Конституційного права україни

Глава ІІ

ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

§ 1. Поняття, предмет і джерела

конституційного права України

Етимологія слова «конституція» походить від лат. constitutio — устрій, установлення. Але ще у Стародавній Греції Арістотелем було сформоване уявлення про конституцію як раціональну побудову державної влади на основі принципів демо­кратії і справедливості. У будь-якому організованому суспільстві можна виокремити низку найважливіших відносин, які його характеризують. Насамперед, це відносини, пов’язані з побудовою і функціонуванням державних органів, взаємовідносини цих органів з іншими суспільними інституціями та індивідами. Природно, що такі відносини знаходять своє закріплення у нормах права. Саме сукупність норм права, які визначають засади народовладдя, економічної і політичної організації суспільства, взаємовідносин держави з конкретною особою, загальний устрій держави та основні засади функціонування державних органів складають провідну галузь національного права — конституційне право.

Як і будь-яка галузь права, конституційне право має свій специфічний предмет і метод правового регулювання.

Предметом конституційного праває особливе коло державно-політичних відносин владарювання[1].

Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом, поділяються на кілька видів:

— відносини політичного характеру (визначають державний суверенітет, форму держави, суб’єкти державної влади, загальні засади організації політичної системи та ін.);

— найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства (основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів суспільства та ін.);

— взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє відображення в основах правового статусу цих суб’єктів;

— відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням органів державної влади;

— відносини, пов’язані з державним і територіальним устроєм країни;

— відносини, що визначають засади місцевого самоврядування.

Під методами конституційно-правового регулювання розуміється сукупність прийомів, способів і засобів, що дозволяють упорядковувати суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Серед таких методів провідне місце посідає встановлення, яке полягає у визначенні у відповідних нормах повноважень відповідних суб’єктів, а також методи зобов’язання, дозволу та заборони.

Внутрішньою формою цієї галузі права є система конституційного права,яка розкриває внутрішні взаємозв’язки між її елементами — нормами та інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відокремлена підсистема конституційно-правових норм, що регулює групу однорідних за своїм змістом суспільних відносин, які належать до предмету конституційного права. Інститути конституційного права являють собою складний організм взаємопов’язаних елементів. Так, існує самостійний інститут припинення громадянства України, який входить до більш загального інституту громадянства. Останній, у свою чергу, є одним з елементів інституту правового статусу людини і громадянина.

До загальних інститутів конституційного права належать: інститут загальних засад конституційного ладу України; інститут основ правового статусу людини і громадянина; інститут прямого волевиявлення; інститут системи органів державної влади; інститут територіального устрою України та організації місцевого самоврядування.

Конституційно-правові норми — це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин[2]. Особливість цих правових норм визначається специфікою врегульованих ними суспільних відносин, джерелами, в яких вони закріплені, вищою юридичною силою щодо інших правових норм, особливим механізмом реалізації, в якому бере участь особливе коло суб’єктів. Норми конституційного права, як правило, складаються лише з диспозицій, хоча це не заперечує наявності в структурі деяких з них гіпотез і санкцій. Серед конституційних норм чимало спеціалізованих: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших[3].

Конституційно-правові норми розподіляються залежно від змісту, який визначається відповідними видами суспільних відносин, що входять до предмету галузі (наприклад, норми, які закріплюють систему органів державної влади).

За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні і процесуальні.

Матеріальні норми відповідають, образно кажучи, на запитання «що робити?», тобто безпосередньо врегульовують суспільні відносини, наприклад, визначають правовий статус державних органів. Процесуальні норми, в свою чергу, визначають форми реалізації матеріальних норм, тобто конкретизують порядок, способи діяльності державних органів. Вони відповідають на запитання «як робити?». Процесуальні норми насамперед регулюють законодавчий і виборчий процеси, а також інші процедурні положення (наприклад, порядок проведення процедури імпічменту Президента). Особливе значення вони набувають у діяльності Конституційного Суду України.

За терміном діїнорми конституційного права поділяються на постійні і тимчасові, за просторовим принципом —на такі, що діють на території усієї України або лише на певній частині.

За формою закріплення бажаної поведінки суб’єкта, на якого розрахована дія норми, вони можуть носити імперативний або диспозитивний характер.

Імперативні норми у категоричній формі визначають чітко визначену поведінку суб’єктів, диспозитивні — надають суб’єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд.

