Зародження політичних партій

Народництво

Російська урядова політика у XIX ст. була спрямована на по­дальшу насильницьку русифікацію українського народу. На службі у неї стояла офіційна російська історіографія, яка всіма силами на­магалася довести, що Україна — це теж російська земля і навіть назву "Україна" замінено на "Малоросія"¹. Підставовим історич­ним твором стали вважати дванадцятитомну працю Миколи Ка­рамзіна (1766—1826) "История Государства Россійскаго", доведену до 1611 р., в якій він представив історію Київської Руси як інтег­ральну частину історії Росії.

Унаслідок шовіністичної політики російського уряду частина міського населення, особливо представники українського дворян­ства, буржуазії та інтелігенції, асимілювалися з російськими панів­ними станами, втративши своє національне самоусвідомлення. Ро­сійська мова і побут стали переважаючими у великих містах².

Оскільки московська влада в Україні звернула найбільшу увагу на українську мову, як основний виразник "українського сепара­тизму", то друга половина XIX ст. характеризувалася якраз і бо­ротьбою за права української мови й літератури. Українські діячі настільки були зайняті проблемою мови, що не звернули уваги на брак чітко окресленої політичної думки, яка могла б бути дорогов­казом для молодшого покоління.

Цю прогалину почали заповнювати московські політичні ідеоло­ги. Крім знаного вже панславізму, в половині XIX ст. у Росії й Україні з'явився новий напрямок в історії та літературі, відомий під назвою "народництво". Початки українського народництва слід шукати в етнографічних творах Миколи Цертелева, Ізмаїла Срез-невського та Михайла Максимовича. Головною рисою народниц­тва взагалі, а в Україні зокрема, була не тільки ідеалізація селян­ства, а й переконання, що тільки селяни й рядові козаки були й

¹ Лугова О.І. Про становище України в період капіталізму // Український історичний
журнал. —1967.— № 3.— С 22.

² Там же.— С 23.

залишилися носіями української національності. Усі інші стани, як запевняли народники, втратили свою національність, а тому треба наблизитися до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор.

Ідеологи народництва всю свою увагу звертали на селянські ма­си, ішли в народ, щоб ширити революційні ідеї, спрямовані проти царського самодержавства. Між іншим, українські народники ви­ключали з кола своїх зацікавлень добу Гетьманщини, бо, мовляв, гетьмани спричинилися до поневолення українського народу, і тому головну увагу звертали на Запоріжжя¹.

На тих ідеях виховувалися молоді люди, вони захоплювалися ни­ми та поширювали їх по Україні. Народники створили таємну ор­ганізацію "Земля і Воля", у проводі якої стали росіяни, письмен­ник Олександер Герцен (1812—1870), революціонер-анархіст Ми­хайло Бакунін (1814—1876) та публіцист Микола Чернишевський (1828—1879). З часом ця організація поширилася й на Україну та захоплювала революційно настроєну молодь, якій царське самодер­жавство було так само ненависне, як і для москалів. Багато з них вірило, що корінь лиха лежить у самодержавстві царя і коли б йо­го конституційно обмежити чи взагалі повалити, то український на­род міг би вільно розвиватися, як під культурним, так і під полі­тичним оглядом.

Але весь цей рух не цікавився визвольними прагненнями поне­волених Росією народів і навіть вважав їх з погляду інтересів "ре­волюції" підозрілими. Взагалі, серед народників — членів товари­ства "Земля і Воля", як і "Воля Народа",— знайшлося чимало і членів визначних українських родів. Деякі з них гинули в боротьбі з царським абсолютизмом, не даючи по суті нічого українському національному рухові. Тільки поодинокі українці в народницько­му русі, як Павло Грабовський, Леонід Жебуньов, Софія Русова та інші зберегли свої власні національні позиції.

Крім російського народницького руху, існувала також й окрема українська народницька течія, т.зв. хлопомани, відмінна своєю ду­ховною природою та формами вияву. Хлопомани цікавилися ук­раїнською культурою й наголошували на своєрідності психіки ук­раїнського народу, його побуту й господарства.

У другій половині 1870-х pp. народницькі організації в Україні стали на шлях терору проти представників влади. У Києві 1878 р. зроблено замах на заступника прокурора Котляревського. У лю­тому 1879 р. в Харкові народовці вбили губернатора князя Кро-поткіна.

Народники більш радикальних поглядів 1879 р. створили російсь­ку революційну організацію "Народна Воля", яка у своїй боротьбі з представниками влади застосовувала терор. Групи "Народної Волі"

Полопська-Васішенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976. — Т. 2.— С 310—311.

знаходилися в Києві, Одесі, Харкові, Ніжині та деяких інших мі­стах. Члени цієї організації 13 березня 1881 р. виконали в Петер­бурзі третій, (цим разом удалий) атентат на царя Олександра II.

