Демократична, соціальна, правова держава

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі характеристики: демократизму, соціального за­хисту і правової сутності, які знайшли своє відображен­ня в Конституції України 1996 року.

Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка забезпечують орга­нічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховен­ство закону), громадянське суспільство, розподіл влад­них повноважень між одними її гілками, ефективні ме­ханізми стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення ефективності в її функціонуванні; наяв­ність конкуренції у сфері державотворчої діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами; високий ступінь довір'я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення ко­жному громадянину гідних умов існування, соціальної захищенос­ті, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно од­накових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особи­стості.

Термін «соціальна держава» було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штай-ном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що за­родження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної по­літики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринко­вого господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів со­ціальної держави.

До найважливіших принципів підтримання гармоній­них відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соці­альним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо ос­новних визначених державою цілей і цінностей, як пото­чних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідар­ності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед держа­вою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрун­тування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного буді­вництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у під­триманні їхньої самостійності та власної відповідальнос­ті. Ініційована державою субсидарність сприяє подолан­ню споживацької психології у громадян та їхніх об'єд­нань, функціонального перевантаження держави, некон-трольо^аного розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільст­ва. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з анти­чності. Давньогрецький філософ Платон писав, що дер­жавність можлива тільки там, де панують справедливі закони, «де закон — володар над правителями, а вони його раби». Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була доповнена завдяки безпосередньому звер­ненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення капіталізму в ХУП-ХУПІ ст. сформулюва­ли принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І, Кант, з іменем якого пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядко­вується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних прин­ципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостій­ність кожного члена суспільства як громадянина. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принци­пи правової держави: управління — процес застосуван­ня права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальст­ву, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допома­гає реалізувати.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юри­дична рівність громадянина й держави.

Правову державу характеризують:

— верховенство закону і його панування в суспільст­ві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

— вищість представницьких органів влади, їх відкри­тість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

— поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

— гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

— високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямо­го, рівного виборчого права;

— контроль державної влади з боку суспільства, гро­мадян та їх організацій;

— відповідальність держави перед світовим співтова­риством правових держав;

— органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обо­в'язками, відповідальністю, законопослушністю, само­контролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство пере­дбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загаль­ноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Майбутність держави

Ще грецькі стоїки епохи елінізму IV—II ст. до н. є. (Зенон, Хрісіппа) стверджували, що оскільки людство єдине, то повинна існувати єдина всесвітня держава на чолі з мудрим царем — пастирем народів і одне космопо­літичне громадянство. І. Кант, обґрунтовуючи в XIX сто­літті ідею «вічного миру», пов'язував її досягнення зі створенням у майбутньому всеохоплюючої федерації са­мостійних рівноправних держав республіканського типу.

Отже, створення федеративного космополітичного союзу держав, за Кантом, неминуче. Запорукою цього мають стати торгівля, освіта, виховання народів. До речі, кос­мополітичне громадянство є головним постулатом і суча­сної ідейно-політичної течії — космополітизму, яка стверджує примат громадянина світу над громадянином держави. Означені погляди гіпотетично підводять до ду­мки про можливість єдиної світової держави.

Нині існують неоднозначні підходи до майбутнього держави. Інститут світового порядку в Нью-Йорку та інші наукові центри стверджують, що на зламі століть відбува­тиметься відчутне зближення держав-учасниць міжнарод­ного товариства. Завдяки цьому в системі міжнародних відносин відбуватимуться радикальні зміни, аж до вироб­лення в XXI ст. світового консенсусу, що в перспективі має привести до спільної державності.

Такий прогноз ґрунтується на вірі в нескінченний технічний прогрес, на тлі якого відбудеться неослабне економічне зростання за­собів глобального взаємопроникнення та солідарного роз­витку. Прихильники протилежного погляду (американ­ські дослідники Дж. Форрестер, П. Ерліх, Р. Гарріман та ін.) виходять із перспективи тривалого існування на світо­вій арені суверенних держав. Держава не може зникнути як результат якогось відцентрового розвитку. її роль упродовж XX ст., як свідчить історичний досвід, не тіль­ки не зменшилась, а навпаки, зросла. А оскільки автори вважають маловірогідним досягнення безконфліктної, ро­зумної світобудови в найближчій перспективі, то немає підстав говорити про відмирання держави.

