Відродження на Західній Україні

Те, що південно-західня частина української території, опинилася під австрійською владою, було великим щастям, не тільки цього скравка але й усеї України. Дальший розвиток історичних подій уклався в той спосіб, що якраз Галичина, яка від 1340 р. ні разу не дихнула повітрям державної незалежности, що цілих пятьсот літ оставала під польською владою, сталася заборолом, політичним «Піємонтом» для решти України. Але 500-літня неволя не обійшлася Галичині без наслід­ків.

«Дух рабства і послуху перед «сильними міра цього» запустив сильне коріння в духовости галичан. Польонізація досягла тут вели­чезних розмірів: не тільки шляхта, але й духовенство та міщанство стало польським, приймало польські звичаї та мову. В XVIII ст. україн­ську націю в Галичині творив виключно мужик, зневолений, затур­каний, прибитий, несвідомий ні людських, ні національних прав, що тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут». (Ю. Охримович).

А всежтаки, ця найбільше зденаціоналізована, найсильніше за­кріпощена частина України, відіграла в історії нашої Батьківщини справді першорядну ролю. Очевидно, не треба думати, що свою ролю завдячує Галичина особливій либеральности й культурности австрій­ської влади. Навпаки! Не з любови й не з почуття гуманности піддер­жав австрійський уряд український культурно-національний рух, а з чистого вирахування. Виграючи українську народню масу проти польської чи ополяченої шляхотської верхівки в Галичині, Австрія силува­лася в той спосіб закріпити «ревіндиковану» провінцію для себе й для своїх імперіялістичних замислів на південньому Сході Европи. Те, що така тактика вийшла нам остаточно на користь, це вже не заслуга Австрії, а тих сил і здорових елементів в українському народі, що зуміли покористуватися цею пригожою для себе «конюнктурою».

Забіраючи Галичину, Австрія робила це в переконанню, що забірає частину корінної, етнографічної Польщі. Щойно при ближчому кон­такті з краєм відкрили тут австрійські урядовці існування окремої нації, відмінної від поляків мовою, релігією та звичаями, націю «хло­пів і попів», як говорили згірдливо поляки, але таку, що пригноблена дотепер поляками, могла бути використана проти них. Про те, щоби всеціло опертися на тій людьми і Богом забутій нації, Австрія не ду­мала. Стримувала її від того племінна однородність галицьких україн­ців з населенням зазбручанського материка. Австрія лякалася тяги галицького населення до злиття з рештою, лякалася «русофільства», але неменче залякана поляками, пробувала створити з галицьких українців якусь регіональну, віддану собі всеціло відміну. Й можна ска­зати, що її це подекуди й на деякий час удалося. Так зване «рутенство» це продукт цих зусиль австрійського уряду, виплеканий на галицькому грунті в першій половині XIX ст.

«Характеристичними рисами «рутенства» був перш усього чисто галицький, льокальний патріотизм, що обмежувався 4-міліоновою «рутенською» нацією, вірнопідданість та надмірна льояльність цент­ральному, віденському урядові, повна політична безхребетність, гро­мадський консерватизм, духове назадництво, наївний хамський ари­стократизм, що погорджував усім, що не йшло «свише», згірдливе відношення до мужика з його мовою, безупинна змінливість поглядів і т. д.» (Ю. Охримович).

«Рутенство» характеризувало перші кадри галицького духовенства, що вийшло з нових австрійських середніх і вищих шкіл, воно теж стало пригожим грунтом під розвиток пізнішої, москвофільської язви. Воно то, як сучасний йому загал лівобережного дворянства «не мало ніяких національних ідеалів, нічого не домагалося, тільки все, що йому давали, приймало з рабською подякою».

Щож дивного, що піоніри національного відродження в Гали­чині, в першу чергу входили в конфлікт і мусіли розправитися, або зломитися в боротьбі з примарою того галицького «рутенства».