По смерті Олександра II на царський трон прийшов його син 35-річний Олександер НІ, який припинив усі реформи, започат­ковані його батьком, і повернув до автократичної системи прав­ління. Він вдвоє збільшив кількість поліції, створив таємну полі­тичну поліцію під назвою "Охранка", якій були надані майже не­обмежені права діяльності. Вона мала свої власні тюрми, а її пред­ставники могли заходити до будинків підозрілих їм осіб, робити труси, арештувати людей без дозволу судових інстанцій, засилати на Сибір, ба навіть карати смертю без належного судового проце­су. Вони також користувалися провокаторами, а свої жертви зму­шували батоженням, голодом і кайданами признаватися до вини¹. Цими крайніми заходами Олександер III намагався задушити ре­волюційні рухи, й тому панування його відоме в історії під назвою "чорна реакція". Головним інспіратором, а згодом і символом "чор­ної реакції" став дорадник царя і колишній його учитель Костян­тин Победоносцев, що був одночасно і прокуратором Святішого Синоду Російської Православної Церкви. Переслідування українсь­кого руху також посилилося, а в парі з тим і русифікація по всіх завойованих країнах імперії.

Марксизм

У 1880-х pp. у Російській імперії почало поширюватися вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, відоме як марксизм. Згідно з цим вченням, держава протягом своєї історії завжди була знаряд­дям використовування широких мас народу панівним класом — спершу аристократією, а з приходом т.зв. індустріальної револю­ції, коли головну роль у суспільстві почав відігравати капітал — бур-жуазією-капіталістами. Впродовж історії проходила т.зв. класова боротьба між бідними (пролетарями) і багатими (аристократією та буржуазією), в якій держава завжди стояла в обороні того класу, який мав засоби виробництва. З кожним роком багаті капіталісти, визискуючи робітників, стають багатшими, а робітники з кожним роком — біднішими. Такий стан,— твердив Маркс,— доведе до не­минучого повстання гноблених робітників (пролетарів) проти гно­бителів — панів і капіталістів. Але перемога робітників можлива щойно тоді, коли всі робітники об'єднаються разом, без уваги на національність, усунуть експлуататорів-капіталістів і переберуть під власний заряд всі засоби продукції — капітал. Для здійснення цього він кинув клич "пролетарі всіх країн, єднайтеся". Усунувши клас

¹ Seih R. The Executioners;, the story of Smersh.—New York, 1970.— P. 17.

визискувачш-капіталістів, владу спочатку, як перехідне явище, ма­ла б здійснювати т.зв "диктатура пролетаріату", для забезпечення переходу від капіталізму до соціалізму, в якому державне керівниц­тво перебувало б у руках робітничого класу. Тоді, коли ліквідуєть­ся клас визискувачів-експлуататорів, закріпиться соціалістичний лад, і не буде визискуваних і визискувачів, гноблених і гнобителів, ство­риться безкласове суспільство. Всі засоби виробництва стануть влас­ністю цілого народу й не буде експлуатації людини людиною. Кож­ний, працюватиме по своїй спроможності й одержуватиме засоби прожитку згідно з його потребами. Оскільки не буде панівного кла­су, не буде потреби в існуванні держави, яка зникне, як непотріб­на сусільна надбудова,— теоретизував Маркс.

Згідно з вченням Маркса, національність як і батьківщина — це витвір панівної верхівки, бо насправді робітник не має наці­ональності, не має батьківщини. Для робітника батьківщина є там, де він може працювати й забезпечити прожиток для себе і для своєї родини.

Поширенню марксизму в Росії сприяли невідрадні життєві умови робітництва — пролетаріату на промислових підприємствах. Робіт­ники були революційно настроєні й організовували більші або мен­ші гуртки прихильників марксизму. У 1898 р. дев'ять представників таких гуртків створили в Мінську марксистську Російську Соціал-Демократичну Робітничу партію (РСДРП). У 1900 р. Володимир Ульянов-Ленін, разом із Юлієм Мартовим, Георгієм Плехановим та ін. почали видавати за кордоном марксистську газету "Искра". Ле­нін настоював, що для переведення успішної революції (розуміється в Росії) необхідно організувати малу, але дисципліновану партію з професійних революціонерів, яка мала б вести робітничий рух під контролем свого проводу.

На цьому тлі дійшло до різниці поглядів між Леніним і Марто­вим, який уважав, що партія повинна бути доступна кожному, хто прийме її програму. На III З'їзді РСДРП в 1903 р. у Лондоні дій­шло до голосування з приводу двох поглядів. При першому голо­суванні погляд Мартова отримав більшість голосів. Але коли п'ять жидівських делегатів, яким відмовлено визнати автономні права для їхньої організації "Бунд", опустили з'їзд, Ленін ще раз поставив свою пропозицію на голосування і отримав більшість.

