Основні теоріїї походження держави
Ідея держави виходить із самої глибини людської свідомості. На різних етапах розвитку народи приходили до спільного висновку про необхідність створення безпечних умов свого існування, регулювання прав, свобод та обов’язків. Основною причиною виникнення держави у різних народів стала усвідомлена потреба загального управління для дотримання життєвоважливих умов існування людської спільноти. У державі населення має можливість об’єднати свої сили, дисциплінувати їх і спрямувати на досягнення економічних, політичних і соціальних цілей.
Створюючи державу, люди замість підкорення стихійним силам підкоряються верховній владі, яку вони самі свідомо створили. Держава стала головною і необхідною умовою життя людей. Її розуміли як певний спосіб організації, впорядкування життя суспільства, збереження його цілісності й єдності, оптимальності функціонування його мешканців, як знаряддя закону й порядку в суспільстві. Держава створювалась як спеціалізований інститут публічної влади, що виражає і захищає всезагальний інтерес усього суспільства, захищає спільну справу народу. Хоча, треба зазначити, чималого поширення набуло також і розуміння держави як знаряддя панування одних над іншими, як інструменту гноблення й експлуатації, переважного задоволення інтересів політично й економічно пануючих соціальних сил і верств. Але збереження суспільності, цілісності людської спільноти без державності – не можливо.
Термін „держава” зазвичай вживається у двох значеннях. В широкому сенсі воно розуміється як країна, суспільство, розташоване на визначеній території, на яке розповсюджується управління системи органів вищої влади. У вузькому значенні держава – це організація, якій належить верховна влада, що склалась історично і закріпилась на даній території.
Уявлення про державу, її сутність, функції, форми, призначення склалось в основному у двох напрямках: природно-державному і класично-державному. Для першого напрямку характерно тільки позитивне ставлення до держави, для другого – частіше негативне. Видатні філософи Стародавньої Греції Платон і Аристотель вважали, що у державі реалізується вища мета природи людини і людського спілкування. Тільки в межах держави можуть нормально функціонувати сім’я, суспільство, людина. Гегель вказував, що держава – це образ і дійсність розуму людського суспільства – „хода Бога на Землі”. Бентам бачив у державі захисника суспільного спокою. Представники другого напрямку – Т.Мор, Сен-Сімон, К.Маркс наповнюють поняття „держава” класовим змістом. Вони одночасно розглядають державу у якості апарату насилля, створеного економічно пануючим класом для охорони і зміцнення свого панування.
В суспільстві існує ряд концепцій про походження держави. Найбільш розповсюдженими є наступні: патріархальна, теократична, договірна, насильницька, класова.
Патріархальна теорія розглядає державу як велику сім’ю, створену на основі добровільного злиття малих сімей під покровителем батьківської влади. Давньогрецький філософ Арістотель вказував на природнє походження держави з спільноти сімей і свідомих громадян. „Держава, – писав він, – належить тому, що існує за природою, і що людина за природою є істота політична”[5]. Продуктом природного розвитку, а саме, такою, що виникла внаслідок об’єктивних, не залежних від людської волі процесів, називав державу Арістотель. Він вважав, що держава (поліс) постає тоді, „коли виникає спілкування, зв'язок між сім’ями й родами задля благого життя та самоцінного існування”[6]. Філософ уподібнював державу до таких первинних людських спільнот як сім’я й поселення. При цьому державу він вважав найвищою формою спілкування, яка обіймає і містить у собі всі інші. Людина, на думку мислителя, тільки в державі, у політичному спілкуванні може повністю здійснити свою людську природу. Держава за цією концепцією виступає як розвинута форма патріархальної влади, що здійснюється від імені і на всезагальну користь.
Теократична (теологічна) концепція розглядає державу як таке, що виникло на основі Божого встановлення. У давніх народів Сходу, Єгипту, Греції, Риму вища державна влада обожнювалась. Походження верховних правителів держави проголошувалось божественним.
„Так, у давньому Китаї вірили, що їх країна „Піднебесна” створена, керується й контролюється Небом, тобто Богом, а їхні інтереси – божественного походження. Аналогічні уявлення про верховну владу, державу існували, наприклад, в Японії. У політичній свідомості середньовічних суспільств домінувала ідея, що кожна влада від Бога і що діяльність государя подібна до діяльності Бога, бо вони обидва спочатку упорядковують світ, суспільство, влаштовують певний порядок у ньому, а вже потім управляють.