Під конституційно-правовими відносинами розуміють суспільні відносини, суб’єкти яких під час взаємодії один з одним наділяються відповідно до конституційно-правових норм взаємними правами та обов’язками.

Провідне місце у структурі конституційних правовідносин мають їх суб’єкти. Причому деякі з них виступають суб’єктами правовідносин і в інших галузях права. Насамперед це фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які, в свою чергу, можуть мати спеціальний правовий статус. Так, деякі громадяни України вступають у конституційні правовідносини як державні службовці (службові особи місцевого самоврядування) або народні депутати. Серед суб’єктів виокремлюють юридичні особи — підприємства, установи, організації різних форм власності (в т. ч. політичні партії, громадські організації) та органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Крім того, особливим суб’єктом виступає Українська держава.

Також існують суб’єкти, які вступають лише у конституційно-правові відносини[4] — народ України, адміністративно-терито­ріальні одиниці, територіальні громади, виборчі комісії та деякі інші.

Об’єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага (наприклад, суверенітет, влада), дії уповноважених і зобов’язаних суб’єктів (наприклад, парламент, Кабінет Міністрів України та ін.), речі та інші майнові блага (власність, гроші, податки тощо), природні об’єкти (наприклад, земля), поведінка та результати такої поведінки суб’єктів відносин, особисті нематеріальні блага людини (життя, честь, гідність і т. ін.), духовні цінності.

Виникнення, зміна або припинення конституційних правовідносин пов’язується нормами права з конкретними життєвими обставинами, які носять назву юридичні факти. Вони поділяються на правоутворюючі (наприклад, створення Президентом України центральних органів виконавчої влади), правозмінюючі (наприклад, досягнення громадянином віку, з якого можна брати участь у виборах), правоприпиняючі (наприклад, дострокове припинення повноважень народного депутата України).

Крім того, залежно від індивідуальної волі суб’єкта, юридичні факти поділяються на дії (залежать від волі суб’єкта) і події (не залежать від такої волі). При цьому дії можуть носити правомірний і неправомірний (протиправний) характер.

Норми конституційного права знаходять відображення у зовнішніх формах або джерелах, під якими, як зазначалось у попередньому розділі, розуміються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові норми і принципи. Серед джерел особливе місце посідає конституція. Ми звикли сприймати цей термін у популярному значенні: як основний закон держави, що має найвищу юридичну силу та закріплює найважливіші суспільні відносини. Але його сучасне розуміння у формально-юридичному значенні почало формуватися лише у XVIII ст. із настанням епохи буржуазних революцій. Перша конституція була прийнята у Сполучених Штатах Америки у 1787 р.

Згідно з теорією конституціоналізму конституції поділяються на фактичні і юридичні. Фактична конституція — це реально існуючий суспільний і державний лад, основами якого є політика, економіка і духовне життя людини та її організацій.Юридична конституція — це нормативно-правовий акт, Основний закон держави, що є вершиною національного законодавства, в якому закріплюються основи суспільного і державного ладу, форми правління і державного устрою, основи політичного режиму, економічні засади суспільного життя, правовий статус людини і громадянина, порядок і принципи організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Саме в останньому розумінні ми і розглядатимемо термін «конституція» далі.

За юридичною формою конституціїподіляються на писані та неписані. Під першою розуміють єдиний, прийнятий в особливому порядку, чітко структурований нормативний акт. Більшість конституцій світу належать до цього типу, в тому числі і Конституція України 1996 р. У свою чергу, неписана конституція не виражена в єдиному писаному акті, а становить собою велику кількість законів, прийнятих у різний час і в різному порядку, а також прецедентів і звичаїв. Наприклад, такою вважається Конституція Великої Британії, яку складають норми статутного права, що закріплювались, починаючи з 1215 р. із прийняттям «Великої хартії вольностей».

