Політичний дискурс: проблема теоретичної ідентифікації

Устатті в рамках загального визначення поняття дискурсу узагальнено специфічні риси

політичного дискурсу, його характеристики, а також окреслено загальні підходи щодо

аналізу політичного дискурсу в період його становлення в Україні.

Ключові слова: політичний дискурс, мова політики, аналіз політичного дискурсу, політич-

ний простір України.

Актуальністьдослідженняполітичногодискурсупродиктована, по-перше, специфі-

коюоб’єкта дослідження, бо об’єктивно існує потреба в науковому обґрунтуванні дано-

го феномена, хоча й досі не існує узгодженості щодо розуміння політичного дискурсу

представникамирізнихнаук. Інтересдовивченняполітичногодискурсувиявляютьпред-

ставникирізнихпрофесійірізнихнауковихдисциплін. Однак, спостерігаючизаподіями,

які відбуваються в українському політичному просторі, в якому діє система механізмів

та технологій політичного спілкування, якіздійснюють вплив на політичну реальність

України, не можна не вивчати та не аналізувати ці процеси, щоб запобігти можливим

спробамманіпуляцій суспільноюсвідомістюпід час здійснення політичної комунікації.

Основитеоріїполітичногодискурсубулизакладеніпредставникамикембріджської

та оксфордської філософських шкіл у 50-ті рр. ХХ ст., якіздійснили аналіз лінгвістич-

ного контексту суспільної думки. Серед класичних робіт з даної проблематики можна

назватипраціТ.А. ванДейка, Р.Барта, М.Фуко, Ю.Хабермаса, а такождослідженнявітчиз-

няних авторів: М.В.Ільїна, Є.І.Шейгала, О.М.Баранова, Г.Г.Почепцова. На жаль, в уп-

равлінській науці досі не вирішене питання систематизації цього досвіду, виявлення

позитивних і негативних впливів на перебіг державно-владних процесів в Україні.

У статті автор поставив за мету в рамках загального визначення поняття дискурсу,

узагальнитиспецифічні рисиполітичного дискурсу, його характеристики, а такожокресли-

тизагальніпідходищодоаналізуполітичногодискурсувперіодйогостановленнявУкраїні.

Загальне визначення дискурсу

Поняття “дискурс” дуже багатозначне. Воно походить від латинського слова

dіscursus, що буквально означало “біг у різних напрямках”. Поступово термін набуває

величезної кількості різноманітних значень. У перекладіз англійської dіscourse означає

“мова, міркування, розмова, бесіда”, уфранцузькіймовіслово dіscours означає “діалогічна

мова, публічний виступ”, у середньовічній латині він мав значення “пояснення, довід,

аргумент у суперечці, логічне міркування”, а прикметник дискурсивний у цей же час

набуває стійкого значення “розумовий, логічний, опосередкований”, на відміну від чут-

тєвого, споглядального, безпосереднього. У словнику німецької мовиЯкоба іВільгель-

маГрімма, що був виданий у 1860 р., це слово такожмає два значення: “1) діалог, бесіда;

2) мова, лекція”. У науковій літературі, насамперед лінгвістичній і логічній, слово дис-

курс в основному вживається як синонімслова текст. Причомупід текстомможе розумі-

тися не тільки специфічний продукт мовної діяльності, а й будь-яке явище дійсності,

що має знакову природу і певним чином структуроване: наприклад, фільми, спектаклі,

мітинги, дебати тощо. У сучасній науковій літературі не існує авторських прав на використання даного

терміна. Саме тому його вживання таке багатозначне. Конкретне значення терміна дис-

курс визначається в рамках існуючих підходів до вивченнямови імовної діяльності [12].

На ранніх етапах аналізу дискурсу вченими розглядались два базисних значення

розглянутоготерміна. Водномузних, щовикористовувавсяудослідженняхмовнихструк-

тур, які виходять за рамки речення, він практично ототожнювався з поняттям тексту. Од-

ним з перших вжив термін “дискурс” як самостійний термін американський лінгвіст

А.Харріс, який у 1952 р. опублікував статтю “Аналіз дискурсу”, присвячену досліджен-

ню мови реклами.

