Норми права та форми їх реалізації

Первинними елементами права і нормативно-право­вих актів є правові (юридичні) норми. Вони являють собою різновид соціальних норм — зразків, моделей, правил поведінки, якими керуються люди, що потрапляють в ті чи інші ситуації та які юридично закріплені (виражені) у відповідних нормативно-правових актах. Взагалі метою вироблення суспільством соціальних, зокрема правових норм, є впорядкування суспільних відносин, надання їм цілеспрямованішого з погляду накопиченого досвіду та знань напряму розвитку.

Головна особливість норм права полягає в тісному зв’язку з державою. Оскільки система права в цілому є суттєвою базою держави, правова норма походить від останньої. За умов демо-
кратичної держави вона повинна виражати через державні припи­си волю всього народу і є загальнообов’язковою для всіх учасників суспільних відносин, що регулюються. Її виконання забезпечується у разі необхідності примусовою силою держави.

Правова норма є правилом поведінки загального характеру. Вона розрахована на регулювання невизначеної кількості однотипних ситуацій, на багаторазове застосування. Так, під дію норм цивільного права, що регулюють, поряд з іншими, відносини позички, підпадає не тільки конкретний випадок позички певної суми грошей однією особою іншій, а всі випадки даного роду, оскільки встановлюється загальний припис про права та обов’язки сторін у цьому договорі, який стосується кожної з них, а також наслідки порушення сторонами обов’язків і взятих на себе зобов’язань.

Норма права завжди формально визначена. Юридичними є лише ті норми, які закріплені формально в законах, указах, постановах та інших нормативно-правових актах. Норма, яка не має свого текстуального виразу у відповідному нормативному акті, не є юридичною, тобто не має ознак загальнообов’язковості та не забезпечується заходами державного примусу.

Таким чином, норма права — це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що регулює відповідні суспільні відносини шляхом встановлення прав та обов’язків їх учасників.

Правова норма не лише визначає правило поведінки, але й містить посилання на те, за яких обставин необхідно ним керуватися, а також визначає заходи відповідальності за його порушення. Тому структура правової норми складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза вказує на умови дії правової норми. Наприклад, нор­ма, яка визначає правові наслідки результатів випробування при прийнятті на роботу (ст. 28 КЗпП України), містить такі гіпотези: «Якщо термін випробування закінчився, а працівник продовжує працювати» і «Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі».

Диспозиція вказує на зміст самого правила поведінки, тобто на юридичні права та обов’язки, що виникають у суб’єктів. Вона представляє собою центральну частину правової норми, її основний регулюючий початок.

Санкція вказує заходи державного примусу за порушення диспозиції. Наприклад, норми Кримінального кодексу України вказують на застосування таких кримінально-правових санкцій, як позбавлення волі, стягнення штрафу та інших заходів юри­дичної відповідальності за здійснення злочинів.

Відповідно до функцій права, його ролі в організації суспільних відносин система юридичних норм поділяється на регулятивні та охоронні норми.

Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам відповідних прав і покладення на них обов’язків. Основною метою регулятивних норм є забезпечення належної організації та подальшого успішного розвитку суспільних відносин. Переважна більшість норм законодавства України належить до регулятивних.

Охоронні норми спрямовані на охорону існуючих у суспільстві відносин. Їх прикладом можуть бути норми, що містяться в особливій частині Кодексу України про адміністративні правопорушення, в особливій частині Кримінального кодексу України та ін.

Залежно від того, як сформульовано варіант поведінки в диспозиції правової норми, регулятивні норми поділяються на зобов’язальні, уповноважуючі та забороняючі.

Зобов’язальні норми встановлюють обов’язок особи здійснити певні дії. До даного виду належить, наприклад, норма про обов’язки власника або уповноваженого ним органу проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце (ст. 29 КЗпП України); норма про обов’язок працівника особисто виконувати доручену йому роботу (ст. 30 КЗпП України); норми, що містяться в ст.ст. 65—68 Конституції України, та ін.

Уповноважуючі норми надають особі право на свій розсуд здійснювати власні активні дії. Таке право гарантується обов’яз­ками інших осіб. Прикладом уповноважуючих норм є норми, що закріплюють право на відпочинок, освіту, охорону здоров’я, судовий захист, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, право на житло та ін.

