Особливості повоєнної відбудови та подальшого розвитку держав Західної Європи

Тема 2. Соціально-політичний та економічний розвиток країн Західної Європи у другій половині ХХ – початку ХХІ століття

План

1. Особливості повоєнної відбудови та подальшого розвитку держав Західної Європи.

2. Вплив Європейського Союзу (ЄС) на розвиток інтеграційного процесу в Європі.

3. Україна і Європейський Союз.

Особливості повоєнної відбудови та подальшого розвитку держав Західної Європи

В історичній науці повоєнну епоху поділяють на декілька періодів:

1) друга половина 1940–х – 1950–ті роки (відхід від співпраці в антигітлерівській коаліції, політика “ холодної війни ”, військово – політичних блоків та гострої конфронтації двох світових соціальних систем );

2) 1960-ті – перша половина 1970-х рр. (складні ситуації, породжені “холодною війною”, та перехід до розрядки );

3) друга пол. 1970-х – 1980-ті рр. ( перемога консервативних тенденцій, нові спалахи “холодної війни“, поступовий перехід до утвердження демократичних принципів у міжнародних відносинах );

4) кінець 1980-х – 1990-ті рр. (завершення “холодної війни”, розпад СРСР і світової соціалістичної системи та пошуки нової моделі сучасного світопорядку ).

У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та погоджено працювати над розв’язанням загальних міжнародних проблем: створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із союзниками Німеччини.

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, давалася взнаки “холодна війна”- конфронтація між Заходом і Сходом. Не дивно, що усі ініціативи СРСР в ООН сприймалися як пропагандистські і блокувалися. До 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн ( Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини ).

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утрималися ( серед них СРСР, УРСР, БРСР ), мотивуючи це тим, що Декларація не забезпечувала дійсних прав людини. Текст Декларації не друкувався в СРСР аж до середини 1980-х років.

Питання про долю переможеної Німеччини союзники розглядали впродовж війни. Остаточно ж його було вирішено на Потсдамській (Берлінській ) конференції ( липень – серпень 1945 р. ). За рішенням союзників Німеччину поділили на чотири зони окупації: відповідно – СРСР, США, Англії, Франції. На такі ж зони поділили і Берлін. Союзники зобов’язалися здійснювати в своїх зонах денацифікацію, демократизацію, демілітаризацію та декартелізацію. Остаточно були визначені кордони Німеччини, територія яка зменшувалася на ¼ у порівнянні з 1938 р. З територій, що відходили від Німеччини, німецьке населення виселялося. Союзники домовилися про взаємну репатріацію військовополонених та про загальну суму репарацій з Німеччини в 20 млрд. дол., 50 відсотків якої мав отримати СРСР. Важливо підкреслити, що союзники вважали Німеччину єдиним економічним цілим і висловилися за те, що б у майбутньому відновити єдину демократичну німецьку державу, що згодом і відбулося.

Із союзниками Німеччини підписувалися перемир’я. (Німеччина беззастережно капітулювала!). Для нагляду за дотриманням перемир’я у кожній з них були утворені союзницькі контрольні комісії ( СКК ). Одним з першочергових завдань стало укладення мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини – Італією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. У цій справі учасники антигітлерівської коаліції проявили в цілому спільну волю та погодженість. Механізм підготовки проектів договорів повинна була підготувати Рада міністрів закордонних справ – РМЗС п’яти великих держав: СРСР, США, Англії, Франції, Китаю. З 29 липня до 15 жовтня 1946 року відбулася Паризька мирна конференція за участю 21 держави. Конференція завершилася тим, що прийняла рекомендації з укладання мирних договорів. Остаточно проекти мирних договорів було погоджено на 3-ій сесії РМЗС, підписано в Парижі, в лютому 1947 року та ратифіковано всіма державами у вересні 1947 року.

У преамбулах мирних договорів йшлося про припинення війни з колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів зобов’язували переможені країни забезпечити своїх громадян незалежно від раси, статі, мови чи релігії, всіма демократичними свободами, не допускати відродження фашистських організацій, затримувати і судити воєнних злочинців.

