Новий політичний лад в західній україні

Після придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу ліквідувати рево-­люційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент­і скасували конституцію — це стало початком десятиліття задушливого неоабсолю-­тизму. В Галичині, де українське духовенство повернулося до церковних справ,­у 1851 р. добровільно саморозпустилася Головна Руська Рада. Одним із небагатьох­починань українців, яке пожвавлювало життя в провінції в сонні 1850-ті роки, бу-­ло спорудження у Львові Руського Народного Дому — культурного осередку,­що будувався на внески громади. Втім майже скрізь на місце руху та активності­1848 року приходили пасивність та інерція. Один дотепний українець пожартував:­«Чим вище здіймається наш Народний Дім, тим нижче падає наша культурна діяль-­ність».

Проте все ж відбувалися важливі, хоч ще й не дуже помітні, зміни. У 1849 р. на-­місником Галичини було призначено Агенора Голуховського — багатого польського­землевласника й довірену особу Франца Йосифа. Це призначення мало два важли-­вих аспекти: по-перше, новий намісник у відповідності з автократичною полі-­тикою Відня дістав широкі повноваження, включаючи нагляд за дотриманням зако-­нів, за справами промисловості, освіти й релігії в провінції; по-друге, Голуховський­вважав, що зосередження сил на досягненні невеликих, але конкретних цілей швид-­ше покращить становище поляків, ніж героїчні, але невдалі повстання. Протягом­наступних 25 років Голуховський, що тричі призначався намісником Галичини й­двічі міністром у Відні, відіграватиме вирішальну роль у формуванні нового полі-­тичного устрою в провінції.

Зростання польських впливів. Демонстративно підкреслюючи свою відданість­Габсбургам і свої наміри справедливо ставитися до українців, Голуховський,­проте, систематично поширював в уряді провінції польські впливи. За його пора-­дою Відень відмовився від плану поділу Галичини на окремі польську та українську­частини. Його повідомлення, в яких перебільшувалися симпатії українців до Росії,­похитнули довір'я цісарського уряду до «тирольців Сходу». Із посиленням свого­впливу Голуховський ставав дедалі відвертішим у своїй пропольській, антиукра-­їнській політиці. Сподіваючись покінчити з присутністю українців у Львівському­університеті, він змусив Головацького піти у відставку з посади професора україн-­ської літератури. Переконаний в необхідності спольщення українців, він навіть зро-­бив спробу впровадити в греко-католицькій церкві римський календар, а у 1859 р.—­латинську абетку для українських видань. Тут він зайшов надто далеко. Проекти Го-­луховського викликали обурення української інтелігенції, що вивело її із заціпе-­ніння. Запеклі суперечки навколо цих питань перетворилися на справжню «абетко-­ву війну» з намісником і змусили його відступити. Але Голуховський продовжу-­вав наступ на інших фронтах, систематично замінюючи німецьких чиновників поля-­ками й розширюючи вживання польської мови у школах. Так він підготував грунт для­різкого посилення польських впливів у Галичині.

У 1859 р. відбувся ще один вирішальний перелам в історії габсбурзької імперії,­коли французи й сардінці завдали їй жорстокої поразки в Італії. Ослаблені зовні­Габсбурги були змушені піти й на внутрішні поступки. Внаслідок цього було ліквідо-­вано неоабсолютистський режим і відновлено конституційне парламентське прав-­ління, цього разу надовго. У Відні скликали центральний парламент, а кожна про-­вінція отримала свою власну асамблею. До 1873 р. депутати центрального парла-­менту обиралися з числа депутатів асамблей.

