Україна в роки стагнації тоталітарної системи

І ПОСТУПОВОГО НАРОСТАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ

У КРАЇНІ (СЕРЕДИНА 1960-х - СЕРЕДИНА 1980-х РОКІВ)

Суспільно-політичне життя

Зміна політичного курсу

14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС прийняв рішення про звільнення М.С. Хрущова з керівних партійно-державних посад, звинувативши його в суб’єктивізмі, волюнтаризмі, адмініструванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя тощо. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Одночасно Президія Верховної Ради СРСР призначила О. Косигіна Головою Ради Міністрів СРСР. Розпочалася поступова зміна політичного курсу країни від лібералізації до консерватизму в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У той же час нове керівництво розуміло, що повне повернення до політики і практики сталінських часів не можливе. Тому брежнєвське керівництво вибрало політичний курс, що забезпечував розвиток країни і в той же час нічого кардинально не змінював в існуючій системі. Критика волюнтаризму та суб’єктивізму на практиці звелася до заперечення будь-яких спроб оновлення суспільства. Згодом у публіцистиці та науковій літературі період у житті країни від середини 1960-х до середини 1980-х років назвуть «застоєм». Навряд чи цей термін охоплював усе розмаїття життя суспільства. Країна не стояла на місці – розвиток був, але темпи цього поступу уповільнювалися і не відповідали зростаючим потребам суспільства. Брежнєв виражав інтереси передусім партійного апарату. Тому після його приходу до влади розпочалися кроки в напрямку зміцнення становища номенклатури. Листопадовий (1964 р.) пленум ЦК КПРС прийняв рішення про об’єднання промислових, сільських обласних і крайових партійних організацій та радянських органів. Вони знову почали функціонувати за територіальним принципом. Партноменклатура добилася відміни на ХХІІІ з’їзді КПРС (березень 1966 р.) тих положень партійного статуту (1961 р.), які передбачали періодичне оновлення складу партійних органів. Тоді ж відновили посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Брежнєв. Адміністративно-командна система управління розросталася, збільшувалася бюрократизація партійно-державногоапарату. У ситуації, коли на місцях перший секретар комітету партії був фактичним господарем на підлеглій території, як гриби після дощу, стали з’являтися підлабузники, кар’єристи, хабарники тощо. Широкого масштабу набуло зловживання владою і корупція. Це були прямі ознаки наростання кризи режиму.

Відхід від лібералізації і посилення консерватизму вимагали і відповідних кадрових перестановок на місцях. З 1963 по 1972 р. Першим секретарем ЦК Компартії України був П. Шелест – висуванець Хрущова, який брав активну участь у відстороненні Хрущова від влади. Але Шелест був не цілком типовим представником вищої партійної номенклатури. В історичній літературі існує точка зору про причетність Шелеста до ідей українського автономізму, націонал-комунізму тощо. Він прихильно ставився до розширення офіційних рамок уживання української мови. Так, улітку 1965 р. на нараді ректорів вузів УРСР було прийнято рішення про переведення вищої школи на українську мову викладання. Сам Шелест постійно в офіційних виступах, зокрема і напартійних з’їздах, користувався українською мовою. Він ухилився від цькування письменника О.Гончара за його роман «Собор» у 1968-1969 рр., що його розпочав перший секретар Дніпропетровського обкому партії О.Ватченко. Тому неправильно було б замовчувати про продовження деякої лібералізації в галузі культурної політики в УРСР при П. Шелесті. Разом із тим арешти дисидентів у республіці в 1965-1972 рр. не могли відбуватися без відома Шелеста. Він же активно підтримав вторгнення військ Варшавського Договору в серпні 1968 р. у Чехословаччину. Республіканською партійною організацією Шелест керував авторитарно, не вагаючись усувати з посад керівників, що йому перечили. Незалежний стиль у керівництві республіки, несхильність Шелеста виконувати до дрібниць всі вказівки з Москви, небажання улещуватися перед Генеральним секретарем, сутички у Політбюро ЦК КПРС з М. Сусловим, вольовий характер Шелеста набридли Брежнєву. Він вирішив усунути Шелеста і замінити його вихідцем з Дніпропетровщини В. Щербицьким, особисто його відданою йому особою. У травні 1972 р. П. Шелеста увільнили з посади першого секретаря ЦК Компартії України під приводом переведення його на посаду заступника Голови Ради міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК Компартії України став В.Щербицький (1972-1989 рр.). У квітні 1973 р. у журналі «Комуніст України» з’явилася різко негативна рецензія на книгу Шелеста «Україно наша радянська». У рецензії йшлося про серйозні недоліки та помилкові оцінки важливих історичних явищ, про відсутність чітких партійно-класових критеріїв під час аналізу окремих історичних явищ, і фактів, про висвітлення економіки Радянської України із шкідливих позицій економічної автаркії тощо. У той час подібні звинувачення означали кінець політичній кар’єрі. Рецензія не була об’єктивною, оскільки книга П. Шелеста фактично нічим не відрізнялася від подібних їй публікацій тих часів. Але Брежнєву, Суслову та Щербицькому потрібно було дискредитувати Шелеста в очах громадськості і мати привід для його усунення з політичної арени. І дійсно: весною 1973 р. П. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію. Першою постаттю в Україні став Шербицький, який, на відміну від свого попередника, ні на крок не відступав від курсу, визначеного в Москві. В Україні різко посилилася русифікація, велася особливо нещадна боротьба з будь-яким інакомисленням, економічні інтереси республіки повністю були підпорядковані інтересам центру. Сам Щербицький підкреслено спілкувався тільки російською. У 1970-1980-х роках партійні з’їзди, пленуми, сесії рад, наради, збори, семінари у республіці проводилися тільки російською мовою. Новий секретар ЦК Компартії України з ідеології В. Маланчук, під протегуванням Щербицького, розгорнув ганебну кампанію цькування української інтелігенції. Протягом кількох років Щербицький позбувся прибічників та висуванців Шелеста,розставив на ключових посадах своїх, відданих йому людей. Так, до 1976 р. із 10 членів Політбюро ЦК Компартії України, обраних у 1971 р., залишилося тільки п’ять, а з п’яти кандидатів у члени Політбюро тільки один. Те ж саме було здійснено на рівні секретарів обкомів партії і міністрів. Заповзятливим виконавцем волі Щербицького став новий голова КДБ УРСР В.Федорчук. Своїм наступником на посаді Голови Ради Міністрів УРСР Щербицький наполіг призначити О.Ляшка (1972-1987 рр.), Головою Президії Верховної Ради УРСР став виходець з Дніпропетровщини О. Ватченко (1976-1984рр.), а після його смерті –В. Шевченко (1985-1990 рр.). Те, що діялося під керівництвом Брежнєва в масштабах Союзу, відбувалося під керівництвом Щербицького і в межах УРСР. Необмеженими господарями на своїх територіях були секретарі райкомів, міськкомів та обкомів партії. Більшість з них запопадливо виконували всі вказівки з Києва. Саме ці люди значною мірою винні у сповільненні економічного розвитку, застої в суспільному і культурному житті. Серед них нерідко були казнокради і хабарники, вони нещадно розправлялися з неугодними , тими, хто мав свою точку зору, чесними і принциповими людьми. УРСР у складі СРСР сповзла до кризи.

Криза комуністичної ідеології. Конституція “розвинутого”соціалізму

Суспільство завжди повинне мати духовні орієнтири, у напрямку яких воноі розвивається. У радянському суспільстві таким орієнтиром був комунізм. У третій Програмі КПРС (1961 р.) ставилася мета в основному побудувати комуністичне суспільство до 1980 р. Та вже в середині 60-х років стало зрозуміло, що економічні викладки, закладені в Програмі, не реальні. Про комунізм по інерції ще продовжували говорити, але в його побудову вже ніхто не вірив. Наступала криза комуністичної ідеології, розпочалася духовна ерозія суспільства. Щоб урятувати комуністичну ідеологію від остаточної дискредитації, партійне керівництво за допомогою високопоставлених суспільствознавців висунуло концепцію так званого “зрілого”, або, як згодом стали говорити, “розвинутого” соціалізму. Уперше про те, що СРСР вступив у період “зрілого” соціалізму було заявлено Брежнєвим в урочистій доповіді, присвяченій 50-тій річниці Жовтневої революції (1967 р.). Почали все частіше говорити, що це закономірний, відносно тривалий етап на шляху до комунізму. “Розвинутому” соціалізму компартійні ідеологи поступово приписали такі риси: розвинуті виробничі сили, передова наука і культура, постійно зростаючий життєвий рівень народу, всебічний розвиток особи, зрілі суспільні відносини, висока організованість, ідейність і свідомість трудящих, зближення всіх класів та суспільних груп, юридична і фактична рівність усіх націй та народностей, їх братерське співробітництво, створення нової історичної спільності людей – радянського народу. Та концепція “розвинутого” соціалізму збанкрутувала, оскільки названі ознаки ніяк не відповідали реаліям життя. Тому в 1983 р. компартійні ідеологи заявили, що Радянський Союз перебуває на самому початку цього довгого історичного періоду, котрий, природно, буде мати свої етапи розвитку. Настирливо пропагувалося, що радянські люди живуть у суспільстві, де вищою метою партії і уряду є неухильне підвищення матеріального і духовного рівня життя народу, небачених вершин досягло народне господарство, культура тощо. При цьому правда про життя за межами СРСР ретельно приховувалася і більшості радянських громадян була не відома. Комуністична партія не шкодувала коштів і часу для відповідної ідеологічної роботи в масах. В Україні на початку 1980-х років працювало понад 2 млн. пропагандистів, політінформаторів і лекторів. Тільки в системі марксистсько-ленінської освіти і економічного навчання на початку 1981 р. навчалося понад 13 млн. чол. Для проведення ідейно-виховної роботи залучили всі засоби усної, друкованої, художньої, монументальної пропаганди. Ідеологічне навантаження несли багатомільйонний річний тираж журналів, двохсотмільйонний разовий наклад газет, телевізійні програми і радіопередачі, тисячі клубів, бібліотек, кінотеатрів. Та даремно. Практика економічного і культурного будівництва в СРСР свідчила: комунізм – це утопія, а “розвинутий” соціалізм – пропагандистська вигадка. Криза комуністичної ідеології стала всеохоплюючою. Правлячий режим, щоб зберегтися, усіляко посилював тотальний контроль партійних органів за радами та громадськими організаціями і об’єднаннями. Для цього потрібно було мати масову партію, щоб її члени охоплювали всі клітини громадсько-політичного, економічного і культурного життя країни. Тому чисельність КУПРС невпинно зростала. Зокрема, чисельність Компартії України становила в 1966 р. 1833, 4 тис. чол., у 1976 р. – 2625, 8 тис., у 1981 р. – 2933, 5 тис. Усі радянські органи, громадські організації та об’єднання (профспілки, комсомол тощо) перебували під невсипущим контролем партійних органів і беззастережно