Особливості становлення і розвитку політичної думки в Україні. Політичні концепції українських мислителів ХХ-ХХІ ст.

По­літична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Основними творами, в яких відоб­ражені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, "Руська Правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Повість минулих літ” літописця Нестора, "Ізборник 1076р. ” та ін.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря” (представники - ігумен Феодосій Печерський і літописець Не­стор) і концепція "князівського одновладдя” (представники - митрополити Іларіон та К. Смолятич). Автори першої кон­цепції сформулювали ідею “духовного проводу над світською владою”, ідею необхідності об’єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу, а також ідею божественної природи влади.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній мо­нархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави; церква, на його думку, повинна служити державі, охороняючи загальнодержавний централізм. Він вважав, що “закон” і “благодать” суперечать одне одному, закон роз’єднує народ, бо підносить одних й принижує інших, а благодать подарована всьому людству. На думку митропо­лита Іларіона, християнство повинно служити консолідації країни, а церква - державі та володарю.

Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096) - це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, тримати у покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: “Ні правого, ні винуватого не вбивай­те і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина”. Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем доско­налості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім” (XII ст.), у яко­му розвинена ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.

Політична думка перехідного періоду (XIV - перша по­ловина XVI ст.ст.). Між княжою та козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви та Польщі. Політична думка цього періоду представлена, насамперед, працями Юрія Котермак-Дрогобича та Станіслава Оріховського (Роксоляна).

У праці Ю. Дрогобича “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету ” висловлено думки про зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церквою.

С. Оріховський, розробив ідеї при­родного права та т. зв. "піраміди влади”. Зробив важливий крок до визволення політичної науки від теології. Розробивши низку порад королеві щодо управління державою, він акцен­тував увагу на тому, що в основі функціонування христи­янської держави повинно бути дотримання права.

Погляди С. Оріховського пройшли складну трансформа­цію. Якщо у молоді роки він виступав проти ідеї божествен­ного походження влади, відстоював принцип невтручання церкви у державні справи, то незадовго до смерті у праці "Польські діалоги політичні" він висловився за зверхність папської влади над королівською. Це й відобразилося у його піраміді влади, яка нагадувала трикутник, у вершині якого була духовна влада, у лівому куті - священнослужи­телі, а справа - король.

Українська політична думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави. У цей період розвит­ку українська політична думка була, насамперед, представ­лена полемічною літературою (М. Смотриуъкий, X. Філа- лет, І. Вишенський, 3. Копистепський та ін.). Її появі сприяли ідеї Реформації, що прокотилися Польщею, і викликали по­яву тенденцій до церковної унії. Крім полемічної, розвива­лася культурно-освітня, наукова література (С. та Л. Зизанії, Ю. Рогатинець, К.-Т. Старовецький), яка була критичною та раціоналістичною за змістом.

У полемічній літературі виділялися два напрямки: пер­ший був орієнтований на унію православної та католицької церков (Я. Скарга), другий - виступав з антиуніатськими ідеями й за реформу православної церкви (X. Філалет).

Головною тезою книги “Про єдність церкви Божої", ав­тором якої є Петро Скарга, була критика православної цер­кви через пихатість константинопольських патріархів, тира­нію візантійських імператорів, шлюби духовенства, за втру­чання світської влади в церковні справи тощо. На його дум­ку, все це впливає на рівень християнської науки, розхитує моральні основи східного духовенства. Виступаючи за унію церков, П. Скарга вважав, що для цього необхідно: 1) виз­нання влади папи православною церквою; 2) єдність віри; 3) послух перед папою.

X. Філалет, на противагу П. Скарзі, відстоював ідею де­мократизації церкви, захищав право світських людей на участь у духовних справах. Він виступав за виборність ду­ховних владик та релігійну терпимість, вважав незаконним втручання папи римського у світські справи.

Видатний український полеміст І. Вишенський виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти. Він ви­сував концепцію колективної соборності правління христи­янською церквою, заснованою на ідеї рівності всіх людей перед Богом. І Вишенський заперечував як абсолютизм ду­ховної влади (папи римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів).

Політична думка України у козацько-гетьманську добу. Політична думка того часу розвивалася у контексті та­ких правових документів, як “Березневі статті", "Гадяцький трактат", “Конституція прав і свобод Запорозького Війська ” та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної дум­ки зробила Києво-Могилянська академія. Її засновник П. Могила розвинув ідею верховенства православної церк­ви, яка протиставлялася польському королеві. П. Могила виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни та був проти втручання держави у церковні справи. Проте ок­ремі думки П. Могили йшли врозріз із ідеєю верховенства “стану священицького. В цілому П. Могила відводив церкві роль радника, а не верховника.

Визначною пам’яткою української політичної думки ко­зацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким “Конституція прав і свобод Запорозького Війська” (1710). Це перша офіцій на угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми ви­борцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу. Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліків між загальною Радою та гетьманом. У Консти­туції йшлося фактично про продовження традицій Запорізь­кої Січі - козацької республіки, а тому цей важливий доку­мент ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

Українська політична думка XIX ст. Вершиною роз­витку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації - М. Костомаров, М. Гулак, В. Біло зерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко.

Основні ідеї Кирило-Мефодієвського товариства викла­дено у “Книзі буття українського народу", автором якої є М. Костомаров. “Об’єднання” слов’янських народів розгля­далося не як їх злиття з втратою національних особливос­тей та самобутності. “У всіх частинах федерації передбача­лися однакові основні закони і права, рівність ваги, мір, мо­нети, відсутність митниць, свобода торгівлі, всезагальне знищення кріпосного права і рабства в якому б то не було виді, єдина центральна влада, що завідує зносинами поза союзами, військовим флотом, але повна автономія кожної частини щодо внутрішніх установ, внутрішнього управлін­ня, судочинства і народної освіти”, - писав М. Костомаров у “Автобіографії". В основу суспільно-державного устрою були покладені християнські принципи.