За способом прийняття конституції поділяються на октроїрувані (даровані) та народні. Вважається, що даровані народові конституції підготовлені і введені в дію одноособово главою держави (монархом, диктатором або президентом) або метрополією для своєї колонії. Народні конституції прийняті представницьким органом (установчими зборами, які сформовані виключно з цією метою, або парламентом) або затверджені безпосе­редньо народом шляхом референдуму. Конституція України була прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

За порядком прийняття також розрізняють договірні конституції, які приймаються, як правило, шляхом угоди між учасниками конституційного процесу. Такою конституцією була, наприклад, Конституція Радянського Союзу 1924 р. Ознаки договірної конституції були притаманні Конституційному Договору між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

За формою правління, яка існує у державі, конституції поділяються на монархічні та республіканські, залежно від форми територіального устрою — унітарні та федеративні, а відповідно до існуючого державного режиму — демократичні та недемократичні.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конституції вони поділяються на гнучкі і жорсткі. Якщо процедура зміни конституції не відрізняється від тієї, що передбачена для звичайних законів, то це гнучкі конституції. Переважна більшість сучасних конституцій є жорсткими, оскільки передбачають особливий, більш ускладнений, порівняно із звичайними законами, порядок внесення змін. Конституцію України (далі — Конституція) слід віднести до жорстких конституцій. Її розділ ХІІІ встановлює ускладнений, жорсткий порядок внесення змін до матерії Основного Закону. Зокрема, ст. 157 Конституції передбачає обмеження щодо внесення змін. Так, Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Вона також не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Вносити зміни до Конституції має право лише Верховна Рада України. Законопроект про внесення змін до Конституції, який може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, попередньо схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, і вважається прийнятим, лише якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Найбільш жорсткий порядок передбачений для внесення змін у розділи Конституції, які визначають загальні засади конституційного ладу, порядок проведення виборів, референдуму, а також внесення змін до Основного Закону держави (ст. 156). Такий законопроект подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Якщо законопроект про внесення змін до Конституції України не був прийнятий Верховною Радою, він може бути поданий до парламенту не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Конституція України має ряд специфічних рис, що характеризують її сутність і зміст як Основного Закону держави, а саме:

· вона має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8 Конституції) порівняно з іншими нормативними актами, а також є базою для всього поточного законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй;

· Конституція характеризується стабільністю, яка забезпечується особливим порядком прийняття і внесення змін до неї (про що йшлося вище);

· міжнародні договори не повинні суперечити Конституції України (ч. 2 ст. 9 Конституції);

· існує особливий механізм реалізації норм Конституції та її правового захисту, в якому беруть участь, окрім інших, спеціальні органи конституційного судочинства.

Конституцiя України є надзвичайно важливим полiтико-правовим документом довгострокової дiї, яким збагатилася наша правова система. Вона виступає фундаментом демократичних перетворень у суспiльствi, основою його консолiдацiї. Конституцiя закрiплює в Українi засади державної полiтики, спрямованої насамперед на забезпечення прав i свобод людини та гiдних умов її життя. Вона заклала серйознi пiдвалини для розвитку i змiцнення демократичної, соцiальної правової держави, в якiй людина, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються найвищою соцiальною цiннiстю. У Конституцiї мiстяться моральнi орiєнтири соцiальної справедливостi, iдея, згідно з якою держава функцiонує для людини, вiдповiдає перед нею за свою дiяльнiсть. Саме це є головним обов’язком держави.

На конституцiйному рiвнi закрiплено положення про те, що державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу та судову. Причому органи цих гілок влади незалежнi один від одного, здiйснюючи свої повноваження у встановлених Конституцiєю межах i вiдповiдно до законiв України.

Конституцiйною основою зовнiшньої полiтики України є забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства за загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права, основним джерелом яких є мiжнароднi договори, згода на обов’язковiсть котрих надана Верховною Радою України. Як визначено Конституцiєю (ст. 9), цi договори є частиною нацiонального законодавства України. Вступ до Ради Європи, активна спiвпраця з країнами СНД,
ОБСЄ, Європейським Союзом, Пiвнiчно-Атлантичною Асамблеєю та iншими мiжнародними органiзацiями, з окремими державами вимагають приведення нацiонального законодавства України у вiдповiднiсть з нормами мiжнародного права.

Крiм полiтичного значення, Конституцiя України має надзвичайно велику юридичну цiннiсть як правовий акт і є основним джерелом нашого законодавства, розрахованим на тривалий перiод.

Водночас слiд зазначити, що в Основному Законі вперше в iсторiї конституцiйного законодавства України наголошується на тому, що норми Конституцiї є нормами прямої дiї, а звернення до суду для захисту конституцiйних прав i свобод людини i громадянина гарантується безпосередньо на пiдставi Конституцiї.

Конституцiя України складається з преамбули i 14 роздiлiв, якi налiчують 161 статтю, а також роздiлу XV «Перехiднi положення». Роздiл I називається «Загальнi засади», II — «Права, свободи та обо­в’язки людини i громадянина», III — «Вибори. Референдум», IV — «Верховна Рада України», V — «Президент України», VI — «Кабiнет Мiнiстрiв України. Iншi органи виконавчої влади», VII — «Прокуратура», VIII — «Правосуддя», IX — «Територiальний устрiй України», Х — «Автономна Республiка Крим», XI — «Мiсце­ве самоврядування», XII — «Конституцiйний Суд України», XIII — «Внесення змiн до Конституцiї України», XIV — «Прикiнцевi положення» i XV — «Перехiднi положення».

Таким чином, за структурою i змiстом нова Конституцiя України близька до конституцiй багатьох демократичних країн.

Конституція України є основним джерелом сучасного конституційного права. Водночас конституційні норми і принципи знаходять своє зовнішнє закріплення також і в інших джерелах, насамперед у конституційних законах — таких, які вносять зміни і доповнення до Конституції. До інших джерел також належать органічні закони — ті, якими деталізуються конституційні положення (наприклад, Закон України «Про громадянство», яким конкретизується норма ст. 4 Конституції); поточні закони, що містять конституційно-правові норми.

Верховна Рада, крім законів, приймає й інші акти, які належать до джерел конституційного права (наприклад, постановиВерховної Ради, якими затверджено Регламент Верховної Ради України, Концепція національної безпеки України тощо).

Особливе місце в ієрархії джерел посідають акти Всеукраїнського референдуму, які носять найдемократичніший характер, бо пов’язані із безпосереднім волевиявленням громадян.

Конституційно-правові принципи і норми містяться у нормативних актах Президента України, деяких нормативних постановах Кабінету Міністрів України, в окремих актах представницьких органів місцевого самоврядування, наприклад їх регламентах.

Особливим джерелом конституційного права є рішення та висновки Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції.

Норми конституційного права також містяться у деяких міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Як джерела конституційного права окремих країн можуть виступати судові прецеденти, правові звичаї, нормативні договори та інші акти.

Звичайно, основним джерелом цієї галузі права в нашій країні є Конституція України. В ретроспективі формування цього джерела права сягає глибини віків. Передусім слід згадати давньоруську пам’ятку права — «Руську правду», Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., «Начерки Конституції Республіки» Г. Андрузь­кого та «Проэктъ основаній устава українського общества «Вольный союзъ» — «Вільна спілка», який був розроблений у 1884 р. видатним українським діячем Михайлом Драгомановим.

Після лютневої революції 1917 р. та організації у березні цього ж року Української Центральної Ради були зроблені кроки щодо прийняття Основного Закону держави. З цього погляду важ­ливими стали чотири Універсали, в яких втілювалася мрія бага­тьох поколінь українців про створення незалежної держави. Не останню роль в історії Української держави і становлення конституціоналізму відіграли акти Гетьманату та Директорії 1918 р. Усі наступні конституційні акти пов’язані з радянським періодом існування України. Насамперед серед основних джерел потрібно зазначити Конституції Української РСР 1919, 1929, 1937 та 1978 рр., які в переважній більшості дублювали або російські, або радянські конституції.

З часу становлення України як незалежної держави формування визначальних принципів Основного Закону почалось прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка визначила державний, національний і народний суверенітет, закріпила за українською нацією право на самовизначення та інші важливі засади організації майбутньої держави, серед яких — принципи народовладдя, територіального верхо­венства України на всій своїй території, економічної самостійності, культурного розвитку тощо. Декларація була покладена в основу нової Конституції, ряду прий-
нятих законів України. Там же знайшло закріплення виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, були визначені об’єкти права власності народу, матеріальна основа суверенітету. За нашою державою визнавалось право на частку в загальносоюзному багатстві, зокрема алмазному та валютному фондах і золотому запасі. Передбачалось самостійне створення банкової, цінової, фінансової, митної, податкової системи, формування державного бюджету і впровадження власної грошової одиниці.

У розвиток положень цієї Декларації 3 серпня 1990 р. був також прийнятий Закон України «Про економічну самостійність України», який закріпив право нашої держави самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності, форми і методи господарювання.

Важливе значення для формування Конституції мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який ді-
став всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р. та юридично закріпив повну самостійність України.

§ 2. Конституційний процес

В Україні у 1990—1996 рр.