виконували всі їхні вказівки, фактично були позбавлені будь-якої самостійності. У 1985 р. система народних депутатів УРСР складалася з 477 районних, 403 міських, 118 районних у містах, 793 селищних і 8525 сільських рад. До них було обрано понад півмільйона депутатів. Формально ради народних депутатів складали політичну основу радянської держави. Відповідно до чинного законодавства ради були вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. Вибори до рад завжди носили характер важливої політичної кампанії. На них з’являлася абсолютна більшість виборців – 99,9%. Від середини 60-х до середини 80-х років Верховну Раду УРСР обирали в 1967, 1971, 1975, 1980, 1984 рр., регулярно збиралися сесії рад, де обговорювали важливі питання економіч-ного й соціально-культурного життя. Виконком рад, їхні відділи й управ- ління систематично звітували перед радами і перед трудовими колективами та зборами громадян. Формально склад рад відповідав соціальній структурі і національному складу населення республіки. Так, у 1980 р. в ради всіх рівнів в УРСР було обрано 72, 7% робітників та колгоспників, 48,3% жінок, 44, 7 % комуністів, 32,1% молодих людей у віці до 30 років, 20,1% комсомольців від загальної кількості депутатів. Представники більш ніж 60 національностей, що проживали в Україні, були обрані до рад. Але влада рад була формальною. Починаючи від сільської ради і закінчуючи Верховною Радою, секретарі відповідних партійних комітетів обиралися до виконкомів рад. Керівникам рад всіх рівнів були тільки члени комуністичної партії. Таким чином, радянський апарат перебував під повним контролем партії. Партія здійснювала опосередковане управління через органи радянської влади. Ця опосередкованість дозволяла комуністичній партії вирішувати все, не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи. А щоб виключити будь-яку опозицію, вибори до рад були на безальтернативній основі – на одне місце висувався лише один кандидат, відібраний заздалегідь партійними органами. Партія оголосила себе керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства. Це законодавчо було закріплено в Конституції “розвинутого” соціалізму. Необхідність прийняття нової Конституції пояснювалася тим, що за час, який минув від прийняття Конституції 1936 р., відбулися значні перетворення і радянському суспільстві їх потрібно зафіксувати у новому Основному законі. 4 липня 1977 р. проект Конституції СРСР був опублікований у пресі. Формально було організоване всенародне обговорення проекту. У цьому обговоренні взяли участь більше 140 млн. громадян СРСР, зокрема в УРСР – 35 млн. На 360 тис. зборів громадян республіки виступило 2,2 млн. чол., які внесли десятки тисяч поправок і доповнень до проекту. Але керувала цим процесом Конституційна комісія на чолі з Брежнєвим. Вона підготувала текст Конституції так, щоб до неї не потрапило нічого з того, що могло становити найменшу загрозу тоталітарному режиму в країні. Обговорення проекту Конституції, як це подавалося в пресі, нагадувало безкінечний перелік успіхів та перемог, досягнутих під керівництвом комуністичної партії. Висловлювання і побажання щодо поліпшення змісту окремих статей не змінювали основного змісту проекту. 7 жовтня 1977 року депутати Верховної Ради СРСР одноголосно, як це завжди бувало в умовах комуністичного режиму, проголосували за нову Конституцію (Основний закон) СРСР. За подібним сценарієм обговорювався і проект Конституції УРСР. Він був розроблений на політико-правовій основі Конституції СРСР і мало чим від неї відрізнявся. Конституція УРСР була прийнята 20 квітня 1978 р. сьомою позачерговою сесію Верховної Ради УРСР. У Конституції УРСР (1978 р.) підкреслювалося значення Жовтневої революції в історичній долі українського народу, дуже позитивно оцінювалося об’єднання України з іншими радянськими республіками в єдину союзну державу – СРСР, проголошувалося, що УРСР – це єдина соціалістична загально-народна держава, де вся влада належить народові. Було зазначено, що народ здійснює владу через ради народних депутатів, а самі ради становлять політичну основу УРСР. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства та ядром його політичної системи була оголошена КПРС (ст. 6). У Конституції було зазначено, що економічну систему УРСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності, а економіка УРСР є складовою частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. У новій Конституції УРСР повністю відображалися положення Основного закону СРСР про права, свободи і обов’язки громадян. Урочисті, декларативні гасла, зафіксовані в Конституції, значною мірою розходилися з реальним повсякденням, не відповідали дійсності. Так, Конституція проголошувала право на житло, а в той самий час мільйони сімей десятками років, практично все життя стояли в чергах на отримання цього житла. Закон гарантував право на безплатну освіту, у той самий час держава фінансувала освітянські заклади за залишковим принципом. Право на безплатну медичну допомогу при кризовому стані самої охорони здоров’я залишалось значною мірою декларацією. Конституційне право на свободу слова не здійснювалося, інакомислення та дисидентство нещадно переслідувалося. Отже, прийняття нової Конституції перетворилося в чергову ідеологічну кампанію, що мало вплинула на суспільно-політичне життя в країні. У червні 1977 р. Головою Президії Верховної Ради СРСР було обрано Л. Брежнєва. При цьому він залишався і на посаді Генерального секретаря ЦК КПРОС. В останні роки свого керівництва Брежнєв серйозно хворів