Щоб мати підтримку вищих класів, Відень створив виборчу систему, яка ви-­разно відповідала їхнім інтересам. Члени провінційних асамблей обиралися чотир-­ма категоріями, або куріями, виборців: великими землевласниками, торговими пала-­тами, міщанами і сільськими громадами, кожну з яких представляла певна кіль-­кість делегатів. Із 150 депутатів галицького сейму інтереси великих землевласників­представляли 44 делегати, торгових палат — три, міщан — 28, сільських громад­(від яких теж могли обиратися поміщики) — 74. Наскільки мало представленими­у сеймі були селяни, видно з правил виборів: якщо для обрання депутатів від курії­землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирав-­ся 8764. Для українців, народу переважно сільського, це було вкрай невигідним.­Внаслідок цього у виборах до галицького сейму частка українців звичайно обмежу-­валася 15 %. Вони також мали непропорційно мало депутатів у віденському парла-­менті. Без сумніву, найбільші переваги дістала в парламентській системі Галичини­польська шляхта.

Але поляків чекали ще більші здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р.­Зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги були змушені піти на далекосяжні­поступки мадярам — найсильнішому народові імперії. Результатом цього став­австро-угорський компроміс 1867 р., за яким у пряму підлеглість угорців перехо-

дило близько половини імперії, включаючи Закарпаття. Габсбурзька імперія тепер­стала Австро-Угорською імперією. Успіх угорців спонукав поляків домагатися пов-­ного когітролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги,­Відень, проте, погодився на неофіційний політичний компроміс: за підтримку, що її­поляки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Гали-­чині. Фактично Галичина мала перетворитися на польську «державу в державі».

Несподіване посилення впливу поляків на галицькі справи зайшло значно далі тих­можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. До 1916 р. лише поляки могли­обіймати посаду намісника. Коли в центральному уряді призначався міністр у спра-­вах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звільнявся від німців і поло-­нізувався чиновницький апарат. Шкільна справа майже цілком перебувала в руках­поляків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації провінції.­На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж­українці, їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більш­чисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко зроста-­' ла, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподіва-­лися прокласти собі шлях до влади в Галичині.

Цілі поляків у Галичині. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою вла-­дою? Щоб зрозуміти польську політику в 1868—1914 рр., слід розглянути події­у польській перспективі. Поляки, вірніше, шляхта та інтелігенція, бо польські селя-­ни характеризувалися майже такою ж політичною наївністю, як і українці,— були­народом зраджених надій. У кінці XVIII ст. їх позбавили державності, а повстання­1830 й 1863 рр. з метою відвоювати державність зазнали страшної невдачі. Українці,­можливо, сприймали їх як пихатих і непереборних противників, але багатьом поля-­кам не давало спокою почуття власного безсилля перед німцями та росіянами. Після­катастрофи 1863 р. у способі мислення поляків відбувалася важлива зміна, й голов-­ною дійовою особою цього процесу був Голуховський. Відкидаючи революційну­діяльність як неефективну, польські лідери обстоювали політику «органічної праці»:­конкретної (щоб не сказати буденної) діяльності для зміцнення польського суспіль-­ства шляхом його модернізації. Надзвичайно сприятливі умови для реалізації цього­підходу існували в Галичині, тому її стали розглядати як польський П'ємонт, тобто­плацдарм, з якого почнеться відродження польського народу.

А як же бути з українцями, цими відданими Габсбургам «тирольцями Сходу»?­Позиція Відня у цьому питанні знайшла свій відбиток у цинічних словах одного­австрійського політика: «Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, ли-­шається на розсуд галицького сейму». Інакше кажучи, українців віддавали на ми-­лість поляків. Плани, що їх будували для Галичини польські патріоти (багато з них­були цілком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативне­ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців­були «подоляни» — архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини,­які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних­міркувань: для них підтвердити права українців було все одно що піти назустріч ви-­могам селян. Відтак до давньої ворожнечі між польською шляхтою та українським­селянством додався новий і ще більш вибухонебезпечний конфлікт національних­інтересів. Таке поєднання надавало конфронтації між поляками та українцями в Га-­личині особливої гостроти.