Як вiдомо, пiсля прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларацiї про державний суверенiтет України та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежностi України наша держава стала суверенною i незалежною. За роки, що минули пiсля цих вікопомних подій, вона пройшла непростий шлях. Розбудовувати державу за складних соцiально-економiчних умов при постiйнiй нестабiльностi політико-економічної ситуації, значних протиріччях мiж законодавчою i виконавчою владами, вiдсутностi нової Конституцiї та деяких iнших негативних факторах — справа не з легких. I до цього часу соцiально-економiчне i полiтичне становище у державному i суспiльному життi України має неоднозначний, суперечливий характер. Проте, як би там не було, Українська держава i суспiльство живуть за новою Конституцiєю, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Цей день назавжди став для сучасної iсторiї нашого народу та українського державотворення видатною подiєю, значущiсть якої з часом вiдчує кожний громадянин України. Адже тепер, за новим Основним Законом, забезпечення прав i свобод людини та їх гарантiї визначають змiст i спрямованiсть дiяльностi держави.

Прийняття Конституцiї завершило тривалу велику роботу конституційної комісії, народних депутатів України ІІ скликання, вчених, Верховної Ради України, працiвникiв її апарату та iнших державних структур. Таким чином завершився конституційний процес — система дій зазначених суб’єктів, спрямованих на розробку проекту, його розгляд та прийняття Конституцій України.

Зауважимо, що ця робота розпочалася вiдразу пiсля прийняття Декларацiї про державний суверенiтет України. Отже, складний i довгий конституцiйний процес має свою iсторiю i її теж, хоча б у загальних рисах, необхiдно знати. Уже 24 жовтня 1990 р. Верхов­на Рада прийняла постанову «Про Комiсiю по розробцi нової Конституцiї Української РСР», за якою цiй Комiсiї було доручено створити робочi групи з пiдготовки окремих роздiлiв проекту Конституцiї, залучивши до них провiдних учених i фахiвцiв вiдповiдних галузей знань. Перед Президiєю Верховної Ради було поставлено завдання внести на розгляд сесiї Верховної Ради в груднi 1990 р. Концепцiю нової Конституцiї.

1 листопада 1990 р. на першому засiданнi Комiсiї з розробки нової Конституцiї, яке вiв Голова Верховної Ради Л.М. Кравчук, що потiм став першим Президентом України, наголошувалось, що новий Основний Закон на конституцiйному рiвнi закрiпить основнi положення Декларацiї про державний суверенiтет України, стане надiйним фундаментом розбудови суверенної, правової держави.

Для оперативного вирiшення питань, пов’язаних з розробкою нової Конституцiї i пiдготовкою її загальної Концепцiї, на засiданнi було створено i затверджено робочу групу. До її складу ввiйшли народнi депутати України, провiднi вченi. Перед робочою групою було поставлено завдання вiдобразити в Концепцiї нової Конституцiї вузловi питання щодо майбутнього державного устрою республiки, її назви, полiтичної, економiчної та виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та обов’язкiв людини i громадянина, державної i нацiональної символiки, територiального устрою тощо. Також було затверджено план роботи Конституцiйної комiсiї, в якому визначено строки пiдготовки Концепцiї нової Конституцiї та її розгляду комiсiєю, Президiєю Верховної Ради i самою Верховною Радою на її сесії.

4 грудня 1990 р. вiдбулося чергове засiдання Конституцiйної комiсiї Верховної Ради, на якому розглядався проект Концепцiї нової Конституцiї України, розроблений робочою групою зазначеної Комiсiї. Вiдповiдно до Концепцiї Конституцiя мала ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет України, розвивати i конкретизувати її положення. Україна, зокрема, визначалася як суверенна держава, в якiй народ є єдиним джерелом влади. Повновладдя народу мало здiйснюватися на основi Конституцiї як безпосередньо, так i через народних депутатiв України, обраних до Верховної Ради України, а також через ради мiсцевого самоврядування.

Основним об’єктом конституцiйного регулювання захисту Основного Закону визнавалися людина, її права i свободи. Так, передбачалося проголошення прав громадян, якi ранiше не встановлювались у вітчизняній Конституцiї: право на особисту недоторканнiсть; право на свободу думки i слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право на одержання та поширення iнформацiї; право на компенсацiю матерiальної та моральної шкоди, завданої незаконними дiями держави, державних органiв i посадових осiб; право на матерiальну компенсацiю в разi незаконного затримання, арешту, засудження, помiщення у психiат­ричну установу; право на свободу пересування та вибiр мiсця проживання; право залишати країну та повертатися до неї тощо. Передбачалося також створити при Верховнiй Радi iнститут парламентського уповноваженого з питань захисту прав людини. Забiгаючи наперед, зауважимо, що всi цi новели закрiплено новим Основним Законом.

