Активізація суспільно-політичного життя
В Україні демократичні сили почали відкрито використовувати національну символіку. 26 березня 1989р. на мітингу пам'яті Чорнобильської трагедії у Львові вперше за часів радянської влади замайоріло синьо-жовте знамено, а 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись крізь міліцейські кордони, взяла участь у святковій демонстрації.
21 січня 1990р., на честь проголошення акту злуки (об'єднання) УНР і ЗУНР 22 січня 1919р. в єдину державу, у «живому ланцюгу», що простягся від Києва через Львів до Івано-Франківська, під національними прапорами вже стояли сотні тисяч осіб.
24 липня 1990р. національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі перед будинком Київської міської Ради. Все частіше в різних аудиторіях став звучати гімн-пісня П.Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Саме в цей період в Україні виникає масовий незалежний робітничий рух.
Переконавшись, що сподівання на поліпшення матеріального та соціального становища не виправдовуються, робітники вдалися до страйків. Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989р. гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. За деякими підрахунками, страйк підтримали, припинивши роботу, колективи 182 шахт.
Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення зарплати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися вже і політичні вимоги, однак, зводилися вони, головним чином, до зміни місцевої адміністрації, державної і партійної номенклатури.
В серпні 1989р. на конференції представників страйкових комітетів шахт і об'єднань Дніпропетровської, