Український соціологічний інститут у відні (усі). 2 страница

Основними характеристиками громадянства є:

— належність до певної держави, суспільства, нації (саме це мають на увазі, заявляючи, наприклад, «Я — українець»);

— підданство, підпорядкованість законам держави, чинність яких поширюється на громадянина як на її те­риторії, так і поза її межами; наділеність особи обов'яз­ками перед державою, які переважно зводяться до спла­ти податків, виконання військового обов'язку, дотриман­ня законів;

— володіння відповідними соціальними, політичними й майновими правами (право на державне забезпечення й захист інтересів, виборче право, право на представницт­во інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й ма­теріальну допомогу, на захист безпеки й власності тощо);

— законослухняність — лояльне і водночас вимогли­ве ставлення до органів та інституцій державної влади (« громадянськість »);

— шанування цінностей громадянського суспільства (свобода, вільні асоціації, підприємництво, неофіційність людських взаємин);

— правосуб'єктність особи, яка настає за досягнення людиною певного віку; до неї належать сукупність мож­ливостей, що їх надає людині держава, здатність й обо­в'язок особи діяти відповідно до законодавчих вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати обов'язки перед державою;

— морально-психологічна характеристика особи, стан самоусвідомлення нею власної причетності до певної спільноти, її культури, прийняття традицій і норм своєї держави.

Існує два способи набуття громадянства. Особа може стати громадянином певної країни на підставі факту її народження або через надання їй громадянства — нату­ралізацію.

При встановленні громадянства за народженням за­стосовують такі принципи:

— національний (принцип «права крові»), коли гро­
мадянином певної держави стає особа, народжена від її
громадян, незалежно від місця народження;

— територіальний (принцип «права ґрунту»), коли громадянство певної держави надається особі, що наро­дилася на її території, незалежно від громадянської на­лежності її батьків.

Громадянство через натуралізацію здобувається осо­бою з її волі, висловленої у відповідному проханні на ад­ресу уповноважених на те державних органів. Натуралі­зація потребує виконання необхідних умов, переконливо­го мотивування набуття громадянства. Наприклад, під­ставою для натуралізації є політичне переслідування осо­би на її батьківщині. У деяких країнах встановлюють ім­міграційні квоти (обмежувальні норми).

Підставою для набуття громадянства є укладання шлюбу, обіймання певної посади тощо. Усі питання про надання і позбавлення громадянства визначаються конс­титуцією і законодавством країни. Практика надання громадянства іноземцям називається державною політи­кою імміграції (лат. immigratio від immigro — вселяюся).

Втрата громадянства, як правило, настає після вихо­ду особи з юрисдикції своєї країни, наприклад, внаслідок її натуралізації в іншій країні. Скоєння кримінальних або політичних злочинів може мати своїм наслідком по­збавлення громадянства за вироком суду. Внаслідок втра­ти громадянства людина набуває статусу апатрида (грец. а — заперечення і patris — батьківщина) — особи, яка не має громадянства й підданства жодної країни, проте му­сить дотримуватися законів країни, у якій перебуває. Апатриди не можуть розраховувати на захист з боку їх­ньої колишньої батьківщини чи якоїсь іншої держави. Вони, як правило, позбавлені виборчих прав.

З проблематикою громадянства безпосередньо пов'я­зані інтернування та депортація.

Інтернування (франц. interner — оселяти) — вмотивоване затри­мання однією державою громадян іншої держави, що перебува­ють на її території, обмеження права їхнього пересування й де­яких інших прав.

Депортація (лат. deportatio — вигнання, вислання) — примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за ме­жі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціально небезпечні.

Людей, змушених полишити місця постійного прожи­вання через несприятливі обставини, називають біженця-

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

ми. Такі обставини, як правило, є наслідком громад­ських заворушень, громадянських війн, масового терору проти певної верстви населення. Статус біженця надає людині право тимчасового притулку на території країни без отримання громадянства, спеціального дозволу (виду) на проживання, право на отримання певної допомоги й на захист з боку країни перебування.

Наслідками зміни людьми місця постійного прожи­вання є еміграція й діаспора.

