Перша австрійська конституція
Семінарське заняття № 9
Українські землі в першій половині ХІХ ст.(підр.Я.Грицак,Велика історія,д.Дорошенко)
4. Особливості перебігу Українського національного відродження на Наддніпрянщині в першій половині ХІХ ст.:
а) перебіг становлення української літературної мови;
б) розвиток історичних знань, поява узагальнюючих праць з історії України;
в) поява досліджень українського фольклору.
А) Українського суспільства на межі ХVIIІ—XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу. Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р.
"Енеїди" І. Котляревського, написаної народною українською мовою. “Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча “Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок “Енеїди” знародною пам’ятю про козацтво.
Колишня козацька еліта в Лівобережній Україні і Слобожанщині стала головним джерелом для постачання діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII – початку XX ст. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненки, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М. Максимовича та І. Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів", анонімний автор якої доводив, що Україна має всі права на відновлення державності.
Значне піднесення в країні викликали Великі французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські та культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та ін. Зокрема, В. Капніст в "Оді на рабство" і драмі "Ябеда" сміливо виступив проти анти-1 народної феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів.
Б) Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити інтелектуальні горизонти українського світу, появляються перші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотирьохтомна “История Малой России” Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 рр. – п’ятитомна “История Малоросии” Миколи Маркевича. Історичні і фольклористичні дослідження заклали тверді підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило вийнятково сприятливе середовище для викристалізування національної самобутності українців – почуття, яке почало поступово вигасати на межі XVIII i XIX століть.
В) Зароджуються на Україні первопочини української етнографії. Освічені й дистинговані пани, починають цікавитися духовою й матеріяльною культурою простолюддя. Зразу так собі, для моди й примхи, згодом чимраз глибше, чимраз серіозніше. Стихія народньої творчости очаровує їх і поносить на своїх бурхливих хвилях.
Ще в 1777 р. появляється в Петербурзі «Опис українських весільних обрядів», зладжений військовим старшиною Григорієм Калиновським. Двацять літ згодом появляються тамже славні «Записки о Малоросії» Якова Маркевича, що як перша енцикльопедія українознавства, пройняті укоханням краю, його населення, минулого й культури, викликає в петербурських колах захоплення для тієї «Малоросії», такої гарної з природи, а такої безталанної в минулому і сучасному.
Князь Церителев, видавши в 1819 р. першу збірку українських історичних дум, розумів не тільки їх археольогічну вагу й літературну цінність. «Якщо ці вірші — писав він у передмові — не можуть служити поясненням української історії, то що найменче помітний в них політичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті та чиста моральність, якою завжди відзначалися українці, яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадности сусідніх народів».
Свідомий теж того що робить був збирач і видавець українських пісень Михайло Максимович (1827) та невтомний видавець «Запорожської Старини» в Харкові (1832-1838) Ізмаїл Серезневский.
Етнографія, тобто пізнання життя-буття, словесности й культури простолюддя, стала угольним каменем під величавий будинок нашого культурно-національного відродження, на переломі XVIII—XIX ст.
5. Обставини виникнення, склад учасників, діяльність та розгром Кирило-Мефодіївського товариства. ( Грицак)
КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО (товариство) - українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 - січні 1846 у Києві. Її ядро складало 12 чоловік; ще декілька десятків підтримувало з ним зв’язки. Первісно товариство виникло навколо групи молодих людей, які у 1845 р. разом зі студентами-товаришами відвідували у Київському університеті лекції Костомарова зіслов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та слов’янських народів привело Костомарова до висновку, що між ними є чимало спільного. “Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою – видвигнути свою націю із темряви”, – писав пізніше Куліш, а в своїй автобіографії додавав: “Християнство та історія слов’ян були їм потрібні для великого сподвижництва”.
Ініціаторами створення братства виступили В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П.Куліш, О. Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом “Св. Кирило і Мефодій, січень 1846”. Крім організаторів до братства незабаром увійшли: Г. Андрузький, О. Навротський, Ц.Пильчиков, І.Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У квітні 1846 до братства вступив Т. Шевченко. Восени 1846 загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Програмні положення К.-М. б. були викладені у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія”, основним автором яких був М.Костомаров, та у “Записці”, написаній В.Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. К.-М, б. ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій (“До братів-українців”, “До братів-великоросів і поляків”), твори Т. Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, П. Куліш підготував перший підручник з історії України “Повість про український народ”, виданийу1846та ін.). К.-М. б. проіснувало 14 місяців.
Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезою ідеї трьох рухів – українського автономістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у його діяльності був християнський момент. Це відобразилося у виборі патронів товариства – св.Кирила і Методія, які навернули слов’ян у християнство, формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців – “Книзі битія українського народу”, автором якої вважається Микола Костомаров. Центральним моментом у програмному документі Братства було наполягання на необхідності здійснення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності. Поєднання християнської і національної ідеї не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передовсім з твору Адама Міцкевича “Книги народу польського і пілігримства польського”, виданого у Парижі у 1832 р. Але незважаючи на запозичення однієї з центральних ідей, “Книга битія...” була досить ориґінальним документом. У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а заразом – і найбільш вольнолюбивий та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Федерацію слов’янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік абоСполучених Штатів Америки.
Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Реалізація цих обидвох вимог була передумовою для досягнення ширших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко зрозумілого лібералізму – особистої свободи людей, незалежної від їх
особистого соціального статусу. Це були ідеї, за які українська нація, як твердили братчики, боролася ось уже декілька століть.
Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова наприкінці березня – на початку квітня 1847 р. Спочатку ужандармів склалося враження, що діяльність Товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Орлов у листі до Миколи I писав, що “общество было не более как ученый бред Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства не можна оцінювати на основі масштабів його діяльності. Його роль радше полягала в інтелектуальному внеску у формуванню нової української ідентичності. До цього часу усі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовільнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. У березні 1847 за доносом провокатора О. Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18.3. до 30.5.1847 у Петербурзі. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці М. Гулака, М. Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а О.Навротський - півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну. Діяльність К.-М. Б. достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях О.Кониського, С. Ефремова, Б. Багалія, М. Грушевського, М. Возняката ін.
6. Особливості перебігу Українського національного відродження на Західноукраїнських землях:
а) перебіг становлення української літературної мови;
б) поява досліджень українського фольклору.
Національного життя в західноукраїнських землях. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленнібюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиціасиміляції українського населення.
Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавшицілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.
Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життяв західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.
Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство.Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.
Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I.Могильницький,який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.
2. «Руська трійця».На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця»,куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.
Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.
У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.
3. «Русалка Дністрова».У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним викликомдемократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання українських земель.
Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності.
7. Обставини виникнення, соціальний склад, діяльність та значення „Руської трійці”.
На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтеліґенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної “Руською трійцею” – Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов’язене з церковними традиціям і старослов’янською церковною мовою, молоді “будителі” прагнули впровадити в тогочасну літературу народну мову.
Поява “Руської трійці” до певної міри було спричинене утворенням у Галичині мережі таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували ґрунт для нового національного виступу. “Руська трійця” була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало їй байдужість або навіть ворожість польських конспіраторів до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтеліґенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім – з творами чеського і словацького національного відродження. Не дивно, що свій політичний ідеал діячі “Руської трійці” бачили у слов’янській федерації.
У 1834 р. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник “Зоря”.
Значення діяльності «Руської трійці»
Свою діяльність члени «Руської трійці» розглядали як складову частину того процесу, що відбувався в царині літератури і науки у Наддніпрянській Україні. Вони щиро вітали видання досліджень з історії України і збірок народних пісень, українських альманахів у Харкові, Києві й Петербурзі, творів І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка. Дружні зв’язки підтримували трійчани з відомими вченими М.Максимовичем, І.Срезневським, О.Бодянським.
Наслідуючи приклад українських патріотів з Наддніпрянщини та ідеологів слов’янського відродження, вони прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудження національної свідомості галицьких русинів. У цьому, вони вважали, буде їхній внесок у справу українського національного відродження і входження українців у коло вільних культурних націй Європи, насамперед слов’янських.
Важливим кроком на цьому шляху повинно було стати видання альманаху «Русалка Дністровая». Він повинен був, як казав М.Шашкевич, допомогти «воскресити в новій силі руську славу, руську власть!» Збірка перебувала під забороною до 1848 р. Ідеї заборонених цензурою альманахів «Зоря» та «Русалка Дністровая» доніс до читачів у публікованому протягом 1845–1847 рр. у Відні альманасі «Вінок русинам на обжинки» Я.Головацький.
Праця членів гуртка мала різнобічний характер. Вони переймалися мовознавчими, етнографічними, народознавчими, літературознавчими дослідженнями, перекладацькою, публіцистичною, художньою творчістю, журналістикою, педагогікою тощо. Її багатогранний характер відчутно впливав на національну свідомість галичан.
Завдяки діяльності членів гуртка упродовж 30–40-х рр. український національний рух у Галичині зробив значний крок вперед.
Семінар
1. 1. Революція 1848 р. на українських землях у складі Австрійської імперії: перебіг подій, політичні та економічні наслідки.