Спочатку ставлення поляків до українців (особливо очевидне серед консерва-­тивних «подолян») зводилося до заперечення факту існування українців як окре-­мої нації, вони начебто — лише підгрупа поляків. Це й пояснює таку заяву одного­польського лідера: «Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина». Коли­із різкою активізацією українців у 1848 р. стало складно утриматися на цих позиціях, «подоляни» почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Він пе-­редбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування­їхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, на­їхню прискорену полонізацію.

З особливою рішучістю ця політика проводилася в освітній справі. Після 1867 р.­польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіх­професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні шко-­ли, або гімназії: в 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише шість укра-­їнських гімназій, тобто одна на кожних 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У почат-­кових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. поль-­ські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж україн-­ські. Інвестиції, звичайно, направлялися в західну, польську частину провінції.­На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір­уряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну­посаду, кожне призначення й, по суті, за кожне українське слово.

Цю всеохоплюючу й часто дріб'язкову ворожнечу загострювали глибокі відмін-­ності у психології польських та українських провідників. Якщо у світогляді поль-­ської інтелігенції було щось шляхетське, то ідеологія української інтелігенції була­явно плебейською. За словами Івана Лисяка-Рудницького, «кожен освічений украї-­нець лише на одне-два покоління відійшов або від пасторату, або від селянської ха-­ти». Єдиною спільною рисою світосприймання освічених поляків і українців було,­на думку того ж таки Рудницького, те, що «обидві громади вважали свій конфлікт­аналогічним великій війні XVII ст. між польською шляхтою й українськими коза-­ками».

Реакція українців

Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті роки­стали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували укра-­їнців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політичне рівними­собі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. Із покоління в по-­коління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм під-­тримку династії, але у 1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення.­Нова політична ситуація в Галичині показала, що перед представниками української­верхівки з середовища священиків, яких звичайно називали «старими русинами»,­лежало похмуре майбутнє. Крім того, що Відень виявився ненадійним, його міць­і престиж значно послабшали внаслідок недавніх політичних поразок. Поляки ж бу-­ли сильними, як ніколи. А в середовищі власного народу українські вожді бачили тіль-­ки маси убогих і неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу віри у власні­сили, вони стали шукати нові джерела підтримки.

Русофіли. У 1860-х роках інтереси й надії багатьох освічених українців зосере-­дилися на Росії. У цьому не було несподіванки: адже саме в цей час різні слов'янські­народи, такі як чехи, серби і болгари, котрі зазнавали тяжкого гніту німців та турків,­також спрямували свої погляди до близького слов'янського народу — росіян —­у пошуках допомоги. Дбаючи про власні цілі, Росія сприяла слов'янофільським­тенденціям, налагоджуючи з цими «спорідненими» народами культурні зв'язки й­підтримуючи їх фінансове. Одним із перших і найпалкіших російських культурних­місіонерів був Михайло Погодін — відомий історик консервативних поглядів, який­у 1835 р. відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією. Хоч у той час його проросійська агітація не мала помітних наслідків, вона стала приносити плоди­в атмосфері 1860-х років.

Першим у Галичині новонаверненим русофілом став Денис Зубрицький —­історик, один із нечисленних українських дворян. Завдяки його власним старанням­та намаганням невтомного Погодіна до цієї течії вдалося прилучити інших освіче-­них українців і серед них — Якова Головацького, одного з членів «Руської трійці».­Однак вирішального прориву в Галичині русофільство домоглося під кінець 1860-х­років, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицького­вищого духовенства. Відтак русофільство швидко поширилося на більшість духо-­венства, й до кінця XIX ст. священики являли собою його основну соціальну базу.­Користуючись підтримкою значної частини західноукраїнської верхівки, русофіль-­ство стало відігравати провідну роль в культурному й політичному житті Східної Га-­личини, Буковини і Закарпаття.