Проте сучасний історичний розвиток, хоч і супереч­ливо, підтверджує точку зору про спільну державу, особ­ливо щодо інтеграційних процесів у світі. Які будуть на­слідки цих процесів, покаже історія. Однак існує велика ймовірність, що держава не буде існувати вічно, оскіль­ки продуктивні сили вже переступили державні кордони, простежується тенденція створення світового господарст­ва. Хоч колишні колоніальні народи переживають ейфо­рію національної державності, «стара» Європа йде до об'єднання політичних і економічних структур. Відомо, що Європейське економічне співтовариство за маастріхт-ськими домовленостями Перейшло до нового етапу інтег­рації, уклало договір про політичний і валютно-фінансо­вий союз.

Його перейменовано у Європейський Союз з ознаками не тільки конфедерації, а й часткової федера­ції: узгоджена спільна лінія у зовнішній політиці, оборо­ні, економіці та інших сферах. У середині 1998 р. ство­рено спільний Центральний банк, 1 січня 1999 р. — вве­дено єдину валюту — євро, ліквідовано митниці тощо.

Про прагнення до єдності народів і держав свідчать численні перспективні тенденції світового розвитку: міжнародна правова діяльність, демократизація держав, формування об'єднань держав і міжнародних організацій тощо. Консолідації народів сприяє й нове політичне та економічне мислення провідних держав світу.

Прибічники концепції відмирання держави стверджу­ють, що цей інститут стане перехідною формою від держа­ви до недержави. Діяльність державних органів набувати­ме неполітичного характеру. Поступово зникне потреба в державі як особливому політичному інституті. Утвердить­ся неполітичне громадське самоврядування, де регулято­рами суспільних відносин будуть авторитет, управлінська культура, мораль, традиції, ініціатива тощо. Однак цей процес тривалий і суперечливий. Він відбувається посту­пово через зміцнення державності, посилення ролі інсти­тутів громадянського суспільства, а також розширення та поглиблення відносин між державами і народами світу.

Запитання. Завдання

1. Які типи держав існують у сучасному світі і що їх характеризує?

2. Охарактеризуйте форми державного правління. Наведіть їх конкретні приклади.

3. Що таке «форма державного устрою»? Які ви знаєте його різновиди?

4. Назвіть основні ознаки соціальної і правової держави. Як вони пов'язані між собою?

5. Покажіть відмінність федерації і конфедерації за такою схемою:

Ознаки Федерація Конфедерація
Правова основа    
Форма об'єднання    
Територія    
Спосіб управління    
Законодавство    
Громадянство    
Грошова система    
Збройні сили    
Судова система    
Податкова система    

Теми рефератів

1. Сутність та принцип правової держави в сучасному світі.

2. Громадянське суспільство і держава: питання співвідношення та взаємодії.

3. Основні тенденції розвитку сучасної держави.

4. Українська держава на шляху демократизації.

Література

Бутенко А. П. Ґосударство: его вчерашнее и сегодняшнее // Ґосударство и право. — 1993. — №7.

Гаджиев К. Гражданское общество и правовое ґосударство. — Мировая экономика и международные отношения. — 1991. — № 9.

Мамут Л. Ґосударство: Полюси представлений // Общественные науки и современность. — 1996. — № 3.

Нерсесянц В. С. Правовое ґосударство: история и современность // Вопросы философии. — 1989. — № 2.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави.— К., 1996.

Тарасов Е. Н. Ґосударство как институт политическои системы // Социально-политический журнал. — 1994. — № 1-2.

Тимошенко В. І. Правова держава. — К., 1994.

Ребкало В. Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. — 1995. — № 6.

Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава // Ві­че. — 1998. — № 7.

Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз. — К., 1996.

Цвєтков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності. — Харків, 1996.

Якушик В. М. Ґосударство переходного типа (вопросыі теории). — К., 1991.

Гелей-Рутар

Наши рекомендации