Український соціологічний інститут у відні (усі). 11 страница

У такій державі сформована єдина система вищих ор­ганів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністра­тивно-територіальних одиниць поділу ширшими повно­важеннями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам дер­жави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак авто­номія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав — унітарні (Франція, Швеція, Поль­ща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб'єкти федерації.

Суб'єкти федерації мають суверенітет, зберігають від­носну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб'єктів федерації, спільний уряд, єдине за­конодавство і громадянство (подвійне — для суб'єктів фе­дерації). Проте суб'єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб'єкти федера­ції не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують цент­ральним органам федерації частину своїх повноважень. У

Держава в політичній системі суспільства 253

разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб'єкти феде­рації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкан-тони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederate — спілка, об'єднання) — союз су­веренних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для до­сягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Його рі­шення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянст­ва, спільної податкової і правової системи тощо. Право­вою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаю­ться із внесків її суб'єктів. Це нетривка форма державно­го об'єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у сві­ті не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький со­юз (1815—1867). Щоправда, термін «конфедерація» вжи­вається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.

Демократична, соціальна, правова держава

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула три важливі характеристики: демократизму, соціального за­хисту і правової сутності, які знайшли своє відображен­ня в Конституції України 1996 року.

Демократична держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка забезпечують орга­нічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховен­ство закону), громадянське суспільство, розподіл влад­них повноважень між одними її гілками, ефективні ме­ханізми стримувань і противаг.

       
    український соціологічний інститут у відні (усі). 11 страница - student2.ru
 
  український соціологічний інститут у відні (усі). 11 страница - student2.ru

Політична влада і політична система суспільства

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення ефективності в її функціонуванні; наяв­ність конкуренції у сфері державотворчої діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами; високий ступінь довір'я населення до інститутів держави.

Особливого значення в сучасних умовах набуває так звана соціальна держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення ко­жному громадянину гідних умов існування, соціальної захищенос­ті, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно од­накових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особи­стості.

Термін «соціальна держава» було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штай-ном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося в Німеччині у другій половині XX ст.

Досвід розвинених кран переконливо свідчить, що за­родження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної по­літики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринко­вого господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів со­ціальної держави.

До найважливіших принципів підтримання гармоній­них відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соці­альним змістом, належать принципи солідарності і суб-сидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо ос­новних визначених державою цілей і цінностей, як пото­чних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідар­ності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов'язках громадян перед держа­вою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрун­тування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного буді­вництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують ли-

Держава в політичній системі суспільства 255

ше ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у під­триманні їхньої самостійності та власної відповідальнос­ті. Ініційована державою субсидарність сприяє подолан­ню споживацької психології у громадян та їхніх об'єд­нань, функціонального перевантаження держави, некон-трольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування в межах конкретного суспільст­ва. Відповідно до цього створюється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави бере свій початок з анти­чності. Давньогрецький філософ Платон писав, що дер­жавність можлива тільки там, де панують справедливі закони, «де_закон — володар_над правителями^ а вони його раби». Починаючи з Нового часу, теорія правової держави_була доповнена завдяки безпосередньому звер­ненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулюва­ли принцип поділу влади, покладений в основу теорії правової держави. Так, німецький філософ І. Кант, з іменем якого пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество права й підпорядко­вується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних прин­ципах: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність його з кожним іншим як підданого, самостій­ність кожного члена суспільства як громадянина. Ще один німецький філософ М. Вебер сформулював принци­пи правової держави: управління — процес застосуван­ня права; керуючі не є верхами суспільства, багачами, вождями, а посадовими особами з обмеженою владою; державна адміністрація повністю підкоряється праву, а не особам; громадяни підпорядковуються не начальст­ву, а тільки праву, яке чиновник реалізує або допома­гає реалізувати.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юри­дична рівність громадянина й держави.


Політична влада і політична система суспільства

Правову державу характеризують:

— верховенство закону і його панування в суспільст­ві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

— вищість представницьких органів влади, їх відкри­тість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

— поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування і взаємопротиваг гілок влади;

w— гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

— високий рівень громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів загального, прямо­го, рівного виборчого права;

— контроль державної влади з боку суспільства, гро­мадян та їх організацій;

— відповідальність держави перед світовим співтова­риством правових держав;

— органічний зв'язок прав і свобод громадян з їх обо­в'язками, відповідальністю, законопослушністю, само­контролем, самосвідомістю, правовою культурою.