Еміграція (лат. emigratio — виселення, переселення) — це пере­селення з батьківщини в іншу країну; тривале перебування грома­дян за межами батьківщини внаслідок переселення.

Діаспора (грец. diaspora —- розсіяння) — розсіяння, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовни­ками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність ви­хідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її ме­жами.

Людина може мати статус єдиного та подвійного гро­мадянства. Єдине громадянство встановлене в унітарних державах. У державах з федеративною формою устрою громадянство, як правило, є подвійним. Особа тут є од­ночасно громадянином союзу і громадянином суб'єкта федерації. Подвійне громадянство у федераціях слід від­різняти від поняття «біпатриди».

Біпатриди (грец. Ы — два і patris — батьківщина) — особи, які од­ночасно мають громадянство двох або більше держав.

Таке можливе, наприклад, у разі народження дитини на території держави, де встановлено принцип «права ґрунту», або від батьків, які є громадянами держави, де діє принцип «права крові». Як правило, при цьому перед громадянами й урядами постають проблеми щодо прав та обов'язків громадянина: чи мусить він сплачувати подат­ки, виконувати військову повинність, відбувати покаран­ня за порушення закону одночасно в обох державах, чи повинен робити це вибірково, дотримуватися законів на власний розсуд?

Набуття громадянства означає отримання встановле­них у цій державі прав громадянина. Сукупність їх ви­значається законодавством кожної держави окремо. До них належать право на активну й пасивну участь у вибо­рах (обирати й бути обраним); право на представництво

інтересів в органах державної влади; свобода слова та асоціацій; право на житло, роботу, освіту, медичну й ма­теріальну допомогу, на захист безпеки тощо.

Юридичне вираження і закріплення прав та свобод громадян здійснюється в законодавчому порядку й зде­більшого закріплюється в конституції, у якій, як прави­ло, міститься спеціальний розділ, присвячений правово­му стану громадянина. Поширеним у проголошенні прав і свобод громадян є посилання на загальну декларацію прав людини, згідно з якою громадянська належність до певної країни, підданство або, навпаки, відсутність гро­мадянського статусу особи, обмеженість, неповнота її громадянських прав не дають жодних підстав для обме­ження її людських прав.

В Україні підстави набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією України та Законом України «Про громадянство» (1991, з наступними змінами і доповненнями). Відповідно до Основного Закону (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство. Згідно із ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Права людини в сучасних міжнародних відносинах

У сучасному світі розрізняють права й свободи грома­дянина та права людини як державні й недержавні пра­ва. Недержавні не мають позитивного, волевстановлено-го, навмисного характеру, а є приписом, наданим людям з позадержавних, позаюридичних сфер, породжені повсяк­денним спонтанним побутуванням людей. Залежно від то­го, наскільки встановлені державою норми, права й сво­боди узгоджуються з «природними» правами людини, ви­значається рівень демократичності й справедливості існу­ючого ладу. Основні права не створюються державою, не потребують її визнання, не можуть бути обмежені або скасовані нею. Вони притаманні індивідові як такому, убезпечують свободу не тільки від незаконного, а й від законного державного примусу.

У середині XX ст. у світі відбулися процеси, пов'яза­ні передусім з утворенням Організації Об'єднаних Націй,

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

які започаткували утвердження в сучасних міжнародних відносинах принципу всезагальної поваги прав і голов­них свобод людини без жодних винятків та дискриміна-цій. Поступово цей принцип визнавався як норма відно­син між державами, що було закріплено у відповідних міжнародних документах. Головні серед них Всесвітня декларація прав людини, Декларація ООН про ліквіда­цію всіх форм расової дискримінації, міжнародні Пакти про права людини. Одна з настанов Статуту ООН прого­лошує, що для утвердження віри «в основні права люди­ни, у гідність та вартісність людської особистості» всі народи й держави мають «виявляти терпимість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди».