Метою призначення держави, вчив Фома Аквінський, є „спільне благо”, забезпечення умов для гідного, розумного життя, збереження необхідного для цього порядку. Здійснення такої мети потребує захисту недоторканості існуючої феодально-станової ієрархії, збереження привілейованого становища верстви можновладців і багатіїв, усунення нижчих верств від впливу на суспільство, дотримання усіма приписаного Богом обов’язку підкорятися вищим верствам, управителям, які уособлюють державу. „Спільне благо” в державі може бути досягнуте, на думку Фоми Аквіната, тільки за умови дотримання принципу, згідно з яким досконалість Всесвіту вимагає, щоб у світі була присутня нерівність.
Договірна концепція (суспільної угоди) (Прихильниками цієї теорії були Т.Гоббс, Дж. Локк, Б.Спіноза, Ж.-Ж.Руссо та інші). Теорія суспільного договору трактує виникнення держави на основі угоди, договору між правителями (суверенами) і підданими з метою забезпечення порядку, організації спільного співіснування, на користь загальних інтересів через свідоме самообмеження своєї свободи. „Необхідно, – вважав Т.Гоббс, – щоб кожна людина підкорила свою волю всезагальній волі, яка представляє волю усіх і кожного. Створене в такій спосіб, єдине називається державою”[7].
Розвиваючи договірну теорію Дж.Локк вказує на недостатню розвиненість, урегульованість відносин у суспільстві в умовах приватної власності. Звідси й потреба у заключенні між людьми суспільного договору, який є умовою спокійного й безпечного користування людьми своєю власністю. Держава зобов’язана охороняти природні права громадян (право на життя, на економічну, політичну і духовну свободу). Якщо держава порушує угоду, то громадяни мають право позбавити впливу будь-яку державну особу і розірвати договір[8].
В договірній концепції держава розглядається як орган всезагального примирення людей, які, знаходячись у своєму природному, додержавному стані, постійно конфліктували один з одним.
Теорія насильства (захвату) була висунута для пояснення причин виникнення держави наприкінці XIX ст. Найбільший її прихильник Людвіг фон Гумплович, австрійський юрист і соціолог, відповідно до ідей соціал-дарвінізму виокремлював серед найважливіших чинників державотворення війни й територіальні завоювання. Теорія насильства проголошує державу результатом прямої політичної дії – внутрішнього або зовнішнього насилля, завоювання, захвату. За думкою прихильників цієї концепції, наслідком перемоги більшості над меншістю чи більш сильного племені (як правило, кочівників) над більш слабкими (як правило, хліборобами, осідлими племенами) стає створення переможцями держави. Така держава стає органом управління переможеними.
Класова (марксистська) концепція. Ще Томас Мор – засновник утопічного соціалізму переконував, що держава є змовою багатих проти бідних. Але більш розвинений й повний характер ця концепція отримала у марксистів, в працях К.Маркса, Ф.Енгельса та В.І. Леніна у другій половині XIX – на початку XX ст. Марксизм розглядає виникнення держави як наслідок суспільного розподілу праці, появи приватної власності на засоби виробництва, розшарування суспільства на класи. Щоб класи з протилежними етнополітичними інтересами не знищували один одного стала потрібна сила, певний політичний інститут, яка б усмиряла зіткнення, тримала б суспільство в межах „порядка, але порядка, який узаконює та зміцнює гноблення. І ця сила – є держава”[9]. Розвиваючи марксистську концепцію держави В.І. Ленін стверджував, що держава виникає там і тоді, де і коли виникають класи, а протиріччя між класами набувають непримиренного характеру. „Держава – це машина для підтримання панування одного класу над іншим”[10]. Разом з тим К.Маркс наголошував на визнанні держави такою силою, яка відповідає і за здійснення всезагального інтересу, „за виконання спільних справ, які випливають із природи будь-якого суспільства”, – будівництво шляхів, сполучень, зрошувальних систем, захист кордонів, збереження існуючої економічної та соціальної структури, дотримання порядку тощо[11].