Приблизно в цейже час поняття дискурсу пролунало уЮ.Хабермаса. Він розумів

під дискурсом комунікацію особливого виду, специфічний діалог, мета якого - неупе-

реджений аналіз реальності, позбавлений суб’єктивізму дослідника. Учасники мовної

комунікації (дискурсу) аналізують реальність, відмовляючись від існуючих у свідомості

ізакріплених у мові стереотипів. Тут під дискурсом розуміється, скоріше, спосіб одер-

жання істинного наукового знання. У такій інтерпретації дискурс виступає як інстру-

мент пізнання реальності - “значимий” діалог з використанням визначених методик.

Мішель Фуко у своїй роботі “Археологія знань” вводить поняття “дискурсивні

практики”, “дискурсивніформації”. Ці конструктискладнідляперекладуі стають зрозу-

мілими тільки в контексті усієї творчості філософа. Фуко досліджує співвідношення

мовного шару культури з власне соціальним, використовуючи новий понятійний апарат -

що складається з висловлювань “дискурсивні практики”, які, у свою чергу, утворюють

“дискурсивні формації”.

Можна навести ще низку таких визначень: “Дискурс - система комунікації, поле

комунікативних практик, розглянуте в реальному і потенційному (віртуальному) аспек-

тах” [14], де під реальнимвиміромрозуміється поточнамовна діяльність і її результати -

тексти, потенційний вимір являє собою сукупність знаків, що обслуговують дану кому-

нікацію. Цізнаки можуть бути вербальними і невербальними (прапори, емблеми, порт-

рети, погруддя, символічні ізнакові особистості тощо).

У “Словнику політичної термінології” наводиться таке визначення: “Дискурс - вид

мовної комунікації, орієнтований на обговорення й обґрунтування будь-яких аспектів

дій, думок і висловлювань її учасників”.

Наведемоще одне визначення: “Дискурси - слабкі, фрагментарні образи чи спосо-

би спілкування, за допомогою яких соціальні сили впливають на суб’єктивні погляди, у

результаті чого індивіди починають розуміти й оцінювати своє існування”.

До найважливіших характеристик дискурсу в його сучасному розумінні можна

віднести такі:

„ дискурс являє собою складне комунікативне явище, що містить у собі і соціаль-

ний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їхні характеристики),

так і про процеси виробництва і сприйняття повідомлень [8];

„ дискурс відображає суб’єктивну психологію людини, і отже, він не може бути

відчужений від того, хто говорить [6];

„ за самою своєю суттю дискурс - явище когнітивне, тобто таке, що має справу з

передачею знань, з оперуванням знаннями особливого роду і, головне, зі створенням

нових знань [10];„ дискурс - це “зв’язаний текст у сукупностіз екстралінгвістичними, прагматични-

ми й іншими факторами; текст, взятий у подійєвому аспекті; мовлення, розглянуте як

цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і вмеха-

нізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах)” [5].

Проте при всьому розмаїтті підходів доцільно говорити про два основних. Прибіч-

ники першого підходу під дискурсомрозуміютьфрагменти дійсності, щомають часову

довжину, логіку розгортання (сюжет) і “які являють собою закінчений твір, сформова-

ний на основі організації смислів (закінчений “твір”, наприклад, у вигляді тексту) з ви-

користанням смислового коду (словника тощо)”. Завдання аналізу тут полягає в тому,

щоб осягнути внутрішнюлогіку явища і виявити способи, прийоми, за допомогоюяких

сюжет конструюється і розгортається в реальності, а мовним матеріалом виступають

заяви політиків, політичних оглядачів та коментаторів, публікації у ЗМІ, матеріали спе-

ціалізованих видань, що мають справу з різними аспектами політики.