і фактично усунувся від керівництва країною. Керував державою партапарат. У результаті в країні посилилась безгосподарність, безвідповідальність, панувала атмосфера вседозволеності. Стала звичайним явищем практика приписок, показухи та парадної метушні. Усе більш відкритою і нахабною ставала корупція, зловживання владою. Розкрадання державної та колгоспно-кооперативної власності стало звичайним явищем. Економічна і політична криза доповнювалася моральною кризою радянського суспільства. Скрізь ставало нормою соціальна апатія, небажання і невміння добре й добросовісно працювати, величезних розмірів набуло пияцтво, розбіжності між словом і ділом. “Після нас – хоч потоп,” – за цим цинічним принципом жила правляча верхівка в останні роки керівництва Брежнєва. А це норма поведінки представників політичного режиму, що загниває. У такій гнітючій соціально-політичній і економічній обстановці деякі керівники з оточення Брежнєва зрозуміли: потрібні зміни, а то існуюча система загине. У листопаді 1982 р. Брежнєв помер. Новим Генеральним секретарем ЦК КПРС і Головою Президії Верховної Ради СРСР став Ю. Андропов (листопад 1982 – лютий 1984 рр.). Андропов із 1967 по 1982 р. очолював КДБ СРСР. Він знав про кризу режиму більше, ніж будь-хто інший із політичного керівництва. Але він хотів подолати кризу старими методами. За основу своєї політики Андропов взяв “ленінські ідеї” про дисципліну, порядок, організованість. Ці методи могли тільки на деякий час законсервувати розпад тоталітарної системи, але врятувати її вони не могли. Втілити у життя свої задуми Ю.А. Андропову не вдалося. У лютому 1984 р. він помер. Новим Генеральним секретарем ЦК КПРС і Головою Президії Верховної Ради СРСР було обрано К. Черненка (лютий 1984 – березень 1985 рр.). Новий лідер партії і держави був старою і немічною людиною, до того ж малоосвіченою і малокультурною. Усе свідоме життя Черненко провів на різних щаблях партійно-державного апарату, своєю кар’єрою зобов’язаний Брежнєву. Черненко був абсолютно не здатним на будь-які реформи, його прихід до влади став символом загнивання режиму, визнанням повної відсутності у партійно-державної верхівки позитивної програми, симптомом неминучого і близького краху тоталітарної системи. При Антропові та Черненкові українське керівництво на чолі із Щербицьким майже не зазнало змін. УРСР залишалася заповідником політичної, ідеологічної та економічної стагнації. Всеохоплююча криза, що охопила країну, вимагала відповідальних, справді історичних рішень. Можливості тоталітарної системи, що базувалися на диктатурі, насиллі та всевладді партапарату, були вичерпані. Країна стояла на порозі кардинальних суспільно-політичних змін.

Опозиційний рух

Відсутність демократичних свобод, всевладдя партапарату, русифікація, низький матеріальний рівень життя та соціальна несправедливість створили ґрунт для опозиційних настроїв в Україні. Глухе незадоволення власним становищем і станом справ у країні проявилося в усіх верствах суспільства. Але на активну боротьбу з режимом зважилася відносно невелика група громадян, переважно з числа національно свідомої інтелігенції. Підрахунки показують, що в другій половині 60-х – першій половині 1980–х років політв’язні-інтелігенти, включаючи у цю верству і студентів, складали 80% противників режиму – решту становили робітники, селяни та інші. Передова роль інтелігенції в опозиційному русі в Україні є цілком зрозуміла. Саме вона спроможна виробити концептуальні ідеї опозиційного руху, першою виступає проти порушення демократичних прав і свобод, русифікації тощо. Робітничий клас в Україні був сильно зросійщений, а тому у більшості байдуже ставився до боротьби за національні права – його більше цікавили соціально-економічні проблеми. Село глухо ремствувало проти соціальної несправедливості, але не було здатне до адекватного соціального спротиву. У попередні десятиліття радянської влади українське селянство було надто знесилене розкуркуленням, примусовою колективізацією, голодомором тощо. Опозиційний рух був поширений по всій території України, але в першу чергу, виділявся західний регіон республіки та місто Київ. У русі опору брали участь представники всіх народів, які жили в Україні, але переважали українці (77% від загалу), потім йшли євреї та кримські татари (разом 10 %), решту (13 %) складали росіяни та інші. Скільки людей брало участь у опозиційному русі в Україні від середини 1960 х – до середини 1980-х років, точно не відомо. Активних учасників нараховувалося приблизно 1 тис. Здається, на перший погляд, що небагато. Але справа не в кількості, а в ідеях, які в кризовий момент життя суспільства охоплюють мільйони та призводять до змін і режиму, і системи. Опозиційний рух в Україні в другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років не був однорідним. У ньому було кілька течій, що відрізнялися одна від одної метою та ідейним спрямуванням. Шістдесятники, які з’явилися під час хрущовської “відлиги”, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних пам’яток українського народу тощо. Тому їх в літературі називають ще націонал-культурниками. Їхня діяльність не виходила за рамки радянської законності і соціалістичних цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держави йти на найменші поступки українському культурно-просвітянському руху, відверта політика русифікації, нехтування елементарними національними правами українського народу штовхнуло багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію із правлячим режимом. Таким чином, національно-культурний рух був для багатьох його учасників своєрідним етапом на шляху свідомої боротьби за самовизначення України.