Вимоги до мови та стилю закону

Самостійне опрацювання №1

Документування як один із видів професійної діяльності юриста

План

1. Предмет і завдання курсу «Діловодство в юридичній практиці»

2. Становлення документування та діловодства

3. Мова творів юридично-ділової писемності

4. Становлення і розвиток законодавчих актів ????

1. У суверенній Українській державі, яка згідно з Основним Законом є соціальною і правовою, великого значення набуває створення умов для утвердження правових засад діяльності всіх сфер суспільства.
Головне завдання правової держави — створення чіткої системи функціонування органів, які забезпечили б реалізацію законодавства. Однією з таких сфер є чітка, налагоджена, скоординована діяльність правоохоронних органів.
У діяльності цих органів одне з чільних місць посідає створення і функціонування системи документів як робочого інструменту працівника. Для оволодіння наукою і мистецтвом документа кожен майбутній працівник має добре знати теорію і практику юридичного документоведення.
Даний навчальний посібник присвячено діловодству в системі МВС України.
Термін «діловодство» характеризує сукупність робіт з документоведення управлінської діяльності установ і з організації в них документів.
Поняттям «документ» визначається інформація, записана будь-яким способом на будь-якому матеріалі, що видається в тій чи іншій організації, установі, управлінні, відділі для використання у своїй діяльності. Таким чином, поняття «управління», «інформація», «діловодство», «документ» органічно взаємопов'язані.
Сьогодні вдосконалення виробничо-господарської системи, підвищення рівня організації та ефективності управлінської роботи залежать від того, наскільки раціонально поставлене діловодство в установах, організаціях, управліннях, відділах системи МВС України.
Навчальний посібник містить методичний матеріал з двох нерозривно зв'язаних елементів механізму управління: перший — це самі документи, другий — процес діловодства, який включає оформлення документів, контроль виконання, формування їх у справи, передача до архіву та зберігання документів. Вміщено також деякі нормативні документи, які є необхідними в роботі для правильної орієнтації та оперативного знаходження довідкової інформації.
Основна увага в посібнику приділяється підготовці та оформленню організаційно-розпорядчих документів як базовому процесу в реалізації всіх управлінських дій.

2.

