Український соціологічний інститут у відні (усі). 6 страница

Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами націо­нально-етнічного розвитку — націями, народностями, національ­ними групами та їх державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів: 1) рівноправні; 2) відносини панування й підлеглості; 3) відносини, що передбачають знищення інших суб'єктів. В етнонаціональ­них відносинах відображена сукупність соціальних відно­син. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед зна­ченням держави як важливого чинника розвитку нації. Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це мі­цний сплав національного й політичного. Головними в ет­нонаціональних відносинах є проблеми рівноправності й підлеглості; нерівності економічного й культурного розви­тку; міжнаціональної ворожнечі, розбрату, недовіри й пі­дозри на національному ґрунті.

Щодо етнонаціональних відносин необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, відомо, що Жовтневі події 1917 р. сприяли вирішен-


Громадянське суспільство і політичне життя

ню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Однак висновок, що нібито в СРСР у 60-ті роки було повністю розв'язане національне питання, був перед­часним. Об'єднання Німеччини також вважають остаточ­ним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необґрунтоване з позицій загально-історичного розвитку, оскільки сутність національного питання полягає в тому, щоб нація не лише самовизначи­лась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвивати­ся всім спільнотам. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв'язання. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рівності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забез­печуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрій­ської соціал-демократії та II Інтернаціоналу. Отже, націо­нальне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди ви­магають від держави певної національної політики.

Національна політика — науково обгрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійсню­валася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, без ураху­вання матеріальних умов для їх розв'язання, що призве­ло до краху Радянського Союзу як федеративної держа­ви. Оскільки національна політика насамперед спрямова­на на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціо­логи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особ­ливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та респуб­ліками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано не­дійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у

Етнонаціональні відносини й національна політика 187

відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республі­ками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР на­ціональні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз­станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У постра­дянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикис­тані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абха­зія), Молдові (Придністров'я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми націо­нальної державності відповідно до реальних можливос­тей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагір­ному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на ре­ферендумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (шта­тах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насампе­ред росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Го­стро постала проблема російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові реп­ресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звину­вачення було знято 1964 p., однак загалом проблема ро­сійських німців залишається нерозв'язаною. Триває ма­совий виїзд німців до ФРН. У складній національно-дер­жавній структурі Російської Федерації існують й інші на­ціональні тертя: у Башкиртостані — між башкирами й татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Даге­стані — між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербай­джанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) та ін.

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загост­рюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика вироби­ла лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечен­ня вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних


Громадянське суспільство і політичне життя

прав на життя, відносини з іншими націями на основі рі­вності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизна­чення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизна­чення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизна­чення — один із важливих принципів відносин між наро­дами й націями. Навіть більше, самовизначення є загаль­новизнаною основоположною нормою міжнародного пра­ва, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафік­совано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьо­му документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утво­рення своєї державності; свобода народу чи нації без втру­чання ззовні в її політичний статус; на необхідності уни­кнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'я­зання проблеми національно-територіального розмежу­вання, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історич­ні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утво­рення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (ін­ших націй) й утворити свою незалежну державу, визна­чити форму і способи свого соціально-економічного роз­витку, характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механіз­ми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних заса­дах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої не­залежні держави: народи колишніх республік Радянсько­го Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною держа­вою від серпня 1991 р. стала й Україна.

Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй).

Етнонаціональні відносини й національна політика 189

Ця форма, як і перша, має природний, демократич­ний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об'єднують звичаї, традиції, а іноді й істо­рія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в межах од­нієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання: унітарна держава, фе­деративна держава, конфедерація держав. Усі вони мо­жуть бути використані лише численними націями, нечи­сленним народам — значно складніше. Складність поля­гає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних на­родів передбачає розробку різноманітних комплексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не до­пустити їх знищення. Малочисельні народи мають пра­во повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та істо­рію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономі­зація, тобто існування в загальнодержавній адміністра­тивній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для роз­витку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діале­ктом. Курдів у Туреччині називають «гірськими турка­ми» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І во­на мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 р.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація наро­дом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.

Національні відносини в сучасному світі підпорядко­вані дії двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправ­ність і самостійність, за створення держав; з іншого — злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаем-



Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні




ного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя. Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання в окремих дер­жавах, а й спричинити непередбачувані наслідки в ме­жах усього світового співтовариства.

Запитання. Завдання

1. Що є спільного в поняттях «етнос», «національність», «нація»?

2. Коли виникла національна проблема, які причини її появи та основні форми вияву?

3. Чим відрізняється самовизначення націй від сепаратизму?

4. З'ясуйте зміст та основні компоненти концепції «національна ідея».

5. Порівняйте процеси національного самовизначення в колиш­ніх колоніях третього світу і в пострадянських країнах.

Теми рефератів

1. Національна ідея: витоки, історія, сучасність.