Загальна декларація прав людини була прийнята й проголошена відповідною резолюцією Генеральної Асам­блеї ООН 10 грудня 1948 року. Відтоді в багатьох краї­нах цей день відзначають як День прав людини. Декла­рація складається з преамбули й 30 статей. У першій з них проголошується: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності й правах». Кожна людина по­винна мати всі права й свободи, які проголошені Декла­рацією, без жодних обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переко­нань, національного й соціального походження, майно­вого, станового та іншого стану (ст. 2). Вона проголошує елементарні права особи — право на життя, свободу й особисту недоторканність; на захист від рабства, тортур, жорстокого поводження; на недоторканність честі й ре­путації, приватного й сімейного життя, оселі й кореспон­денції; на захист своїх прав, у тому числі незалежним й неупередженим судом (ст. З—12).

Громадянські й політичні права та свободи перелічені в статтях 13—21 Декларації. Серед них — право на гро­мадянство, на місце проживання, на виїзд з країни та політичний притулок; право на володіння майном та укладання шлюбу; свобода думки, совісті й релігії, пере­конань, мирних зборів та асоціацій; загальне й рівне ви­борче право за таємного голосування.

Про соціально-економічні права та права в царині культури йдеться в статтях 22—27. Це право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі й сприятливі умови праці та на захист від безробіття; на рівну оплату праці, справедливу й задовільну винагороду за неї, а також на соціальне забезпечення; право на створення професійних

спілок і членство в них задля захисту своїх інтересів; на відпочинок, оплачувану періодичну відпустку тощо.

У статті 25 зазначається, що кожна людина має пра­во на такий життєвий рівень, у тому числі їжу, одяг, жи­тло, медичний догляд і соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я й добробуту її са­мої та її сім'ї. При цьому матері й діти мають право на особливе забезпечення й допомогу. Всі діти, що народи­лися в шлюбі чи поза шлюбом, мають користуватися од­наковим соціальним захистом. Початкова й середня осві­та мають бути безплатними й обов'язковими, а вища — доступною для всіх на засадах здібностей кожного. Осві­та має слугувати зростанню поваги до прав і основних свобод людини, сприяти «взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами» (ст. 26).

Стаття 27 передбачає право кожного вільно брати участь у культурному житті суспільства, в науковому прогресі й користуватися його благами.

Заключні статті присвячені межам здійснення прого­лошених прав та свобод людини. Так, у статті 29 наголо­шено, що кожна людина має певні зобов'язання перед суспільством, у якому вона живе. Здійснення прав та сво­бод може бути піддане обмеженням, які визначаються законом з метою «забезпечення необхідного визнання й поважання прав та свобод інших і задоволення справед­ливих вимог моралі, громадського порядку й спільного добробуту в демократичному суспільстві». Використання прав і свобод людини не повинно суперечити цілям та принципам ООН.

Безумовно, Декларація є документом, який не покла­дає на суб'єктів політики жодних конкретних юридичних зобов'язань і відповідальності. Юридичні зобов'язання держав—членів ООН щодо втілення в життя положень Декларації містяться в окремо розробленому Міжнародно­му Пакті про права людини. Декларація встановлює рі­вень, до реалізації якого повинні прагнути всі народи й усі держави. У ній перелічені права, які кожна людина невід'ємно має як член єдиної людської родини. Проте рівень свободи й рівності, якими користуються індивіди, залежить від того, де вони живуть.

Декларація стала першим в історії міжнародним документом про права людини, який наголошує на необ­хідність дотримання всіма елементарних прав особи й демократичних свобод. З часом її положення стали роз­цінювати як загальновизнані демократичні засади, які

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

повинні бути враховані урядами при здійсненні внутрі­державних законодавчих та інших заходів, що стосують­ся елементарних прав особи, а також демократичних прав і свобод загалом. У Декларації йдеться не лише про конституційні громадянські й політичні, тобто державні права, а й про права власне людські — економічні, соці­альні, культурні. Після прийняття Декларації і пов'яза­них з нею міжнародних документів соціальні можливос­ті особи почали визначати як права людини, а юридичні права особи, визначені в законодавстві кожної країни, — як права громадянина.

Але ще й досі існують у деяких країнах обмеження прав людини, пов'язані з релігійною належністю, стат­тю, кольором шкіри. Порушення, обмеження або позбав­лення прав людини називають дискримінацією (лат. dis-crimino — розрізняю, розділяю). У сучасному світі дії, визнані як дискримінація, отримують політичний осуд, можуть мати і правові наслідки. Граничною формою гро­мадянської дискримінації є геноцид.

Геноцид (грец. genos — рід і caedere — вбиваю) — здійснювані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти.

Це позбавлення прав людини, здійснюване за принци­пом колективної відповідальності, коли винними вважа­ють не тільки тих, хто вчинив дію, за яку звинувачують, а й решту членів верстви, до якої вони належали. При­кладами геноциду є масові винищення вірмен у Туреччи­ні 1915 p.; антинародні репресії, депортація кримських татар, чеченців та інших народів, здійснювані радян­ською владою в ЗО—50-х роках; катування євреїв (холо-кост) і переслідування циган гітлерівцями, правління «червоних кхмерів» у Кампучії. Переслідування людей за ознаками етнічної належності іноді позначають понят­тям «етноцид». Як геноцид кваліфікують і протидію розвиткові культури якоїсь нації з боку влади.

Ідеологія та практика геноциду суперечать принципам гуманізму й засадничим правам людини, що зафіксовано в Міжнародній конвенції «Про попередження злочину ге­ноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 p., рати­фікованій усіма країнами—членами ООН. У Конвенції за­значено, що політика геноциду є злочином проти людст­ва незалежно від того, здійснюється вона в мирний чи у воєнний час.

Культура громадянства в сучасному світі

У загальнофілософському розумінні культуру (лат. cultura — обробка, просвіта, розвиток, шанування) ви­значають як специфічний спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності, що постає в продуктах матері­альної та духовної праці, у системі соціальних норм і установ, у духовних цінностях, у сукупності стосунків людей з природою, між собою, з самими собою. Культу­ра громадянства полягає в реалізації громадянського єс­тва людини.

Громадянин є членом владно організованого суспіль­ства. Ознакою громадянськості, громадянською чеснотою є здатність особи ґречно ставитися до існуючих в суспі­льстві норм, дотримуватися їх, визнавати й шанувати суспільні авторитети, виконувати обов'язки перед грома­дою. Цю рису громадянської культури ще називають за­конослухняністю.

Протилежним щодо законослухняності як ознаки гро­мадянства є анархістське ставлення до держави, її наста­нов і законів, необхідності їх дотримуватися; заперечення будь-якої влади над людиною, невизнання жодного авто­ритету. Абсолютизація проголошеної анархістською ідео­логією священності й недоторканності людської свободи призводить до правового нігілізму, антисоціальних про­явів і громадянського вандалізму; потворного поєднання антидержавного з антигромадським.

Іншою ознакою громадянської культури, культури життя громадою є лояльність. Лояльність (франц. loyal — вірний, чесний) — визнання й доброзичливе ставлення до чинних законів, установленої влади, згода перебувати в «правовому полі», дотримуватися вимог законів. Лоя­льність громадянина — це його здатність до обмеження власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам держави. Тому культура громадянства визначається рівнем правосвідомості людей — їхніми уявленнями про те, що є законним, а що незаконним, знанням законів. Своєрідним втіленням цього аспекту громадянської культури на вітчизняних теренах був общинний селянський побут, здійснюваний на засадах громадського самоврядування. Взаємодія людей між собою ґрунтувалася у ньому на народному (звичаєвому) праві, сила дії якого була тотожною силі юридичних за­конів.

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

Общинність, законослухняність, лояльність були пер­шими ознаками громадянської культури, які формували­ся ще в античному державному середовищі. Особистість, індивід для античної держави були ніщо. Тільки в дер­жаві, згідно з тодішнім ученням, людина ставала люди­ною, тільки завдяки своїй причетності до цієї форми співжиття вона, вправляючись у громадянських чесно­тах, могла досягти досконалості.

Але законослухняність не може бути безмежною, ціл­ковитою (адже ж бувають закони й неправові), некритич­ною, перетворюватися на конформну слухняність, холопство. Суттєва ознака культури громадянства поля­гає в здатності особи дистанціювати себе від того, що є «казенним», розрізняти державне (формальне) та безпо­середньо людське, цінувати вартості громадянського сус­пільства, чинити опір зазіханням апаратного бюрокра­тизму на них; у стосунках з державою берегти власну гід­ність і шанувати гідність інших.