Заборонні норми містять заборону на певну поведінку, встановлюють обов’язок особи утримуватись від певних дій. Наприклад, відповідно до ст. 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, ч. 3 ст. 26 КЗпП України забороняє встановлювати випробування при прийнятті на роботу молодих спеціалістів.

За ступенем визначеності та категоричності приписів виокремлюють норми імперативні, які закріплюють чітко визначений, категоричний варіант поведінки, та диспозитивні, які надають певну свободу дій у рамках дозволеної поведінки.

Важливе значення в правовому регулюванні мають узагальнюючі норми — приписи загального, дефінітивного характеру. Вони закріплюють основні елементи відносин, що регулюються (наприклад, норми відповідних статей Конституції України, які визначають основи державного суспільного ладу України); формулюють принципи та цілі правового регулювання різних видів відносин (ст. 1 ЦК України, ст. 1 КК України); містять ознаки даного правового явища (наприклад, норма-дефініція ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення дає визначення адміністративного правопорушення, ст. 41 Цивільного кодексу України — визначення угод).

Практичне значення має поділ правових норм залежно від меж їх дії: за територіальною ознакою — це загальнодержавні та місцеві; за терміном дії — постійні, які встановлюються на невизначений термін і діють до моменту їх відміни, і тимчасові, тобто прийняті на певний період, за колом осіб, на яких поширюється дія норм.

Саме по собі встановлення правових приписів у відповідних нормативно-правових актах не є для держави самоціллю. Приймаючи ці акти, вона розраховує досягти певного позитивного ефекту, соціально значимого результату.

Поведінка учасників суспільних відносин відповідно до вимог правової норми називається реалізацією права. Залежно від того, яким способом регулюється даний вид відносин — за допомогою зобов’язання, дозволу або заборони здійснення певних дій — розрізняють три форми реалізації права: виконання, використання і дотримання.

Виконання має місце при реалізації зобов’язальних норм. Це форма реалізації, за якої суб’єкт права своїми активними діями здійснює покладені на нього обов’язки. Наприклад, виплативши працівникові при припиненні трудового договору у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу вихідну допомогу у встановленому розмірі, власник підприємства, організації, установи або уповноважений ним орган реалізує вимогу зобов’язальної норми, що міститься в ст. 44 КЗпП України.

Використання — це форма реалізації уповноважуючих норм шляхом активного здійснення учасником суспільних відносин своїх об’єктивних прав та інших юридично наданих йому можливостей. Наприклад, навчаючись у вузі, особа реалізовує своє конституційне право на освіту, а звертаючись за допомогою в медичний заклад — на охорону здоров’я і т. п.

Дотримання полягає в утриманні від дій, які заборонені правом. Ця форма характерна для реалізації заборонних норм. Але, не вчиняючи дій, віднесених законом до заборонених, учасники суспільних відносин тим самим реалізовують його приписи. У деяких випадках для реалізації приписів, які містяться в правових нормах, необхідні додаткові зусилля, спеціальне волевиявлення держави. Це відбувається, наприклад, у тих ситуаціях, коли особа не може використати надане їй законом право або виконати покладений на неї обов’язок без втручання компетентного органу держави або посадової особи. Так, громадянин не може сам собі призначити пенсію, видати ордер на квартиру, виписати ліцензію на заняття тим чи іншим видом діяльності і т. п. Або, наприклад, коли здійснено правопорушення, що вимагає притягнення винного до юридичної відповідальності: адже винна особа не може і не повинна сама визначити собі відповідне покарання.

Втручання держави в хід реалізації правових приписів проявляється в прийнятті компетентним органом держави, посадовою особою або уповноваженою державою громадською організацією спеціального рішення з конкретного питання, обов’язкового для всіх, кому воно адресовано. Такий спосіб реалізації називається застосуванням права, а діяльність відповідних органів з прий-
няття таких актів — правозастосовна діяльність.

