Розділ ІІІ. Наслідки інвентарної реформи
Деяке уявлення про становище, в якому перебували селяни після введення інвентарних правил, може дати відношення подільського віце-губернатора, надіслане 10 листопада 1849 р. проскурівському повітовому предводителю дворянства з приводу бідування селян села Липівки. Він писав: «Бідування липовецьких селян стає щоразу жахливішим від того, що місцеві предводителі дворянства і чиновники стають завжди на сторону поміщика Гаєвського, і тому по неодноразових скаргах селян останні не тільки не дістали захисту і відшкодування або принаймні полегшення, навпаки, як помсту за подані скарги, поміщик Гаєвський збільшує домагання вдесятеро, жорстокіше б’є нагаєм, палицями і різками… і стягує величезні грошові побори на сплату чиновникам, які ведуть слідство про пригноблення. Багато селян пішло за кордон, а ті, що продовжують хліборобство, доведені до такого становища, яке віщує їм тільки неминучу загибель.
Свавільне вимагання від селян панщини понад інвентар, встановлення непосильних уроків, відбирання в селян придатної землі взамін на непридатну і взагалі зменшення селянських наділів, обтяження різними грошовими поборами, позбавлення селян необхідного часу для обробітку своїх наділів, відсутність будь-якого розрахунку за перероблені дні панщини, люті катування за найменшу непокору і невиконання уроків, всіляка підтримка місцевими органами влади поміщика, який порушує інвентарні правила – все це було не в одній Липівці, а в усіх поміщицьких селах Правобережної України. Знавіснілі поміщики, при потуранні або прямому сприянні місцевих органів влади, зводили нанівець всі статті інвентарних правил, в яких визначались повинності селян і норми виробітку за день панщини, а також закріплялась за селянами надільна земля. Всякі ж спроби селян обмежити сваволю поміщиків посиланням на існуючі [5,530c].
Абсолютно ніякого контролю над проведенням інвентарів у життя не здійснювалося. Саме тому інвентарна реформа не дала царському уряду бажаних наслідків. Вона ставила своїм завданням тільки врегулювати, а не скасувати феодально-кріпосницькі відносини. Але не цього чекали від інвентарної реформи селяни. Розчаровані в своїх надіях про звільнення і одержання землі, вони справедливо вбачали в інвентарних правил спробу закріпити існуючі кріпосницькі відносини, а тому рішуче виступили проти них.
Запровадження інвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливо широкого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповними офіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-х років у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до 345. Якщо ж взяти губернії України, то тут у 30-х роках було 19 селянських рухів, а в 40- х роках – 78 [5,530c].
Отже, кількість селянських рухів на Україні в 40-х роках порівняно з 30-ми роками зросла більше як в 4 рази. В другій половині 40-х років кількість селянських рухів на Україні зросла в цілому вдвоє, а на Правобережній Україні в 3,5 рази. Звичайно, кількість селянських рухів у 40-х роках була набагато більшою, ніж про це подать звіти міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу.
У Волинській губернії в 1848-1849 рр. селянськими рухами було охоплено 96 сіл і п’ять маєтків, в які входило по декілька сіл, а в Подільській губернії лише за один 1848 р. – 91 село і п’ять маєтків. Із 198 селянських рухів, які відбувалися в 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях, 189 були придушені поліцейською і військовою силою.
Фізичними катуваннями, масовими екзекуціями, жорстокими вироками військових суддів, засланням в Сибір і віддаванням в солдати, каторжними роботами – всім, що було найжахливішого в арсеналі царського уряду – кріпосники намагалися назавжди вбити у селян прагнення до волі. Але селяни не боялися вести боротьбу проти поміщицького гніту. Селянські повстання були яскравим виявом глибокого розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи.
Одночасно з цим на зростання селянського руху в Київській, Волинській і Подільській губерніях великий вплив зробили революційні події в Західній Європі 1848 р. Серед селян почали вперто поширюватись чутки про швидке їх звільнення, наділення землею і знищення панів. Перелякані поміщики і місцеві урядовці забили тривогу, домагаючись перед царським урядом, щоб він негайно вжив рішучих заходів. На Правобережній і в Південній Україні було введено надзвичайне [6,598c].