Від того часу фракція членів РСДРП, яка підтримувала Леніна, а між ними був і теоретик марксизму Г. Плеханов, звалася "боль­шевиками" (від більшості голосів), а та, що підтримувала Марто­ва, до якої належав також Лев Троцький (Леон Бронштайн), — "меншовиками" (від меншості голосів).

Розходження поміж обома фракціями продовжувалися й газету "Искра" перебрали меншовики, які не довіряли большевикам на чолі з Леніним. У 1912 р. дійшло до остаточного розриву поміж

обома фракціями. Ленін без порозуміння з Центральним Коміте­том РСДРП скликав V З'їзд партії у Празі, де обрано новий Цен­тральний Комітет зі самих большевиків на чолі з Леніним. У бе­резні 1918 р. на VII З'їзді в Москві РСДРП переназвано на Ро­сійську Комуністичну Партію (большевиків) РКП(б).

Побіч партії большевиків продовжала існувати і діяла також РСДРП-меншовиків на чолі з Ю. Мартовим. Обі партії вели між собою завзяту боротьбу, видаючи різні памфлети, де критикували один одного. У короткому часі Плеханов змінив свій погляд і та­кож перейшов до меншовиків. Ленін, який так само як і Плеха­нов, перебував на вигнанні у Швайцарії, залишився безспірним вождем РСДРП(б).

Важливо підкреслити, що російський уряд, хоча й поборював соціал-демократичну доктрину, проте в Росії появлялися і книжки і товсті журнали, в яких дискутувалися і соціал-демократизм і мар­ксизм. В той же сам час український національний рух таких мож­ливостей не мав, зокрема після проголошення Емського Указу. Ро­сійська цензура дуже пильно стежила за такими матеріалами.

Іван Франко, що сам спочатку захоплювався соціалістичними гаслами, проаналізувавши російський соціал-демократизм із його марксистською ідеологією, висловив жаль, "що на сю доктрину ло­виться в значній часті гарячіша українська молодь", бо соціал-де­мократизм є ворогом "суспільної самодіяльности та децентраліза­ції". А що найголовніше, як це твердив Франко,— він є "проти українського національного руху і з того погляду являється для ук­раїнства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізич­ної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами та відвертає від праці на рідному грунті. От тимто й не диво, що свідомі укра­їнці виступають проти цієї згубної доктрини, як можуть"¹.

А в "народну" державу, в якій би через своїх вибранців пану­вав увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідно­ти, ні темноти, як це пропагували Маркс, Енгельс і Лассаль, Франко не вірив. Він твердив, що поперед усього та всеможна сила дер­жави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодино­кого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусі-ла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мер­твою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у

найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна дер­жава сталась би величезною народною тюрмою¹.

Досвід наступних десятиліть показав, що Іван Франко правильно оцінив ту ідеологію та її наслідки, зокрема, для українського народу. До війни найбільш популярною в Росії була Партія Соціалістів-революціонерів (СР), яка оформилася за кордоном в 1890-х pp. го­ловно з колишніх народників. У Росії Соціал-революціонери офор­милися в окрему підпільну партію 1901 р. і свою увагу звернули на селянські проблеми та пропагували націоналізацію землі. В основ­ному вони були спадкоємцями народницьких ідей і тактики "На­родної Волі", далі займалися терористичними акціями, влаштову­ючи атентати на високих достойників царського уряду.

Партія Соціалістів-революціонерів відбула свій перший з'їзд 29 грудня 1905 — 4 січня 1906 року у Фінляндії. Там була схвалена її програма, яку підготував головний теоретик В.М. Чернов. Голов­ними лідерами Партії Соціалістів-революціонерів були Катерина Брешко-Брешковська, історик Венедикт М'якотін, А. Пешехонов та інші. Провідниками терористичних акцій були молодий жид, сту­дент хімії, Григорій Гершуні, також жид інженер Євно Азеф, який, як виявилося, був поліційним агентом, а також Борис Савінков.

Третьою важливою опозиційною до режиму партією був Союз Визволення (Союз Освобождения), до якої належали головно ін­телектуалісти, члени вільних професій та урядовці земств.

Усі ці російські партії знаходили шлях і в Україну: РСДРП ма­ла своїх прихильників серед чужинецького робітництва, пролета­ріату Донбасу і Кривого Рогу. Партія Соціалістів-революціонерів апелювала в більшості до інтелігенції та студентства.

На переломі XIX—XX ст. українська інтелігенція складалася в основному з трьох таборів: а) свідомого українського; б) соціалі-стично-федералістичного напрямку, що були пщ впливом ідей Дра-гоманова; в) радикалів, які йшли в ряди московських соціалістич­них партій, головно до соціал-революціонерів. Слід підкреслити, що це була доба, коли дуже модною ідеологією був соціалізм різ­них відтінків. Одиноким дійсно українським елементом, як суспіль­ний клас, залишалося селянство. У Російській імперії політичні пар­тії легально не існували, бо й не було для них місця вияву через відсутність парламентарно-конституційної системи правління. На початку 90-х pp. з'явилися також нелегальні гуртки української мо­лоді, які обрали своєю програмою об'єднання українського наро­ду, її опрацювали Борис Грінченко й Трохим Зінковський. Основ­ним принципом програми було твердження, що "жодні географіч­ні межі не можуть роз'єднати одного народу."

¹ Франко І. Народники і марксисти // Літературно-Науковий Вістник.— 1899.— Кн. 6.- С. 186.

¹ Іван Франко про соціялізм і марксизм; рецензії і статті, 1897—1906.— Нью-Йорк, 1966.— С 112.

. п В. Всрига

* * *

Переслідування українського культурного життя продовжувало­ся й Емський указ діяв на повну силу. Але це не спинило дослід­жень з минулого України, результати яких з'являлися в "Чтеніях" Товариства Нестора Літописця в Харкові, а також на сторінках "Ки­ївської Старини" у Києві 1882—1907 pp., щоправда, все російсь­кою мовою. Українська історична робота наприкінці XIX ст. мог­ла пишатися вже дуже значними здобутками. Праці Володимира Антоновича, Ореста Левицького, Івана Новицького висвітлювали історію української шляхти, міщанства і селянства на Правобереж­ній Україні й історію народних козацьких і гайдамацьких рухів. Олександр Лазаревський (1834—1902), автор численних історичних праць, приділяв головну увагу історії селянства та дворянським ро­динам Лівобережної України; Олександра Єфименко (1848—1918), росіянка, одружена з українським етнографом й істориком права Петром Єфименком, стала авторкою численних праць, головно з політично-історичної ділянки та про соціальний устрій України, а також популярної "Исторіи украинского народа". Дмитро Багалій, професор Харківського університету та його учень Дмитро Міллср, концентрувалися зокрема на історії Слобідської України; Микола Василенко досліджував суспільний побут в Україні; Аполлон Скаль-ковський і Дмитро Яворницький займалися історією Запоріжжя, та цілий ряд інших, а між ними й Михайло Грушевський.

Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, яке очолив проф. Михайло Грушевський, видало 120 томів "Записок" Товариства, 10 томів "Жерел до історії України" та багато Іншіїх досліджень з життя українського народу. Тут з'явилося сім томів монументаль­ного твору "Історії України-Руси" Михайла Грушсвського. Після революції 1905 р. в Росії повернувся до Києва Михайло Грушевсь­кий і в 1907 р. зорганізував Українське Наукове Товариство і був його першим головою. Перша частина восьмого тому, яку доведе­но до 1638 p., вийшла 1913 р. у Києві.

У Петербурзі в 1908 р. з'явилася друком "Історія України-Ру-сі", яку написав Микола Аркас (1853—1909). Він був також ком­позитором і йому належить опера "Катерина" за сюжетом одной­менної поеми Тараса Шевченка.

Микола Міхновський, радник харківської міської думи у 1900 р. вніс пропозицію, щоб у Харкові побудувати пам'ятник великому українському поетові Тарасові Шевченкові. Але російські шовіні­сти рішуче виступили проти того і замість пам'ятника Шевченкові пропонували збудувати пам'ятник російському письменникові Ми­хайлові Лєрмонтову. І тільки вибух японсько-російської війни пе­решкодив здійснити той план.

Демократичні партії

У 1903 р. Загальна Українська Організація, а радше її Рада, яка дотепер не мала якоїсь політичної платформи, опрацювала такий проект і представила його з'їздові. Але, як виявилося, з'їзд був поділений у поглядах на потребу політичної платформи з такими політичними гаслами, як автономія та федерація, які могли пере­лякати багато членів Громад на провінції, що здебільша були дер­жавними або земськими урядовцями і не молоді вже віком. Деякі члени Ради, як Науменко і Беренштам, вважали, що політична про­грама всіх не задовольнить і може викликати роздор та ліквідацію Загальної Української Організації¹.