Суспільства, нації різняться не тільки за суспільно-політичним ладом, технічними й виробничими досягнен­нями, рівнем життя та багатства людей, а ще й за тим, наскільки розвинута в ньому особистісна самосвідомість, якою є потреба громадян у їхніх власних правах, свобо­дах. Відповідно розрізняють типи культури громадян­ства, які відзначаються характером взаємодії держави і громадянського суспільства, мірою «проникнення» дер­жави в суспільство. А з культурою громадянства пов'яза­не існування певних політичних режимів.

Культура тоталітаризму, наприклад, є добровільною відмовою від демократії. Тоталітарні політичні порядки виникають там, де поділяють світ, людей на «наших» і «ворогів», нетерпимо ставляться до незалежної думки і некритично до власної, відмовляються від діалогу з іна­комислячими, виявляють агресивність у всьому, що сто­сується власних симпатій та антипатій; де домінує потре­ба або панувати, або підкорятися. Тому надзвичайно важкими, а інколи марними є спроби встановити демо­кратичний лад у суспільстві, культура громадянства в якому далека від демократичної. Там, де людність байду­жа до цінностей і норм демократії, не володіє навичками користування власними правами і свободами, боротьби за них, формується пристосовництво до атмосфери вседозво­леності, породжуваної тоталітаристським зневажанням людських прав.

За авторитарного режиму визначальною ознакою гро­мадянської культури є суперечність між наріканням на суворий, часто й неправовий закон, боротьба за його змі­ну та необхідністю дотримуватися його. «Dura lex, sed lex» (суворий закон, та все ж закон) — принцип автори­таризму і наріжна ідея відповідного йому типу громадян­ської культури. Авторитаризм здійснює місію громадян­ської соціалізації індивідів, формує необхідну для демо­кратичного життя культуру дотримання законів, не пере­шкоджаючи структурованості суспільства, а отже, роз­гортанню легальних на конституційних засадах змагань за прийняття законів і задоволення інтересів.

Освічене громадянство, якому властиве розвинуте по­чуття власної гідності, знання своїх прав і обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися, є передумовою встанов­лення демократичного суспільства. Для цього недос­татньо тільки здобуття влади прогресивною й відпові­дальною політичною силою, тільки справедливих зако­нів. Адже дотримуватися їх належить пересічним грома­дянам. Тому від їхнього ставлення до існуючого порядку, чинних правил і норм, від знання й визнання цих норм і залежить дієвість цих порядків, правил і норм, здійс­нення ідеалів справедливості.

Щоб відрізнити громадянство як формально-юридич­ний статус особи, який надається їй після досягнення відповідного віку або через натуралізацію, від громадян­ства як стану свідомості, духовно-моральної вартості вживають ще поняття «громадянськість».

Громадянськість — світоглядно-психологічний стан людини, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної дер­жави, лояльним ставленням до її інституцій та законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням і поважанням прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вима­гати від держави виконання її функцій, відповідальним ставлен­ням до своїх обов'язків перед державою, патріотизмом.

Якщо громадянство надається резолюцією офіційної установи й настає із врученням відповідного документа, то громадянськість трактують як наслідок тривалого ви­ховного впливу, громадянської соціалізації особи — інте­грування її в суспільне життя на відповідних засадах (за демократії це — поважання прав, рівноправ'я й взаємної відповідальності). Вона може зберігатися навіть після втрати формального громадянства.

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

Ознаками громадянської культури демократичного типу є законослухняне, лояльне і водночас вимогливе, критичне ставлення до інституцій влади та їхніх наста­нов, цінування власних інтересів і позицій, здатність за­хищати і реалізовувати їх.

