Західно­українські землів 20—30-ті роки 5 страница

Роки князювання Ярослава (1019—1054) — час найви­щого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав

Піднесення і розквіт Київської Русі 53

був не стільки князем-дружинником, князем-завойовни-ком (хоча його прихід до влади відбувався під брязкіт зброї та лиття крові), скільки князем-будівником, князем-про-світителем. Деякі вчені пояснюють це збігом обставин: по-перше, у князя був уроджений підвивих у правому тазо­стегновому суглобі, по-друге, в одній із битв він отримав важку травму правого коліна і тому фізично не був повно­цінним воїном. Саме тому, на їхню думку, свою силу та енергію він спрямував у інші сфери державної діяльності. Проте таке пояснення є дещо спрощеним, оскільки прав­ління Ярослава збіглося з періодом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, завойованих князя-ми-попередниками, що вимагало не тільки якісних змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу дер­жавного правителя.

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів дер­жави. Ще у 1030—1031 рр. він у союзі з Мстиславом відво­ював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташо­ваних на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр'єв, названий християнським ім'ям Яросла­ва, крім того, став і центром православної єпископії. Гли­бока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ мігрував на Дунай, а йо­го місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константино­поль. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в Цілому становище Київської держави на міжнародній аре­ні характеризується стабільністю, її авторитет зростає. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася на­самперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відіграва­ла своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання ви­гідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігер-



Київська Русь

дою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпера­тора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — із сестрою поль­ського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за нор­везького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були ха­рактерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня роз­будова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі — «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає гла­вою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести віт­чизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Іларіон (?— прибл. 1088) — митрополит київський, церковний і політичний діяч, філософ і оратор. Автор «Слова про закон і благо­дать» (прибл. 1037). До поставлення митрополитом був пресвіте­ром князівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався вче­ністю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Мудрого. У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загаль-норуські митрополити без погодження з константинопольським пат­ріархом. Подальша доля митрополита невідома. За однією з версій, Іларіон, після того як став митрополитом, незабаром помер, за ін­шою — постригся в ченці під ім'ям Никона, поселився в Києво-Пе­черському монастирі й став автором так званого Печерського лі­топису 1073 .

У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з добою Володимира збільшилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення на­укових знань. В останні роки життя Ярослав зробив спро­бу розв'язати болючу проблему престолонаслідування. В

Біографічні довідки складено на основі матеріалів, уміщених у таких довідкових виданнях: Довідник з історії України в трьох томах. — К., 1993—1995, Т. 1, 2.; Історія України в особах: IX— XVIII ст. — К., 1993; Історія України в особах: XIX—XX ст. — К., 1995; Малий словник історії України. — К., 1997 та ін.

Політична роздрібненість Київської Русі



основу запропонованого ним механізму спадкоємності кня­зівської влади було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх на­щадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: старший Ізя-слав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смо­ленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, ос­кільки кожен з нащадків мав шанс правити в Києві.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київ­ської Русі були: завершення формування території держа­ви, перенесення уваги князівської влади з проблеми заво­ювання земель на проблему їх освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемін­ного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; за­провадження та поширення державної консолідуючої іде­ології — християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів розв'язання міжнародних проблем; зростання цивілізова­ності держави, розквіт давньоруської культури.

2.4. Політична роздрібненість

Київської Русі

(кінець XI — середина XIII ст.)

У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно уп­равляючи державою, забезпечували єдність та безпеку Руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зрос­тання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його осно­ви. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у



Київська Русь

державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівни­ками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.

Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридич­них норм «Правду Ярославичів», це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зай­няв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже кріс­ло: 1073—1076 рр. — Святослав, 1076—1078 рр. — Ізя­слав, 1078—1093 рр. — Всеволод.

Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції в державі, було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з'їздів (1097, 1100, 1101 і 1107) заблокува­ти негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчи­лися невдачею. Останнє намагання відновити колишню ве­лич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Численні вдалі похо­ди на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» ■—своєрідного доповнення до «Русь­кої правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували ста­новище держави і повернули її в ряди наймогутніших кра­їн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на тере­нах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Му­ромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Черніго-во-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутара-канське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула ознак стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утво­рилося 15 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.

Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорід­ність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням дер-

Політична роздрібненість Київської Русі



жавної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфра­структури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на та­кій величезній території. Посиленню відцентрових тен­денцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на пів­нічному заході — литва і ятвяги. Процес механічного при­єднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консо­лідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «перева­рювання» й органічне включення у структуру Давньорусь­кої держави, що створювало ґрунт для зростання відцен­трових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Роз­
виток продуктивних сил, утвердження феодальних відно­
син сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння.
Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого ле­
жала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу
місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортан­
ня процесів формування економічної самостійності та полі­
тичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різни­ми шляхами: захопленням земель сільської общини, осво­єнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боя­рам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в на­городу за службу князю. За підрахунками фахівців, вот­чинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тис. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджую­чись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні зем­лі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її по­тяг до економічної самостійності та політичної відокрем­леності земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадко­
ємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х
Років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основ­
ною причиною роздрібненості є порушення принципів




Київська Русь

престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «гори­зонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представ­ників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності на­щадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зу­мовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, ви­ходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. істо­рична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку про­дуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньо­руської держави.

У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Київ, який того часу став не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління три­вало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і роз­ширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця бо­ротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мі­рою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий зане­пад Києва як торгового центру, поява поліцентрп в зов­нішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Ки­ївської Русі було нанесено двома подіями світового значен­ня: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Вна­слідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Киє-

Монгольська навала і встановлення золотоординського іга 59

ва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Деда­лі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володи-мир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінан­сових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, у пе­ріод від 1055 до 1236 рр. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у від­повідь організували руські князі. До того ж за цей час по­ловці понад ЗО разів брали участь у міжусобних князів­ських війнах.

Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенден­ція. Саме в цей час відбулося остаточне формування фео­дальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення фео­дально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився дер­жавний апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком фео­дальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена струк­тура влади.

Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднознач­не. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення від­центрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздат­ності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельнос­ті населення, розвиток східнослов'янської культури.

2.5. Монгольська навала і встановлення золотоординського іга

Питання про роль монгольського нашестя та золотоор­динського іга в слов'янській історії завжди належало до розряду надзвичайно важливих, але водночас дуже склад-



Київська Русь

них, дискусійних. Вичерпної однозначної відповіді на це питання ми не маємо. Багатовікове вивчення проблеми привело дослідників до абсолютно різних оцінок та поляр­них висновків. Одні з них (Л. Гумільов, Б. Васильєв та ін.) вважають, що іга фактично не було, а був лише союз Русі з Ордою, інші — вказують на руйнівні наслідки золо-тоординської навали, яка загальмувала розвиток слов'ян­ських земель, зумовивши в перспективі помітне відставан­ня від країн Західної Європи (Б. Рибаков, П. Толочко, М. Котляр та ін.).

Широковживаний термін «монголо-татарське нашес­тя» є умовним і не зовсім точним. Адже хоча монголи і не становили більшості у війську (їх налічувалося лише кіль­ка відсотків загальної чисельності), саме вони були його цементуючим ядром, військовою елітою, яка вела за собою підкорені народи. Що ж стосується татар, то цей народ — лише одне з підкорених племен, представники якого обій­мали високі посади при дворі монгольського хана, але їхня роль у монгольській державі не була домінуючою. Отже, грандіозну експансію східних народів у західному напрям­ку доцільніше називати монгольською, оскільки саме мон­голи були її організаторами і лідерами. Поява терміна «монголо-татари» зумовлена багатьма обставинами. Так, китайські хроністи, описуючи народи, що проживали на північ від Китаю, у Великому Степу, називали всі степові етнічні об'єднання одним іменем — «татари», так як ми називаємо «європейцями» французів, іспанців та ін. З ча­сом ця традиція укорінилася в європейській термінології XIII—XIV ст., у якій поняття «татари» вживалося для позначення монголів-завойовників. Тому в епоху серед­ньовіччя слова «монголи» і «татари» для хроністів та літо­писців стали майже синонімами. Можливо, що синтезний термін «монголо-татари» вживався для більш повної за­гальної характеристики ординців, адже він фіксував пев­ну єдність лідера (монголи) і маси (татари як збірна назва кочівників Великого Степу).