Незважаючи на ті застереження, на з'їзді восени 1904 р. орга­нізацію переназвано на Українську Демократичну Партію і схва­лено політичну програму, яка включала:

1) знесення політичного абсолютизму й заведення парламентар­ного ладу;

2) свободу слова, особи й віри, свободу зборів, спілок, органі­зацій, страйків;

3) заведення народної мови в школах, судах, адміністрації та у всіх громадських інституціях;

4) заведення національної автономії та, крім всеросійського пар­ламенту, також й українського сойму;

5) восьмигодинний день праці, державну пенсію для калік і
немічних, а також для робітників, що дожили до шістдесятирічно­
го віку, заведення прогресивно-доходового податку, вивласнення
державних, монастирських, удільних та кабінетних земель на те­
риторії України і передачу їх за оплатою в користуванні селянства
і т.п.²

Але програма ця нікого не задоволила й тому в організації роз­почався розбрат. Молодші й енергійніші члени Київської Старої Громади, як Сергій Єфремов, Модест Левицький і Йосип Юрке-вич, вийшли з неї, вважаючи УДП замало революційною. Одно­часно старші члени почали відтягатися, вважаючи програму занад­то радикальною.

З початком 1915 р. заходами Бориса Грінчснка, Сергія Єфре-мова, Модеста Левицького, Ф. Матушевського засновано Укра­їнську Радикальну Партію³, яка, беручи до уваги брак національ­ної свідомості серед маси українського населення, зосередила свою діяльність на видання політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі. Але незабаром виявилося, що Українська Радикальна

¹ Чикаленко Є. Спогади, 1861-1907.- Нью-Йорк, 1955.-С. 357-359.

² Там же.- С 359-360.

³ Там же.

Партія, до якої здебільша належали письменники, не мала споді­ваного впливу на маси. Тому восени 1905 р. вона об'єдналася з Українською Демократичною Партією, у висліді чого постала Ук­раїнська Демократично-Радикальна Партія (УДРП), побудована на принципах парламентаризму і федералізму. У політичній про­грамі УДРП головним завданням було здобути для України в рамках конституції Росії широку автономію з українським крайо­вим соймом та введення української мови у школах, судах і взага­лі в адміністрації, а в соціально-економічній ділянці — примусо­вий викуп землі від приватних власників і промислових підпри­ємств¹. Серед лідерів Української Демократично-Радикальної Партії були Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Борис Грінченко та інші.

У 1908 р. з ініціативи УДРП була створена таємна понадпар-тійна політична і громадська організація українців під назвою То­вариство Українських Поступовців (ТУП) для координації українсь­кого національного руху і його оборони перед посиленим насту­пом російського уряду і російського націонал-шовінізму. До ТУП належали, крім демократів-радикалів, частина соціал-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Володимир Винничен-ко, Петро Стебницький, Дмитро Дорошенко, Андрій В'язлов, Фе­дір Штайнгель і Людмила Старицька-Черняхівська. Ця Рада мала свої громади й поза Україною, координувала працю громад ТУП, у тому числі і в Петербурзі. Остання тісно співпрацювала з укра­їнцями депутатами в Думі. Політичною платформою ТУП була ви­мога автономії для України та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Але в міжчасі ТУП намагалося здобути як­найбільше прав для українського культурного життя, у першу чер­гу впровадити до народних шкіл навчання української мови, а до середніх і вищих шкіл також українську літературу й історію Ук­раїни та допустити українську мову до громадських установ, судів, а головно до церкви.

У 1891 р. студенти-українці Харківського Університету органі­зували прогулянку на могилу Тараса Шевченка в Канові й там заложили "Братство Тарасівців". Його членами стали молоді укра­їнські патріоти, які не хотіли йти до московських нелегальних партій. Основоположниками цього товариства були Микола Байз-дренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці. Пізніше цей гурток поширив свою діяльність і на інші

університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка був саме Микола Міхновський, студент Київського університету¹. На чолі "Братства" у Харкові стали Борис Грінченко й Іван Липа, а в Києві Микола Міхновський та інші. Тарасівці зобов'язалися між собою поширювати українську мову в родинах, установах і в школі, культивувати ідеї Т. Шевченка й висунули постулат визво­лення українського народу з-під російського панування, а також боронити його соціальні й культурні права.

"Братство Тарасівців" мало спершу свій осередок в Харкові, але після арештів його членів влітку 1893 р. його осередком стало мі­сто Київ. Менші осередки були також у Полтаві, Лубнах і Одесі. Тарасівці діяли як організація до 1897 p., коли Стара Громада пе­реорганізувалася на Загальну Українську Безпартійну Демократич­ну Організацію. Молодше покоління створило в 1900 році Рево-люціну Українську Партію.

В середині 1890-х pp. енергійно діяла українська студентська гро­мада в Київському університеті, членами якої були Д. Антонович, І. Черкаський, Є. Черняхівський, І. Стешенко, О. Моргун, М. Кри-винюк, П. Тучапський, С. Шелухин, В. Шемет та ін. Незабаром ця громада поділилася на дві частини: першу з Антоновичем, Чер­каським, Кривинюком, Міхновським, Шеметом, Шелухіним та ін­шими,— і другу, звану "драгоманівською", зі Стешенком, Моргу­ном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим гур­том була в тісних стосунках Леся Українка. З нього пізніше виді­лилися марксисти К. Василенко і П. Тучапський².

