Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів

У

радянській доктрині між­народного права майже одностайно підтримувалася думка, що рішення міжнарод­них судів та арбітражних трибуналів не є джерелами між­народного права. Лише одного разу С. Б. Крилов мав на­году заявити: «Поза будь-яким сумнівом, були джерелами міжнародного права рішення Постійної палати міжнарод­ного правосуддя в Гаазі, а також її висновки з правових питань, переданих їй». Більшість учених настільки не по­годжувалася з цією думкою, що навіть не вважала за не­обхідне на неї посилатися. Такої ж позиції дотримувались і вчені соціалістичних країн.

Принагідно потрібно зазначити, що висновок, який десятиліттями підтримувався вченими соціалістичних кра­їн, будувався виключно на практиці діяльності Міжна­родного Суду ООН. Іноді робилися посилання на прак­тику Постійної палати міжнародного правосуддя. Навіть якщо не брати до уваги тенденційного посилання на таку практику, а пам'ятати, що з 1921 по 1945 р. Постійна палата міжнародного правосуддя приймала приблизно три-чотири рішення на рік, а Міжнародний Суд з 1946 по 1990 р. — порядку трьох рішень на рік, то стає оче­видним, що категоричний висновок цих учених базував­ся на явно недостатній практиці діяльності міжнародних судових установ.

Основними аргументами на користь нігілістичного ставлення до міжнародних судових та арбітражних рішень були такі: ані Статут Міжнародного Суду ООН, ані прак­тика держав не визнають за актами Суду характеру дже­рел міжнародного права. Завдання Суду полягає не у ство­ренні міжнародно-правових норм, а в застосуванні їх у конкретних випадках. Рішення Суду являють собою «юридичний факт», а не «правотворчий акт». Рішення Суду не може вважатися навіть прецедентом, наділеним правовою силою. Крім рішень з конкретних справ, Між­народний Суд ООН може надавати консультативні вис­новки, вже сама назва яких свідчить про консультатив­ний, юридично не обов'язковий характер.

Їзз

Глава III Джерела міжнародного права

Рішення Міжнародного Суду ООН, його консульта­тивні висновки можуть вплинути тільки на правосвідо­мість і практику держав, якщо вони відповідають прин­ципам і нормам міжнародного права. Тобто джерелом міжнародного права в такому разі також не є рішення і консультативні висновки, а договірні та звичаєві норми міжнародного права.

Стаття 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, стверд­жували вчені соціалістичних країн (нагадаємо, що в ній ідеться про те, шо Суд застосовує судові рішення із засте­реженням, що результат такого застосування є обов'язко­вим тільки для сторін, які беруть участь лише в даній справі), не уповноважує суд вносити зміни до чинного міжнародного права, не надає йому права створювати «су­дові прецеденти». Рішення Міжнародного Суду ООН не є частиною процесу створення або зміни норм міжнарод­ного права.

Міжнародний Суд ООН складається не з представ­ників держав, а з «незалежних суддів», і його рішення є думкою членів Суду спеціалістів з питань міжнародного права. У цьому рішення Суду наближається до доктрини міжнародного права. Але навіть тут вони можуть мати доктринальну силу впливу на міжнародне право за умо­ви, якщо в Рішенні збігатимуться позиції суддів, які пред­ставляють різні соціальні та правові системи.

Зазначені категоричні судження щодо рішень міжна­родних судів та арбітражних трибуналів як джерел міжна­родного права найчіткіше і найповніше висловили у своїх публікаціях І. І. Лукашук та Г. І. Тункін. їхню концепцію поділяла більшість учених Радянського Союзу і країн со­ціалістичної співдружності (Є. О. Коровін, Д. Б. Левін, Г. П. Калюжна, Ф. І. Кожевніков, Ю. М. Колосов, В. 1. Ку­знецов, X. Бокор-Сего, П. Радойнов, М. Геновскі, В. Мо-равецький та ін.).

Можна назвати лише два пояснення такої одностай­ності, і в обох випадках вони засвідчують явно неправо-вий підхід до діяльності Міжнародного Суду ООН. По-перше, більшість концепцій радянських учених-міжнарод-ників були перелицьованими ідеологічними постулатами, проголошеними в партійних документах. Не було винят­ком і ставлення до Міжнародного Суду ООН, хіба що більш деталізовано «аргументувалося» з позиції права. По-

___________ Рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів____________

друге, Радянський Союз мав у Міжнародному Суді ООН лише одного суддю (з 15 членів). А тому марно було спо­діватися на використання у своїх цілях цієї міжнародної установи; краще було звести її рішення до думки окремих суддів.

Інша ситуація склалася в західній науці міжнародного права, де окремі прихильники континентального, позитив­ного напряму розвитку міжнародного права заперечували властивості джерела міжнародного права за рішеннями міжнародних судів та арбітражних трибуналів. Але біль­шість прихильників англосаксонського напряму розвитку міжнародного права і ряд позитивістів-міжнародників виз­навали за такими рішеннями властивості джерел міжнарод­ного права (щоправда, з деякими застереженнями).

Показово, що навіть ті, хто заперечував за судовими рішеннями ознаки джерел права (А. Фердросс, Г. Швар-ценбергер, Г. Лаутерпахт та ін.), згодом змінили свою думку. Лише Г. Кельзен постійно твердив, що рішення Міжнародного Суду ООН не можуть мати характеру пре­цеденту. Але його до цього зобов'язувала нормативістська теорія права, родоначальником якої він був.

Г. Лаутерпахт тримався думки, що рішення міжнарод­них судів не є джерелами права у міжнародному судо­чинстві. Згодом цій проблемі він присвятить монографію «Розвиток міжнародного права Міжнародним Судом» (1958), у якій буде доводити, що рішення Міжнародного Суду констатують наявність права і тому немає жодних підстав стверджувати, що вони не є джерелами права.

А. Фердросс наприкінці 50-х років твердив, що судове рішення не може базуватися на попередньому судовому рішенні. Після обрання його суддею Європейського Суду з прав людини він змінив свою позицію на протилежну. Г. Шварценбергер також змінив свою позицію від твер­дження, шо «рішення міжнародних судів мають лише пе­реконуючий характер», до твердження, шо такі рішення є обов'язковими з правового погляду джерелами міжнарод­ного права.

1 сьогодні серед західних учених є противники виз­нання судових рішень джерелами міжнародного права та існування міжнародного права у цілому (X. Л. А. Харт). Логіка їхніх (М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі) роздумів така: «найбільш відомий міжнародний судовий орган — Міжна-

Глава III Джерела міжнародного права

родний Суд ООН у Гаазі — надто часто виступав складо­вою відносно неефективної міжнародно-правової систе­ми, а саме: системи Організації Об'єднаних Націй. Право Міжнародного Суду та Організації Об'єднаних Націй сьо­годні може бути не досить цікавим для теоретиків права, позаяк ці правові інструменти діють здебільшого так не­ефективно».

На переконання західних учених у тому, що рішення міжнародних судів можуть бути джерелами міжнародного права, багато в чому вплинула діяльність (точніше, її ре­зультати) Європейського Суду з прав людини і Суду Єв­ропейського Союзу. Саме завдяки їхній діяльності в на­уці міжнародного права утвердилася думка, що «євро­пейське право у сфері прав людини пропонує не тільки найважливіше зведення норм прецедентного права, що висвітлює сутність міжнародного права у цій галузі, а й один з найбільш наочних та цікавих прикладів ефектив­ної системи міжнародних юридичних процедур».

Лише один Європейський Суд із прав людини своєю діяльністю перекреслив практично всі заперечення про­тивників, що рішення міжнародних судових установ мо­жуть бути джерелом міжнародного права. Цей Суд сам визначив одним із його завдань «розвивати норми, вста­новлені Конвенцією (Справа «Ірландія проти Сполучено­го Королівства»). Він неодноразово наголошував на тому, що Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод повинна розглядатися як «живий доку­мент».

Суд домігся шляхом переконання держав у тому, що з позовом проти держави може виступати не тільки дер­жава, а й людина. Суд відхилив аргументацію держав про те, що в судових засіданнях доцільно керуватися прецедентом Міжнародного Суду ООН. Він дозволив адвокатам, які представляють окремих осіб, виступати в суді зі своїм обгрунтуванням (справа «Лолесса проти Ірландії»).

У своїх судових рішеннях Європейський Суд із прав людини на чільне місце поставив свої попередні рішення (прецеденти) і не бажає від них відходити, навіть якщо комусь здається, що він цим порушує Конвенцію. Суд са­мостійно почав брати до розгляду адміністративні право­порушення, хоч це й не передбачено Конвенцією.

Доктрина міжнародного права

Мотивуючи свої судові рішення власними прецеден­тами, Суд фактично зобов'язав держави поважати їх і бра­ти за основу в аргументації їхніх позицій у власних спра­вах. Аналізуючи діяльність Європейського Суду з прав людини, деякі вчені дійшли висновку: «Багато страсбурзь­ких суддів тепер, мабуть, більше, ніж раніше, готові до того, щоб завдати прикрощів державам-членам рішення­ми, в яких розширено тлумачать Конвенцію». Якщо ця думка, можливо, й надто категорична, то принаймні те, що рішення Європейського Суду з прав людини є джере­лом міжнародного права, сьогодні мало в кого може ви­кликати сумнів.

Значний внесок у розвиток міжнародного права зро­били міжнародні арбітражні трибунали (Постійний Тре­тейський суд, Англо-американський змішаний суд з пре­тензій, Алабамський суд з претензій та ін.). Але визнати їх рішення джерелами міжнародного права, крім окремих учених (наприклад, Дж. Старк), сьогодні мало хто нава­жується як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. 1 річ не лише в незнанні цих рішень, у чому іноді дорікають науковцям юристи-практики. Сам правовий матеріал ар­бітражних трибуналів має дуже мало підстав, щоб його визнали джерелом міжнародного права.