Окрім суворого дотримання законів суспільство пере­дбачає ще одну принципову вимогу — дотримання загаль­ноприйнятих норм моралі. Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Майбутність держави

Ще грецькі стоїки епохи елінізму IV—II ст. до н. є. (Зенон, Хрісіппа) стверджували, що оскільки людство єдине, то повинна існувати єдина всесвітня держава на чолі з мудрим царем — пастирем народів і одне космопо­літичне громадянство. І. Кант, обґрунтовуючи в XIX сто­літті ідею «вічного миру», пов'язував її досягнення зі створенням у майбутньому всеохоплюючої федерації са­мостійних рівноправних держав республіканського типу. Отже, створення федеративного космополітичного союзу держав, за Кантом, неминуче. Запорукою цього мають стати торгівля, освіта, виховання народів. До речі, кос­мополітичне громадянство є головним постулатом і суча­сної ідейно-політичної течії — космополітизму, яка стверджує примат громадянина світу над громадянином

Держава в політичній системі суспільства 257

держави. Означені погляди гіпотетично підводять до ду­мки про можливість єдиної світової держави.

Нині існують неоднозначні підходи до майбутнього держави. Інститут світового порядку в Нью-Йорку та інші наукові центри стверджують, що на зламі століть відбува­тиметься відчутне зближення держав-учасниць міжнарод­ного товариства. Завдяки цьому в системі міжнародних відносин відбуватимуться радикальні зміни, аж до вироб­лення в XXI ст. світового консенсусу, що в перспективі має привести до спільної державності. Такий прогноз ґрунтується на вірі в нескінченний технічний прогрес, на тлі якого відбудеться неослабне економічне зростання за­собів глобального взаємопроникнення та солідарного роз­витку. Прихильники протилежного погляду (американ­ські дослідники Дж. Форрестер, П. Ерліх, Р. Гарріман та ін.) виходять із перспективи тривалого існування на світо­вій арені суверенних держав. Держава не може зникнути як результат якогось відцентрового розвитку. її роль упродовж XX ст., як свідчить історичний досвід, не тіль­ки не зменшилась, а навпаки, зросла. А оскільки автори вважають маловірогідним досягнення безконфліктної, ро­зумної світобудови в найближчій перспективі, то немає підстав говорити про відмирання держави.

Проте сучасний історичний розвиток, хоч і супереч­ливо, підтверджує точку зору про спільну державу, особ­ливо щодо інтеграційних процесів у світі. Які будуть на­слідки цих процесів, покаже історія. Однак існує велика ймовірність, що держава не буде існувати вічно, оскіль­ки продуктивні сили вже переступили державні кордони, простежується тенденція створення світового господарст­ва. Хоч колишні колоніальні народи переживають ейфо­рію національної державності, «стара» Європа йде до об'єднання політичних і економічних структур. Відомо, що Європейське економічне співтовариство за маастріхт-ськими домовленостями перейшло до нового етапу інтег­рації, уклало договір про політичний і валютно-фінансо­вий союз. Його перейменовано у Європейський Союз з ознаками не тільки конфедерації, а й часткової федера­ції: узгоджена спільна лінія у зовнішній політиці, оборо­ні, економіці та інших сферах. У середині 1998 р. ство­рено спільний Центральний банк, 1 січня 1999 р. — вве­дено єдину валюту — евро, ліквідовано митниці тощо.

Про прагнення до єдності народів і держав свідчать численні перспективні тенденції світового розвитку: міжнародна правова діяльність, демократизація держав,



Політична влада і політична система суспільства

Держава в політичній системі суспільства




український соціологічний інститут у відні (усі). 11 страница - student2.ru формування об'єднань держав і міжнародних організацій тощо. Консолідації народів сприяє й нове політичне та економічне мислення провідних держав світу.

Прибічники концепції відмирання держави стверджу­ють, що цей інститут стане перехідною формою від держа­ви до недержави. Діяльність державних органів набувати­ме неполітичного характеру. Поступово зникне потреба в державі як особливому політичному інституті. Утвердить­ся неполітичне громадське самоврядування, де регулято­рами суспільних відносин будуть авторитет, управлінська культура, мораль, традиції, ініціатива тощо. Однак цей процес тривалий і суперечливий. Він відбувається посту­пово через зміцнення державності, посилення ролі інсти­тутів громадянського суспільства, а також розширення та поглиблення відносин між державами і народами світу.