Територіальні постанови: кордони Італії визначалися в межах 1938 р. ( до Югославії відходила східна частина Юлійської країни, півострів Істрія, Фіуме, острів Пелагоза та ін. ); Італія втрачала всі права на колонії. Місто Трієст оголошувалося вільною територією. Кордони Угорщини фіксувалися за станом на 1 січня 1938 року ( Віденські арбітражі 1938 і 1940 рр. визнано недійсними ); кордони Румунії – за станом на 1 січня 1941 року ( Північна Трансільванія переходила до Румунії ); кордони Фінляндії – за договором з СРСР від 12 березня 1940 р. (окрім цього, фіни віддавали СРСР область Петсамо ( Печенгу ) та район Поркаала – Удд в оренду на 50 років, СРСР відмовлявся від оренди півострова Ханко), кордони Болгарії залишалися незмінними. Військові постанови визначали кількість національних армій в переможених країнах.

Репараційні та реституційні постанови передбачали: Болгарія повинна була виплатити Греції 45 млн. дол. репарацій, Румунія та Фінляндія сплатити СРСР по 300 млн. дол., Угорщина – 200 млн. дол., Італія – 100 млн. дол. Окремі статті зобов’язували повернення золотих запасів у країни, з яких вони були вивезені. За пошкоджену іноземну вартість переможені країни повинні були сплатити 2/3 її вартості. За такими постановами мирних договорів розвивалися країни Європи у перші повоєнні роки.

Суспільно-політичний та економічний розвиток Західної Європи у повоєнний період відбувався в умовах “холодної війни”. “Холодна війна” – це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідеологічній основі, яка характеризувалась боротьбою за сфери впливу, кризами, що поставили світ на грань глобальної війни із застосуванням ядерної зброї

Однією з найдраматичніших проблем повоєнних міжнародних стосунків стало німецьке питання. У грудні 1946 року було об’єднано американську та англійську зони окупації ( створено Бізонію ), до якої пізніше приєдналася французька (створилася Тризонія). СРСР не підтримав пропозицію Заходу про відкриття зональних кордонів, вільне пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

Зібравшись окремо в Лондоні в лютому 1948 році США, Англія та Франція (за участю країн Бенілюксу ) домовилися про створення на теренах своїх зон Західної Німеччини, про скликання Установчих зборів, які мали виробити Конституцію нової німецької держави, поширити на Західну Німеччину план Маршалла. Союзники також прийняли рішення про суттєве скорочення програми репарацій та демонтажу підприємств у Західних зонах.

У відповідь на дії союзників СРСР розпочав у 1948 році блокаду західних зон Берліну. Так виникла перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року, було проголошено ФРН, а у жовтні цього ж року – НДР, з якою СРСР одразу встановив дипломатичні відносини.

Початком другої Берлінської кризи вважають 1958 рік, коли радянське керівництво у ноті урядам США, Англії, Франції та ФРН, в ультимативному тоні зажадало перетворити Західний Берлін на “демілітаризоване вільне міст ”. У разі невиконання цього плану, Москва погрожувала передати під контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берліном. Нові зустрічі та пропозиції зацікавлених сторін не дали позитивних результатів.

У серпні 1961 року була споруджена берлінська стіна, після чого будь-які можливості для розв’язання німецького питання були втрачені. Більш ніж 40-річна історія німецького питання завершилася у 1990 році, що стало можливим у зв’язку з демократичною революцією в НДР, ліквідацією берлінської стіни та іншими демократичними змінами. У вересні 1990 року було підписано Договір про об’єднання Німеччини, який набрав чинності у жовтні. З цього часу Німеччина відіграє велику роль у світовому розвитку як єдина держава.

Подальшому розвитку держав Західної Європи сприяла зустріч у листопаді 1990 року в Парижі керівників країн-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі ( НБСЄ ), на якій на основі гельсінських принципів було прийнято Паризьку хартію для нової Європи, створено постійні органи: секретаріат НБСЄ, Бюро вільних виборів, Центр для запобігння конфліктів. Учасники зустрічі домовилися також про регулярні політичні консультації. Напередодні Паризької наради країни НАТО та Варшавського Договору підписали Договір про скорочення звичайних озброєнь в Європі та Декларацію про відносини партнерства між двома колись ворожими блоками. Пізніше розпад соціалістичного табору привів до ліквідації у липні 1991 році Організації Варшавського Договору та Ради Економічної Взаємодопомоги.

У сучасних умовах у Західній Європі спостерігається посилення економічної інтеграції.