У відповідь комуністичний режим розпочав репресії. Перша хвиля масових арештів відбулася наприкінці серпня – на початку вересня 1965 р., коли в різних містах України були заарештовані літературний критик І. Світличний, психолог М. Осадчий та викладач М. Косів, викладач педінституту В. Мороз, художник П. Заливаха та інші усього понад 20 осіб. Проти арештів і неправедних судів залунали протести громадськості. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі “Україна” на прем’єрі фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” із протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом до ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 139 діячів науки, літератури та мистецтва знову звернулися з листом протесту проти незаконних політичних процесів 1966 – 1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі проти підписантів розгорнулися репресії: звільнення з роботи, виключення з КПРС, що означало крах будь-якій кар’єрі, заборона друкуватися або ставити фільми тощо. Але боротьба за демократичні та національні права тривала. У середині 1960-х років зусиллями шістдесятників щороку у Києві 22 травня біля пам’ятника Т. Шевченкові збиралися шанувальники пам’яті Великого Кобзаря: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії Т. Шевченка тощо. Таке вшанування пам’яті поета дратувало компартійних ідеологів і вони вирішили покласти тому край. 22 травня 1967 р. під час чергового вшанування пам’яті поета силові структури спробували силою розігнати шанувальників Кобзаря. Під час сутич-ки з міліцією і співробітниками КДБ було затримано чотирьох осіб. Лікар М. Плахотнюк, активіст національно-культурного руху, закликав натовп рушити до будинку ЦК Компартії України із протестом проти брутальних дій міліції та КДБ. Під його проводом кілька сот людей зі співом патріотичних пісень рушили до будинку ЦК. Міністр охорони громадського порядку І. Головченко змушений був віддати наказ про звільнення заарештованих чотирьох осіб. Лише після того натовп розійшовся. Згодом М. Плахотнюка було заарештовано і запроторено на багато років до спецпсихлікарні. А проти учасників зібрань біля пам’ятника Кобзареві були запроваджені різні адміністративні та кримінальні покарання. Чудова традиція вшанування пам’яті великого сина українського народу була перервана. Такі дії влади проти українського національно-культурного руху тільки радікалізовували його активних учасників. У 1968 – 1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман “Собор”. У Дніпропетровську поети І. Сокульський і М. Кульчицький та асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім’я ЦК Компартії України “Листа творчої молоді Дніпропетровська” на захист роману. Лист підписали 300 осіб. Цього було достатньо, щоб автори листа отримали по кілька років таборів суворого режиму. У 1971 р. в Одесі заарештували і засудили учителя і поета О. Рєзніка. Дуже вдало суть звинувачень він висловив такими рядками: “Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя”. Ганебні дії комуністичного режиму викликали спалах самвидавної літератури. Найбільш відомими у самвидаві стали праці І.Дзюби, В. Чорновіла, М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза. Наприкінці 1965 р. І. Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація” У ній автор викрив згубну національну політику комуністичної партії в Україні, показав порушення прав українського народу в усіх сферах суспільно-політичного, культурного і економічного життя. Він зробив висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її формальному становищу рівноправної і суверенної радянської республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність переслідування людей, які відверто стали на захист упослідженої і гнаної української мови та культури. При цьому І. Дзюба сподівався добитися вирішення наболілих національних проблем у рамках радянської системи. Великого розголосу, особливо на Заході, набула книга В. Чорновіла “Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)”, де він описав діяльність жертв арештів 1965 р. Перед читачем постали не абстрактні “українські буржуазні націоналісти”, які буцімто запродалися буржуазному Заходу, а патріоти України, що щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утисками української мови і культури. До кінця 1960-х років засобами самвидаву поширювалися окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху тощо. Постало питання про організацію періодичного позацензурного органу. Так, 1 січня 1970 р. виник “Український вісник”, який об’єднав навколо себе широке коло інакодумців, або, як їх стали називати з 1970-х років, “дисидентів”. Ініціатором і головним редактором “Українського вісника” був В. Чорновіл, який після першого ув’язнення у 1967 – 1969 рр., оселився у Львові. До редакції вісника також входили М. Косів та Я. Кендзьор. У розповсюдженні вісника брали участь О. Антоніва, Л. Шереметьєва, С. Гулик, Я. Шашкевич, З. Франко, В. Лісовий, І. Світличний, М. Плахотнюк, З. Антонюк та ін. Вісник містив інформацію про порушення свободи слова й інших демократичних свобод, судові і позасудові переслідування, про становище українських політв’язнів, про різні прояви протесту тощо. Протягом 1970 - 1971 рр. вийшло п’ять номерів “Українського вісника”. Поява періодичного друкованого органу свідчила про вихід опозиційного руху на якісно новий організаційний рівень. Вісник потрапив і на Захід. Це перелякало владу. 