Запитання. Завдання

1.Які типи держав існують у сучасному світі і що їх характеризує?.

2. Охарактеризуйте форми державного правління. Наведіть їх конкретні приклади.

3. Що таке «форма державного устрою»? Які ви знаєте його різновиди?

4. Назвіть основні ознаки соціальної і правової держави. Як вони пов'язані між собою?

5. Покажіть відмінність федерації і конфедерації за такою схемою:

Ознаки Федерація Конфедерація
Правова основа    
Форма об'єднання    
Територія    
Спосіб управління    
Законодавство    
Громадянство    
Грошова система    
Збройні сили    
Судова система    
Податкова система    

Теми рефератів

1. Сутність та принцип правової держави в сучасному світі.

2. Громадянське суспільство і держава: питання співвідношення та взаємодії.

3. Основні тенденції розвитку сучасної держави.

4. Українська держава на шляху демократизації.

Література

Бутенко А. П. Государство: его вчерашнее и сегодняшнее // Государство и право. — 1993. — №7.

Гаджиев К. Гражданское общество и правовое государство. — Мировая экономика и международныеотношения. — 1991. — № 9.

Мамут Л. Государство: Полюсы представлений // Общественные науки и современность. — 1996. — № 3.

Нерсесянц В. С. Правовое государство: история и современность // Воп­росы философии. — 1989. — № 2.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави.— К., 1996.

Тарасов Е. Н. Государство как институт политической системы // Соци­ально-политический журнал. — 1994. — № 1-2.

Тимошенко В. І. Правова держава. — К., 1994.

Ребкало В. Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. — 1995. — № 6.

Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава // Ві­че. — 1998. — № 7.

Українська державність у XX ст.: історико-політичний аналіз. — К„ 1996.

Цветков В. В. Державне управління: основні фактори ефективності. — Харків, 1996.

Якушик В. М. Государство переходного типа (вопросы теории). — К., 1991.



Політична влада і політична система суспільства

Політичні режими




український соціологічний інститут у відні (усі). 11 страница - student2.ru 3.5. Політичні режими

Поняття «політичний режим» — одне із загально­прийнятих у сучасній політології. Його застосовують щодо характеристики способів, форм, засобів й методів реалізації політичної влади, оцінювання сутності дер­жави, оскільки в межах однієї форми правління на різ­них етапах її розвитку політичне життя може суттє­во видозмінюватися. Суспільство й держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократи­чними, тоталітарними й авторитарними; воєнізовани­ми, громадянськими і змішаними; клерикальними, теок­ратичними та ін. Усе це зумовлює суттєві відмінності у взаєминах між особистістю, суспільством і державою в різних країнах, що й позначається на своєрідності по­літичного режиму, який тісніше та безпосередніше по­в'язаний із сутністю держави, ніж інші її форми.

Поняття й типологія політичних режимів

Політичний режим — система засобів і методів здійснення полі­тичної влади; модель, форма взаємодії державно-владних струк­тур і населення.

Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами і способами орга­нізації владних інститутів та безпосереднім здійсненням

влади; 2) стилем ухвалення суспільно-політичних рі­шень; 3) відносинами між політичною владою та грома­дянами.

Поняття «політичний режим» охоплює порядок фор­мування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистос­ті, права та обов'язки громадян, порядок функціонуван­ня каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

Політичний режим залежить від співвідношення по­літичних сил у суспільному організмі, особистості за­гальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політич­ної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб'єктів політичного процесу і не може бути встановлений конс­титуціями або іншими законами. Існує багато класифіка­цій політичних режимів. Будь-яка класифікація є умов­ною, позаяк «чистих» і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікувати політич­ні режими почали на початку XX ст., але до 60-х років XX ст. найчастіше використовували класифікацію М. Ве­бера, який поділяв їх на демократичні та недемократич­ні. На початку 60-х років американський політолог 3. Бжезинський, використавши висновки Р. Даля про ба-гатополярність влади і про те, що жодна держава не до­сягла демократії, вирізнив тоталітарний режим на під­ставі політологічного аналізу політичних систем колиш­ніх соціалістичних країн, довівши, що в більшості з них функціонували авторитарні політичні режими. Характе­ристики та особливості політичних режимів політологія вивчала впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосере­джується переважно на філософсько-політичних аспек­тах внутрішньої еволюції конкретних режимів та проце­дури переходу від одного режиму до іншого. Найпошире­нішою є тричленна класифікація режимів на тоталітар­ні, авторитарні й демократичні.