Йосифинські реформи

Вже в році «ревіндикації» Галичини, вийшов патент про інвентарі маєтностей, що послужили основно для рівномірного їх оподаткуван­ня. Зчерги, патентом з 1775 р. наказано дідичам трактувати своїх се-лян-підданих по «людськи» й не вимагати від них більше понад уста­лену в інвентарях норму. Колиж місце цісаревої Марії Тереси заступив її син Йосиф II (1780—1790), для цілої Австро-Угорщини, а для Галичини з осібна, почалася нова доба. Йосиф II, що по словам сучас­ників випередив Велику Французьку Революцію в поступовості й ліберальности своїх переконань, кинувся з запалом до реформ. Цей ідеаліст і чоловіколюбець на престолі Габсбургів, рішив ущасливити своїх підданих з одного маху й тому в багатьох випадках перемахнув-ся. Він м. і. покасував манастирі, а з їх велитенських дібр утворив т. зв. «релігійний фонд», призначений на вдержання духовенства, яке перемінив у клясу державних урядовців. Проголосивши релігійну толєранцію, він рівночасно визволив вище і середнє шкільництво з дотеперішньої залежности від духовенства.

Вже весною 1784 р. висловив він намір «скасувати в цілій дер­жаві підданче невільництво», а наприкінці 1782 р. видав патент, у якому дозволив селянам женитися без дозволу панів і шукати собі заро­бітків поза межами свого села. Саму панщину обмежив Йосиф II до ЗО днів у рік і взагалі в великій мірі облегчив селянам їх незавидну долю. Залишаючи в силі панське судівництво над, селянами, Йосиф II, всежтаки вимагав від панів кваліфікацій для цього. Хто з панів не міг чи не хотів скласти приписаного законом суддівського іспиту, мусів приняти на свій кошт спеціяльного урядовця, званого «юстіціярієм» або «мандатором». Рівночасно селяне могли боронитися на поміщицькому чи мандаторському суді через своїх повновласників-плєніпотентів». В 1789 р. переведено нову систему оподаткування грунтів, в якої основу покладено прінцип, що 70 відсотків прибутку з поля мусить залишитися хліборобові-селянинові на прожиток, 12 від­сотків іоіло для держави, а 18 дідичеві. В ті дідичівські відсотки були вже враховані робучі дні панщизняків і всі драчки, яких вимагав двір від села. На передодні смерти виготовив був Йосиф II патент про цілковиту переміну панщизняних обовязків на грошевий податок, але смерть цісаря не дала тому патентові ввійти в життя.

Пани й духовні єрархи щиро зненавиділи Иосифа II за його на­родолюбство й тому відітхнули з полегчею, коли він помер. Його наслідник Леопольд II (1790—1792) хоч і не допустив до скасу­вання усіх йосифинських реформ, але не дуже то налягав на їх послі­довне виконування. Зате його син Ф р а н ц II (1792—1835) протягом свого довгого володіння позатирав і сліди по йосифинських реформах. Фінансове банкротство Австрії, що виснажена наполєонськими вій­нами, мусіла рятуватися друкуванням паперових банкнотів і зацитьку­ванням усіх поміщицьких вимогів, на довгі десятиліття відсунуло питання полегч для селянства. Колиж у 1821 р. переведено нове оподат­кування грунтів з наявним покривдженням селянського стану, здава­лося, що для селянства Австрії взагалі, а галицького зосібна, вибила остання година. Але тимчасом працювали в його користь інші сили й вони не дали йому пропасти, як під економічним так і національним оглядом.

Австрійський уряд, що за Иосифа II став провидінням для україн­ського селянства Галичини, був ним не тільки під економічно-суспіль­ним оглядом. Не менче важними для нашого культурно-національного відродження по цей бік Збруча, були заходи австрійського уряду над піднесенням освіти й духового життя нашого краю. Як це не дивно, але перші познаки культурно-національного пробудження блиснули на обрію Богом і людьми забутого Закарпаття, званого до недавна «Угорською Україною».

Наши рекомендации