Революційна Українська Партія (РУП), заснована в Харкові з початком 1900 p., була першим політичним утвором в Україні. Ос­новоположником РУП були Дмитро Антонович, Боніфатій Камінсь-кий, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександер Коваленко та Дмитро Познанський. Але душу в цю партію вдих­нув молодий харківський адвокат Микола Міхновський, своєю до­повіддю на перших сходинах. Цю доповідь РУП видала ще того самого року у Львові окремою публікацією під назвою "Самостій­на Україна". У ній Міхновський кинув гасло боротьби за "Одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатів аж по Кавказ, бо "Україна для українців"³.

Беручи до уваги тодішні політичні умови, зокрема під Росією, де ніхто навіть з найбільш передових діячів не відважився мріяти про самостійну українську державу на всіх українських землях, це був неабиякий революційний клич. Ідея самостійної України по­рівняно з драгоманівською утопією про федерацію українських зе-

Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1980.— Т. 9.- С. 3353.

¹ КоллардЮ. Передмова //Міхновський М. Самостійна Україна.— 1948.—С 6.

² Полонська-Васітенко Н. Історія України.— Т. 2.->- С 323.

³ Махновський М. Самостійна Україна.— 1948.— С 28—29.

мель з демократичною Росією, була великим кроком уперед у роз­витку української політичної думки.

У Києві 1903 р. РУП випустила "метелика", в якому з'ясовано жалюгідний стан в Україні й висловлені відповідні домагання, що були на даний час політичною платформою РУП: "Ми українці не маємо права говорити на своїй мові по школах, в судах, ми не маємо своїх газет, ні книжок, ми повинні вчитися російською мовою, якої не розуміємо. На нашій землі, по всій Україні, де живуть українці, для українців повинні бути українські школи, університети, газети, журнали, книжки на українській мові; в су­дах, банках, поштах і інших державних місцях повинна бути наша українська мова"¹.

Одначе під впливом московських соціалістичних партій, які го­лосили рівність і братерство для всіх робітників і селян, українська інтелігенція, що виростала й виховувалася на ідеях московського "єдинонеділимства", тяготіла в сторону модних тоді соціалістич­них доктрин і теорій. Урешті соціалістичні впливи перемогли і РУП відступила від ідеї Міхновського про незалежність України. Біль­шість її членів пішла за соціалістичними кличами, задовольняючись автономістичною програмою, й партія перестала існувати.

РУП відіграла в історії розвитку української політичної думки видатну роль, об'єднавши українських політичних діячів початку XX ст. до політичної боротьби й активності у різних політичних таборах і спричинилася до піднесення свідомості українського се­лянства в боротьбі за покращення умов праці й суспільних прав.

Коли в 1902 р. РУП почала замінювати гасло самостійності на автономію України й федерацію з Росією, Микола Міхновський зі своїми однодумцями (брати Василь і Грицько Шевченки, брати Во­лодимир і Сергій Шемети та інші) заклали Українську Народну Партію (УНП), політичне кредо якої базувалося на доповіді Міх­новського "Самостійна Україна" і було сформульоване в "10-ти за­повідях націоналіста". У вересні 1905 р. НУП почала видавати у Львові часопис "Самостійна Україна". У ньому була широко на­креслена програма українського самостійницького руху, а також ви-друкований проект конституції майбутньої української держави. У цьому проекті можна завважити сліди теорії Драгоманова, якщо йде мова про структуру майбутньої української держави, а саме, що Ук­раїна мала бути спілкою "вільних і самоуправних земель, утворе­них на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями." Таких земель мало б бути десять: Чорно­морська Україна, Слобідська Україна, Степова, Лівобережна або Гетьманщина і т.п. Цей проект конституції передбачав широкі права

Федснко П. Історична дата: вісімдесяті роковини Революційної Української Партії — РУП // Свобода.- 1980.- Ч. 48.-29 лютого.

громадянина, законодатний орган із двох палат, виборче право для всіх громадян віком від 25 років і вище, земські та громадські са­моуправи тощо. УНП цікавилася не тільки національними, але та­кож і соціальними проблемами й домагалася націоналізації землі¹.

Про потребу самостійної української держави заговорив також і Дмитро Донцов на політичному вічу в актовому залі Петербурзь­кого університету, яке влаштувала українська Студентська громада разом зі "старшими" українцями, такими як Олександр Лотоць-кий, українець з Кубані Лука Бич та ін., що мешкали тоді в Пе­тербурзі. Донцов за те був арештований і відправлений до Лук'янівської тюрми у Києві, де він мав стати на суд разом з ін­шими членами РУП, а радше НУП².