Тоталітаризм. Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в 30—40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.

Насильство за тоталітарного режиму є одним із голов­них засобів політичного управління. Він деформує мен-

 
  український соціологічний інститут у відні (усі). 11 страница - student2.ru

Політична влада і політична система суспільства

тальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психоло­гію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.

Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним конт­ролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхід­ність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тота­літарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабе-фа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колек­тивістський світогляд, могутній державний апарат, особ­ливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інфор­мації є необхідним моментом для існування тоталітариз­му взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та за­гальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілі-заційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталіта­ризму є поглинання державою сфери громадянського су­спільства, відсутність плюралізму.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерст­ва з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрі-психологічного ентузіазму, а також екстенсивно — за до­помогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерст­во за тоталітаризму має переважно індивідуалізований ха­рактер, причому навіть найближче оточення лідера знач­но дистанційоване від нього. З тоталітаризмом пов'язаний султанісшичний політичний режим, який характеризу­ють наявність верховного правителя за відсутності розме­жування державної та приватної сфер; погляд представни­ків влади на суспільство як на неподільну власність пра­вителя, члени родини якого здебільшого обіймають прові­дні посади в державному та економічному управлінні; осо­блива ідеологія (найчастіше названа за ім'ям правителя); неформальний характер усіх державних відносин; клано-

Політичні режими 263

вість; відсутність реальної судової влади. У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

— наявність загальнообов'язкової ідеології, яка дово­
дить необхідність існування даного режиму;

— загальна ідеологізація, заперечення минулого й
сьогодення задля «світлого» майбутнього;

— ігнорування особистих цілей та інтересів заради за­гальних цілей режиму;

— жорстке переслідування будь-якого спротиву і на­віть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

— концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

— підпорядкування інформаційного простору полі­
тичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерів­ська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: пе­ріод воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-ав­торитарний тип політичного режиму); 1921—1929 pp. (авторитарний режим); 1929— 1956 pp. (тоталітарний ре­жим), 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталі­таризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму (грец. monos — один) й закритості суспільства.

Авторитаризм. За авторитаризму в суспільстві мо­жуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів ме­тоду адміністрування (за авторитаризму рідко застосовує­ться компроміс із найважливіших політичних проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох держав­них органів; здійснення органами виконавчої влади нор-мотворчих функцій; звуження сфери гласності та вибор­ності державних органів. Загальна риса всіх авторитар­них держав — сильна виконавча влада.

Авторитаризм — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.



Політична влада і політична система суспільства

Політичні режими




український соціологічний інститут у відні (усі). 11 страница - student2.ru Залежно від цілей виокремлюють різні види авторита­ризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встанов­люється в країнах, які переходять від тоталітаризму до де­мократії. Характерно, що за авторитаризму існує і грома­дянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регла­ментації зазнає переважно політична сфера. За цього полі­тичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити ре­жимові свою особисту відданість і лояльність, то за авто­ритаризму відданість не обов'язкова, головне — відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уні­фікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мо­білізаційні можливості її застосування практично відсут­ні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично зав­жди спотворюються. Авторитарними країнами були в різ­ні історичні періоди Радянський Союз та Італія.

Сутнісні ознаки й проблеми утвердження демократичного політичного режиму

Поняття «демократія» багатогранне. Його використо­вують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямова­ність, а в широкому — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн.

Демократія — правління народу, обране народом, для народу.

Основними ознаками демократичного політичного ре­жиму є наявність конституції, яка закріплює повнова­ження органів влади й управління, механізм їх форму­вання; визначає правовий статус особистості та принцип

рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демокра­тії характерними є вільна діяльність політичних і гро­мадських організацій, обов'язкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери грома­дянського суспільства, економічний та політичний, ідео­логічний плюралізм (заборони торкаються лише анти-людських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернатив­ні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і ко­лективним, але завжди має раціональний характер. Демо­кратичний режим характеризують високий рівень сус­пільного самоврядування, переважаючий консенсус у від­носинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє аль­тернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтер­нативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними озна­ками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функ­ціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демо­кратія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутньо­го розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.

Наши рекомендации