Особливо широкого розмаху набув антикріпосницький рух на Київщині, охопивши десятки тисяч селян, і переріс у повстання, що увійшло в історію під назвою Київська козаччина 1855р.
В Києві військам роздано бойові патрони, призначено пункти збору і наказано пильно стежити за поведінкою жителів. Оголосивши про термінове здавання зброї, що знаходилась у приватних осіб, царський уряд загрожував військовим судом тим селянам, які будуть приховувати свої мисливські рушниці.
Але, незважаючи на всі ці заходи, рух швидко зростав і незабаром охопив цілі повіти. Селяни, відмовляючись приймати панщинні книжки, які, згідно з інвентарними правилами, повинні були видавати їм поміщики, припиняли відбування панщини, чинили опір поміщикам та урядовцям, а в цілому ряді місць і військовим командам. Основною вимогою, які селяни ставили під час виступів, було, як і раніше, звільнення від кріпосництва. В деяких селах серед селян мали місце чутки, що інвентарні правила вигадали самі поміщики, а існує «новий указ царя», за яким нібито всі кріпаки оголошені вільними.
Найбільші виступи, спричинені погіршенням становища селянства внаслідок затвердження царським урядом інвентарної реформи, відбулися в селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт), Жаботині (Черкаський повіт, Київської губернії), Кримні та Дубечному (Волинь).
У 40-х роках селянським рухом була охоплена і Південна Україна. Зокрема, протягом червня – липня 1840 р. відбувався значний селянський рух у Мелітопольському і Олександрівському повітах. В окремих селах серед повсталих виділилися групи ініціаторів, які забороняли під загрозою кари будь-кому відбувати панщину, збирати на поміщицьких полях хліб за сніп, а також намагались налагодити взаємозв’язок в боротьбі проти гнобителів [8,51-55с].
Отже, введення інвентарів у маєтках поміщиків Правобережної України не тільки не послабило суперечності між поміщиками та кріпаками, а ще більше загострило їх. Селяни, розуміючи кріпосницький характер інвентарної реформи, продовжували вести вперту боротьбу за своє звільнення. Протест селян проти поміщицького гніту проявлявся в різноманітніх формах, починаючи від подання скарг на поміщиків і закінчуючи збройними повстаннями, що були вищою формою селянського руху. Проте через властиву їм стихійність та роздробленість виступи селян у 40-х роках були швидко придушені за допомогою військової сили. Та незважаючи на це, вони яскраво виявили прагнення селян звільнитися з-під кріпосницької залежності і були передвісниками масових повстань 1854-1856 рр., які змусили царський уряд приступити до вироблення положення про селянську реформу 1861 р.
Висновки
В результаті дослідження причин та передумов проведення інвентарної реформи можна впевнено сказати, що царизм під натиском селянського руху 1830-х рр. змушений був вдатися до таких заходів, які хоч би в деякій мірі послабили гострі суперечності між поміщиками та селянами. Окрім цього, царський уряд прагнув створити в особі селян опору самодержавства в боротьбі проти польського національно-визвольного руху, який знайшов великий відгук серед поміщиків Правобережної України. Саме це було поштовхом до проведення у 1847-1848 рр. інвентарної реформи поміщицьких селян Правобережжя.
Прослідковуючи втілення в життя інвентарних правил, ми бачимо, що насправді вони, формально регламентуючи панщину, були спрямовані по суті проти польських поміщиків і мали за мету заручитись підтримкою селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. Насправді ж заведення інвентарних правил не поліпшило становища українського селянства і не принесло очікуваних результатів, так як контролю за проведенням інвентарів зі сторони органів влади не здійснювалося. Інвентарна реформа була спрямована на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин шляхом регламентації селянських повинностей.
Запровадження інвентарних правил викликало на Правобережній Україні у 1848-1849 рр. понад триста селянських виступів. Через свою стихійність та роздробленість вони були придушені за допомогою царських військ, але, незважаючи на поразку, демонстрували кризу всієї феодально-кріпосницької системи, яка вимагала радикального реформування [8,51-55с].
Таким чином, можна впевнено стверджувати, що інвентарні правила, що були покликані стабілізувати напружені відносини між поміщиками і селянами та зменшити кількість селянських виступів, стали ще одним кроком царського уряду на шляху до зміцнення кріпосних відносин на Правобережній Україні.