Русофільство приваблювало «старих русинів» не лише завдяки слов'янофільській­пропаганді та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранів подій­1848 р. вважали, ніби вистояти у змаганні з поляками можна лише спираючись на Ро-­сію. Важливу роль відігравала також і суспільна психологія. Навіть випадковий спо-­стерігач ясно бачив, що українська духовна еліта страждала від комплексу етніч-­ної та соціальної неповноцінності. Як і кожна еліта, вона прагнула визнання й пре-­стижу. Однак польська шляхта рідко пропускала нагоду підкреслити свою соціальну­вищість перед греко-католицьким священством. Зрозуміло, що селянська природа­українського суспільства й культури не давала жаданого престижу, а після невдач­1860-х років українство стало ще менш привабливим. Тому можливість ототож-­нення з могутнім російським царем, багаточисельним російським народом і його про-­цвітаючою культурою відповідала глибоко затаєним потребам духовенства. Були­також і прагматичні міркування: враховуючи ослабленість Австрії та могутність­Росії, цілком реальну можливість того, що росіяни рано чи пізно захоплять Галичину,­багато освічених українців вважали обачним раніше «всістися на російський віз».

У своєму русофільстві українці відрізнялися від чехів та інших слов'ян тим, що­заходили значно далі, наголошуючи на подібності й навіть тотожності українців і ро-­сіян. На думку таких провідних русофілів, як Богдан Дідицький, Іван Наумович,­Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпатті, українці є­лише окремим відгалуженням триєдиного російського народу, двома іншими складо-­вими якого є великороси й білоруси. Вперше ці погляди були опубліковані у 1866 р.­у таємно фінансованій російським урядом газеті «старих русинів» «Слово»: «Ми не мо-­жемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні,­літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом.­Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

Остаточно здаючи позиції 1848 р., «старі русини» демонстрували своє невір'я у­здатність власними силами вистояти в культурних і, особливо важливо, в політичних­змаганнях. Сутність цієї позиції виражало популярне тоді прислів'я: «Якщо нам су-­дилося потонути, то краще зробити це у російському морі, ніж у польському болоті».­Цей підхід мав також інші наслідки: покладаючи всі свої надії на підтримку ро-­сіян, русофіли дійшли висновку про марність спроб мобілізувати українські маси.­Тому їхній політичний курс став характеризуватися пасивністю та інертністю.

Але «старим русинам» бракувало відваги відкрито відкинути Габсбургів. Наго-­лошуючи на своїх культурних зв'язках із Росією, вони були достатньо обачними,­щоб у тій самій статті у «Слові» заявляти: «Ми є і завжди були непохитно вірними­нашому августійшому австрійському монархові й славетній династії Габсбургів». Де-­які, особливо вище духовенство, заходили ще далі, доводячи, ніби вони — не ро-­сіяни, не українці, а окремий галицький народ. Плутана самоідентифікація, наголо-­шування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та намагання ототожнитися з могутньою Російською імперією з одночасним обстою-­ванням певних регіональних відмінностей — все це, звичайно, не являло собою чо-­гось нового в українській історії. В сутності, тут ішлося про західноукраїнський ва-­ріант «малоросійської» ментальності, поширеної на Східній Україні.

Вплив русофільства на українців найсильніше виявлявся у царині мови. Висту-­паючи з елітарних позицій, «старі русини» затято відмовлялися брати за основу­української літературної мови місцевий діалект (чи, як вони його називали, «мову­свинопасів і чабанів»). Вони хотіли, щоб їхня мова мала визнану літературну тради-­цію й престиж, і тому в публікаціях користувалися церковнослов'янською мовою­релігійних текстів з домішками польських, російських та українських слів.

Можливо, ця незграбна й штучна суміш, або язичіє, як її називали, й була пре-­стижною, але правда й те, що її важко було зрозуміти, особливо селянам. Навіть­ті освічені українці, які писали нею, кожен за власними безладними правилами,­рідко коли нею розмовляли, воліючи користуватися польською мовою. На питання,­чому саме польською, «старі русини» відповідали: «Бо малоросійська — це мова­селян, а російської ми не знаємо, тому ми користуємося цивілізованою мовою поля-­ків». Погляди «старих русинів» на мову були запереченням літературних принципів,­що ними керувалися «Руська трійця» й ті відкриті прибічники місцевого діалекту,­котрі з'явилися у 1848 р. Русофіли були такими затятими противниками народного­діалекту, що навіть привітали заборону українських публікацій в Росії у 1876 р.­І саме навколо питання про мову в середовищі українських студентів стала розви-­ватися опозиція галицьким русофілам.

