Етапи розвитку політичної думки в україні

• Політичні ідеї мислителів княжої доби (IX—XIV ст.).

• Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (XIV—XVII ст.) і козацько-гетьманської держави (XVII— XVIII ст.).

• Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки.

• Соціал-лібералізм.

• Консерватизм.

• Націоналізм.

• Національно-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки.

• Націонал-комунізм.

Політичні ідеї мислителів княжої доби (IX—ХІУст.). Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у IX—XIV ст., у

княжу добу, закарбовані у творах видатних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літо-писці Нестор і Сильвестр у "Повісті временних літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали проблеми сутності, походження і легітимності влади, взаємовідносин світської і духовної влади, місця Русі серед держав світу.

Мислителі Київської Русі розуміли державну владу як відносини панування і підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважали справедливість — "правду" — і примус — "силу". Влада, на їхню думку,

забезпечує захист, порядок, справедливість і спасіння, і тому її слід визнавати і коритися їй.

Походження державної влади літописці пов'язували з покликанням Рюрика, якого вважали засновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада покликана забезпечити надійний захист від нападу чужинців і припинення міжусобиць. Договір між Рюриком — правителем знатного походження — і представниками племен був не тільки актом вияву народної волі, а й основою для обґрунтування легітимності князівської влади, яка визначалася також "богообраністю" і "благословенністю".

Сутність "богообраності" полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через церкву, а "благословенності" — у тому, що Бог оберігав весь княжий рід, а через нього всю землю Руську.

Крім того, літописці обґрунтували й інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з міжкнязівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем.

У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкрито Володимиром Монома-хом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар — мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих.

Центральною проблемою того часу були взаємовідносини світської і церковної влади. Виділялися дві концепції: "богоугодного" володаря і князівського одновладдя. Представниками першої концепції були Феодосій Печерський і відомий літописець Нестор. Вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.

На думку мислителів Київської Русі, народна воля, слабкість якої полягала в надмірній свободі кожного з її носіїв, має бути

Розділ З

Етапи розвитку політичної думки в Україні

обмежена волею князя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її захисту, опіки й заступництва.

Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (XIV—XVII ст.) і козацько-гетьманської держави (XVII— XVIII ст.).Між княжою і козацько-гетьманською добою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В цей час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Юрія Дрогобича та Станіслава Оріховського.

Ю. Дрогобич — доктор філософії та медицини Болонського університету — займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище імператора Священної Римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннін-ському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

С. Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, обстоював принцип невтручання церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета держави — збереження набожності, добробуту і свободи громадян.

У праці "Про природне право" С. Оріховський одним із перших в Європі розробив концепцію природного права, обстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за кілька років до смерті в праці "Польські діалоги політичні" він відійшов від передових поглядів, обстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письмен-ник-публіцист застосував, розробляючи піраміду влади у Польщі, яка б нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті — священнослужителі, а у правому — король.

Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялися два напрями: перший був орієнтований на унію православної і католицької церков, другий тісно пов'язувався з антиуніатською боротьбою та реформою православної церкви.

Головним теоретиком першого напряму вважають Петра Скаргу, автора книги "Про єдність церкви Божої". Він критикував православну церкву за відступництво східної церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; за втручання

світської влади в церковні справи. Все це, на думку П. Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні основи духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов:

1) визнання влади папи православними;

2) єдність віри;

3) послух перед папою.

Крім того, П. Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розгляду питань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Серед яскравих постатей другого напрямку можна виділити автора "Апокрисису" Христофора Філалета. У полемічній боротьбі з Петром Скаргою він обстоював ідею демократизації церкви, у дусі протестантського віровчення захищав право світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості.

Христофор Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно з яким король і піддані повинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану підриває державу, спричинює до її занепаду. Христофор Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й Папи Римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

Іван Вишенський — визначний український письменник-по-леміст — висунув концепцію колективної соборності правління християнською церквою, що ґрунтується на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він обстоював також у відносинах між церквами. В цьому ж контексті І. Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади — Папи Римського, — ай абсолютизм світської влади — королів і царів, — вважав, що будь-який володар отримує владу від бога і не може користуватися нею на свій розсуд.

У козацько-гетьманську добуполітична думка України розвивалася в контексті правових документів, які відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Угоду та Конституцію" Пилипа Орлика. В них було закладено правову основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначалися конституційні засади державного і суспільного ладу.