Правозастосовна діяльність має індивідуально-правовий характер. У процесі її здійснення відбувається конкретизація загальних правових приписів згідно з певними фактичними обставинами. На основі акта застосування права в учасників суспільних відносин виникають конкретні юридичні права та обов’язки. Акти застосування права, або індивідуальні правові акти, необхідно відрізняти від нормативно-правових актів. Індивідуальні акти приймаються менш широким, ніж нормативні, колом суб’єктів, не містять норм права та адресовані конкретно визначеним особам. Вони видаються на основі нормативних актів і повинні їм відповідати. Прикладами індивідуальних правових актів можуть бути вирок суду, наказ власника підприємства або уповноваженого ним органу про надання чергової відпустки конкретному працівникові, Указ Президента України про нагородження громадянина орденом і т. п.

Щодо нормативно-правових актів, то вони видаються чітко визначеними органами державної влади, містять правові норми та адресуються широкому колу суб’єктів.

§ 9. Поняття, значення і способи

Тлумачення правових норм

Тлумачення права — це особливий вид юридичної діяльності, яка полягає в з’ясуванні та роз’ясненні змісту правових приписів, зафіксованих у нормативних актах. Необхідність у ньому зумовлена тим, що сформульовані законодавством правові приписи носять загальний характер, в них відображені найзагальніші, найтиповіші ознаки відносин, які регулюються даним приписом. Реальні чи життєві обставини завжди конкретні та індивідуальні, і тому в кожному випадку реалізації та застосування норм права необхідно з’ясовувати, чи підпадає дана ситуація під ту модель, яка передбачена в правовій нормі. Метою тлумачення є правильне і єдине розуміння змісту юридичних приписів для їх успішної реалізації.

Тлумачення не містить елементів правотворчості, тобто з’ясування та роз’яснення змісту правової норми не призводить до її зміни або створення нової. Незалежно від того, скільки разів припис, що міститься в нормативному акті, тлумачитиметься, він зберігає свою силу аж до його відміни або зміни рішенням уповноваженого на те правотворчого органу. Здійснювати тлумачення можуть будь-які суб’єкти, але юридична сила тлумачення при цьому буде різна.

Офіційне тлумачення виконується уповноваженими на те органами держави. Таке тлумачення обов’язкове для суб’єктів, які реалізують право, тобто має юридичну силу. Офіційне тлумачення може здійснюватися як органом, який видав нормативний акт, так і підпорядкованим йому органом, але в межах певної для нього компетенції. Щодо законів України, то право їх офіційного тлумачення належить Конституційному Суду України.

Неофіційне тлумачення норм права може здійснюватися будь-якими суб’єктами, в тому числі громадянами. Сприяючи, за умови обґрунтованості, успішній реалізації права, воно не має, на відміну від офіційного тлумачення, обов’язкового характеру.

Особливим видом неофіційного тлумачення є таке, що дається вченими-юристами і практичними працівниками (так зване доктринальне тлумачення). Його прикладом можуть бути коментарі до кодексів, що мають скоріше пізнавальне, ніж юридичне значення.

Система права

Правові норми, які регулюють найрізноманітніші відносини в різних суспільних сферах, утворюють не хаотичну сукупність, а певну систему, яка характеризується внутрішньою узгодженістю та єдністю. Це проявляється в несуперечності норм, що видаються органами різного рівня, конкретизації загальних норм-приписів регулятивними або охоронними приписами.

Найбільшими утвореннями, з яких складається система права, є галузі права. Галузь — це частина системи, яка включає норми, предметом регулювання яких є коло якісно однорідних суспільних відносин.

У галузі права виокремлюють інститути та підгалузі. Інститут регулює не всю сукупність однорідних відносин, а тільки певну їх частину, яка відрізняється суттєвою своєрідністю. Так, до складу галузі фінансового права входять інститути бюджетного фінансування, банківського кредитування тощо, цивільне право включає інститути права власності, зобов’язального права та ін. Підгалузь об’єднує кілька інститутів однієї і тієї ж галузі.

Кожна галузь права має свій предмет регулювання. Наприклад, управлінські відносини охоплюються нормами адміністративного права, майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини — нормами цивільного права, трудові відносини працівників — нормами трудового права і т. д. Галузі права розмежовуються також відповідно до методу правового регулювання, тобто заходами впливу, що закріплені в правових нормах. Первинними, тобто основними способами регулювання, що визначають початкові юридичні позиції учасників даного виду відносин, є методи субординації та координації.