Психологічна концепція (Представники Л.Петражицький, Джеймс Фрезер та інші). Ця теорія стверджує, що державне управління необхідне, оскільки люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні. Дж. Фрезер пішов далі, пов’язуючи походження царської влади з сакральністю (магічністю). Мислитель вважав, що першими носіями влади – вождями, царями – стали чаклуни, жреці й маги; що підвалиною будь-якої влади є віра людей в чудотворну силу її носія. Ця віра згуртувала людей у спільноти; з релігійно-психологічних ритуалів, звичаїв виникли певні організаційні структури й висувалися керівники – лідери, формувалося централізоване підпорядкування людності. Так, на думку прихильників цієї теорії, через відчуження більшості людей від влади формувалися первісні держави.
В розглянутих концепціях прослідковуються дві основні тенденції в інтерпретації держави. В одній тенденції підкреслюється загальносоціальне значення держави: держава покликана представляти всезагальний інтерес, повинна слугувати інтересам суспільства й особи. Друга тенденція вважає державу знаряддям обстоювання приватних інтересів можновладців, вона виступає засобом гноблення сильними слабких, заможними бідних представників суспільства.
ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ДЕРЖАВИ
Держава – це складне конструктивне багатофункціональне суспільне утворення. З точки зору основних складових компонентів держава може бути розглянута як організація (інститут) політичної влади, що існує у визначеній країні (Україна, Франція, Росія). З цих позицій основними елементами держави є:територія, населення, політична влада. Без цих елементів держава не може існувати.
Територія– це географічний простір, матеріальна, фізична основа держави. Державна територія – це частина суходолу, надр, повітряного простору і територіальних вод, на яких реально діє влада даної правлячої політичної еліти. На вказаному природному середовищі держава здійснює свою суверенну владу і має законне право захищати свою територію від зазіхань інших держав. Держава повинна мати чітко окреслені кордони своїх територіальних володінь. З територією пов’язані питання виникнення, існування і зникнення держави. У випадку втрати території, в результаті агресії, або стихійного лиха, держава припиняє своє існування. Саме тому, як свідчить історія, часто з питання про контроль над тою чи іншою частиною території починається більшість міждержавних конфліктів. Розміри території не мають значення. Держави можуть займати великі території, наприклад, 1/6 частина поверхні суші (колишній СРСР), або бути невеликими територіальними утвореннями як князівство Монако з територією усього 1,8 км2.
Таким чином, однією з головних цілей правлячих політичних груп, що стережуть і захищають національні інтереси своєї країни, є гарантування безпеки, суверенітету та територіальної цілісності держави усіма законними засобами – від дипломатичних до військових.
Населення – це спільнота людей, що проживають на території держави, підкоряються його владі і складають народ або націю. Населення може складатись з однієї національності. Тоді держава кваліфікується як моноетнічна або мононаціональна. В сучасних умовах це зустрічається вкрай рідко. Якщо на території держави проживає декілька націй, народностей, то така держава – поліетнічна або багатонаціональна. Разом з тим, відповідно до міжнародних традицій, моноетнічною вважається й така держава, у якій державоутворююча нація складає більше половин її населення. Такими державами в Європі є Франція, ФРН, Італія, Швеція, Україна, Іспанія, Греція, Данія та ін. Не може бути держави без народу, але зворотня ситуація можлива: єврейський народ до 1948 р., курди – по поточний час.
ТЕРИТОРІЯ ДЕРЖАВИ
| ДЕРЖАВНА ВЛАДА (апарат управління і примусу) | НАСЕЛЕННЯ (піддані, громадяни) |
Варто підкреслити, що владні повноваження держави над населенням носять всезагальний характер. Кожен громадянин держави, а також іноземні громадяни зобов’язані підкорятися єдиній державній владі. У той же час населення держави, як правило, не є єдиним в економічному, політичному, соціальному, національному, культурному відношенні. Тому держава повинна проводити вірно збалансовану політику в інтересах усього населення, боротися з сепаратизмом, не допускати спроб розколу країн. Цілісність держави і взаємозв’язок всіх її членів забезпечує інститут громадянства або підданства. Таким чином, населення в державі має статус підданих або її громадян.
Громадянство – це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування стосунків особи і суспільства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи.
Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов’язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархічною формою правління термін „громадянство” замінюється терміном „підданство”. Сучасне міжнародне право також визнає статус людей без громадянства – апатридів.
Політична влада – відносини панування й підкорення, що існують між „організованою меншістю” – політичною елітою й основною частиною населення виступають третім системостворюючим елементом держави.