Як зазначено в Енциклопедії українознавства, потреба у складанні документів викликала появу писемності як засобу фіксації і збереження державної та при­ватної документації. Про збереження важливих історичних документів у давни­ну розповідають літописи. Місцем збереження державно-правових актів та інших документів були церкви, монастирі, які водночас були архівами та бібліотеками. Найперші бібліотеки в Україні почали з'являтися в XIX ст., зокрема в Києво-Пе­черському монастирі та у храмі святої Софії. Це були збірки рукописів та руко­писних книг, якими мали змогу користуватися духовні та світські особи.   Діловодство в установах України до XVIII ст. велося згідно з канцелярськими традиціями і законодавством не регулювалося. Після скасування української автономії у другій половині XVIII ст. з'явля­ються документи російських установ. Серед них слід вирізнити «Генеральний регламент», затверджений Петром 128 лютого 1720 р., яким було закладено заса­ди організаційного діловодства в державних установах, «Учреждение для управ­лення губернией» 1775 р. Катерини II, «Полное собрание законов Российской Империи»,«Общее учреждение министерств» 1811 р. У цих актах були встанов­лені основні принципи роботи з документами, які діють і сьогодні (наприклад, обов'язковий облік документів, реєстрація, контроль, формування справ, ство­рення архіву установи тощо). Від найдавніших часів збереглися лише деякі документи, акти приватно-пра­вового або державного значення переважно в монастирських та приватних архівах. Відсутність власної держави позначилася на долі найдавніших докумен­тальних матеріалів. Вони потрапили до архівосховищ та колекціонерів Москви, Петербурга, Відня, Варшави. Лише утворення Української держави в 1917 р. поклало початок національ­ному архівництву, коли у складі Головного управління у справі мистецтв і націо­нальної культури було утворено Архівно-бібліотечний відділ. Документи (акти, хроніки, кодекси права, історичні описи тощо) відігравали життєво важливу роль у різні періоди історії України. Так, для історії України (часи Київської держави Х-ХШ ст. та Галицько-Волинської держави ХШ-ХІVст.) основними джерелами є літописи, що збереглися у вигляді літописних кодексів (Іпатіївський кодекс (1425 р.), Лаврентіївський кодекс (1377 р.), актів (міжнародні договори, зокрема з Візантією), княжих грамот (грамоти галицько-волинських князів XVI ст.), правових кодексів («Руська прав­да», церковні устави) тощо. «Руська правда» є найдавнішим і найважливішим документом, що зберіг давні норми звичаєвого права (на жаль, оригінал цього документа не зберігся). Для литовсько-польської доби (XIV-XVII ст.) характерні грамоти великих князів литовських і князів польських, акти сеймів, «Литовська метрика», «Коронна метрика», «Судебник» Казимира, Литовський статут, акти трибуналів, ак­тові книги земських, міських судів, акти магдебургій (міські книги), акти й доку­менти церковних інституцій, документи приватні (маєткові, фамільні) тощо. Велике значення в цей період мають джерела іноземного походження: доку­менти міжнародно-правового характеру, хроніки, літописи московські, польські, турецько-татарські, спогади західно-європейських мандрівників, листи, щоден­ники тощо. Починаючи з часів Хмельниччини, зростає диференціація документальних джерел і збільшується їх загальна кількість. Державним характером гетьмансь­кої України визначається українське походження і зміст документів XVII — XVIII ст. Основними джерелами цієї доби є: міжнародні договори, конституції (перша в світі Конституція Пилипа Орлика — історична спадщина національного доку-ментоведення, прийнята 5 квітня 1710 р. на козацькій раді у м. Бендерах). У 1810 — 1812 рр. відбулися наступні реформи діловодства. Зокрема, прий­нята постанова «Загальна установа міністерств», яка передбачала єдність форми складання документів за наведеними зразками. Ділові папери складного змісту стали поділятися на частини. Справи, що вирішувалися департаментом, поділя­лися на три категорії: термінові, невідкладні, звичайні. У XIX — XX ст. кількість документів, як рукописних, так і друкованих, без­мірно зростає. Відбувається процес дальшої диференціації та спеціалізації жит­тя; через те документи доводиться класифікувати. У березні 1918 р. Рада народних комісарів прийняла постанову «Про форму бланків державних установ», якою встановила єдиний формуляр ділового доку­мента. Пізніше було зроблено спробу створення стандартів на окремі види доку­ментів. У 20—ЗО роках у нашій державі була зроблена спроба створення стандартів на окремі види документів. Однак вони більше стосувалися форми документів і не впливали суттєво на техніку діловодства. У 1969 — 1970 роках було розроблено і затверджено серію загальних союз­них стандартів управлінської документації. З 1972 року в СРСР почали діяти єдині правила підготовки та форм документів і єдині правила роботи з документами. У 1984 — 1986 роках сформувалася цілісна система документаційного забез­печення, що відповідала тодішнім вимогам ділового російського мовлення і сти­лю складання офіційних документів.   З прийняттям незалежності України були введені в дію державні стандарти з оформлення документів. Зокрема, у жовтні 2003 р. введено новий стандарт — ДСТУ 4163 — 2003 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої докумен­тації», за яким нині створюється документація управлінської діяльності.

3. Офіційно-діловий стиль— це сукупність мовних за­собів, призначених для регулювання ділових стосунків, спілкування на державно-політичному, громадському, економічному рівні, у законодавстві, сфері управління адміністративно-господарською діяльністю (офіційно-ділова мовна сфера).

Головні ознаки офіційно-ділового мовного стилю

1. Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу актів, документальність, об’єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2. Даний стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професій­ної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб’єктивної оцінки тощо).

3. Діловий текст характеризується як зростаючою стандартизацією мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конс­трукцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий поря­док слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; дода­ток — після керуючого слова; обставинні слова — яко­мога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).

4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.

Підстилі офіційно-ділового мовного стилю. Системи документації

В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:

1. Законодавчий— використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2.Дипломатичний— використовується в сфері між­ державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3.Юридичний— використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, за­питів, повідомлень тощо.

4.Адміністративно-канцелярський— використовуєть­ся в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, дого­ворів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його під­стилі мають власну сферу застосування, межі якої ви­значаються метою й умовами ділового спілкування. Во­ни виступають засобом функціонування взаємозв’язаних між собою систем документації— цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративнихдокументів та спеціалізовані (галузеві)документаційні системи (банківська, юридична тощо).

ВИМОГИ ДО МОВИ ТА СТИЛЮ ЗАКОНУ

Як стверджують вчені - лінгвісти та вчені-юристи, що займаються питаннями розробки нормативно-правових актів, тексти цих актів мають свою мовну, логічну, граматичну та графічну основи[1].

У попередніх розділах йшлося про складові частини тексту закону, підкреслювалася важливість дотримання логіки викладу, точності формулювань, ясності та зрозумілості акта. Але всі ці складові можуть бути витримані за умови дотримання певних вимог до мови закону.

Тут, ясна річ, ідеться не про мову як таку (українську, російську чи якусь іншу), а про спосіб викладу юридичних норм за певними мовними правилами.

Є дві думки щодо мови закону. Одна: закон пишеться для юристів-професіоналів, тому правові норми мають бути виписані професійною юридичною мовою, яка не обов’язково має бути зрозуміла всім. Друга думка діаметраль­на першій: оскільки закон впливає на життя мільйонів людей, які не є юристами, він має бути викладений мовою, зрозумілою для більшості. Юристи ж мають допомагати людям у застосуванні законів лише у виняткових випад­ках.