Визначне місце в історії політичної думки України другої половини XIX ст. посідає творчість М. Драгоманова, який продовжив традиції Кирило-Мефодієвського братства. Ана­лізуючи державу, М. Драгоманов вважав, що її суть найперше полягає у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. Він прагнув здійснення “політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації”, бо “державна централізація багато несе зла і мусить і уступити колись місце другим, кращим формам громадсь­кого устрою”. Він вважав, що національні права можуть бути осягнуті на грунті політич­них свобод: чим більше політичних свобод, тим більше на­ціональних прав. Соціалізм М. Драгомановим розглядаєть­ся як спосіб утвердження соціальної справедливості та підвищення добробуту народу.

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичній думці був І. Франко. Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І. Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І. Фран­ком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної пробле­ми було б утворення державних об’єднань змішаного (феде­ративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на со­лідарність інтересів.

Визначне місце в історії української політичної науки XIX - початку XX ст. ст. посідає М. Грушевський. Його політичні по­гляди викладені у таких творах, як "Початки громадянства", "Хто такі українці і чого вони хочуть ". Він вважав, що держава - “це суверенний союз народу, якйй до­рогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі до поступового розвою громадянства”.

Українська політична думка першої половини XX ст. Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус Ук­раїни у складі Російської імперії та право українського на­роду на самовизначення, був М. Міхновський. На його дум­ку, “державна самостійність є головною умовою існування нації”. Саме М. Міхновському належить максималістське гасло: “Украї­на - для українців!”. Як зазначає М. Горєлов, брошура М. Міхновського “Самостійна Україна” “була першою спробою оформити скривджені почуття українців у рамках політичної програми”. У цій праці чітко поставлено питан­ня про незалежну українську державу, публічно заявлено про законне право українського народу самостійно вирішу­вати свої проблеми.

У політичній думці 20-30-х рр. XX ст. фахівці виділяють кілька напрямків, зокрема, консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) (див. табл. 1), держав­ницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький) (див. табл. 2), інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Стецько) (див. табл. 3).

В. Липинський є одним із авторів доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних поло­жень:

• політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національ­ної ідеї;

• особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демок­ратії;

• суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії^-), що складається із кращих (за духом, здібнос­тями, активністю) людей;

• реалізація доктрини консерватизму детермінується по­ширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;

• в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, оперта на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Політичне кредо В. Липинського - '‘до української нації через українську державу Держава для нього - це найдос­коналіша, найвища форма організації всіх духовних і мате­ріальних сил нації.

Д. Донцов увійшов в історію української політичної дум­ки як автор ідеології “інтегрального” (чинного) націоналіз­му. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

• вольовий принцип;

• постійне прагнення до боротьби за незалежність;

• романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

• синтез національного та інтернаціонального;

• необхідність виховання нової політичної еліти;

• орієнтація на примус у процесі боротьби за неза­лежність.

Опираючись на вчення Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших, Д. Донцов обстоював думку про придатність більшості засобів у боротьбі за виживання нації.

Український правник, політолог С. Дністрянський відо­мий як автор проекту конституції ЗУНР, а також праць "Загальна наука права й політики”, "Погляд на теорії пра ва і держави”, “Нова держава" та ін. Як представник дер­жавницького націоналізму, С. Дністрянський відстоював ідею національно-демократичної держави, право народу на самовизначення в етнічних кордонах. С. Дністрянський підкреслював значення природних умов для національно­го самовизначення. Він вказував на необхідність надайня певних автономних прав анклавам національних мен­шин.

Представ­ ники концепції	Базові характеристики консервативного напрямку
Форма державного правління	Націо­нальна ідея	Полі­ тична еліта	Ставлен­ня до власності	Ієрархія ціннос­ тей
В. Липин­ський	Класократія у формі історичного гетьманату	Територі­альний патріотизм, що базуєть­ся на релігій ному грунті	Хлібо­ робський клас	Недотор­ каність приват­ ної влас­ ності як основи господа­ рювання	Держа­ва - нація - суспіль­ ство
С. Тома­шівський	Правова клерикальна монархія, об’єднання монархії і греко- католицької церкви	Територі­альний пат­ріотизм на етичних за­садах греко- катозіицької церкви	Аристок­ратія, що опираєть­ся на гре- ко-като- лицьку церкву
В. Кучаб­ський	Мілітарна монархія	Ідея україн­ського П’ємонту	Військова аристок­ ратія

Представ­ ники концепції	Базові характеристики державницького націоналізму
Форма державного правління	Форма між­державного об’єднання	Національна ідея	Ієрархія цінностей
С. Дніст­рянський, В. Старо- сольський, О. Бочков- ський	Національ­ но-демокра­ тична держава	Спілка народів конфедера­ тивного типу	Праю народу на визначення в етнічних кордонах	Нація (політична) Держава Суспіль­ ство
Синтез інтересів нації як спільності з загально-громад­ськими інтересами
С. Рудницький	Національ­но-демокра­тична держава в етнічних межах	Балтійсько- чорномор­ська феде­рація	Ідея національ­ної спільності на геополітич- ному грунті

Базові характеристики інтегрального націоналізму	Представники концепції
Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Отецько
Форма державного правління	Народна держава (республіка)
Тип політичного режиму	Національна диктатура як перехідна фор­ма державного будівництва
Національна ідея	Нація (етнічна) - це об’єднувальний і єдиний чинник суспільного та державного буття
Політична еліта	Провідна верства українських патріотів, котрі покликані будувати свою державу і керувати нею
Ієрархія цінностей	Нація (етнічна) - держава - суспільство