Розділ З

Етапи розвитку політичної думки в Україні

етапи розвитку політичної думки в україні - student2.ru "Березневі статті" передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вільностей; право українців самим вирішувати, хто до якого стану має належати; право самостійно збирати податки; збереження права обирати гетьмана, самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, що ґрунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого — правові зобов'язання української сторони перед Московським царством, які передбачали воєнно-політичну єдність України і Московії та недоторканність суспільно-політичних порядків в Україні.

"Гадяцький трактат", розроблений Юрієм Немиричем 1658 р., містив такі основні положення:

1) Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої;

2) гетьман стає цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами;

3) передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу;

4) без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства;

5) православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської.

"Пакти і Конституції законів та вільностей Війська Запорозького" складалися з 16 статей і починалася з урочистої декларації: "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування". Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписати трактат зі шведським королем як постійним протектором України, закріплювалося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної церкви під зверхністю константинопольського патріархату.

Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, Генеральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогативи органів влади не було ще чітко визначено, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

Отже, названі правові документи закріплювали державний статус України, визначали конституційні основи її суспільного і державного ладу, міжнародно-правову суб'єктність.

Просвітницький напрям у політиці знайшов глибоке відображення у працях Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.

Ф. Прокопович у трактатах "Правда волі монаршої", "Духовний регламент" створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т. Гоббса і С. Пу-фендорфа про природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так івійна, ненависть, зло. Для того щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату, народ передає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, що договір між підданими і монархом є суворо однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обґрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.

М. Козачинський у праці "Громадська політика" розробляв питання природного права як складової людської природи, поділяв людські закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми воєнної політики, намагаючись викласти своє розуміння причин воєн, їх типологізацію (справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його "Закон Божий (Книга буття українського народу)", що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців. Ця програма містила такі ідеї:

1) визнання української етнокультурної ідентичності;

2) створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів;

3) знищення кріпацтва & утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рівності в дусі християнського заповіту;

4) протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й самодержавної Росії.

Суспільно-політичні засади кирило-мефодіївців слугували орієнтиром українському рухові, який був оформлений у мережу громад — напівконспіративних гуртків демократично зорієнтованої інтелігенції. Одним із лідерів цього руху був історик Володимир Антонович, який першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи життя трьох народів: українців

4 — 4-54

 
  етапи розвитку політичної думки в україні - student2.ru

Розділ З

(принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип авторитету державної влади, що спричинюється до самодержавства).

Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки. Політична думка в Україні уXIX—XX ст, формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя і його змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й національно-політичного відродження України. Якщо попередня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, династичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX—XX ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам і течіям.

Так, Іван Лисяк-Рудницький, спираючись на ідеологічні цінності, виділяє у тогочасній політичній думці такі напрями: демократично-народницький, націоналістичний, консервативний, комуністичний. А Володимир Потульницький на основі методології історичного дослідження суспільно-політичного життя в Україні наголошує на народницькому, консервативному і національно-державницькому напрямках.

Аналізуючи політичну думку в Україні, ці підходи можна поєднати, оскільки вони доповнюють один одного, незважаючи на відмінності у критеріях класифікації. Варто виділити ще один напрям у політології — лібералізм, — хоч в українському контексті він лише частково збігався з подібною течією в Європі.

До представників демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський, Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін.

Вони обстоювали такі принципи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;

2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;

3) обґрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної республіки;

4) федеративний устрій України;

5) обстоювання автономії України у складі федеративних чи конфедеративних союзів;

6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання" М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів

Етапи розвитку політичної думки в Україні______________________ 51

народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Га-лицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільше відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — шляхом об'єднання двох ібільше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України до загальноєвропейської федерації.

Політичні погляди Р. Лащенка — вченого-правознавця — дещо відрізнялися від поглядів М. Грушевського. Концентруючи увагу переважно на історії народу, він обстоював думку про те, що в історії України переплітались як демократична, так іаристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С. Шелухін вважав, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у федерацію, і, будучи противником федеративного союзу України з Росією і Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-Адріатичної федерації.

Соціал-лібералізм. Лібералізм в Україні мав свою специфіку і відрізнявся від класичного лібералізму в Європі. Крім власне ліберальних ідей, він містив ідеї соціалізму (переважно прудо-нівського типу), а також ідеї демократично-народницької ідеології. До основних ідей українського лібералізму можна віднести: пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед державою і нацією; конституціоналізм і правова держава; приватна власність як основа господарювання; державна автономія

4*

52 Розділ З

України у складі Російської федерації; самоврядування як основа державного устрою; загальнолюдські цінності на національному ґрунті. Представниками українського лібералізму були Михайло Драгоманов, Богдан Кістяківський.