Саме наявність політичної влади як верховної державної влади надає території і населенню, що проживає на ній характер тої чи іншої держави. Політична еліта, використовуючи певні ресурси, нав’язує більшості - населенню країни свою волю і спрямовує його поведінку у визначеному напрямі.
Державна влада – це політичний інститут, якому притаманний стійкий, сталий характер. Це означає, що не варто змішувати осіб, що тимчасово здійснюють цю владу із самою державною владою. Особи, що відносяться до владних структур, часто замінюються іншими особами, але самі владні структури тривалий час (іноді цілі століття і навіть тисячоліття) залишаються незмінними.
Суб’єктом державної влади є суспільство загалом, бо влада – то інституційне вираження певної загальної, спільної для всіх людей волі, інтегруючого й узгоджуючого начала, яке скріплює суперечливі фрагменти соціуму у сталу цілісність. Саме слугуванням потребам, які є нестановими, позакласовими, позапартійними, загальними, верховними, визначається одна з найважливіших ознак державної політичної влади – імперативність її настанов.
| ВЛАДА ПОЛІТИЧНА (державна) | ВЛАДА ПОЛІТИЧНА (партійна) |
| Усезагальність | Корпоративна частковість |
| Обов’язковість настанов, аж до примусу | Морально-ідеологічна імперативність, влада впливу |
| Суверенність | Регламентованість конституцією і законами |
| Територіально організована | Можливість регіонального або міжнародного поширення |
| Межа повноважень – державний кордон і громадянське суспільство | Межа повноважень – сфера впливу іншої партії, політичної сили |
| Альтернатива – безвладдя | Альтернатива – влада іншої ідеї, опозиція |
| Законовідповідність | Суб’єктивна доцільність |
| Мета – суспільні справи | Мета – перемога „наших” |
Варто зауважити, що політична державна влада повинна бути суверенною, ефективною, організаційно оформленою, здатною успішно розв’язувати завдання, що стоять перед державою.
ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ
Аналіз держави з точки зору компонентів, що її складають не вбачає розділ держави та суспільства. Суспільство і держава, з точки зору такого підходу, складає єдине ціле. Однак, держава є не лише територіально-національним утворенням, але й головним політичним інститутом суспільства, особливою формою організації політичної влади у суспільстві. З цієї позиції варто виокремити характерні риси – ознаки держави, що відрізняють її від інших політичних та суспільних організацій.
1. Національне самовизначення. Держава об’єднує все населення, що проживає на даній території. Субстанціональним елементом державності виступає нація, що політично самовизначилась. Держава не може виникнути, поки в нації не з’явилось усвідомлення необхідності верховної влади і не має її конкретних носіїв та виразників. Лише тоді, коли в суспільстві створені передумови для національного самовизначення, стає можливим формування державності. Верховна влада консолідує навколо себе націю і керує нею, насамперед у спільних інтересах.
2. Наявність публічної влади, що стоїть над суспільством і управляє ним – особливої управляючої системи (механізму) керівництва основними сферами суспільного життя. У разі потреби ця система може застосувати примус. Ніхто не може довільно приймати рішення про своє існування в суспільстві поза державою, або про непідкорення державній владі, оскільки приналежність до неї є суспільною необхідністю, вимушеною й такою, що регулюється державним і міжнародним правом.
3. Провідне місце в системі публічної влади належить державному апарату. Державний апарат – це прошарок політичної еліти, „корпорація”, яка практично здійснює владу в державі, „рухаючи” всю велику й складну „державну машину”. Державний апарат складається з державної бюрократії (чиновників різних рангів). „Існування державної влади, – писав К.Маркс, –находить свій вираз саме в чиновниках, армії, адміністрації, судах”[12]. Таким чином, публічна влада в державі може трактуватись як сукупність взаємозв’язаних інститутів сформованих на їх основі закладів: а) інститути та заклади законодавчої, виконавчої й судової влади; б) наглядово-контролюючі інститути і заклади; в) органи охорони громадського порядку; г) органи державної безпеки; д) збройні сили.
4. Монопольне право на використання насилля тими, хто володіє владою. Тільки держава має право на використання насилля (у тому числі й фізичного) по відношенню до своїх громадян у ситуаціях, встановлених законом. Держава має первинне, вище у порівнянні з іншими організаціями право застосовувати насилля у межах держави. Для цього вона має й організаційні можливості у вигляді апарату примусу.