Представники іншого, більш вузького підходу трактують дискурс як особливий

вид комунікації. “Дискурс є комунікативна подія, - вважають вони, - що відбувається

між тим, хто говорить і слухає (спостерігачем та ін.) у процесі комунікативної дії в

певному часовому, просторовому й іншому контексті. Ця комунікативна дія може бути

мовною, письмовою, мативербальнііневербальні складові” [12]. Якщо застосуватицей

підхід до аналізу соціальних іполітичних явищ, то дискурс буде визначатинеміжперсо-

нальний діалог як “мовну подію”, а “соціальний діалог”, що відбувається за допомогою

і через суспільні інститути між індивідами, групами, а також між самими соціальними

інститутами, задіяними в цьому діалозі. Згідно з таким підходом політичний дискурс -

це дискурс політиків. Він формується в контексті функціонування політичних інсти-

тутів (засідання уряду, сесія парламенту, з’їзд партії) і є політичним, якщо супроводжує

політичний акт у відповідній інституційній атмосфері.

Крім двох основних, можна виділити інтегративний підхід, в якому об’єднуються

два попередніх в одному концепті, і ця мета досягається за допомогою включення до

поняття “дискурс” широкого кола соціальних явищ. У цьому випадку виділяються різні

аспекти дискурсу:

„ семіотичний, що включає в себе як “знакові системи” (мова, жести, образи, сим-

волічні системи), так і форми знання, що відповідають певному часовому і соціокуль-

турному контексту;

„ діяльнісний, що являє собою різні соціальні дії, спрямовані на підтримку існую-

чих знакових систем і на створення нових смислів;

„ матеріальний, що являє собою “навколишнє середовище” соціальної взаємодії:

час, місце, умови;

„ політичний, щоформуєівідтворюєвладнівідносинивсуспільстві. Виділенняцього

аспекту як самостійного випливає з розуміння політики як особливої сфери соціального

життя, пов’язаноїзфеноменомвлади, що пронизує всі сфери і рівні соціальної взаємодії;

„ соціокультурний, що являє собою взаємодію персонального, соціального і куль-

турного знання, цінностей, ідентичностей, що включає в себе знання про “знакові сис-

теми”, соціальні та політичні дії, матеріальний світ.

Однією з переваг даного підходу є виділення політичного аспекту дискурсу, що

акцентує увагу на формуванні, прояві й відтворенні владних відносин у суспільстві.

Особливо виділяється також прикладний рівень дискурсу. У суто “технічному”

розумінні дискурс у рамках обох напрямів позначає письмовий, мовний чи образнийпроявякого-небудьоб’єкта-явища (широке трактуваннядискурсу), чикомунікації (вузьке

трактування). У цьому разі виробляється аналіз виступів, текстів, інтерв’ю, бесід, де-

батів тощо.

Практика аналізу політичного дискурсу

Як зазначає Дж.Дж.А.Покок, історія політичної думки не є історією думки, мови

чи парадигм співтовариства політологів. Лише останнім часом це співтовариство на-

близилося у своєму розвитку до того моменту, коли його мова та його історія можуть

знайти гідний статус політичної підсистеми [3]. Значною мірою це пов’язано з розвит-

ком аналізу політичного дискурсу.

Існує значна література, у якій стверджується, що мова може впливати і дійсно

впливає на політику. Наприклад, М.Едельман стверджує, що “політична мова і є полі-

тична реальність.., мова є інтегральнимелементомполітичної сцени - не просто інстру-

ментом для опису подій, але й частиною подій, яка здійснює сильний вплив на форму-

вання їх значення, сприяючи оформленню політичних ролей, що визнають і політичні

діячі, і суспільство в цілому” [1].

До найбільш змістових формулювань щодо взаємозв’язку мови і політики можна

віднести такі [12]:

„ “якщополітичне виявляється тількичерезмовлення, тоадекватнерозумінняполі-

тичногомовлення є необхідноюумовоюдля адекватного вивчення політики” (Ст. Д. Ілі,

1981);

„ “дискурс будь-якого типу... є полем боротьби (a sіte of struggle). Це динамічний

мовний і, насамперед, семантичний простір, у якому виробляються і випробовуються

соціальнізначення. Це найбільш очевидно щодо політичного дискурсу, оскільки прак-

тика політичної діяльності і політичного мовлення пов’язана насамперед із владою”

(Дж. Сейдель, 1985);

„ “питання про значущістьмовлення є політичними за визначенням, оскільки саме

мовлення робить людину політичною істотою...З усіх форм діяльності, необхідних для