Про появу часопису "Самостійна Україна" у Львові, як і про виступ Д. Донцова на українському вічі у Петербурзі, з'явилося повідомлення у часописі "Хлібороб", що всупереч урядовим мос­ковським заборонам почав виходити в Лубнах на Полтавщині і був першим українським часописом в Україні під російською зай-манщиною. Його видавали й редагували брати Володимир і Сергій Шемети й Микола Міхновський. Від себе редакція "Хлібороба" ствердила, що Донцов зробив правдиві закиди "проти московського уряду, ба і проти російського суспільства взагалі та навіть соціал-демократії, що вони однаково гнітили й ганьбили український народ"³.

Першими на ту подію відгукнулися москвофільські настроєні ук­раїнські соціал-демократи у своєму першому числі журналу "Віль­на Україна" за січень-лютий 1906 p., що його вони видавали в Пе­тербурзі. "Боронь Боже, нести в народні маси націоналізм "Хлібо­роба",— писав редактор журналу "Вільна Україна".— Він поведе до братовбивства, до татарсько-вірменської різні, він стане на пе­решкоді культурному розвиткові української нації, він, і цс найго­ловніше, затримає поступ класової свідомості українського проле­таріату і дасть змогу буржуазії та визискувачам народу збудувати "цезаризм буржуазії", поставити його на підвалини ще міцніші, ніж на них стояв царат"⁴. Одночасно знаний уже тоді соціал-демократ суспільно-громадський діяч, літературознавець і письменник Іван Стешенко виступив з обуренням на сторінках щоденника "Кіев-скіе отклики" на "Самостійну Україну" Миколи Міхновського і з нагоди промови Д. Донцова в Петербурзі. Він писав, що це "на відкриту політичну арену виступив український шовінізм". До рс-

¹ Книш 3. Конституція України в проекті Української Народної Партії // Самостійна
Україна.— 1957.— Ч. 9 (105).- С 9-13.

² ДоіщовД. Рік 1918, Київ.— Торонто, 1954.— С 120—121.

³ Куренівсць М, Виступи І. Франка за революції 1905—1907 pp. // Самостійна Укра­
їна.- 1956.-Ч. 12 (96).- С. 2.

⁴ Там же.

чі, цей самий І. Стешенко був автором вірша на прославу черво­ного прапора, як символу справедливості без різниці для всіх на­цій і віку. "Червоний стяг — прапором нашим, скрізь має нині на землі. До нього ж всі! І всі розкажем про наші болі і жалі"¹. Так думала, на жаль, тоді більшість української інтелігенції, для якої соціалістичні утопії затьмарювали інтереси українського народу, якому вони змагали принести волю і добробут.

На своєму з'їзді в 1907 р. УНП схвалила програму організації українського пролетаріату, щоб забезпечитися перед конкуренці­єю з боку московського пролетаріату, який заливав Україну й від­бирав в "українського робітника працю". Москалі випихали укра­їнців з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробіт­ного пролетаріяту, в пащу моральної, а потім і голодової смерти.

У відповідь на тезу Маркса, яку пропагував Ленін зі своєю пар­тією, що "в робітника немає батьківщини", цей з'їзд зовсім слуш­но заявив, що "пролетаріат пануючої нації і зневоленої — це два класи з неподібними інтересами". Але через поворот до самодер­жавства й обмеження політичної діяльності державними органами безпеки невдовзі після цього з'їзду діяльність УНП занепала і щойно під кінець 1917 р. колишні члени УНП створили Українську Пар­тію Соціалістів-самостійників.

У грудні 1905 р. виникла Українська Соціал-Демократична Ро­бітнича Партія (УСДРП), яка визнавала марксистську ідеологію на взір Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), але діяла незалежно від неї. Основна різниця між ними полягала в тому, що УСДРП підкреслювала національне питання й, хоча лідери-члени партії вийшли з РУП, нова партія відмовилася від са­мостійності України. Але на відміну від РСДРП, яка нехтувала на­ціональним питанням, УСДРП поставила у свою програму, як од­ну із цілей — вимагати для України автономії у межах Російської держави. Головними діячами УСДРП були відомий уже тоді укра­їнський письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра, театрознавець Дмитро Антонович, син славного профе­сора Володимира Антоновича, адвокат Михайло Ткаченко, Лев Юр-кевич, економіст Микола Порш та інші.

* * *

Зростання заворушень робітників та селян налякало росшський уряд і він наприкінці XIX ст. впровадив деякі полегшсння,зокрема дав дозвіл на збільшення пресових органів. В Україні почав виходити но­вий часопис "Кіевскіе отклики", під редакцією історика Івана Лучиць-кого. Довкола нього гуртувалися відомі українські діячі, як В. Анто­нович, М. Василенко, С. Єфремов, Б. Кістяківський, А. Кримський, В. Науменко, С Петлюра, С. Русова, І. Стешенко та інші. Хоча "Кі-

¹ Там же.- С 2, 7.

