Виникнення політичних організацій та партій

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало "Братство тарасівців", яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М. Махновський, І.Липа, В.Шемет. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. "Тарасівні" ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність "Братства" підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники - Д.Антонович, М.Русов, Д.Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку за програмний документ партії використовувалася брошура М.Міхновського "Самостійна Україна", в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що призвело до її розколу на поч. XX ст.

Українці у загальноросійському визвольному русі

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Вище вже згадувалося про такі його прояви, як діяльність масонських організацій, декабристський рух, діяльність революційних демократів 60-х рр. Наступним етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників 70-80-х рр., представлених, переважно, різночинною інтелігенцією.

Програма керівного органу народників - організації "Земля і Воля", створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною й адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община.

Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване "ходіння в народ") з метою викликати протест проти влади і збройні бунти.

У 80-тих рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об'єднавшись у 1879 р. в організацію "Народна Воля", зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 80-х рр. XIX ст.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку, єднанню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства на соціальні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересів української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.

У другій половині XIX ст. більша частина українських земель — Лівобережжя, Правобережжя й Південь — перебувала в складі Російської держави. Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австро-Угорської монархії.

Російський царизм, російські поміщики й буржуазія по-хижацькому використовували природні багатства України, разом з українськими поміщиками й капіталістами жорстоко експлуатували трудящих. Посилювалося національне гноблення, переслідувалася українська культура, мова, освіта, література, преса. Заборонялося дітям у школах навчатися рідною мовою. Сіялося недовір'я і ворожнеча між різними народами, що інколи призводило навіть до кривавих сутичок.

Національне питання й національні відносини в Україні загострювалися також тим, що тут трудящі, крім експлуатації й гніту царських урядовців, українських та російських поміщиків і буржуазії зазнавали визиску й гноблення польських поміщиків (головним чином на Правобережжі), а з розвитком капіталізму й іноземних капіталістів, — французьких, бельгійських, англійських, німецьких та ін.

До того ж залишалася нерозв'язаною проблема національного возз'єднання українського народу, возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле. Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття були відірвані від Наддніпрянської України. Трудяще населення зазнавало там експлуатації не тільки українських поміщиків та буржуазії, а й гноблення Австро-Угорської монархії, національностей німецької, польської, угорської, румунської. За визволення з-під гніту іноземних поневолювачів і возз'єднання з іншими українськими землями виступало західноукраїнське населення. Про возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле мріяв увесь український народ.

Наши рекомендации