2. Політико-правові аспекти сучасних національних відносин.

3. Сучасні інтерпретації феномена націоналізму.

4. Національні меншини в поліетнічних країнах: досвід виживання.

5. Основні напрями гармонійного співвідношення нації і держави.

6. Міжнародна злагода як основа соціально-політичної стабільності.

Література

Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1984. — № 9.

ЖмирВ. На шляху до себе (етно-соціологічна розвідка). — К., 1995.

Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. —Дрогобич, 1992.

Картунов О, Маруховська О. Етнополітологія як наука і навчальна дисци­пліна // Політологічні читання. — 1994. — № 3.

Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче. — 1997. — № 1.

Котанджян Г. С. Этнополитология консенсуса-конфликта. Цивилизацион-ный аспект национальной безопасности. — М., 1992.

Майборода А. Теория этнополитики в западном обществоведении. — К., 1993.

Національна держава: національний і наднаціональний виміри // За ред. Ю. Романенка. — Київ—Донецьк, 1998.

Поздняков 3. А. Нация. Национализм. Национальные интересы. — М., 1994.

Права человека и межнациональные отношения. — М., 1994.

Римаренко Ю. І. Національний розвій України. — К., 1995.

Сміт Е. Національна ідентичність. — К., 1994.

Шкляр Л. Є. Українці: етногенез, етнос, етнонімія. // Віче. — 1997. — № 1.

2.6. Етнонаціональна політика в Україні

На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід'ємним виміром суспільно-полі­тичних реалій. У зв'язку з цим етнонаціональний роз­виток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами. Першочерговими потребами є наукове осмислення віт­чизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління на­ціональною структурою; формування соціально-полі­тичних важелів розв'язання суперечностей у сфері ет-нонаціональних відносин; всебічний аналіз існуючих форм національного об'єднання і моделювання нових. їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностя­ми українського демократичного самовідродження відо­бражає принципово нові форми взаємодії народів для до­сягнення суспільної гармонії.

Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики

Вирішення національного питання в Україні на суча­сному етапі можна визначити як:

а) суверенізацію особистості, втілення в життя націо­нальних прав людини;


Громадянське суспільство і політичне життя

б) політико-правове закріплення демократичного роз­
витку української нації;

в) забезпечення колективних прав етнічних меншин.
Вдосконалення життєдіяльності української нації на

сучасному етапі передбачає повноцінне національне бут­тя, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною фор­мою створення можливостей для реалізації неповторнос­ті й самодостатності людської особистості. Етнонаціо-нальна політика в Україні означає відродження й збере­ження духовної та культурної спадщини не тільки укра­їнців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна майже не має власно­го досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв'язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вий­шов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній ці­лісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цін­ностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенден­цій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етно-національної політики в Україні енергія національної са­мосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соці­ального та національного незадоволення, духовно-мо­рального пригнічення, соціально-політичного розчару­вання.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української на­ції, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики озна­чає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, дер­жавної ідеї — національній. Культурницька спрямова­ність державної етнополітики межує з уникненням влас­не політичних проблем, висунутих етнічним відроджен­ням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може

Етнонаціональна політика в Україні j.93

призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмува­ти процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогно­стичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні про­блеми, передбачала б забезпечення справжньої рівнопра­вності, об'єктивного права народу на національне самост­вердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної полі­тики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законо­давчих, правових, політичних, економічних та ідеологіч­них, її мета — формування суспільства, у якому гармо­нійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етно­національна політика буде засобом духовного розвою української нації, її соціального, економічного, політич­ного розвитку. Це відповідно передбачає:

— сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представни­ків нової адміністрації, політичних та громадських дія­чів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;

— забезпечення етнічної злагоди, народовладної мно­жинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;

— підхід до етнонаціональних проблем, який сприя­тиме виробленню нових законопроектів у сфері націо­нально-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, упра­влінської сфери;

— зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтують­ся на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гід­ності особи та колективу, співіснуванні політичних, релі­гійних, історико-культурних поглядів та переконань, різ­них етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди — терпимість, порозуміння; співробітницт­во, взаємодія всіх суспільних сил; світоглядна множин­ність; національна, соціальна, конфесійна толерантність; цивілізовані норми взаємин між людьми. Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:

— забезпечення політичної злагоди, досягнення рів­новаги, стійкого розвитку суспільства;

український соціологічний інститут у відні (усі). 6 страница - student2.ru

Громадянське суспільство і політичне життя

— пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;

— соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;

— піднесення духовності суспільства, забезпечення
всебічного розвитку науки, культури, освіти;

— утвердження у свідомості громадян людинолюбної
моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок «держава над усе» суперечать і укра­їнській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурно-мистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяева, не пов'язана із зовнішньою державною мо­гутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаці-ональної сфери полягає у сприянні унезалежненню осо­би, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подолан­ню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких ос­новних завдань:

— розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «інди­відуальними» правами та свободами людини і громадя­нина малочисельних народів, національних меншин;

— чітке визначення повноважень органів законодав­чої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;

— правове забезпечення самостійності національних
меншин у розв'язанні питань, що торкаються їх інтересів
та вільного вибору ними шляхів свого національного від­
родження й розвитку.