М. Драгоманов піддав критиці методологічні принципи народницької школи, що ґрунтувалися на ідеї народоправства та інтересу "трудового народу", і розвинув учення про суспільство і державу в руслі позитивізму. Оцінюючи історичні події в Україні зпогляду еволюційного розуміння прогресу, він на противагу вченим-народникам визнавав справедливими лише ті народні рухи, що сприяли духовно-ліберальному, економічному та політичному розвитку краю.

Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми "Вольньїй Союз — Вільна Спілка", в якій обґрунтовувалися головні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентралізація, у свою чергу, була основою для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у земельному соборі як вищому законодавчому органі, що функціонував на засадах американського бі-камералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгома-новим, — це "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада — лише орган координації між ними.

Національне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесення освітнього рівня народу; боротьба за політичну свободу, запровадження конституції; розв'язання соціальних проблем.

У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що для здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу.

Б. Кістяківський був прихильником методологічного плюралізму в суспільних науках, що передбачав взаємну доповню-ваність і взаємну обмеженість наукових методів. Становлення правової держави він поставив у залежність від рівня правової

Етапи розвитку політичної думки в Україні

культури суспільства. Аналізуючи суспільно-політичну думку Росії, Б. Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, як у країнах Заходу, самостійними цінностями. У Росії й інтелігенція, і бюрократія, і простий народ сприймають право як писаний закон, як примус із боку державної влади і тому часто трактують його, виходячи з етичних критеріїв, продиктованих політичними мотивами розуміння справедливості.

Б. Кістяківський розглядав також проблему співвідношення правової і соціалістичної держави. На його думку, правова держава не в змозі розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціалістична — розв'язати суперечність між державним контролем господарського життя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип правової держави — обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє, народовладдя перетвориться на деспотію народу чи деспотію від імені народу.

Б. Кістяківський дійшов висновку, що між правовою державою і державою, котра забезпечить соціальну справедливість, неповинно бути якісної різниці, а тільки кількісна, тобто розширення сфери соціального забезпечення з боку цієї держави не повинне обмежувати права особи.

Розглядаючи право в системі культури, Б. Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Тобто культурна людина більшою мірою намагається жити за загальнолюдськими принципами та правилами. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову і революційну.

Поведінка революційної особи, незважаючи на її інтелектуальний рівень, вступає, на думку Б. Кістяківського, в суперечність не тільки з державними нормами, а й з традиціями і звичаями. Б. Кістяківський визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що культура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.

Консерватизм. Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

етапи розвитку політичної думки в україні - student2.ru

Розділ З

Консервативна думка започаткована "Історією русів" —

історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно з якою Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш, який критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання і вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень, недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті цивілізованого суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народництву.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міх-новського, який у брошурі "Самостійна Україна" закликав до відновлення самостійності України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Погляди М. Махновського також збігалися з ідеями національно-державницького напряму, зокрема, про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, про суд присяжних, а також з ідеєю національно-демократичної держави у формі президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації ("Україна для українців") лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому й націоналістичному ідеологічних напрямах.

Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В'ячеслава Липинського, Степана Томашівського і Василя Кучабського.

В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у праці "Листи до братів хліборобів". Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос.

Етапи розвитку політичної думки в Україні__________________________ 55

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери); інтелігенції.

Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм В. Липинський розумів як солідаризацію усіх жителів України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній монархії, за якої:

— гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує у своїх руках виконавчу владу;

— законодавчу владу утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3—4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права) і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція С. Томашівського ґрунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українського консерватизму; національної ідеї, що об'єднує; європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. У поглядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолютною.

етапи розвитку політичної думки в україні - student2.ru 56______________________________________________________ Розділ З

На думку С. Томашівського, майбутня українська держава повинна формуватися на основі автономії західноукраїнських земель, яка матиме власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волин-ського князівства, Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

За зразок політичної організації для галицької автономії С. Томашівський взяв англійську парламентську монархію з широкими повноваженнями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади; виконавча влада — державній раді, до складу якої б входили представники духовних (греко-като-лицької церкви) і світських органів. Символом держави був би монарх, який обирався б членами державної ради або був би спадковим.