людських співтовариств і в них представлених, тільки дві вважалися політичними і ста-

новили те, що Арістотель називав bіos polіtіkos, а саме: дія (praxіs) і мовлення (lexіs), з

яких виростає вся галузь справ людських” (Ф.Р.Далмейр, 1984);

„ “мова є наймогутнішоюзброєюлюдини. Збройні сили здатні утримувати народ у

стані підпорядкування довгі роки, навіть покоління. Однак тільки за допомогою мови

можна маніпулювати людською свідомістю і схилити народ до співпраці в справі влас-

ного гноблення. Так само розуміння мови стає початком політичної незалежності”

(Д.Грін, 1987);

„ “політика, по суті, є мовленнєвою діяльністю, у якій мова використовується для

інформування інших про політичні проблеми і для переконання в необхідності взяти

участь у діях, пов’язаних з даними проблемами” (М.Л.Гайс, 1987).

Інтерес до вивчення політичного дискурсу виявляють представники різних про-

фесійірізнихнауковихдисциплін - журналісти, політологи, філософи, соціологи, фахівці

в галузі теорії комунікацій, а також лінгвісти.

Одним із першихжурналістів, що звернули увагу на комунікаційну діяльність в її

функції опосередкування політичної реальності, був, безумовно, А.Ф.Бентлі, який вва-

жав аналіз мовної діяльності найважливішою умовою дослідження політики і суспіль-ної думки. Він ніколи не залишав поза увагою ключовий зв’язок між комунікацією і

політикою, а також між комунікацією й соціальною діяльністю.

У дискурс-аналізі помітно виділяються два великих напрями - філософський, по-

в’язаний із герменевтикоюі так званиманалізомповсякденноїмови (ordіnary language),

і філологічний, представники якого спирались на використання лінгвістичних методів

аналізу, а також на літературознавче за своїми джерелами вивчення нарративності та

сюжетики дискурсів.

Варто визнати, що багатьом дослідникам у середині 50-х рр. минулого століття

здавалося, що відновлення політичної філософії, досягнуте за допомогою аналізу по-

всякденної мови, герменевтики, а також використання філології, допомогло звільнити

історію політичної думки і перетворити їїзісторії ідейних систем на історію мовного

вживання і політичного мислення. Насправді аналіз мовних прикладів у філософських

дослідженнях політичного дискурсу рідко виходив за межі обговорення кількох слів чи

словосполучень, які, як вважалося, мають особливу політичну значущість.

Характерно, що власне лінгвістичні методи дослідження і лінгвістичні дані поча-

ли використовуватися в аналізі політичного дискурсу порівняно недавно. Проте можна

виділити такі основні типи лінгвістичного аналізу дискурсу:

„ особлива увага до парафрази і синонімічності (порівн. роботи М.Пешо, П.Анрі,

Ж.Пуату, Д.Малдідьєра);

„ акцент на аргументації і синтаксисі (Т.Трю, Ж.Зайдель);

„ зосередження на висловлюваннях (порівн. роботи Л.Курдессеса, П.Фіала,

E.Верона, П.Ашарда);

„ лексичніілексикометричнідослідження (наприклад, Ж.Жиляму, Р.Муньє, Ж.Ком-

мерета і Р.Моро, М.Турньєра, А.Бергунью);

„ дослідження нарративних функцій (Ж.-П.Фейє);

„ риторичні дослідження (К.Гільомен);

„ семіотика (Р.Барт);

„ відмінкова граматика;

„ антропологічні та соціолінгвістичні дослідження (порівн. роботи Дж.Комароф-

фа, Д.Паркіна, Ж.-Б.Марселезі) [4].

Суспільство конституюється практикоюлюдської діяльності. Мова, що є виражен-

ням такої практики, як відзеркалює, так і обумовлює діяльність суспільства. Важливо

при цьому те, що жодна зі сторін - мова і суспільство - не є незалежним агентом: вони

діалектично поєднуються в дискурсі [2].

