські) республіки, що мають ознаки як президентської, так і парламентської. Змішаними республіками є Україна, Франція, Португалія та ін. Історично першою змішаною формою правління була Веймарська республіка в Німеччині 1919—1933 рр.

Щодо форми державного устрою, можна зазначити, що під ним розуміється адміністративно-територіальна організація державної влади, співвідношення її частин між собою і з державою в цілому. Відповідно до такої класифікації держави бувають унітарні (прості) та федеративні (складні).

Унітарна держава — це проста цілісна держава, яка поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. У них існують єдині конституційні принципи, тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, одна валютна система, одна армія та ін. (Франція, Фінляндія, Швеція, Естонія та ін.). Згідно з ч. ІІ ст. 2 Конституції України Україна також є унітарною державою.

Федеративна держава — це складна держава, до якої входять інші утворення — суб’єкти федерації, наділені державним суверенітетом. Федерація може бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет і повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої політики. В союзній федерації разом з вищими органами федеральної влади існують вищі владні органи її суб’єктів. В автономній федерації її суб’єкти не мають ознак суверенітету і наділені правом самостійного вирішення лише питань місцевого значення.

Територія федерації складається із сукупності територій її суб’єктів, а громадяни суб’єктів федерації водночас є громадянами всієї держави. Федерація має єдині збройні сили, фінансову, податкову, грошову системи. Для федерації характерним також є наявність конституції і системи законодавства як на федеральному рівні, так і на рівні її суб’єктів.

Держави можуть об’єднуватись в конфедерації та співдружності.

Конфедерація — це союз держав, який утворюється на підставі договору або угоди для певних цілей: політичних, військових, економічних. Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими. Після утворення вони можуть трансформуватися в федерацію (США, Швейцарія) або розпадаються (Австро-Угорщина). Як правило, єдиного державного конфедеративного апарату не існує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.

Водночас від конфедерації слід відрізняти особливу форму об’єднання держав — співдружність. Метою такого утворення є зазвичай економічні, культурні, політичні, екологічні та інші питання, які мають глобальний характер. Правовою основою об’єднання держав у співдружність може бути договір, угода, декларація, статут. Серед різновидів такої співдружності слід назвати Британську співдружність націй (до 1947 р.), яка була утворена Вестмінстерським статутом 1931 р. Її членами стали держави — колишні домініони, що визнавали главою держави англійського короля, та інші держави, що мали свого главу держави. Прикладом такої форми об’єднання держав є також співдружність незалежних держав, яка була утворена в 1991 р. і складається з 12 країн — колишніх суб’єктів СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна).

Як зазначалось, політичний режим—це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян в її здійсненні. Політичний режим відображає не тільки характер і зміст держави, а й політичної системи суспільства. Сучасний політичний режим можна поділити на два види — демократичний та антидемократичний.

Чинниками становлення та умовами існування демократичного політичного режиму є реальне утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні органів держави та будова влади за принципом її розподілу, верховенство права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дійового механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

Антидемократичний політичний режим є антиподом демо-
кратичного. За такого режиму держава в особі його органів прева­лює над суспільством, не опікується його проблемами, влада концентрується в руках однієї особи, групи осіб або керівної партійної верхівки. Народ не бере участі у формуванні органів держави або його участь у цьому є формальною. Відсутні інститути соціального контролю за владою, що надзвичайно бюрократизується і вражається корупцією. Антидемократичний режим сприяє утвердженню офіційної державної ідеології, забороняє діяльність опозиції. Для суспільств з антидемократичним політичним режимом характерним є порушення прав і свобод людини і громадянина. За такого політичного режиму позитивне законодавство втрачає гуманістичний зміст, відходить від визначальних принципів права як справедливості. Його провідними ідеями стають доцільність, забезпечення панівної ідеології, волі особи (групи осіб), керівної партійної верхівки, політичної та економічної основи режиму. Різновидами антидемократичного режиму є авторитарний і тоталітарний режими.

Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади, застосуванням силового тиску на опозицію, використанням для свого утвердження силових відомств, обмеженням політичних прав громадян, гласності, тиском на засоби масової ін­формації, «дозуванням» демократії, стримуванням розвитку суспільства та його демократичних інститутів.

Тоталітаризм (лат. totalis — цілий, повний) — одна з форм авторитаризму, для якого характерним є узурпування влади та її використання у вузьких кланових (партійних), групових інтересах, надзаконність влади, повний (тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна зверхніcть держави над суспільством й особою, обмеження прав і свобод людини, панування державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання надзвичайних повноважень силовим відомствам (поліцейсько-міліцейському апарату, органам безпеки, військовим формуванням), неприпустимість інакомислення та політичні репресії, фізичне знищення опозиції (наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський режими).

§ 7. Джерела права.