«Русалка Дністрова» залишилася датою літературного відродження, 1848 рік став роком політичного пробудження українського народу.
Революційна заграва спалахнула в перших днях січня 1848 р. в Медіоляні. Італійці збунтувалися проти австрійської влади, в Парижі повстали республиканці проти короля Люі-Пилипа, з кінцем лютня тогож року. З черги прокотився гомін революції по Німеччині, а дня 13 березня 1848 р. виросли перші вуличні барикади у Відні. Два дні згодом проголошено першу австрійську конституцію, що була останньою дошкою рятунку для габсбурської династії.
Перша австрійська конституція
«Дня 15 березня від народження Христа 1848 р. а нашого панування 8-го» — писав австрійський цісар Фердинанд І — «видаємо тепер розпорядження, які ми признали потрібними для сповнення бажань наших вірних народів». А сповненням тих бажань було надання конституції, тобто свободи слова, друку, зборів і запевнення впливу на владу й законодавство народньому представництву. Перша урядова вістка про конституційний патент цісаря, добрила до львівської «губернії» щойно 18 березня, але вже на другий день сконсигнувала вона всю львівську Польонію. Вона кинулася масово підписувати меморіял до цісаря; в його 13 точках змальовано колишню Польщу, як забороло европейської культури й цивілізації, що його треба відбудувати й тим «направити помилку европейських дипльоматів з 1772 р». В заміну за відбудову Польщі в її великодержавних границях, галицькі поляки обіцювали Австрії союз. Покищо домагалися легалізування нашвидку створеного «Народового Комітету», що мавби скласти конституцію для Галичини, заведення «народової гвардії», політичних свобід і т. д.
Словянський Зїзд у Празі
Дня 1 травня 1848 р. появилася в Празі відозва, що закликала представників усіх словянських народів Австрії на всесловянський зїзд до Праги. Запросини на зїзд прочитано на одному з чергових засідань Головної Руської Ради, що вислала своїми представниками до Праги — заступника голови Ради — Івана Борисикевича, перемиського крилошанина Григорія Гинилевича та укінченого богослова Олексу Заклинського. Своїм представникам доручила Рада підкреслити на зїзді національну окремішність українського народу та його змагання до самостійности.
Дня 31 травня зібралося в Празі 340 представників австрійської Словянщини, при чому з самої Галичини виїхало аж 61 делєгатів. Праці зїзду почалися дня 2 червня богослуженням при вівтарі св. Кирила і Методія; предсідником зїзду обрано чеського історика Паляцкого, його заступником поляка кн. Юрія Любомирського. Між промовцями на інавгураційному зібранню найшовся й українець Борисикевич. Він говорив, що хоч дотепер не було українців навіть на папері, але вони тепер, розбуджені подихом Весни Народів, нарівні з іншими словянами домагаються права на самоозначення, а від решти братів-словян вимагають запоруки своєї повної самостійности й волі.
Зїзд поділився на секції; третю з черги створили українці й поляки під проводом польського письменника Карла Лібельта, якого заступником був українець Гинилевич. Українці висунули тезу поділу Галичини на польську й українську, але проти того виступили пиляки й привезені ними українці-ренегати з «Руского Собору». Остаточно, за посередництвом чехів і москаля Бакуніна, вдалося дійти до устійнення компромісової петиції. В ній домагалися поляки й українці автономії для цілої Галичини, урівноправнення обох краєвих мов, спільної національної гвардії з відзнаками обох національностей та окремих народніх і середніх шкіл. Нажаль дальші наради зїзду, що обмежився до зредагування маніфесту до народів Европи, перепинили вуличні заворушення в Празі.
Знесення панщини
Дня 16 квітня підписано в цісарській канцелярії, а в днях 23 і 24 тогож місяця, на сам Великдень, проголошено патент «про знесення всякої роботизни й інших підданчих повинностей в Галичині». Те, до чого змагав і почав уже реалізувати цісар Йосиф II, у 80-их рр. XVIII ст. щойно тепер сталося живою дійсністю. Правда, в супереч замірам Йосифа II, дідичам признано відшкодування за панщину, але само звільнення селянства від понижуючого його людську гідність ярма, було для нього найціннішим «дарунком цісаря», на той пропамятний Великдень 1848 р. В кров і кість українського селянства вщіплено тим «дарунком» мікроб беззастережного віддання і вдячности Австрії та її династії, в душі цілих поколінь посіяно зерно австрофільства, що кільчилося, сходило й давало сторицею цвіт і плід для Австрії. «Хрести свободи», що виросли тоді на всіх галицьких дорогах і роздоріжжях, дуже довго були дороговказами української політики в Галичині.