Однією з широко представлених в аналізі політичного дискурсу гіпотез є гіпотеза

про вплив мови на політичне мислення. Її можна віднести до найбільш цікавих варіан-

тів гіпотези Сепіра-Уорфа. Дійсно, людське мислення здійснюється на основі систем

мовної комунікації, ці системи допомагають конституювати як їх концептуальні світи,

так і структури влади чи соціальні світи, з ними пов’язані. Концептуальні й соціальні

світи є при цьому контекстами один одного [1]. Твердження про те, що політичний дис-

курсможе впливати на політичнемислення, набуло широкої популярності в основному

завдяки творамДж.Оруелла та його послідовників. Уже в своїх іспанських репортажах,

а потіму відомому романі “1984” і, головне, у статтях про англійськумову Оруелл вия-

вив важливізакономірності взаємодіїмови і політики. Основнимйого досягненнямста-

ла концепція так званого “новомову” - особливого роду дискурсу, що дає змогу контро-

лювати політичну поведінку.Оруелл був переконаний у тому, що думка залежить від мови і, отже, при обме-

женні політичним керівництвом спектра можливостей мовного вираження звужується

спектр можливих розумових процесів. Метою “новомову”, у розумінні Оруелла, було

не вираження особливостей світогляду й індивідуального мислення, а недопущення

неприйнятних з погляду політичного керівництва способів мислення - непотрібні дум-

кимали буквально стати немислимими тієюмірою, якоювони залежать від допустимих

для використання слів [1].

Надалі було встановлено, що “новомов” входить у цілий клас дискурсів, що оха-

рактеризованіМ.Холлідеємяк антимови. Зкінця 70-хрр. починає вивчення специфічної

антимови ядерного істеблішменту ньюспіка П.Чілтон. У результаті у 80-ті рр. розвину-

лась більш гнучка і продуктивна порівняно зінтерпретацією “новомову” інтерпретація

дискурсів класу антимов. Вона була пов’язана не стільки з констатацією обмежуваль-

них чи спонукальних можливостей знакових форм у політичному процесі чи поведінці

окремихйогоучасників, скількизвиявленнямкогнітивнихсхем, щопов’язуютьполітичні

дії і відповідну їм семіотичну фактуру. Відштовхуючись від відомих робіт Дж.Лакоффа

прометафоріку такогнітивні схеми, П.Чілтонздійснивряддосліджень, уякихпоказав, як

на основі різних когнітивних схем складаються окремі політичні дискурси.

У цілому дискурс-аналіз є відносно новою, однак багатообіцяючою і такою, що

успішно розвивається, галуззю гуманітарного знання. Його використання для вивчення

політичного процесу в цілому, тих чи інших політичних курсів, а такожліній поведінки

окремих політичних організацій і політиків видається вкрай продуктивним у сучасній

політології.

Україна: становлення політичної реальності

Сучасний український політичний дискурс репрезентує досить проблематичні

відносини. Складність аналізу політичної реальності України полягає в тому, що в Ук-

раїні поки не відбулась концептуалізація такої реальності. Чим це пояснюється? Ма-

буть, передумови такогостанупотрібношукатив історії. Відомо, щовРадянськомуСою-

зі, до складу якого входила, зокрема, і Україна, політика пронизувала собою всі сфери

життєдіяльності суспільства. На думку А.Ф.Філіппова, у такому суспільстві, де принци-

пом була однорідність соціального зв’язку, політична сфера не могла бути чимось окре-

мим, у ньому не було ані суто політичних, ані суто неполітичних інститутів”[13].

Сьогодні в Україні триває процес становлення політичного простору, у якому ко-

лишнясистемаполітичнихінститутівізв’язківзруйнована, ановащене склалася. Цілком

зрозуміло, що в такому перехідному стані починають виявлятися невидимі й нефіксо-

вані раніше розбіжності між політичними й іншими формами соціально-владних кон-

тактів. Іншими словами, сфера, яка раніше пронизувала всі суспільні сфери і яка всту-

пала з ними у відносини взаємозалежності, прагне до відокремлення й оформлення.

