Трансформація біполярного світу

Обидві великі держави СРСР та США наприкінці 80-х рр. стикнулися з наслідками “холодної війни” та гонки озброєнь. Радянський Союз до того ж опинився наодинці не лише з економічними, але й з політичними проблемами, які, ураховуючи їх безвихідний характер, виявилися фатальними не лише для СРСР, але й для усієї соціалістичної системи.

Радянська система керівництва в умовах економічної кризи через власну корумпованість, жорсткість та неефективність була неспроможною до швидких структурних перетворень, як політичних, так і економічних. Концепція “перебудови” економіки країни, спроба втілення якої була здійснена М.Горбачовим та його прихильниками, мала авантюрний характер, оскільки не вихначала терміни й кінцеву мету перетворень. Внаслідок цього, “перебудова” розвивалася непередбачувано, адже номенклатура блокувала заходи, спрямовані на децентралізацію економіки, уряд залишив замало свободи підприємствам-виробникам у виборі постачальників, чим звів нанівець позитивні аспекти реформи, а спроби нововведень у спеціальних економічних зонах наштовхувалися на брак кваліфікованих менеджерів. За таких умов економіка держави катастрофічно занепадала. Відмовившись від запропонованої новими реформаторами відчайдушно сміливої програми “500 днів”, М.Горбачов остаточно позбувся контролю за економічними перетвореннями, адже план прем’єр-міністра М.Рижкова виявився настільки розпливчастим, що майбутнє уявлялося непрогнозованим.

Ще одним фактором, великою мірою сприявшим краху перетворень, виявився одночасний вибух сепаратизму у радянських республіках, який отримав назву “параду суверенітетів”. Катастрофічний стан економіки, нестача валютних фондів, дефіцит бюджету у розмірі третини ВВП, неприбутковість усих галузей економіки, відсутність іноземної допомоги, разом з серйозною політичною кризою обумовили неминучий розклад СРСР, який лише прискорився після невдалої спроби державного перевороту ДКНС у 1991 р.

Одночасно з процесом занепаду СРСР віідбувався швидкий розклад усього соціалістичного блоку. У 1989 р. комуністичні партії були усунені від влади у Польщі та Чехословаччині, у Болгарії розпочалися політичні та економічні перетворення. У грудні 1989 р. у Румунії було повалено режим М.Чаушеску. Але, ймовірно, найвідчутнішого удару соціалістичній системі завдало об’єднання Німеччини у 1990 р. Наступного року припинили своє існування Рада економічної взаємодопомоги (червень) та Організації Варшавського договору (грудень). Улітку 1991 р. розпочався розклад Югославії, яка згодом перетворилася на осередок етноконфесійних конфліктів у Європі.

Таким чином, внаслідок розкладу СРСР та соціалістичного блоку світ утратив одну з двох супердержав, які визначали розвитолк міжнародних відносин у повоєнному світі. Постраданська Росія перетворилася на своєрідного регіонального лідера, активно діючого на міжнародній арені в нових умовах.

США також стикнулися наприкінці 80-х рр. з проблемами, насамперед економічного характеру. За роки перебування при владі Р.Рейгана Сполучені Штати перетворилися з найбільшого кредитора на найбільшого боржника. Їх зовнішній борг, що перебільшував $660 млрд. за один 1989 р. збільшився на 25%. Зовнішньоторгівельний дефіцит сягнув $12 млрд. на місяць, а на сплату відсотків зовнішнім кредитором йшло щорічно $50 млрд. Експорт занепадав, іноземні активи розпродавалися. Усіредині Сполучених Штатів ресурси капіталу зменшилися на $500 млрд., оскільки акції корпорацій анулювалися, або ж замінювалися боргами. Половина населення виявилася біднішою у реальному обчисленні, ніж у 1980 р. Особисті заощадження громадян складали менше 15%, що, зокрема, вдвічі нижче ніж у Японії, погіршилося становище у галузі вищої науково-технічної освіти, занепадала економічна інфраструктура, як наслідок, загострилася криза міст, де забезпеченість людей житлом та дитяча смертність наблизилася до рівня найбідніших країн “третього світу”, а злочинність та наркоманія поширилися до тривожних масштабів. Суцільна корупція у державному секторі досягла кабінету міністрів.

Однак, США зберегли й навіть поширили власне лідерство у використанні новітніх наукових відкриттів у військових цілях, створили найсучасніші збройні сили, насамперед за рівнем технології та спроможністю завдати удару у будь якій точці земної кулі, що, певною мірою, продемонструвала війна у затоці 1991 р. На цьому тлі, деяке пожвавлення американської економіки зберегли за США роль світового лідера.

Проте, перемога у “холодній війні”, ймовірно призвела до певної ейфорії у середовищі американських політиків та політологів. ЇЇ наслідком є агресивний зовнішньополітичний курс США упродовж останнього десятиріччя, великою мірою виправданий сучасними теоретиками міжнародних відносин у Сполучених Штатах. Концепцію “однополюсного світу”, що змінив світ “біполярний”, висунув колишній радник президента США з національної безпеки, З.Бжезинський. Він наполягав на тому, що США “посідають домінуючі позиції у чотирьох галузях світової влади, що мають вирішальне значення: у військовій галузі вони не мають рівних за глобальними можливостями розгортання; у галузі економіки США залишаються головною рушійною силою світового розвитку; у технологічному відношенні вони зберігають абсолютне лідерство у провідних галузях науки та техніки; у галузі культури, зважаючи на певну її примітивність, США користуються безпрецендентною привабливістю, особливо серед молоді всього світу. Комбінація усіх цих чотирьох факторів робить Америку єдиною світовою наддержавою у повному розумінні цього слова...”.

На думку З.Бжезинського новий міжнародний порядок визначається американською гегемонією, чим обумовлені його специфічні американські риси, починаючи від системи колективної безпеки (НАТО), регіонального економічного співробітництва та спеціалізованих глобальних організацій на зразок Світового банку, МВФ, СОТ, до “рудиментарної глобальної конституційної та юридичної структури, від міжнародного суду до спеціалізованого трибуналу по військових злочинах у Боснії”.

Виходячи зі сказаного, З.Бжезинський однією з цілей зовнішньої політики США “без будь-яких виправдань” проголошує “необхідність укріплення власного панівного становища у світі”. Точка зору З.Бжезинського, таким чином, найбільш повно відповідає уявленням про устрій однополюсного світу.

Обережніше висловлюється інший американський аналітик С.Хантінгтон. Він уважає, що з закінченням “холодної війни” звільнилися численні культурні та цивілізаційні імпульси, які визначають не однополюсний, а поліцивілізаційний характер сучасного світу. США, таким чином, відводиться роль лідера західної цивілізації, який домінуватиме у світі упродовж ще досить довгого часу. Проте, звертаючи увагу на швидке військове та економічне піднесення країн, які належать до східних цивілізацій, С.Хантінгтон закликає США та їх союзників обережніше ставитись до етноконфесійних та культурних особливостей інших, незахідних суспільств і враховувати активізацію процесів їх самоідентифікації, адже сучасна система міжнародних відносин будується здебальшого на основі цивілізаційної близькості народів.