З Концепцiї також випливало, що Конституцiя покликана пiдтвердити волю i рiшучiсть народу України забезпечити гiднi людини умови життя, утвердити справедливе, демократичне суспiльство, вiльну, суверенну, миролюбну правову державу, вiдкриту для мiжнародного спiвробiтництва. В цiлому Концепцiєю передбачалося створити мiцну державу з сильними законодавчою, виконавчою i судовою гiлками влади, покликаними забезпечити i захистити права людини i громадянина.

Наступне засiдання Конституцiйної комiсiї вiдбулось у лютому 1991 р., на якому обговорювався проект Концепцiї нової Конституцiї з урахуванням зауважень i пропозицiй, висловлених у порядку попереднього ознайомлення з ним народними депутатами України, вченими-юристами та iншими фахiвцями. Голова цiєї комiсiї Л. М. Кравчук у виступi зазначив, що час надзвичайно складний, полiтична обстановка в СРСР i республiцi загострена i постiйно змiнюється. Нещодавно було прийнято закон про вiдновлення Кримської АРСР, активно йде робота з пiдготовки Союзного договору, на полiтичнiй аренi з’являються новi партiї. Всi цi чинники тiєю чи iншою мiрою стримують прийняття нової Конституцiї України. Та й будь-яка поспiшнiсть у такiй серйознiй справi, на думку Л. М. Кравчука, була б недоречною. Проте багато народних депутатiв України, якi виступили на засiданнi, не погодилися з такою оцiнкою ситуацiї i закликали прискорити роботу з розробки проекту Конституцiї та її прийняття. Пiдкреслюва­лося також, що у новій Конституцiї слід чiтко вiдобразити вiдданiсть України загальнолюдським цiнностям, нормам мiжна­родного права. Червоною ниткою крiзь Основний Закон мали пройти iдеали гуманної, демократичної, правової держави i громадянського суспiльства, опорою якого покликана стати триєднiсть законодавчої, виконавчої та судової влад.

Варто зазначити, що у ходi обговорення Концепцiї виявилися рiзнi пiдходи до окремих її положень. Зокрема, активно дебатувалися питання щодо назви нашої держави («Україна», «Республiка Україна», «Українська Радянська Республiка»), форми державного правлiння (президентська або парламентська), структури Верховної Ради (одно- чи двопалатна), мiсця i призначення прокуратури, Рад народних депутатiв у системi органiв державної влади, необхiдності вiдмови вiд iмперативних депутатських мандатiв i переходу до вiльних тощо.

З метою широкої i всебiчної апробацiї розробленого проекту Концепцiї нової Конституцiї Президiя Верховної Ради Української РСР 18 березня 1991 р. прийняла постанову «Про проведення республiканської конференцiї на тему «Концепцiя i принципи нової Конституцiї Української РСР». Конференцiя, яка вiдбулася 18—20 квiтня 1991 р., виробила ряд цiкавих i конкретних рекомендацiй.

22 травня 1991 р. Верховна Рада розглянула Концепцiю нової Конституцiї i доручила Комiсiї з розробки нової Конституцiї доопрацювати її з урахуванням підсумків обговорення i внести на схвалення Верховної Ради, яке й вiдбулося 19 червня 1991 р. Необхiдно зауважити, що змiст Концепцiї нової Конституцiї зводився до визначення загальнометодологiчних принципiв самої Концепцiї, а також структури Конституцiї. Щодо загальнометодологiчних принципiв, то їх було сформульовано шiсть і змiст їх полягав у такому. Перший — нова Конституцiя повинна ґрунтуватися на Декларацiї про державний суверенiтет України, через всю Конституцiю мають бути проведенi iдеї правової держави. Другий — у центрi уваги нової Конституцiї мають бути людина як найвища соцiальна цiннiсть, її права i свободи та їх гарантiї. Основним об’єктом конституцiйного регулювання повинні стати вiдносини мiж громадянином, державою i суспiльством. Регулювання Конституцiєю цих та iнших вiдносин спрямовувалося на забезпечення умов життя, гiдних людини, формування громадянського суспiльства. Третiй — Конституцiя має визначити прiори­тет загальнолюдських цiнностей, закрiпити принципи соцiальної справедливостi, утвердити демократичний i гуманiстичний вибiр народу України, чiтко відобразити прихильнiсть нашої держави загальновизнаним нормам мiжнародного права. Четвертий — нор­ми нової Конституцiї повиннi бути нормами прямої дiї. Встано-
влювалося, що неприпустимо вiдмовлятися вiд їх застосування внаслiдок вiдсутностi конкретизуючих законiв або iнших нормативно-правових актiв. П’ятий — нова Конституцiя має бути стабiльною. Для цього передбачався жорсткий механiзм її змiн. I нарештi, шостий — для забезпечення сталості та ефективностi Конституцiї необхідно запровадити iнститут конституцiйних законiв, посилання на якi будуть у текстi самої Конституцiї.

Характеризуючи структуру проекту Конституцiї України, слiд зазначити, що вона складалася з преамбули i дев’яти роздiлiв з такими назвами: І — «Засади конституцiйного ладу», ІІ — «Права людини i громадянина», ІІІ — «Громадянське суспiльство i держава», IV — «Територiальний устрiй», V — «Державний лад», VI — «Кримська Автономна Радянська Соцiалiстична Респуб­лiка», VII — «Нацiональна безпека», VIII — «Охорона Конституцiї», IX — «Порядок змiн i доповнень Конституцiї i конституцiйних законiв». Передбачалося, що в цих роздiлах будуть закрiпленi норми 26 глав.

Вiдповiдно до схваленої Концепцiї 1 липня 1992 р. Верховною Радою України був розглянутий проект нової Конституцiї нашої держави. Прийнято рiшення винести його на всенародне обговорення. За кiлька мiсяцiв до комiсiї надiйшло майже 50 тис. зауважень i пропозицiй.

8 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову, згiдно з якою проект нової Конституцiї мав бути доопрацьований за результатами всенародного обговорення та обговорення у Верховнiй Радi. Остаточний варiант проекту нової Конституцiї України, доопрацьований Конституцiйною комiсiєю, був датований 26 жовтня 1993 р. Таким чином, саме в цей день практично завершився перший етап конституцiйного процесу в Українi.

Пiсля цього згаданий процес загальмувався, якщо не сказати зупинився. Далася взнаки полiтична ситуацiя, що склалася на той час у нашiй державi. Загострилися вiдносини мiж законодавчою i виконавчою владами. Розпочалася пiдготовка дострокових виборiв до Верховної Ради i виборiв Президента. Як вiдомо, вибори до Верховної Ради вiдбулися у березнi, а вибори Президента — у червнi 1994 р. Були й iншi причини призупинення конституцiйного процесу. Він вiдновився, а точнiше, вступив у свiй другий етап лише 20 вересня 1994 р., коли Верховна Рада своєю постановою визначила чисельний склад Комiсiї з опрацювання проекту нової Конституцiї України (40 осiб). Очолили комiсiю на правах спiвголiв Голова Верховної Ради України О. О. Мороз i Президент України Л. Д. Кучма. До складу комiсiї Верховна Рада i Президент делегували по 15 членiв, Верховна Рада Автономної Республiки Крим — 1, судовi установи i Генеральна прокуратура України — 7. Слiд зауважити, що члени Конституцiйної комiсiї вiд Верховної Ради призначалися депутатськими групами та фракцiями за пропорцiйним принципом. Таким чином, склад Конституцiйної комiсiї вiддзерка­лював рiзнi гiлки державної влади. Верховна Рада 10 листопада 1994 р. затвердила повний склад Конституцiйної комiсiї, яким i був пiдготовлений проект нової Конституцiї України.

Цiлком зрозумiло, що затримка з розробкою та прийняттям нової Конституцiї України негативно позначалася на становищi в суспiльствi i державi, гальмувала економiчнi, полiтичнi i державно-правовi реформи. Продовжувався економiчний спад, знижував­ся рiвень життя, загострювалася полiтична ситуацiя, зростала
злочиннiсть, виникло чимало складних проблем у вiдносинах законодавчої i виконавчої влад тощо. Цi та iншi фактори зумовили розробку та укладення Конституцiйного Договору мiж Верховною Радою України та Президентом України «Про основнi засади органiзацiї та функцiонування державної влади i мiсцевого самоврядування в Українi на перiод до прийняття нової Конституцiї України», який було пiдписано 8 червня 1995 р. В його вступнiй частинi однiєю з причин укладення Договору було названо вiдсутнiсть нової демократичної Конституцiї України, що стало гальмiвним чинником на шляху здiйснення економiчних, полiтичних i державно-правових реформ у державі.

