Втручання та економічне зростання

Дані дають нам змогу зробити два широкі висновки. По-перше, існує загальний статистичний зв'язок між зниженням втручання та заниженням цін, з одного боку, та високими темпами зростання продуктивності праці – з іншого. По-друге, є значна розбіжність у різних країнах – хоча дисперсія йде вздовж загального тренду. Почасти тому, що відкритість є тільки одним чинником, який пояснює економічне зростання. Цей Звіт також підкреслює важливість установлення макроекономічної стабільності, забезпеченості, надання послуг соціального характеру та сприяння створенню сприятливого клімату для підприємництва. Правильним є й те, що деякі країни (наприклад, Корея) досягли значних темпів зростання експорту одночасно з проведенням селективного протекціонізму. Чому втручання є більш ризиковою справою, якщо бративзагалі? Чому існують такі винятки?

Якщо виходити з суто практичної точки зору, то втручання держави в торгівлю є ризиковою справою через кілька причин. Країни часто недооцінюють, як тяжко виправляти викривлення, створені торговельними стосунками. Хибна схема тарифів, яка буцімто компенсує експортерам сплачене за ресурси для виробництва мито, не є доброю схемою для зняття диспропорцій, викликаних протекціонізмом. Для забезпечення того, щоб стимули виробляти на місцевий та на зовнішні ринки були однакові, потрібні компенсація експортерам будь-яких тарифів на їхні вироби (це буде заохочувати виробляти продукцію для споживання на місцевому ринку) та переоцінка валютного курсу, яка виникає за умов протекціонізму. Одне з досліджень латиноамериканських країн показало, що експортні субсидії компенсують лише дуже малу частку упередження проти експорту, яке виникає через тарифи та викривлені валютні курси.

Text 6

Експорт одягу в Балі, Індонезія

Прибутки індустрії одягу в Балі в іноземній валюті підвищились з менш ніж 3 мільйонів доларів у 1975 році до 65 мільйонів доларів у 1987 році. Ця індустрія "почала працювати з початку 1970-х років як індустрія, націлена на продаж своєї продукції туристам за допомоги зусиль місцевих фірм та емігрантів, котрі компенсували свої витрати на подорожі поверненням додому з валізами, наповненими одягом. Ці емігранти, котрі взагалі не розумілися на бізнесі, забезпечили обмежений, але недорогий капітал, іноземні контакти та міжнародну мобільність. Деякі з цих перших спільних підприємств, що продемонстрували свою прибутковість, почали швидко розростатися.

Спад 1981 року призвів до того, що багато місцевих виробників переглянули свої неформальні зв'язки з емігрантами й ввернулися до більш кваліфікованих іноземних партнерів, котрі звернули увагу на Балі завдяки його новій репутації як прибуткового місця для виробництва. На 1986 рік Балі мало настільки достатньо міцну репутацію як постачальник біжутерії, що багато іноземних покупців мали бажання придбати одяг шляхом підписання прямих угод. Також здасться, що більш жорстке дотримання установлених імміграційних законів, які регулюють наймання на роботу емігрантів, призвело до тимчасового уповільнення в поліпшенні якості експорту одягу.

Text 7

Ринки праці відіграють важливу роль у визначенні результатів урегулювання. Гнучкість реальної заробітної плати у бік зниження пом'якшує вплив на продуктивність і зайнятість з боку заходів, спрямованих на зниження внутрішнього споживання. Є свідчення про те, що реальна заробітна плата фактично є гнучкою. У Болівії, Чілі та Гані реальна заробітна плата значно знизилась у процесі врегулювання. Проте, якщо ринок праці несе на собі непропорційно велику частку тягаря, пов'язаного з урегулюванням, падіння реальної зарплати може викликати надмірне зниження сукупного попиту, що, в свою чергу, підірве підвищення продуктивності. У Малайзії у середині 1980-х років зміни в обмінному курсі, процентних ставках і товарних цінах спільно пом'якшили вплив урегулювання на реальну заробітну плату та зайнятість. У результаті прискорилось оздоровлення економіки.

Нещодавно увага приділялась головним чином короткотерміновому впливу врегулювання на бідних. Фінансова консолідація часто вимагає скорочення державних програм і тимчасового зростання безробіття. Фінансові обмеження по-різному впливають на різні групи. Потреби тих, хто був бідний, і тих, хто став бідним нещодавно (тих, хто втратив роботу внаслідок врегулювання), не однакові. Те саме стосується міських та сільських господарств. Спеціальні програми, як у Болівії або Гані, можуть включати тимчасові заходи з захисту груп найбільшого ризику. Сама по собі це гідна мета, але вона також може допомогти зберегти політичну підтримку реформ.