Монгольська держава утворилася наприкінці XII — на початку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої політики монгольського хана Темучіна. Надзвичайно складною бу­ла доля цієї людини. Він був онуком першого монгольсько­го хана Хабула. Після смерті батька Есугей-багатура 9-річний хлопчик потрапив у вир феодальних війн та про­тистоянь. Через зраду Темучін на три роки потрапляє в рабство і з дерев'яною колодкою на шиї виконує найважчі роботи на кузні ворожого племені. Після втечі з полону по­над двадцять років він веде жорстоку, безкомпромісну бо-

Монгольська навала і встановлення золотоординського іга 61

ротьбу за владу. В 1206 р. Темучіна було проголошено вер­ховним правителем Монголії — Чингісханом. Країна пе­ретворилася на воєнний табір і розпочала активне завою­вання сусідніх територій та народів.

У 1223 р. на річці Калці відбулася перша битва монго-ло-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: заги­нуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Давньоруський би­линний епос саме з Калкою пов'язує загибель трьох русь­ких богатирів Іллі Муромця, Альоші Поповича та Добрині Нікітича. Нова хвиля монгольського нашестя розпочина­ється 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з'яви­лося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Серією рішучих ударів, схожих на помахи татарської шаб­лі, завойовники перетворили на попелище Рязань, Воло­димир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підій­шли до Києва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської дер­жави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в за­хідному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, заво­йовники засновують нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держа­ва перестає існувати. На Русі встановлюється іноземне іго на довгих 238 років.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель:

1. Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками ар­
хеологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з розко­
пок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так
і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися
на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі
не було побудовано жодного міста, а домонгольського рів­
ня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100
Років після навали Батия.

2. Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель
або рабство значної частини ремісників призвели до втра­
ти спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його га­
лузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю
та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило зане­
пад торгівлі.

З- Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі. Проте тотального обезлюднення





Київська Русь

цієї території не було. Як зазначає М. Грушевський, лісо­вий пояс став своєрідним резервуаром, у якому степова людність ховалася за часів лихоліття, а за кращих обста­вин знову починала колонізацію полишених земель.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Заги­бель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних вої-нів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно послабила протидію загарбникам з боку місцевого насе­лення в початковий період встановлення іга, а й суттєво за­гальмувала і деформувала розвиток феодального землево­лодіння та всієї системи феодальних відносин.

Суть золотоординського іга як історичного явища по­лягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залеж­ності руських земель від завойовників. Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управ­ління землями); військовій (обов'язок слов'янських кня­зівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збере­женням та зміцненням системи залежності покликані бу­ли ханські намісники в руських землях — баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом май­же всього періоду свого панування практикувала періо­дичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:

1) руські землі не увійшли безпосередньо до складу Зо­
лотої Орди;

2) на території Русі не було створено постійно діючого
адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут
баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується;

3) толерантне ставлення золотоординців до християн­
ства та православного духовенства (відповідно до монголь­
ських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від
завойованих народів покірності, виконання наказів, але не
відмови від віри, традицій та звичаїв).

Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов'янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити дер­жавотворчі сили.