Структура Договору дає загальне уявлення про його змiст. Вiн складався, крiм вступної, з чотирьох частин. Найсуттєвiші положення були викладенi у ч. 1, яка, в свою чергу, мiстила вiсiм роздiлiв: І — «Загальнi положення» (ст. 1—5), ІІ — «Верховна Рада України» (ст. 6—18), ІІІ — «Президент України» (ст. 19—28), IV — «Уряд України — Кабiнет Мiнiстрiв України» (ст. 29—35), V — «Суди України» (ст. 36—42), VI — «Прокуратура України» (ст. 43—45), VII — «Мiсцевi органи державної виконавчої влади та мiсцеве самоврядування в Українi» (ст. 46—59), VIII — «Заключнi положення» (ст. 60, 61). Рiзнi оцiнки висловлювались щодо змiсту Конституцiйного Договору i самого факту його прий­няття. Не всi норми його були досконалi i вiдповiдним чином узгодженi, нерiдко навіть суперечили одна однiй. Але, безумовно, вiн сприяв певнiй стабiлiзацiї ситуації у державi i суспiльствi, активiзував хiд конституцiйного процесу тощо.

У той же час необхiдно було продовжувати роботу над проектом нової Конституцiї. Україна залишалася єдиною з держав колишнього Союзу РСР, в якiй не була прийнята Конституцiя як головний юридичний атрибут державностi, своєрiдний «паспорт держави».

З метою прискорення процесу доопрацювання наявних матерiалiв, вивчення та узагальнення пiдготовлених альтернативних проектiв нової Конституцiї (а їх було близько 10) розпорядженням вищезазначених спiвголiв Конституцiйної комiсiї — Президента України Л. Д. Кучми i Голови Верховної Ради України О. О. Мороза — 19 червня 1995 р. було створено її робочу групу. В результатi опрацювання матерiалiв, переданих до неї, бу­ло пiдготовлено проект Конституцiї України. 11 березня 1996 р. вiн був схвалений Конституцiйною комiсiєю, а 20 березня внесений на розгляд Верховної Ради. Практично вiдбувся публiчний акт передачi розробленого i схваленого проекту нової Конституцiї у Верховну Раду разом iз зауваженнями i доповненнями членiв Конституцiйної комiсiї для подальшої роботи над ним. Пiсля розгляду цих матерiалiв i з метою подальшого доопрацювання проекту Конституцiї постановою Верховної Ради України вiд 5 травня 1996 р. було сформовано Тимчасову спецiальну комiсiю, до складу якої ввiйшли за пропорцiйним принципом представники депутатських груп i фракцiй. Цiй комiсiї було надано статус головної. Комiсiя провела значну роботу. Про це свiдчить хоча б те, що нею було розглянуто i враховано понад 2 тис. пропозицiй і зауважень, якi були вiдображені в остаточно доопрацьованому проектi Конституцiї України. 4 червня Верховна Рада України його розглянула i прийняла в першому читаннi: лiва частина парламенту не погоджувалась з окремими положеннями проекту Основного Закону, особливо щодо приватної власностi, Президента як глави держави та деяких iнших. Звичайно, свої позицiї вони вiдстоювали як на засiданнях Тимчасової спецiальної комiсiї, так i в процесi голосування за проект у сесiйному залi, що певною мiрою негативно позначилось на процедурi прийняття Конституцiї. 26 червня 1996 р. Президент України Л. Д. Кучма видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму стосовно проекту Конституцiї, який було схвалено Конституцiйною комiсiєю 11 березня 1996 р. Таке нетрадицiйне «стимулювання» Верховної Ради України з боку Президента змусило її працювати цiлодобово з 27 по 28 червня. Результатом цiєї роботи стало те, що 28 червня 1996 р. нова Конституцiя України голосами 315 народних депутатiв України була прийнята, а Президент України свiй Указ визнав таким, що втратив чинність.

Прийняття Основного Закону нашої держави — визначна подiя в iсторiї України, життi її народу. Завершився тривалий i надзвичайно складний конституцiйний процес, а у розвитку суспiльства i держави розпочався якiсно новий етап.