Text 8

Уряди зазнають невдач в економічній політиці з цілої низки причин. Як уже зазначалося вище, економіка не є її пріоритетом. Комбінація політичних міркувань та застережень примушує урядові структури до дій, що нерідко є руйнівними для економіки. Крім того, важко передбачити ймовірні наслідки начебто правильних дій. Приміром, упродовж 1950-х років багато урядів латиноамериканських країн запровадили заходи по захисту своєї промисловості. Однією з причин цього рішення було бажання зменшити залежність власних виробників від імпорту. Лише з часом стало зрозумілим, що більшість країн регіону, проте, збільшила свою залежність, оскільки захищений протекціоністським законодавством бізнес країни будував свою діяльність на імпортованій електроенергії та обладнанні.

Приватні фірми завжди краще розраховують свої дії та приймають ефективніші рішення. Підсумки власної роботи наочніші для приватних фірм, тож вони швидше можуть обрати правильне рішення. Крім того, приватним фірмам, які не мають державної підтримки, значно важче перекласти збитки через власні помилки на плечі платників податків.

Іншим чинником, про який також не слід забувати, є те, що втручання держави в економіку створює можливість зловживань, звикнувши до яких уже важко змінити політику. Водночас не слід засуджувати будь-яку урядову економічну діяльність: приміром, капіталовкладення у розвиток інфраструктури створюють достатньо додаткових ресурсів для того, щоб гроші повернулися до державної скарбниці у вигляді податків. Проте режим протекціонізму на ранньому етапі індустріалізації може бути успішним лишень у тому разі, якщо триватиме не довго. Якщо його запроваджено як довготривалий захід, відмовитися від нього надзвичайно важко.

Text 9

Зовнішні ресурси дають змогу країнам, що розвиваються, збільшити рівень свого економічного зростання за рахунок фінансування додаткових інвестицій або пом'якшення пристосування до зовнішніх потрясінь. Зовнішнє фінансування може допомогти економіці вийти з пастки слабкого зростання, дозволяючи їй «злетіти», незважаючи на структурні або політичні обмеження щодо зростання внутрішніх заощаджень. Пільгова допомога дозволяє країнам позбутися злиденності й збільшити довготермінове зростання. Промислові країни поділяють відповідальність щодо того, щоб капітали використовувалися на допомогу розвитку, а не навпаки. Для того, щоб пільгові потоки були ефективними, зовнішні агенції допомоги й фінансові організації повинні координувати свої дії й розробляти проекти, які ретельно оцінюють потреби та адміністративні можливості країн, яким вони допомагають. Ці агенції також повинні припинити практику прив'язування допомоги до чогось.

Боргова криза добре ілюструє ціну неправильного використання потоків капіталу. Повернення іноземних капіталів і спроможність відшкодувати зовнішні позички залежить від ефективності інвестицій, які, в свою чергу, змінюються з політикою країни. У багатьох країнах у 1970-ті роки інвестиції спрямовувались у підприємства державного сектора, які мали низький рівень відшкодування. Зокрема, наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років деякі країни, що розвиваються, використовували зовнішнє фінансування для підтримки нерозумного рівня споживання перед лицем зниження прибутків від експорту або змін в умовах торгівлі. В інших випадках, поряд з хибним макроекономічним управлінням, зовнішні позички фінансували відплив капіталу.

Text 10

Державні підприємства в сільському господарстві у багатьох країнах створювалися за колоніальних часів з метою регулювання діяльності невеликих фермерів та захисту європейських фермерів від конкурентів. Упродовж останніх трьох десятиріч такі підприємства набули значного поширення й на сьогодні монополізували велику кількість ринків засобів сільськогосподарського виробництва, продукції сільського господарства, сільськогосподарських послуг та торгівлі. Ціни на продукцію сільського господарства звичайно встановлювалися набагато нижче світових рівнів або відповідними напівдержавними інституціями, або це передбачалося законодавством. Часто одна ціна задається в країні впродовж цілого року. Затвердження незмінних упродовж цілого року цін, без будь-якого зв'язку із зібраним урожаєм чи реальними запасами сільгосппродукції, зовсім не сприяє виникненню у представників приватного сектора бажання робити якісь запаси своєї продукції чи потурбуватися про будівництво приватних сховищ. Наслідком незмінних упродовж цілого року цін є споживання без будь-яких стимулів займатися виробництвом сільгосппродукції у міжсезонний період, коли повні витрати на виробництво відповідної продукції (вирощування її та зберігання впродовж тривалого часу) найбільші. Через те, що виробники отримують однакову ціну в межах цілої країни, рівень виробництва відповідної продукції у районах, наближених до центрів споживання або відвантаження, як правило, знижується.

Інституції з маркетингу сільськогосподарської продукції до того ж виявилися серйозно враженими корупцією: фонди «погубилися», а запаси „попросочувалися” на паралельний ринок. Погане прогнозування врожайності, зберігання надлишкової продукції у сховищах та неправильний вибір часу для продажу цієї продукції часто-густо призводили до дестабілізації становища саме на тих ринках, стабільність яких мала забезпечуватися якраз відповідними інституціями. А наслідками політичних обмежень стали роздування штатів та невиправдані витрати коштів. Усі ці дефекти зробили напівдержавні інституції важким тягарем для суспільного сектора.

Text 11

У багатьох країнах, що розвиваються, політична та економічна нестабільність призводить до неможливості соціального консенсусу. На жаль, труднощі, з цим пов'язані, відомі давно. Впродовж багатьох років уряди країн, що розвиваються, культивували вкрай порочну тенденцію: економічна політика підпорядковувалася завданню зберегти підтримку впливових угруповань. Таке викривлення пріоритетів у поєднанні часто зі слабкою здатністю правильного адміністрування могло дати лишень один результат – подальше загострення проблеми. Й справді, типовою тенденцією для урядів більшості таких країн є згубна тенденція централізації економічних ресурсів і прийняття рішень на державному рівні. Ця тенденція була підкріплена переконанням, що панувало серед політиків, провідних економістів та в агенціях з надання допомоги країнам, що розвиваються від 1950-х до 1970-х років: уряди країн третього світу не можуть покладатися лише на ринкові системи та приватний сектор у процесі розвитку своїх промисловостей.

Впродовж 1950-х та 1960-х років підприємства сектора комунальних послуг, нафтовидобувні компанії, земельні володіння та підприємства інших галузей промисловості були націоналізовані у багатьох країнах, що розвиваються, приміром, Алжирі, Бразилії, Чилі, Єгипті, Шрі-Ланці та Тунісі.

Text 12

Перетворення центрально планованої економіки на ринкову вимагає комплексних та безпрецедентних реформ. Не існує чіткої схеми, якої мають дотримуватися всі країни, що стають на цей шлях. У більшості країн, що реформуються, створюється новий суспільний лад. У суспільствах рідко виникають сумніви щодо необхідності реформ, проте теорія їх здійснення, розмах, мета, швидкість та послідовність завжди викликають дебати.

Постають три головні проблеми. Перша з них заторкує економічні наслідки різної послідовності політики реформ: чи досягне реформування окремого сектора успіху, якщо інші галузі ще не реформовані? Друга проблема — політична: чи зможе політична опозиція втручатися й заважати послідовному ходу реформ? Існують також технічні труднощі. Для зародження нової юридичної, бухгалтерської та фінансової системи знадобиться набагато більше часу, ніж на просте зняття механізму регулювання цін.

Одна із наукових шкіл пропонує ставити зміну форми власності на чолі процесу реформування загалом та запровадження ринку й макроекономічної стабільності зокрема. Таким чином можна зменшити чинник політичного ризику. Якщо приватизація починається раніше за інші реформи, менше шансів, що економіка залишиться під державним контролем, сама ситуація підштовхуватиме суспільство до глибших економічних реформ. Інша школа виступає за пріоритет макроекономічних та ринкотвірних реформ — вона вважає приватизацію, принаймні великих підприємств, другим етапом. Згідно з обома програмами окремі частини сільськогосподарського, житлового комплексів та мережа роздрібної торгівлі мають бути приватизовані швидко. Раціональним зерном є те, що запровадження приватної власності вимагає створення фінансових інституцій, які не існували традиційно. Проте без відповідної інфраструктури приватизація може призвести до корупції, економічного та політичного хаосу.

Text 13

Стратегія Індії в курсі на індустріалізацію базувалася на заміщенні імпорту та на надзвичайно чутливому й обмежувальному режимі контролю внутрішніх ринків. В одинадцяти підсекторах, де виробляються понад 50% індійської готової продукції, це призвело до таких головних наслідків: а) пануюче становище належить декільком великим фірмам, за умови, що виробництва середніх розмірів були «виштовхнуті» з ринку; б) підприємства середніх розмірів по більшості видів продукції мають масштаби виробництва нижче можливих; в) ринки захопили фірми, про які піклувалася держава, а тому щодо доходу з нерухомості у цих фірмах зараз саме житниця для ренти: сумарні прибутки до їх оподаткування в індійському виробничому секторі становили 20,8% від величини, на яку вони зросли в 1982 році (для порівняння: у Південній Кореї у 1981 році цей показник становий 3,5%); г) технічне новаторство поширюється дуже повільно. Загальний рівень виробництва в таких галузях упродовж 1966-1980 років знижувався більш ніж на 1% щорічно.

Не дивним тому видається факт погіршення конкурентоспроможності Індії на світовому ринку. Тому що обсяги промислового експорту цієї країни як складової промислового експорту країн, що розвиваються, а також частка, що припадає на Індію щодо виробництва ВВП, не зростають від 1978 року. Інші наслідки оцінити кількісно важче: високі витрати на здійснення операцій, хибне використання ресурсів через роздуті штати управлінців, непродуктивні пошуки орендних можливостей, недостатню активність та невиправдані затримки.

Text 14