евскіе отклики" друкувалися російською мовою, часопис був присвя­чений українським питанням і виходив тиражем у 25 000 прим.

В Україні відбувалися Археологічні з'їзди (XI у Києві 1899 p., XII у Харкові 1902 p., XIII — 1905 pi в Катеринославі, XIV — 1908 р. у Чернігові). На цих з'їздах українські вчені виголосили ряд цікавих доповідей з української археології, які привернули увагу вчених усьо­го світу. Але, згідно з Емським Указом, на XII і XIII з'їздах забо­ронено було читати доповіді українською мовою. Це, однак, при­носило більше шкоди урядові, бо підносило революційний рух в ко­лах української інтелігенції і скріплювало проукраїнський сантимент навіть серед неукраїнців. Велике значення для українського наці­онального руху мали ювілейні святкування Івана Нечуя-Левицько-го та Миколи Лисенка у Києві.

Заходами Полтавського земства на чолі з Федором Лизогубом побудовано пам'ятник батькові нової української літератури Іва­нові Котляревському з нагоди 100-ліття появи першої частини йо­го "Енеїди". Але відкриття пам'ятника відбулося щойно в 1903 р. На це свято з'їхалося багато визначних гостей, представники Над­дніпрянщини, Галичини й Буковини. Тоді вся Полтава заговорила українською мовою. Але в часі офіційного відкриття державна влада заборонила виступати з привітаннями українською мовою усім, за виїмком галичан, які не вміли говорити російською мовою. Це ви­кликало велике незадоволення в широких колах українського гро­мадянства. Микола Міхновський відмовився читати вітання мос­ковською мовою і разом зі своїм протестом віддав предсідникові порожню папку, в якій мав привітання. За ним усі решта зробили таку саму демонстрацію — подавали порожні папки й виходили з залу. Урочисте засідання цим було перерване¹.

З часу підписання Емського указу було багато спроб добитися полегшення для українського друкованого слова. Олександер Ко-ниський, київський адвокат та відомий письменник і суспільно-гро­мадський діяч подав у 1890 р. міністрові внутрішніх справ князеві І.М. Дурново прохання скасувати Емський указ. У 1890 р. Олекса Коваленко, який жив поза Україною на Уралі в місті Челябінську, просив міністерство дозволу видавати там українською мовою тиж­невик "Україна". Два роки пізніше (1892 р.) Харківське товариство грамотності післало петицію до уряду, щоб звільнити україномов­ні публікації від обмежень², але всі заходи були безуспішні.

Російський уряд 24 квітня 1904 р. скасував закон про обмежен­ня друкованого слова литовською мовою. Це стало поштовхом для

¹ Антонович К. З моїх спогадів про Миколу Махновського // Самостійна Україна.—
1957.— 4.11 (107).-С 6.

² Пріцак О. Роля О. Лотоцького в уневажненні указу заборони українського слова
з 1876 року // Свобода.- 1981.— Ч. 4.- 8 січня.

трьох високих імперських урядовців у Петербурзі, Олександра Лото-цького, Петра Стебницького та Петра Садилова попробувати ще раз звернутися до Міністерства внутрішніх справ та до Головного правління у справах друку, щоб зняти заборону з українського дру­кованого слова. Тут до помочі став також і відомий російсько-український письменник Данило Мордовець, який також підписав те прохання. Було це тим більше надійне, що міністром внутрішніх справ став тоді ліберальний князь Петро Святополк-Мірський. Однак справа знову залишилася без відгуку. Тоді О.Лотоцький і П.Стебницький стали використовувати персональні знайомства. Ло-тоцький звернувся з цією справою до прем'єра уряду Сергія Вітте, який виявив певне зацікавлення. У кінці І904 р. Рада Міністрів остаточно обміркувала справу скасування заборони і цензурних обмежень української мови й передала її до Імперської Петер­бурзької Академії Наук, зокрема, до відділу Славістики, який очолював російський славіст академік Олексій Шахматов. В Академії Наук створено окрему комісію для розгляду цього питання. Комісія звернулася до експертів за порадою, а в тому числі й до Харківсь­кого та Київського університетів та інших науковців, які вислови­лись на користь української мови.

Протягом березня 1905 р. на засіданні Комісії, якою офіційно керував академік Федір Корш, знавець української мови й літерату­ри, вироблено текст: "Про знесення заборони малоросійського друкованого слова", в якому стверджено, що українська мова є окре­мою східнослов'янською мовою і дозволяється вживати її публічно у слові та друку. У закінченні цієї записки було додано від Академії Наук побажання, щоб "малоруське населення мало таке саме право як великороси говорити публічно і друкуватися рідною мовою"¹.