Нелегко було молодшому поколінню вступати у бій зі старшим, що вже міцно­стояло на ногах. Русофіли панували майже в усіх українських закладах. В їхніх­руках перебували Народний Дім, добре фінансований Ставропігійський інститут, ви-­давництво «Галицько-руська матиця», а також велика частина преси, включаючи най-­більшу газету «Слово». Крім того, у 1870 р. русофіли заснували політичну органі-­зацію — Руську Раду, яка претендувала на роль головного послідовника справи Го-­ловної Руської Ради 1848 р. і яку вони намагалися перетворити на єдиного пред-­ставника всіх українців у Галичині. Так навіть серед власної еліти український рух­мав рішучого й сильного противника.

Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з «Руською трійцею»­виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого­покоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках.­Подібно до «старих русинів» багато молодих західних українців звертали погляди­на схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненником­молоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, які­він відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних укра-­їнців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями.

Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовців­і розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре за-­безпечені церковні та світські чиновники та інші «солідні громадяни»; інші ж­переважно були студентами, молодими священиками, представниками світської­інтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей,­що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених за-­хідних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколо­питань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спіль-­ні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як на­розбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини.

Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями.­Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменників-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова.­Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після про-­ведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 рр. східноукраїнські автори стали­частіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилися­після того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не бу-­ло, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберальне на-­строєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних і­прив'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цих­стосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальний­та ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці­1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм свої­космополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його «безбожний анархізм»­викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священи-­ками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не ба-­жали вийти поза ці прагнення.

Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на ви-­знання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах­від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна го-­вірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієї­національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати укра-­їнську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мови­й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні­проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношенні­народовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Інша­спільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русо-­філів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на «власний народ», вони були­(принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русо-­філи.

Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контро-­лем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишило-­ся,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русо-­фільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та чита-­ти їхні часописи), найважливішим серед яких була «Молода Русь», утворена­в 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле роз-­маїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, «Вечорниці» (1862) популяри-­зували Шевченка й перебували під впливом петербурзької «Основи»; «Мета» (1863—­1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; «Ни-­ва» (1865) й «Русалка» зосередилися на літературі; «Правда» (1867—1880) була­органом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимось­на зразок всеукраїнського форуму. За винятком «Правди», ці редаговані недосвід-­ченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансові­ресурси й швидко позникали.

Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншим­різновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868р.у Львові, він,­як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглиблення­національної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з Анатолем­Вахнянином створили товариство «Просвіта», що займалося «вивченням та освітою­народу». А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у­Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка.

Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром ста-­ло очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмис-­лення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емського указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими схід-­ними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині­став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох­делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середо-­вища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олек-­сандр Огоновський та брати Барвінські.

Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні­до одного із закликів Драгоманова: «Поляки витіснили вас із галицького сейму:­русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики ком-­промісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися». Щодо­русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народов-­ці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських­клубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстра-­тивно назвавши її «Діло» на противагу русофільському «Слову». Того ж року з метою­обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші­українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі­багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду.

Радикали. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності наро-­довців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в укра-­їнському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри без-­надійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважав­Драгоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнської­інтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурний­рівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав проти­панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя­(на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на­український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повто-­рюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убо-­гість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, що­старше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зарахо-­вував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися ви-­правитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими сту-­дентами.

У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі «Друг», Дра-­гоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти­свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та­російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише­словом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської­молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він­підштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціальне більш виправданого­шляху обстоювання інтересів українців.

Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських сту-­дентів «Січ». Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентські­групи у Львові — русофільський «Академический кружок» та українофільський­«Дружній лихвар». Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гім-­назистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова­були два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянського­походження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письмен-­ників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстан-­ня проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського про-­воду, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник.

За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальних­змін став часопис. У 1876 р. Паклик і Франко починають редагувати русофіль-­ське студентське видання «Друг». Вони негайно відкидають язичіє, на якому він­публікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають на-­ступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх за­посередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шоковані­гострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили ска-­сувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов му-­сив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістам-­революціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському «істеблішменту» його­і Франка судять за підривну діяльність.

Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка,­й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночас­з'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, Микола­Ганкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-х­роках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило.­У 1890 р. ці молоді активісти разом з «ветеранами» Франком і Павликом були готові­до організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія на­Західній і Східній Україні, її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнську­РУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців.

Зростання організованості

У розглядувану добу українці Галичини здобули репутацію людей високооргані-­зованих і суспільне дисциплінованих, особливо в порівнянні з їхніми співвітчиз-­никами на сході. Однією з причин того, що галицькі українці розвинули ці риси,­була нагода застосовувати їх. Попри своє невигідне становище порівняно з поляками,­після 1861 р. українці Австрії жили за конституційної монархії, що надавала їм наба-­гато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії.

Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичині­наприкінці XIX — на початку XX ст., сприяв і ряд інших чинників. Західні українці­зазнавали прямого впливу таких суспільне високодисциплінованих народів, як німці­та чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки, які стали на шлях політики «ор-­ганічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та­розвитку економічних і культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагати-­ся з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогіч-­ний підхід. Звідси й таке гасло народовців, як «Спирайся на власні сили». Нарешті,­в 1880-х роках серед українців сформувався новий тип проводу, уособленням якого­став громадський діяч. Цей провід здебільшого складали педагоги і особливо юрис-­ти — як ідеалісти, всім серцем віддані справі народного добробуту, так і прагмати-­ки, які намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасного­суспільства.

Досягнення освіти й культури. Провісником цієї нової течії стало товариство­«Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесення­культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою­сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній­Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерід-­ко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і об-­говорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли­з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та­шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідо-­мості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вах-­нянин і особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регіональ-­них відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його­львівської філії й близько 200 тис.— у сільських читальнях. Здійснювалися також­спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були­засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особ-­ливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах,­вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття­' патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. чле-­нів. Зростання таких організацій свідчило про те, що народовці змогли перейти від­і діяльності в ефемерних часописах і малозгуртованих студентських групах 1860-х­; років до систематичної діяльності в масових організаціях, що були характерною оз-­накою 1890-х та початку 1900-х років. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофі-­. ли засновують Товариство ім. Качковського, але за чисельністю воно значно поступа-­лося перед організаціями суперників.

Галицькі вожді з деяким запізненням зрозуміли, що, крім культурних потреб се-­лянства, їм доведеться звертатися й до економічних питань. Через своє соціальне­становище та психологію вони не виявляли великого інтересу до революційних мето-­дів, які набули такого поширення в Російській імперії, а натомість виступали за само-­допомогу, тобто покращення долі селян шляхом створення кооперативів. Перша­спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках,­коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та­обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання­алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних­її досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку­товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові­спілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та орга-­нізувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь На-­гірний — иіонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років­займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував­споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати­й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші­передавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити­українців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних­методів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», який­у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперати-­вів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р.­із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу.­Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіс-­нили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р.­у Львові—страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів.­Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації укра-­їнських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок,­і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного руху­скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтеліген-­ції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охоплених надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці­нарешті стають господарями власної долі.

Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства «Про-­світа» було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та "­інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи наро- "­довців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, при- ^­бічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа ' Р­українофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки для­єврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі коопе-­ративи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях —­і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх до­еміграції.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями­серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середо-­вищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і на-­лежало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях.­Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень­і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університе-­тах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої­еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки­й лише 16%— українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над сис-­темою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали­ЗО гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися­головним чином на факультетах теології та права й складали близько ЗО % загаль-­ного числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже ^0 ви-­кладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що для­підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого­доступу до вищої освіти.

Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці­боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося приму-­сити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період­поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідом-­люючи, що уряй не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й за-­вдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам,­особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали­численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти «польськість» освіти у Львів-­ському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так,­у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для україн-­ців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призна-­чення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не було­кваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Ан-­тоновича — Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львова­в українській науці відкрилася нова ера.

Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фунда-­ментальну «Історію України-Руси», поставивши собі виразну мету дати історичне­обгрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомоги­Грушевський реорганізовує Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжню­академію наук. Незабаром товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і­західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р.,­крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх «Записок», що користувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугу-­вали школою підготовки нового покоління обдарованих учених.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'яза-­ні з Іваном Франком — одним із провідних українських письменників. Поєднуючи­непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеа-­ліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів —­романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія —­і широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів, у романах «Боа Сопзігісіог» та «Борислав сміється» він відтворює тяжке життя робіт-­ників нафтових промислів. Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла опо-­віданнями про дітей з'являються ретельно вималювані картини тюремного життя.­А в його нарисах про деградуючу аристократію та інтелігенцію, що переживала своє­становлення, проступає глибоке розуміння соціології. Франко був також блискучим­ученим, відважним полемістом і, як ми пересвідчилися, видатним політичним діячем,­якого часто не розуміла й кривдила його власна громада.

Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник­та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими опо-­віданнями про трагічне життя селян; у творах Кобилянської знаходило відображення­одвічне «прагнення краси» й «шляхетності духу». У царині мистецтв творили такі видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, які­користувалися підтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдяки­його субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступами­всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька; зокрема, її спів забезпечив успіх­опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй».

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швид-­кий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвін-­ського заснована у 1880 р. газета «Діло» поклала край пануванню у пресі русофілів­і стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти зад-­ніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичні­видання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та мо-­лодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66­у Галичині, а решта — на Буковині та Закарпатті.

Політичні партії. В міру того як формувалися ідеологічні течії та зростала орга-­нізаційна інфраструктура, дедалі нагальнішою ставала потреба координації дій­у парламентській системі. З'являлися передумови до виникнення політичних партій,­що мали замінити слабко згуртованих народовців та русофілів. На відміну від неве-­ликих радикально настроєних підпільних партій у Російській Україні галицькі пар-­тії розвивалися легальне й, намагаючись завоювати якнайбільше виборців, додержу-­валися в цілому помірного тону. Інша відмінність між східними та західними­партіями корінилася в підході до національного питання. В той час як перші агоні-­зували у пошуках способу пов'язати його з соціально-економічними проблемами,­другі, навіть найбільш соціалістичне настроєні, однозначно наголошували на своїй­відданості єдиному великому українському народові, вимагали рівності з поляками­і вбачали кінцевою метою самостійну державу. Вимоги незалежності не були не-­сподіваними, про аналогічні прагнення давно оголосили інші народи габсбурзької­імперії. З піднесенням войовничості західних українців проголошення ними подіб-­них вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юліан Ба-­чинський у своїй книзі «и^гаіпа Іітегіепіа» вперше став обстоювати єднання всіх­українців у незалежній державі, його ідея справила надихаючий вплив на всіх на-­ціональне свідомих українців.

Як вже згадувалося, не хто інший, як радикали у 1890 р. формально згуртувалися­в політичну організацію, відтак претендуючи на те, щоб вважатися першою укра-­їнською політичною партією. Під проводом Франка і Павлика та керуючись пора-­дами Драгоманова, вони стали на позиції «наукового соціалізму», критикуючи­греко-католицьке духовенство за його соціальний консерватизм і виступаючи за­співпрацю з польськими робітниками й селянами. У 1895 р. вони «націоналізують»­свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати­соціалізм можна в рамках незалежної української держави, а у короткій перспекти-­ві — у цілком автономній українській провінції Австрійської імперії. Проте воро-­жість духовенства, яке заблокувало радикалам доступ на село, малочисельність­українського пролетаріату, залежність від польських соціалістів та фракціонізм не­давали змоги цій діяльній новаторській партії завоювати собі широку підтримку­в галицькому суспільстві.