28 червня 1971 р. ЦК КПРС ухвалив таємну постанову про заходи й протидію нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів. У липні 1971 р. ЦК Компартії України прийняв аналогічну постанову. Тоталітарна система приготувалася до нового удару проти своїх супротивників. У січні 1972 р. розпочалася нова хвиля масових арештів дисидентів. Усього у 1972 р. було заарештовано приблизно 100 осіб, 89 із них потрапили під суд. Під час обшуків у них було вилучено до 1 тис. примірників самвидавних творів. Серед заарештованих були В. Чорновіл, І. Гель, І. Стасів-Калинець, С. Шабатура, М. Осадчий, І. Світличний, Є. Сверстюк, З Франко, Л. Плющ, В. Стус, І. Дзюба та ін. Опозиційному рухові опору було завдано відчутного удару. Але боротьба тривала. Репресії призвели до того, що значна частина націонал-культурників, які донедавна прагнули вирішити національні проблеми в рамках системи, тепер перетворилися на її відвертих супротивників. У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограду (Львівська обл.) С.Хмара спільно з киянами інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченко поновили випуск “Українського вісника”, але в 1980 р. вони були заарештовані і засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова написав книгу “Набої для розстрілу”, де документально довів – політичний процес 1930 р. над “Спілкою визволення України” був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер. У серпні 1975 р. СРСР підписав текст Заключного акту Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Серед інших зобов’язань уряд СРСР обіцяв дотримуватись прав людини і не переслідувати громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на ці зобов’язання, дисиденти в СРСР спробували відкрито відстоювати свої права на інакомислення. У травні 1976 р. у Москві було створено Московську Гельсінську групу, яка звернулася до громадськості союзних республік із закликом створювати подібні групи. Першими відгукнулися українські дисиденти. 9 листопада 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). Група поставила за мету активно сприяти виконанню гуманітарних статей Заключного акту Гельсінської наради, добиватися, щоб в основу взаємин особи та держави було покладено пакт Декларації прав людини, вимагати, щоб на всіх міжнародних форумах, де обговорюватимуться підсумки виконання Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією, домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси для налагодження вільного обміну інформацією. УГГ вважала своїм головним завданням ознайомлення урядів країн-учасниць наради і західної громадськості з фактами порушень прав людини в Україні. У декларації УГГ підкреслювалося, що вона керується у своїй діяльності не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами. Очолив УГГ письменник М. Руденко, виключений із Компартії та Спілки письменників України за самвидавні твори, зокрема за “Економічні монологи”. У число засновників УГГ входили: письменник-фантаст, колишній політв’язень О. Бердник, генерал П. Григоренко, юристи, колишні політв’язні Л. Лук’яненко та І. Кандиба, історик М. Матусевич, інженер М. Мартинович, колишні політв’язні – О. Мешко, О. Тихий, Н. Строката-Караванська. У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді-грудні 1976 р., зазначалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліпшилося. Західній громадськості було передано списки політв’язнів та концтаборів, де утримувалися українці. Та вже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. З 41 члена групи протягом 1977 – 1985 рр. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства. Три члени групи – В. Стус, О. Тихий і Ю. Литвин – загинули в таборах. Розгром легальної правозахисної організації свідчив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їхню нездатність та небажання йти на будь-які поступки громадськості. У другій половині 1960-х – першій половині 1980-х років серед опозиційного руху в Україні певне місце займали прибічники соціалістичних і соціал-демократичних ідей. Вони, залишаючись на марксистських позиціях, гостро критикували соціалізм радянського зразка. Звісно, що свої погляди вони пропагували в підпільних гуртках та самвидаві. Світогляд прибічників соціалістичної ідеї формувався під сильним впливом критики культу особи Сталіна, чехословацьких подій 1968 р., ідей “демократичного соціалізму”, “єврокомунізму” тощо. Активної діяльності ці групи не розгорнули, тому що органи КДБ встигали розкрити і знешкодити їх під час організаційного оформлення. Серед цих груп потрібно назвати “Партію боротьби за реалізацію ленінських ідей” у Луганську, розкриту в 1969 р., організатори якої А. Чеховський та Г. Толстоусов були засуджені; групу “Боротьби за соціальну справедливість”, розкриту в 1969 р. в Миколаєві, керівник М. Богач був засуджений; “Київський демократичний клуб” у складі С. Набоки, І. Чернявської, Л. Лохвицької, Л. Мілявської, розгромлений у 1981 р.; “Інтернаціональний революційний фронт”, який у 1984 р. було розкрито у Львові, керівник Т. Метельова. На позиціях “демократичного соціалізму” стояв відомий дисидент Ю. Базько, автор капітальної праці “Право жити”. У 1979 р. органи КДБ конфіскували рукопис, а сам автор на багато років потрапив у табори суворого режиму. Найрішучішими супротивниками радянського політичного режиму серед учасників опозиційного руху в Україні були українські націоналісти. Їхньою метою залишалася, як і в попередні роки, самостійна Україна. Серед них було багато колишніх учасників ОУН – УПА, що вийшли на волю під час “хрущовської відлиги” і відновили боротьбу проти режиму. Діяли підпільні націоналістичні гуртки та групи переважно в західноукраїнських областях. В умовах другої половини 1960-х – першої половини 1980-х років вони робили наголос на агітації та пропаганді, поширювали відповідну літературу, вивішували національні прапори, розкидали листівки тощо. У програмних, статутних матеріалах націоналісти теоретично не відмовлялися і від збройної боротьби за самостійну Україну, але за відповідних умов. Найбільш відомою підпільною організацією серед них у 1960-х роках був “Український національний фронт”, що діяв у 1964 – 1967 рр. Керівник – учитель за фахом з Івано-Франківської області Д. Квецько. Члени – інженер І. Губка, викладач М. Милень, безробітний Г. Прокопович, пенсіонер З. Краківський, які проживали у Львові, міліціонер М. Дяк з Івано-Франківщини, учитель Я. Лесів із Кіровоградщини, шахтар М. Качур із Донеччини. Організація налагодила видавництво нелегального журналу “Воля і Батьківщина” та брошур і листівок, розповсюджувала і колишню оунівську літературу. Головна мета – згуртування сил для майбутнього визволення України і досягнення нею самостійності. Членів організації засудили до максимальних термінів ув’язнення. Навесні 1973 р. у Коломиї Івано-Франківської області КДБ розкрило групу “Союз української молоді Галичини”, у складі робітників Д. Гриньківа, М. Моторнюка, І. Шовкового, інженера Д. Демидова і студента Р. Чупрія. Члени групи виступили за вихід України зі складу СРСР і перебували під впливом ідеології ОУН. Усі вони отримали довготривалі терміни ув’язнення. У березні 1973 р. КДБ заарештувало групу студентів львівського університету (З. Попадюка, Я. Микитку та інших) – усього 14 чол. за звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі”, розповсюдженні листівок антирадянського змісту і видання позацензурного журналу “Поступ”. У 1979 р. в Івано-Франківській області КДБ розкрило другий “Український національний фронт”, до складу якого входило 40 чол. Керівник – сільський учитель-історик М. Крайник. Організація розповсюджувала самвидавну літературу націоналістичного змісту, зокрема, почала видавати “Український вісник” та літературний альманах “Прозріння”. У політичній публіцистиці українського самвидаву другої половини 1960-х – початку 1970-х років помітне місце займали праці В. Мороза “Репортаж із заповідника імені Берії”, “Серед снігів”, “Хроніка опору”, “Мойсей і Датан”. В. Мороз стояв на позиціях українського націоналізму, а його твори перегукувалися з творчістю одного з ідеологів націоналізму Д. Донцова. В. Мороз став довголітнім в’язнем радянських концтаборів. Помітне місце серед опозиційного руху в Україні займала релігійна течія. Так, на 1968 р. із 230 засуджених учасників руху опору в Україні за релігійні переконання постраждали 84 особи. На 1 січня 1980 р. із 78 засуджених борців за свободу совісті в Україні були 33 баптисти, 14 уніатів, 12 п’ятдесятників, 11 адвентистів, 6 єговістів, 2 православні. Головні завдання вони вбачали у боротьбі за свободу здійснення релігійних обрядів, дозвіл на релігійне виховання своїх дітей, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, проти безцеремонного втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів. Виділялися своєю активністю уніати (греко-католики). Формально ліквідована у 1946 – 1949 рр., греко-католицька церква продовжувала діяти підпільно. Існувало до 350 катакомбних парафій і кілька монастирів. Були свої священнослужителі. Очолював церкву кардинал Йосип Сліпий, який до 1963 р. перебував у радянських концтаборах, а з 1963 р. на еміграції – у Ватикані. Серед активістів забороненої уніатської церкви виділявся Йосип Тереля – довголітній в’язень радянських тюрем, таборів і спецпсихлікарень. У другій половині 1960-х – першій половині 1980-х років не припинявся робітничий рух. Найпоширенішою формою протесту трудящих проти соціальної несправедливості, самоуправності місцевої адміністрації, беззаконня були звернення, листи до партійних і радянських органів. Як правило, вищі інстанції повертали такі скарги на місця з лицемірним приписом “розібратися”. Після цього розпочиналися переслідування тих, хто писав скарги і листи. При цьому місцеві можновладці не обтяжували себе дотриманням елементарних норм законності. Радянська преса, що висвітлила лише вершечок боротьби трудящих за елементарні права, була переповнена фактами диких розправ місцевих керівників із поборниками соціальної справедливості. Особливо жорстоко влада переслідувала зачинщиків колективних скарг і протестів. Так, у 1969 р. робітники Київської ГЕС поскаржилися в ЦК КПРС на тяжкі умови життя і побуту та зловживання адміністрації. Лист підписали 600 робітників. Негайно розпочалися репресії. Ініціатора листа І. Грищука заарештували і відправили до спецпсихлікарні на тривале “лікування”. Робітників В. Карпенка, В. Кондратюка, О. Назаренка звинуватили у розповсюдженні нелегальної літератури, заарештували і судили. Офіційні профспілки, що перебували під повним контролем партапарату, були не здатні захищати права трудящих. Тому, починаючи з 1970-х років, робилися спроби створити незалежні профспілки в Україні. У 1978 р. у Макіївці Донецької області таку спробу вчинив інженер В. Клебанов. Він створив “Асоціацію вільної профспілки захисту трудівників”. Профспілка налічувала до 200 членів. Та негайно втрутилося КДБ. В. Клебанов і двоє його помічників були заарештовані, профспілки