Ще один аспект культури громадянства пов'язаний із сутністю держави як територіально організованого насе­лення, держави-країни. Щодо цього громадянство — це належність особи до певної країни, підданство. Наслід­ком такої належності є поширення на людину прав, на­даних цією державою, та обов'язків, визначених її зако­нами. Громадянською чеснотою постає патріотизм, шану­вання її історії, здатність перейматися її проблемами, до­лею співвітчизників. Патріотизм є позаполітичною варті­стю. Справжній патріот шанує й любить свою вітчизну не тільки за її розквіту, а й у скруті, коли владою володі­ють негідні, на його думку, люди. Патріот любить краї­ну, а не державу чи владу. Влада має бути об'єктом шанобливого, але критичного й вимогливого ставлення, їй слід віддавати тільки належне — тобто кесареве. Лю­бов до влади — холуйство. Громадянською чеснотою є любов до вітчизни за будь-якої влади. Патріотичність вважається ознакою високої культури громадянина, доки вона не перетворюється на пихатий шовінізм, доки люди­на здатна цінувати таку саму любов до своєї країни ін­ших людей, поважати їх патріотичні почуття, розуміти, що у кожного є своя батьківщина.

Як члени громадянського суспільства люди змагають­ся між собою за задоволення власних прагнень, вдаючись до політичних засобів, намагаючись оволодіти державою чи окремими її важелями й використати їх у своїх цілях. Державний апарат для них — знаряддя задоволення осо­бистих інтересів, об'єкт впливу, предмет політичних зма­гань. Саме у цій площині існування держави й громадян люди стають учасниками політичного процесу та відпові­дно діють.

4. Який рівень культури громадянства існує в сучасній Україні і як він впливає на суспільно-політичні процеси?

Теми рефератів

1. Ідейно-теоретичне обґрунтування громадянського суспільства в спадщині політичних мислителів Нового часу.

2. Громадянське суспільство на Заході і в Україні: порівняльно-по­літологічний аналіз.

3. Розвиток правової свідомості й утвердження громадянськості.

Література

Гаджиев К. С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и ос­новные вехи формирования // Вопросы философии. — 1991. — № 7.

Геєць В. М. Державність України: На шляху до громадянського суспільства // Віче. —1995. — № 5.

Гражданское общество и правовое государство: предпосылки формиро­вания. — М., 1991.

Ильин А. Н., Коваль В. И. Две стороны одной медали: гражданское обще­ство и государство /'/ Политические исследования. — 1992. — № 1, 2.

Кочетков А. П. О формировании гражданского общества // Социально-политические науки. — 1992. — № 1.

Левин И. Б. Гражданское общество на Западе и в России // Политичес­кие исследования. — 1996. — № 5.

Невичерпність демократії: Видатні діячі минулого і сучасності про вільне, демократичне суспільство і права людини. — К., 1994.

Перегудов С. Гражданское общество как политический феномен // Сво­бодная мысль. — 1992. — № 9.

Поппер К. Р. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т. — К., 1994. — Т. 1—2.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. 2-ге вид. — К., 1996.

Шинкарук В. І. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудо­ва держави. — 1993. — № 5.

Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. — К., 1994.

Запитання. Завдання

1. Обгрунтуйте взаємозв'язок демократії та громадянського сус­пільства.

2. Проаналізуйте поняття «правова держава», визначте ступінь її залежності від рівня розвитку громадянського суспільства.

3. Охарактеризуйте з політико-правової точки зору інститут грома­дянства та його роль у сучасному розвитку українського суспільства.

Громадянське суспільство і політичне життя

Політичне життя суспільства

2.2. Політичне життя суспільства

Політичне життя суспільства — одна з найшир-ших категорій політології, яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість відобразити їх ди­намізм. У різні епохи й у різних країнах воно має свої особливості, залежить від рівня цивілізованості суспіль­ства, його демократизму, співвідношення корінних ін­тересів соціальних груп, вміння і прагнення політичного керівництва об'єднати народ для досягнення спільної ме­ти. Закономірністю політичного життя є зростання його ролі й значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової держави.

Політичне життя

у структурно-функціональному вимірі

Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їх­нє ставлення до політики й участі в ній.

Політичне життя завжди існує в конкретно історич­них формах, зумовлених матеріальними й соціокультур-ними чинниками. Водночас воно являє собою сукупність

політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керо­ваних і спонтанних політичних процесів; результат дія­льності соціальних суб'єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та ін­тереси соціальних суб'єктів; взаємодію і зміну при владі політичних сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

Політичне життя тісно пов'язане з найрізноманітні­шими формами політичної діяльності.

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб'єктів, яка прямо чи опо­середковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цін­ностей, що їх вони поділяють.