У 1899 р. оновлені народовці на чолі з Євгеном Левицьким та Володимиром­Охримовичем (до них приєдналися Грушевський і Франко, що покинув ворогую-­чих між собою радикалів) утворили Національно-демократичну партію. Склавши­програму, що могла б привабити невдоволених радикалів і розчарованих русофілів,­націонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою національну­незалежність; водночас до своїх найближчих цілей вони віднесли автономію і збере-­ження відданості Габсбургам. У інших питаннях партія стояла на типово ліберальній платформі, уникаючи суперечливих соціальних проблем. Поміркована орієнтація­й підтримка таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили­націонал-демократів на найбільшу українську партію Галичини.

Дві інші партії з'явилися на протилежних кінцях ідеологічного спектру. У 1899 р.­з метою обстоювати інтереси українських робітників марксисти Микола Ганке-­вич і Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію. Того ж року окремі пред-­ставники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидві партії не­мали великого успіху, оскільки у першому випадку, щоб забезпечити марксистів­соціальною базою, бракувало українських робітників, а в другому — для більшості­молодих священиків-українофілів відвертий націоналізм націонал-демократів був­привабливішим, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії.

Щоб завоювати підтримку селян, усі ці партії організовували віча — народні­зібрання, що їх скликали на селі партійні активісти для обговорення загальних про-­блем життя. Нерідко в них брали участь великі маси селяр. Так, під час виборчої­кампанії 1905—1906 рр. на національно-демократичне віче зійшлося близько 20 тис.­чоловік, що свідчило про поширення політичної свідомості серед селян.

Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів слабнув вплив­русофілів. Для молодшого покоління української інтелігенції ба навіть для напівосві-­чених селян язичіє звучало надто штучно, ототожнення з росіянами було надто­неприродним, соціальна консервативність русофілів — надто реакційною, а їхня за-­лежність від допомоги з-за кордону — принизливою. Спроби русофілів змагатися­з українофілами на організаційному рівні не були дуже успішними: в 1914 р. То-­вариство ім. Качковського мало тільки 300 читалень порівняно з 3 тис. читалень­«Просвіти»; якщо українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень, ана-­логічна русофільська організація — всього 106. Не краще складалися справи у полі-­тиці. В 1913 р. до галицького сейму було обрано ЗО делегатів-українофілів і лише­один русофіл.

Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивніше­покоління русофілів проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототож-­нення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, отримували ще біль-­ші дотації від царського уряду та агітували за перехід галицьких українців у пра-­вослав'я. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також сприяти консервативним тен-­денціям, польські аристократи в Галичині почали підтримувати русофілів. Таким чи-­ном, від цілковитого розвалу табір русофілів рятувала в основному допомога цар-­ських чиновників і польських землевласників.

Східна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейський­ліберал Вільгельм Фельдман писав: «У XX столітті багато народів постало з попелу,­але відродження небагатьох відбулася так швидко й енергійно, як відродження укра-­їнців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки­тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток».­Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони,­як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політичне дискримінованих­народів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетво-­рюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українці­нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе­явищем багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явила-­ся нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею.

Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між'­східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович,­Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те,­що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фі- ^^­нансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа ^д і­цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків, ^д

На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплат- ^д і­никами галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали ^1 і­в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси ^д і­в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок Ц і­і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на захо- Ц і­ді, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про д1 ]­що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний­вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інте-­лектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим на-­родом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чи-­ном, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організу-­ватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній під-­тримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як­твердиня національного руху.