Монгольське завоювання зумовило появу тривалих тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток

Монгольська навала і встановлення золотоординського іга



східних слов'ян, якісно змінили характер державних структур, наклали значний відбиток на ментальність на-

Р°ДУ:

1. Переміщення і своєрідне роздвоєння центру суспіль­
ного життя східних слов'ян. Прогресуючий занепад Киє­
ва призвів до втрати ним ролі об'єднувача слов'янських
земель, внаслідок чого виникли нові центри політичної
консолідації. Спочатку на заході, скориставшись своєю
віддаленістю від Орди та іншими сприятливими чинника­
ми, вагомо заявляє про себе Галицько-Волинське князів­
ство (XIII — перша половина XV ст.), а незабаром на сході,
остаточно оговтавшись від монгольських набігів, підніма­
ється Московське князівство (середина XIV—XV ст.). Не
останню роль у цьому процесі відіграла масова міграція
еліти південних князівств (боярства, міського патриціату,
церковної ієрархії) та кваліфікованих ремісників спочат­
ку до Володимира, а потім до Москви.

2. Консервація та поглиблення феодальної роздрібне­
ності.

3. Поступове витіснення в стосунках між князем і
місцевою знаттю принципу васалітету та запроваджен­
ня системи підданства. Особливо дія і наслідки цієї тен­
денції були помітні на теренах Північно-Східної Русі, де
вплив золотоординців був найвідчутнішим. Васалітет —
це середньовічна система особистої залежності одних фео­
далів (васалів) від інших, могутніших феодалів (сеньйо­
рів). Принцип васалітету допускав деякі права і привілеї
для різних верств населення, що певною мірою обмежува­
ло свавілля монарха. Саме права і свободи, що базувалися
на васалітеті, згодом лягли в основу європейської правової
системи, сприяли формуванню буржуазних відносин. З
приходом на Русь монголів принцип васалітету активно
витісняється системою підданства. Цьому процесу сприя­
ла низка чинників. По-перше, зіткнення князів з монголь­
ською моделлю управління державою надовго закарбувало
в їхній генетичний код сам дух імперії: абсолютну покір­
ність підданих та безмежну владу правителя. В обмін на
власний суверенітет в Орді разом з ярликом князь одержу­
вав необмежену владу над своїми підданими. По-друге,
після загибелі значної частини феодальної еліти (князів,
Дружинників), які були опорою та уособленням васальних
відносин, на північному сході створюються умови для фор­
мування нової знаті (посадників, тіунів, мечників), що
зростала вже на ґрунті підданства. З часом саме система
підданства стала основою формування Російської імперії з
абсолютною, необмеженою владою монарха.



Київська Русь

Західно­українські землів 20—30-ті роки 5 страница - student2.ru 4. Послаблення обороноздатності Русі призвело до то­го, що в XIV—XV ст. південні та західні руські землі опи­няються в складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі за­лишаються під владою Орди. Внаслідок цього землі, що колись входили до складу Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їх суспільного розвитку. Ет­нічна диференціація східного слов'янства поглиблюється, і дедалі активніше починають формуватися українська, бі­лоруська та російська народності.

Отже, загальмувавши соціально-економічний розви­ток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, по­мітно вплинувши на етнічні процеси, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, мон­гольське нашестя та золотоординське іго наклали свій від­биток на Східну Європу, глибинно, на багато віків уперед, підкоригували її історію.

2.6. Політичний устрій

Київська Русь — ранньофеодальна держава з монар­хічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма дер­жавності: на ґрунті княжої дружини сформувався примі­тивний апарат управління, судочинства та збирання дани­ни. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі форму­ється централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої пле­мінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія по­ступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («сне-мах»). Цю форму правління історики називають «колек­тивним сюзеренітетом».

Політичний устрій 65

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, — до цивільних форм правління та від посилення централізму — до децентралізації. Основни­ми елементами механізму політичної влади в Давньорусь­кій державі були князь, боярська рада та віче (збори місь­кого населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнарод­ній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спи­рався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що вико­нувало роль апарату примусу. Вона формувалася на заса­дах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі фео­дали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату.

Наши рекомендации