Досить цікаво та специфічно ця тенденція прослідковується на рівні політичного дис-

курсу. Питання полягає в тому, що дляУкраїни (так само як і для інших пострадянських

країн) існує два шляхи виділення політичного дискурсу: перший - це орієнтир на кому-

ністичний дискурс (минуле), другий - це дискурс ліберальний (майбутнє). Але пробле-

ма полягає в тому, що при поверненні до тоталітарного комуністичного дискурсу полі-

тичне буде знову зневільоване, другий варіант вимагає вже наявності сформованої (кон-

цептуалізованої) політичної реальності. Томуми підкреслюємо, що вУкраїні політична

реальність перебуває у стані становлення. Чимце характеризується? Колишніх суспіль-но-державнихполітичних інститутів унійвжене існує, нові тількистворюються. Точні-

ше, і перші, і другі існують - але як репрезентації, а не фактичної суб’єкт-об’єктної

взаємодії. Тут доречно буде навести висновок російського вченого М.В.Ільїна, який,

розглядаючиджерела саморозвиткуполітичної системи, довів: щобстатиіншою, система

повинна мати внутрішню основу для зміни, своє інше, тобто подвійну чи хоча б дво-

значнуідентифікацію. Перехіддоіншогоякісногостанустаєможливимзавдяки “удаван-

ню” функцій і структур (новий монарх прикидається президентом, нові аристократи -

парламентарями тощо) [9]. У політичному просторі, що перебуває у стані становлення,

який “симулює” (імітує) себе, виникає особлива реальність, яка не звужується ні до

“минулого”, нідо “майбутнього”, нідоїхпоєднання. Їїутворюютьшвидкоплинні (“вірту-

альні”) станийвідносини, щовиникаютьумоментполітичноївзаємодії, якіберутьучасть

у ній ізникають після завершення цього акту [7]. Постає досить логічне запитання про

те, як же можливо дослідити такий політичний простір. Відповідь на нього, на нашу

думку, можна знайти, застосувавши так звану “парадигму Бахтіна”. Справа в тому, що в

просторі становлення, коли колишні регулятиви політичної поведінки зникли, а новіще

не склалися, не тільки деструктурується реальність і порушується самоідентифікація

особистості, а й руйнується самоідентифікація дослідника. У традиційній філософії

мислитель (який за Декартом, безсумнівно, існує) визначає/завершує політичну ре-

альність (систему), наявність якої тежне підлягає сумніву, інакше кажучи, він виступає

як “Інший” щодо реальності. У ситуації становлення досліднику самому необхідний

“Інший”, щодо якого він міг би самовизначитися. Але оскільки реальний “Інший” тут

проблематичний, то має виникнути штучний “Інший”, змодельований теоретиком. У

результаті утворюється додатковий канал комунікації, що бере участь у політичній взає-

модії, через який і відбувається самовизначення.

Для створення цього каналу філософ “розподіляє” себе на:

а) учасника політичної реальності (емпіричну особистість), яка емоційно пережи-

ває ситуацію;

б) аналітика (“маску”), який рефлексує ситуацію;

в) дослідника, який створив “маску” й усвідомлює свою відмінність від неї.

Перша позиція дає змогу мислителю відчути, пережити становлення; друга - дос-

лідити даний процес; третя - самоототожнитися і, відповідно, знайти зовнішню пози-

ціювсерединіпростору, щоперебуваєустані становлення. Теоретикотримуєможливість

організувати “гру” позиціями політолога і тим самим знайти гетерогенність політичної

реальності. Учасник кризової ситуації шукає “Іншого”, з яким він міг би співвіднести

себе. Таким “Іншим” - щоразу різним - виявляєтьсямаска емпірика. Але цямаскаштуч-

но, з конкретнимидослідницькимицілямисконструйована дослідником. Міжнимімас-

кою виникає додатковий канал комунікації, що не бере участі в події, а отже, перебуває

в інший площині і тому дає можливість уникнути рефлексивних парадоксів і знайти

“надлишкове бачення”, необхідне для дослідження [7].