5. Суверенітет – тобто незалежність і верховенство у внутрішніх справах. Суверенітет має внутрішній й зовнішній виміри. Це означає, що держава розпоряджається вищою й необмеженою владою по відношенню до внутрішніх суб’єктів, існуючих на його території (громадяни, організації), а інші держави зобов’язані поважати цей принцип.
Політичний зміст державного суверенітету можна визначити як здатність суб’єктів, що діють через державу і в його кордонах, гарантувати суспільству самостійність та незалежне існування та розвиток.
6. Юридичний порядок (наявність права), тобто обов’язкових правил поведінки, встановлених й санкціонованих публічною владою. Тільки держава має право на регулювання суспільного життя за допомогою права, законів. Держава виступає не лише творцем, але й охоронцем, наглядачем встановленого нею правового порядку на всій своїй території. За допомогою права держава як політичний інститут закріплює визначений порядок суспільних відносин й норм, а також структуру й порядок діяльності державного апарату.
7. Податки – обов’язкові платежі громадян, державних та приватних установ та підприємств, які може встановлювати та збирати лише держава. Податки складають основне джерело надходжень коштів у державний бюджет для покриття видатків держави при здійсненні нею своїх функцій. Податки створюють умови економічної самостійності держави. Мудра податкова політика сприяє зростанню добробуту населення і підйому виробництва.
8. Відносна сталість – це одна характеристика держави, що відбиває її просторово-часовий характер, дію юридичного порядку певної політичної еліти на конкретній території у конкретний час. Так, характеристика держави Україна у 1917-1918 рр. XX ст. буде відрізнятися від подібної характеристики України на початку XXI ст.
На основі вищевказаного можна дати таке визначення держави. Держава – це багатоаспектний політичний інститут суспільства, що виступає, з одного боку, як особливий апарат управління, а, з іншого боку, як асоціація усіх членів суспільства (громадян, підданих), розташованого на визначеній території на основі права.
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Держава виконує ряд функцій, які відрізняють її від інших політичних інститутів. Функції держави – це головні напрямки її діяльності, через які реалізуються її соціальна сутність і призначення. Традиційно функції держави поділяються на внутрішні і зовнішні.
Внутрішні функції держави
Політична функція виражається у забезпеченні політичної стабільності, здійсненні владних повноважень, виробленні політичного курсу, що відповідає потребам та очікуванням широких мас населення або підтримує політичне панування класу – власника.
Економічна функція полягає в організації, координації, регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, створення стимулів економічного зростання або здійснення санкцій, використання системи планування і т. ін.
Організаторська функція полягає в здійснення владних повноважень по реалізації виробленої політики: виконання рішень, формування і використання державного апарату (управлінців), здійснення контролю виконання законів, рішень, здійснення заходів координації діяльності різних суб’єктів політичної системи і т. ін.
Правова функція забезпечує правопорядок, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини і поведінку громадян, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екстремістів.
Соціальна функція полягає у задоволенні життєво важливих потреб людей у роботі, житлі, підтриманні здоров’я, наданні соціальних гарантій пенсіонерам, інвалідам, безробітним, молоді, багатодітним сім’ям, сиротам, страхуванні життя й здоров’я, власності.
Культурно-виховна функція спрямована на створення умов для задоволення культурних потреб людей, ознайомлення їх з досягненнями вітчизняної та світової художньої культури, створення умов для самореалізації у творчості, виховання моральності, громадянськості й патріотизму.
Серед зовнішніх функцій варто виділити дві:
Функція оборони країни, яка заклечається забезпеченні цілісності, безпеки і суверенітету держави.
Функція взаємовигідного співробітництва в економічній, технологічній, торгівельній, культурній та інших сферах з іншими країнами.
За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові і постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави та визначаються обставинами (наприклад, під час війни, надзвичайних ситуацій, стихійних лих), то постійні функції реалізуються протягом усього часу існування держави.
Для виконання внутрішніх та зовнішніх функцій держава має у своєму розпорядженні спеціальний механізм, що представляє собою комплекс органів. Це: законодавчі, виконавчі та розпорядчі органи, контролюючі, правоохоронні органи, збройні сили, дипломатичні установи.