Синтезуючи ці дві думки, можна припуститися висновку: закон передовсім має писатися мовою, доступною для всіх; але щоб виключити багатозначність у, здавалося б, звичайних мовних конструкціях, слід послуговувати­ся чітко визначеними юридичними термінами.

На жаль, і в цій сфері нормотворчості в Україні не вироблено детальних та зрозумілих правил для розробників проектів нормативних актів. Так само ще не стало за правило мати в структурах уряду чи парламенту відповід­них мовних фахівців, які б надавали юридичному текстові мовної довершеності.

Проте в Україні є достатньо кваліфікованих дослідників мови у нормативно-правових актах у роботах яких можна віднайти відповіді на багато питань, як правильно застосувати мовні звороти у юридичних конструкціях. Тут зокрема варто відзначити публікації Н.В. Артикуци та І.О. Билі Сабадаш.

Також важливо використовувати напрацювання, які нібито напряму не стосуються теми законодавчої техніки, але містять цікаві узагальнення щодо мови та термінології таких нормативних актів, як державні стандарти.

Це в першу чергу ДСТУ 1.5:2003 «Національна стандартизація. Правила побудови, викладення та вимоги до змісту нормативних документів» та ДСТУ 3966-2000 «Засади і правила розроблення стандартів на терміни та визначення понять.».

Цим документам ми приділимо увагу дещо пізніше, а зараз спробуємо зафіксувати деякі найважливіші зауваження щодо мови нормативно-правового акту.

Цілком логічно, що всі норми права у будь-якій правовій системі сьогодні викладаються за допомогою мови. В кожній країні законодавство існує на державній чи офіційній мові, там де є декілька державних мов ситуація суттєво ускладнюється, оскільки забезпечити абсолютно точний переклад не завжди просто, оскільки ці мови можуть мати суттєво відмінну лексику.

Цікавий приклад наведено у ДСТУ 3966-2000: «Наприклад український термін «пряження» означає «специфічне обробляння зернових та молочних продуків». У російській таке обробляння молочних продуктів позначають терміном «топление»». А зернових - «жаренье», але останній, у свою чергу, охоплює поняттєву область українських термінів «смаження і пряження».» Отже у такому разі для однозначного розуміння цього терміну в перекладі(словнику) слід вказувати для терміна «пряження» два несинонімічних російських відповідника «жаренье и топленье», а до терміна «смаження» - один «жаренье»

Законотворцю також слід усвідомлювати, що текст закону дуже сильно впливає на розвиток розмовної мови, особливо коли ми говоримо не про дуже спеціальні закони, а широкого використання: від Конституції України до різноманітних кодексів.

Адже журналісти та адвокати, чиновники і державні діячі починають у своїх виступах оперувати мовою закону, чим формують частоту вживання тих чи тих словосполучень, які використані у законі. Якщо ці сполучення не відповідають за принципами побудови стилю української мови, то відбувається або їх перекручування у розмовній мові, або розмовна мова ще більше засмічується не властивими їй словами та словосполученнями.

Особливо помітно це зараз у невиправданому поширенні іншомовних слів та побудови речень з українських слів за правилами російської мови.

Пам’ятаючи вплив мови нормативно-правових актів на розвиток української мови взагалі слід з іншого боку розуміти і те, що мова нормативно-правових актів не може бути такою ж, яка застосовується письменниками.

В нормативно-правових актах має використовуватись офіційно-діловий стиль української мови, який містить деякі відмінності від літературного стилю, чи навіть від офіційно-ділового стилю мови судочинства, дипломатії чи службової переписки.

Офіційність тексту нормативно-правового акту вимагає, аби його текст був точним, зрозумілим, стислим, логічним, емоційно нейтральним, стилістично однорідне ним та таким, що не несе на собі відбитка авторського стилю чи авторського відношення до предмету правового регулювання[2].

Показове з цієї точки зору положення частини другої ст.3 Закону України „Про систему телебачення і радіомовлення України” (ВВР, 1997, № 45, стор.284): „Громадська рада захищає цінності, покладені в основу політичних, правових та соціальних структур демократичного суспільства”. Одразу ж виникає запитання: як саме розуміти дотримання цього припису Громадською радою? Що це за цінності і який спосіб їх захисту має громадська рада?

Чіткість, ясність і зрозумілість мови закону - основна передумова його ефективного застосування, адже повноцінне регулювання законом суспільних відносин можливе лиш за умов розуміння його положень суб’єктами правовідносин. Виходячи зі специфіки юридичної мови, спробуємо викласти деякі вимоги, що їм має відповідати мова закону.