Висновки

Таким чином, однією з найважливіших функцій політичного дискурсу, яка ви-

окремлює його із загального мовного контексту, вважається функція переконання. На

думкуП.Б.Паршина, “будь-якийтекствпливаєна свідомість адресата з семіотичної точки

зору. Але для політичного текстумовленнєвий вплив є основноюметоюкомунікації, надосягнення якоїорієнтується вибірлінгвістичних засобів” [11]. Принципова відмінність

політичної мови від повсякденної полягає не у використанні певних формальних за-

собів, а в такій зміні співвідношенняміжзнаком (словом) ізначенням, при якому звичні

одиницімови отримують незвичну інтерпретацію, а добре відомі ситуації включаються

до несподіваних смислових контекстів: речі “перестають називатися своїми іменами”.

Ця специфіка політичного дискурсу як системи багато в чомупояснює і специфіку полі-

тичного тексту, з якого може бути прочитаний певний неекспліцитний смисл, який не

зводиться до буквального, а іноді прямо протилежний йому. Більше того, деякі вчені

вважають, що цей неекспліцитний смисл і є “істинним” смислом політичного тексту

[11]. Орієнтуючись на такийметод, легше зрозуміти цінність політичного тексту в ціло-

му, а не думок, висновків чи ідей, які можуть виникнути з нього (тексту). Це ще досить

нова наукова теорія, навколо якої робиться спроба побудови кола питань та напрямів з

урахуванням загальних наукових тенденцій. Саме такий підхід допомагає розглянути

політичний дискурс у цілому та політичний текст зокрема під новим кутом та слугує

підґрунтям для проведення майбутніх досліджень.

Список використаних джерел

1. Geis M.L. The Language of politics. - NY. etc.: Springer Verl., 1987. - 189 p.

2. Mey J. The Pragmatics of transition // Political discourse in transition in Europe, 1989-1991.- Amsterdam;

Philadelphia, 1998. - P.25-34.

3. Pocock J.G.A. Politics, language and time: Essays on political thought and History. - NY.: Atheneum,

1971. - 291 p.

4. Seidel G. Political discourse analysis // Handbook of discourse analysis. - L. etc., 1985. - Vol. 4. - P. 43-60.

5. АрутюноваН.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. -М.: Совет. энцикл.,

1990. - С. 136-137.

6. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики / Новое в зарубеж-

ной лингвистике - М.: Прогресс, 1985. - Вып. 16: Лингвистическая прагматика.- С. 3-42.

7. БляхерЛ.Е. Российский политический дискурс и концептуализация становящегося политичес-

кого пространства. - Полис. - 2002. - № 3. - С. 31-40.

8. Дейк Т.А., ван. Язык, познание, коммуникация: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1989. - 312 с.

9. Ильин М.В. Политическое самоопределение России. - Рго еt contra, 1999. - Т. 4. - № 3.

10. Кубрякова Е.С. О понятиях дискурса и дискурсивного анализа в современной лингвистике //

Дискурс, речь, речевая деятельность. - М., 2000. - С. 7-25.

11. Паршин П.Б.Лингвистическиеметодыв концептуальной реконструкции // Системные иссле-

дования. - Б. м., 1986.

12. Политическая наука: Сб. науч. тр. / РАН. ИНИОН, Ин-т сравн. политологии, Рос. ассоц. полит.

науки; Отв. ред. и сост. В.И.Герасимов, М.В.Ильин. - М., 2002. - № 3: Политический дискурс: Историяи

современные исследования. - С. 7-86.

13. ФилипповА. Наблюдатель империи: империя как понятие социологиииполитическая пробле-

ма. - М., 1993.

14. Шейгал Е.И. Семиотическое пространство политического дискурса // Полит. дискурс в Рос-

сии. - 1999. - № 3. - С. 42.

Попов Р.А. Политический дискурс: проблема теоретической идентификации

В статье в рамках общего определения понятия дискурса сделана попытка определения специфических

характеристик политического дискурса, а также очерчены общие подходы к анализу политического дискурса в

процессе его становления в Украине.

Ключевые слова: политический дискурс, язык политики, анализ политического дискурса, политическое

пространство Украины.

Popoff R.A. Political discourse: a problem of theoretical identification

In the annotated article the author attempts to define the specific features of the political discourse within the frame

of general definition of the notion “discourse”, as well as to point out some common approaches to political discourse

analysis in the process of its formation in Ukraine.

Key words: political discourse, language of politics, political