розгромлені. В. Клебанова запроторили до спецпсихлікарні, де його тримали до 1988 р. На початку 1980-х років на Донеччині з’явилося “вільне між професійне об’єднання трудящих”, що згуртувало до 200 осіб. Вони мали інформаційний самвидавний бюлетень, що його редагували В. Гершуні, Р. Євдокимова, В. Долінін. У 1983 р. ця група була розгромлена КДБ. Стихійні страйки, що спалахували на виробництві, придушувалися репресивними органами в зародку, ініціатори таких виступів негайно репресувалися. У другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років стихійні виступи робітників мали місце на Донеччині, у Кривому Розі, Дніпропетровську, Львові. Вони були спрямовані проти свавільного зниження розцінок за виконану роботу адміністрацією, незадовільних житлово-побутових умов тощо. Інформація про ці виступи трудящих ретельно засекречувалася, адже згідно з офіційною ідеологією робітничий клас вважався “провідною силою” радянського суспільства, а тому ніяк не міг страйкувати. Кримськотатарський національний рух був викликаний депортацією татар із Криму в 1944 р. Мета руху – добитися повернення народу на історичну Батьківщину і відновлення автономії. Організованих форм цей рух набув після ХХ з’їзду КПРС, коли було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. про звільнення кримських татар з-під адміністративного нагляду МВС, але із застереженням, що вони не мають права повертатися в Крим. Постанова ЦК КПРС від 26 листопада 1956 р. забороняла відновлення Кримської АРСР. Таким чином, логіка подій об’єктивно диктувала кримським татарам нагальну потребу організаційного згуртування для боротьби за свої права. Конкретним кроком у цьому напрямку стало створення кримськими татарами у Ташкенті в 1956 р. так званої “ініціативної групи”. Згодом такі групи, не зважаючи на переслідування КДБ, виникли в усіх місцях компактного проживання виселеного народу. Ініціативні групи стали проводити регулярні збори співвітчизників із метою пояснення мети і завдань національно-визвольного руху, збирали підписи під всенародними зверненнями до партійних та державних органів влади, направляли делегації в Москву тощо. За неповними даними, наприкінці 1970-х років в ініціативних групах діяло до 5 тис. активістів. Активно працювали у складі цих груп викладач історії В. Муртанаєв, письменники Ш. Алядінов, Е. Шем’єзаде, підполковник у відставці С. Асанов, громадські діячі М. Нематулаєва, І. Габай, М. Джемільов та ін. Квартира татарського письменника І. Кадирова у Москві стала місцем координації дій ініціативної групи у столиці. З літа 1965 р. перебування делегатів кримських татар у Москві стало постійним. Вони намагалися добитися зустрічі з керівниками уряду і отримати відповіді на петиції та звернення народу. Тон звернення, особливо в перші роки потенційної кампанії, був витриманий у лояльному дусі, у ньому містилися численні посилання на Леніна тощо. Петиції збирали величезну кількість підписів, наприклад, звернення до ХХІІІ з’їзду КПРС весною 1966 р. підписали 120 тис. кримських татар. Та влада звинуватила активність кримськотатарського національно-визвольного руху в антирадянській агітації та пропаганді і розпочала переслідування й репресії. У відповідь кримськотатарський рух радикалізувався. Поступово визрівало розуміння, що справедливе вирішення проблеми депортованого народу можливе тільки за умов зламу тоталітарної системи. 5 вересня 1967 р. під тиском справедливих вимог депортованого народу і світової громадськості був прийнятий Указ Президії Верховної ради СРСР “Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”, де кримським татарам дозволялось віднині проживати по всій території СРСР. Сотні кримськотатарських родин потягнулися в Крим. Але місцеві органи влади в Криму отримали відповідне “роз’яснення” про те, що указ опубліковано виключно з метою нейтралізації “імперіалістичної пропаганди” і що право проживати по всій території СРСР зовсім не означає право переселятися у Крим. Місцеві органи влади розпочали енергійні заходи з виселення прибулих на півострів татар. За 1967 – 1969 рр. було повернуто назад 12 тис. татар. Їм відмовляли в прописці, а отже, і не працевлаштовували, притягували до кримінальної відповідальності за так зване “дармоїдство” і порушення паспортного режиму тощо. Але спроби влади перешкодити поверненню татар до історичної Батьківщини наштовхувалися на чим раз дужчий опір гнаного народу. У другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років в Україні розгортався і єврейський національний рух. Він був представлений двома течіями - “еміграційників” та “культурників”. Перші вимагали права на безперешкодний виїзд євреїв до Ізраїлю, другі прагнули відродити історико-культурні традиції українського єврейства. У самвидаві з’являлися праці А.Слуцького, Б. Вейсмана, М. Канівського та ін., де висвітлювалися питання єврейства в Україні. Наприкінці 1960-х років з’явилися нелегальні єврейські культурно-освітні центри – “ульпани” у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. Керівник КДБ СРСР Ю. Андропов розцінив появу “ульпанів” як небезпечні антирадянські прояви. Активні діячі єврейського національного руху в Україні – Й. Зісельс, Я. Левін, Я. Меш, Ю. Тарнапольський, І. Чернявська – зазнали репресій. Таким чином, у другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років в Україні наростав опозиційний рух тоталітарній системі. Цей рух не був даремним – він готував ґрунт для кардинальних змін у країні у другій половині 1980-х – на початку 1990-х років.

Стан економіки