Метод субординації базується на відносинах влади та підлеглості, на правовій нерівності сторін. Він застосовується при регулюванні відносин, в яких однією із сторін виступає орган держави, наділений владними повноваженнями.

Метод координації передбачає рівноправність і незалежність учасників відносин, що регулюються, надає їм можливість у рамках, встановлених законом, самостійно визначати взаємні права та обов’язки. Найчіткіше цей метод проявляється в цивільному праві.

Таким чином, система права являє собою об’єктивно зумовлену внутрішню побудову права, яка відображається в розподілі правових норм за галузями та інститутами.

Основними галузями системи права є: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та ін.

Систему права необхідно відрізняти від системи законодавства. Система права — це його внутрішня побудова, яка полягає в розподілі норм за інститутами та галузями. Система законодавства — це зовнішня форма існування правових норм у вигляді нормативно-правових актів, об’єднаних за його відповідними галузями. Система права об’єктивна, її поділ на галузі зумовлений предметом та методом правового регулювання. Вона слугує основою для системи законодавства. Кожній основній галузі права відповідає галузь законодавства.

Правові відносини

Правові відносини — це юридичний зв’язок між учасниками відносин, який регулюється нормами права і характеризується наявністю суб’єктивних (персональних) прав та обов’язків. Правові відносини належать до категорій надбудовних суспільних відносин. Певному типу виробничих відносин відповідає і певний тип правових відносин. Базисом правовідносин є виробничі відносини, власність тощо. Правові відносини по суті здійснюються на основі чіткого дотримання принципу законності. Це особливий вид суспільних відносин, які, маючи самостійне значення, у той же час є формою фактичних життєвих відносин, виникають і здійснюються в процесі економічного, політичного, соціального та іншого виду діяльності людей.

Умови виникнення, зміст правових відносин (права та обов’яз­ки сторін), засоби їх забезпечення визначаються нормами права. У правовідносинах право однієї сторони нерозривно пов’язано з обов’язком іншої сторони. Поза такою єдністю прав та обов’язків сторін правовідносини як юридичне явище існувати не можуть. У разі необхідності здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків забезпечуються заходами державного примусу.

Залежно від галузевої належності норм, на основі яких виникають правові відносини, виокремлюють конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільні, господарські, трудові, сімейні та інші правовідносини. Залежно від спрямування та підстав виникнення правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні. Перші спрямовані на закріплення, впорядкування та розвиток суспільних відносин, за яких поведінка учасників не суперечить нормам права. Створюються вони на основі регулятивних норм. Охоронні забезпечують охоронну функцію права. Фактичною підставою для даного виду правовідносин виступають протиправ­ні дії, юридичною — охоронні норми.

Під складом правовідносин розуміють їх внутрішню будову, сукупність елементів, до яких належать зміст, суб’єкти та об’єкти правовідносин.

Зміст правовідносин умовно поділяється на матеріальний та юридичний. Матеріальний характеризує фактичну поведінку сторін у межах даного правового зв’язку. Юридичний зміст — це ті права та обов’язки, що виникають у конкретних осіб на основі норм права, які регулюють у загальній формі даний вид суспільних відносин.

Суб’єктивне право — це міра можливої поведінки особи, гарантована законом. Суб’єктивне право являє собою персональну можливість особи діяти певним чином. Особа може нею скористатися або ні. Щодо гарантованості суб’єктивних прав, то вона досягається шляхом покладання обов’язку на інших осіб і можливістю застосувати до них заходи державного примусу у разі його невиконання. Наприклад, суб’єктивне право громадянина подати в суд скаргу, а також можливість оскаржити відмову суду в її прийнятті.

Конкретні юридичні можливості, що складають суб’єктивне право, називаються повноваженнями.

Складовою юридичного змісту правовідносин є також юридич­ний обов’язок, тобто встановлена законом міра необхідної поведінки однієї особи, яка відповідає суб’єктивному праву іншої особи. Як і суб’єктивне право, він встановлюється загальною нор­мою права, має персональний характер і забезпечується заходами державного примусу. Але, на відміну від суб’єктивного права, юридичний обов’язок полягає не в можливості, а в необхідності для певної особи поводитись чітко визначеним чином.