При цьому слід уникати прагнення до одноманітнос­ті, наперед визначеного алгоритму розв'язання націо­нальних та соціальних проблем, централізованої упоряд­кованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення ет-нонаціональних інтересів українського народу.

Етнонаціональна політика в Україні 195

Зміст, принципи і суб'єкти етнонаціонального розвитку

Етнонаціональна проблематика вимагає переосмис­лення ситуації в контексті становлення української дер­жави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розста­новки політичних сил та соціально-культурних чинни­ків. Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на до­сягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, ду­ховності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріори­тети — вирішальна умова формування нової загальнона­ціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.

Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національ­не відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного життя етносів України — невід'ємна складова формування громадян­ського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в рус­ло творення. Всебічне врахування етнонаціонального бут­тя народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.

Врахування етнонаціональних потенцій дає можли­вість:

— у духовно-культурній сфері всебічно підтримати відродження культурно-етнічної самобутності україн­ського народу й етноменшин України, його морально-етичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольк­лору, епосу та всього духовно-історичного надбання етно­су; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культу­рних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;



Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні




український соціологічний інститут у відні (усі). 6 страница - student2.ru в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці лю­дей, піднесення загального рівня матеріальних та духов­них благ, техніко-технологічної творчості народу; вироб­лення нових поглядів на власність, способи трансформа­ції господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості наро­ду, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;

— у політичній сфері підтримати політико-демокра-тичну творчість та суспільно-громадську активність етно­су; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації по-літико-державного унезалежнення етносу як історичного суб'єкта та всього українського народу; враховувати пар­тійно-політичну структуру суспільства; створювати полі-тико-юридичні установи національно-етнічної спрямова­ності; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середо­вища;

— у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв'язків, відновленню забу­тих народних звичаїв, традицій та норм побутового спіл­кування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підви­щенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.

Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтувати­ся на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика немож­лива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів що­до тактики і стратегії розвитку держави.

Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:

— повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціально­го становища та регіону проживання;

— рівні права етносів за різних форм їхнього самови­значення з обов'язковою умовою збереження соборності, державності;

— рівні права і відповідальність районів та областей;

— багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;

— розвиток багатонаціонального українського суспі­льства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;

— державна підтримка українського та інших наро­дів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища проживання;

— створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.

Ці принципи взаємопов'язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалі­зації інших. Утвердження передбачає: точне врахування конкретних історичних умов розвитку етносів та в ціло­му держави; створення загальновизнаних законних меха­нізмів та норм, які забезпечували б втілення цих прин­ципів у життя.

Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої по­літики, що забезпечує національну безпеку в сфері міже­тнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники міжетнічних та міжнародних від­носин. У перехідному суспільстві ними є:

— ефективність системи державного управління;

— конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі державного ладу — федерація, унітаризм);

— федералістські та регіонально-автономні політичні рухи;

— етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне го­лосування;

— сепаратистські рухи;

— зовнішні чинники.

У сучасних умовах важливо з'ясувати, який сувере­нітет належить реалізувати в Україні — народний, дер­жавний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб'єкт: народ, державу, націю. Завдан­ня — добитися їх органічного взаємозв'язку, усвідомлю­ючи, що державний та національний суверенітет є різ­ними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:

— суверенітету української нації — національного су­веренітету, тобто повновладдя нації у вирішенні всіх пи­тань національного життя, зміцнення національної дер­жави, гармонізації відносин з іншими етносами;

— суверенітету української держави — державного суверенітету як верховенства, повноти державної влади України в межах її території.



Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні




український соціологічний інститут у відні (усі). 6 страница - student2.ru Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самови­значення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним мен­шинам) реальних можливостей для вільного розвитку.

Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поста­вити в центр етнонаціональної та державно-правової дія­льності етнічну людину, її життя, честь і гідність, мате­ріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб'єктами етнонаціональної політики, а на­ціональні права — невід'ємна складова загальновизна­них прав людини.

Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних мен­шин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, а не юридичної). Тер­мін «спеціальні» означає, що певна категорія прав нада­ється національним, етнічним групам з метою захисту їх культури, віросповідання, мови тощо.

Права національних меншин є водночас правами лю­дини, адже тільки правовий режим, який гарантує осно­вні права (для всіх) і спеціальні права (національних ме­ншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й етнічних. Обидві групи прав важли­ві для розвитку національних меншин і не є антагоністи­чними: захист прав національних меншин не буде ефек­тивним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи.

Наши рекомендации