Виходячи з того, що в Україні не було спільної для всіхукраїнців національної ідеї, С. Томашівський відкидав соборність, обґрунтувавши ідею необхідності окремого процесу державотворення для Галичини і Наддніпрянської України. На думку вченого, лише Галичина зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці церкви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій церкві, тому що вона відкрила доступ до західноєвропейської культури і врятувала українців від денаціоналізації.

На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї "клерикальної монархії" та "легітимної трудової монархії", В. Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта із сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття.

В. Кучабський дотримувався ідеї "українського П'ємонту", виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким "П'ємонтом", на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналізм.Націоналістичний напрям був започаткований Братством тарасівців, а також уже згадуваними ідеями М. Міх-новського. Він включав такі основні принципи:

— нація як етнічна спільнота — основний чинник держав-

Етапи розвитку політичної думки в Україні

ного і суспільного життя; волюнтаризм — один зі світоглядних принципів;

— національна диктатура — перехідна форма державного будівництва;

— активна меншість — віддані національній ідеї патріоти організовують і ведуть пасивну масу на боротьбу за українську державу;

— національна революція — основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напряму був Дмитро Донцов, який основні засади своєї доктрини виклав у праці "Націоналізм". Він не заперечував певного впливу М. Міхновського на становлення свого світогляду, однак свою націоналістичну концепцію (волюнтаристську, ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій демократичній концепції першого.

Д. Донцов виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму.

Перший принцип проголошував, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі — інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування.

Другий принцип передбачав виховання в народу прагнення до боротьби, усвідомлення ним кінцевої мети.

Третій принцип ґрунтувався на романтизмі й фанатизмі, який надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям — догматичного характеру і спонукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей.

Четвертий принцип — це проголошення імперіалізму як синтезу між націоналізмом і інтернаціоналізмом, що мало б загальнолюдський характер, оскільки цивілізувало б народи, нездатні управляти собою.

П'ятий принцип ставив за мету формування національної еліти — ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги ініціативна меншість повинна використовувати "творче насильство".

Д. Донцов на відміну від В. Липинського вважав, що передумовою створення власної держави є формування української нації як самосвідомої культурної і політичної спільноти. Його націоналізм був ідеологічною основою програми революційної ОУН до III Надзвичайного збору в серпні 1943 р., коли стався відхід від тоталітарних принципів боротьби за українську державу.

Розділ З

Етапи розвитку політичної думки в Україні

етапи розвитку політичної думки в україні - student2.ru Концептуальні засади націоналізму Д. Донцова використав, розробляючи доктрину нового націоналізму, Микола Сцібор-ський. У праці "Націократія" він сформулював основні риси своєї доктрини:

1) українська держава має бути авторитарною і спиратися на працюючі верстви української нації;

2) політичним суб'єктом влади має стати національна диктатура;

3) форма правління передбачає сильну законодавчу і виконавчу владу. Законодавчий орган — Державна рада — обирається всіма громадянами, голова держави й одночасно прем'єр-міністр — Національними зборами, що складаються з депутатів Державної ради, Всеукраїнської господарської ради, представників крайових рад та синдикатів.

П. Полтава і Л. Ребет висвітлювали теоретичні проблеми нації і держави в більшій мірі з позицій демократичного, ніж інтегрального, націоналізму.

П. Полтава сформулював теоретичні положення: не класова боротьба (як вважають марксисти), а національно-визвольна є рушійною силою історичного процесу; держава є вищою формою організації нації, продукту національного розвитку; права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; більшовицька Росія є найбільшим ворогом національно-визвольних змагань на міжнародній арені і державної незалежності України; тільки патріотична еліта, озброєна ідеологією націоналізму, може очолити боротьбу за здобуття української держави.

Л. Ребет розглядав націю як етнополітичну спільноту, яка органічно поєднує етнополітичні (державу, територію, населення — расу, родину, покоління), етнокультурні (мову, звичаї, релігію), етнопсихологічні (колективну свідомість і волю) чинники.

Він критикував як марксистські, так і ліберальні теорії нації, що розглядають націю і національні рухи як тимчасові явища і прогнозують їх зникнення або нівелювання в процесі глобалізації світового розвитку, а також надають переваги створенню універсальних урядових міжнародних структур. Ці ідеї Л. Ребет тлумачив як рецидиви імперської ідеології і доводив, що такі глобальні інститути і форми взаємодії, як універсальні світові управлінські структури, вільна торгівля і вільна співпраця можуть розвиватися лише спираючись на вільний союз "справді вільних народів".

Наши рекомендации