Існують три види юридичних обов’язків: здійснювати певні дії, утримуватись від дій певного виду, зазнавати заходів державного примусу.

Суб’єктивне право та юридичний обов’язок нерозривно пов’я­зані між собою. Володіти суб’єктивним правом можна тільки стосовно зобов’язаної особи. Юридичний обов’язок виконується відносно того, кому він необхідний у зв’язку зі здійсненням свого суб’єктивного права.

Учасники суспільних відносин, які виступають носіями суб’єк­тивних прав та юридичних обов’язків, називаються суб’єктами права.

Для того, щоб особа могла бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, брати участь у правових відносинах, вона повинна володіти особливими юридичними якостями: правоздатністю та дієздатністю. Правоздатність — це встановлена законом здатність особи мати права та нести обов’язки. Дієздатність — встановлена законом здатність самостійно здійснювати права та обов’язки. Разом вони утворюють поняття правосуб’єктності. Суб’єктами правових відносин можуть бути фізичні особи (індивіди), юридичні особи, а також держава в цілому.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни, а також особи без громадянства.

З моменту свого народження всі люди володіють рівною правосуб’єктністю. Щодо галузевої правосуб’єктності, то вона в різних галузях права виникає з досягненням особою певного віку. Так, повна трудова, шлюбно-сімейна правосуб’єктність настає (в основному) з 18 років, кримінально-правова — з 16. У цивільному праві настання правоздатності та дієздатності не збігається: правоздатність починається з моменту народження, а повна дієздатність — з 18 років.

Щодо іноземців та осіб без громадянства, які знаходяться на території України, то їх загальна правосуб’єктність має певні обмеження. Так, вони не можуть обирати і бути обраними в органи державної влади та місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах. На них не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України.

Організації (державні і недержавні) як юридичні особи також визнаються суб’єктами права. Їх правоздатність і дієздатність виникають та припиняються одночасно. Обсяг і характер правоздатності організації обмежується тими цілями, відповідно до яких вони створені. Дієздатність організацій реалізується через їх органи або представників.

Особливим суб’єктом права є держава. Як суб’єкт політичної системи вона у всіх випадках має право здійснювати свої політичні, владні функції.

Об’єкти правовідносин — це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких вищеперелічені суб’єкти права вступають у правовідносини. Коло і характер об’єктів правовідносин надзвичайно різноманітні, охоплюють всю систему матеріальних і духовних цінностей суспільства. До них належать власність, національна рівноправність, праця, відпочинок, недоторканість особи, здоров’я, результати юридично значимих дій і т. д.

Виникнення, зміна та припинення правовідносин, так само і будь-яких інших суспільних відносин, завжди пов’язано з певним життєвими обставинами, фактами. Закріплені в правових нормах (гіпотезах) такі обставини набувають значення юридичних, стають необхідними передумовами, за наявності яких учасники суспільних відносин отримують можливість реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки.

Таким чином, юридичні факти — це закріплені в гіпотезах правових норм певні життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Залежно від джерела походження всі різноманітні юридичні факти поділяються на дві великі групи — події та дії. Події — це такі фактичні обставини, які відбуваються незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людей і т. д.). Подіям надається значення юридичних фактів у тих випадках, якщо вони впливають на відносини, що регулюються нормами права. На відміну від подій, дії — це юридичні факти, які залежать від волі та свідомості осіб.

Юридичні дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні відповідають правовим приписам. До них належать індивідуальні правові акти, юридичні дії, з якими норми права пов’язують юридичні наслідки в силу самого факту такої дії, а також результативні дії, тобто такі, що породжують юридичні наслідки в силу досягнення певного практичного результату. Неправомірні дії порушують правила правових норм, встановлений законом правопорядок. За ступенем суспільної небезпеки неправомірні дії поділяються на злочини (кримінальні правопорушення) та проступки (адміністративні, цивільні, дисциплінарні правопорушення). Неправомірні дії тягнуть за собою виникнення необхідності застосування юридичної відповідальності.

§ 12. Законність і правопорядок. Правопорушення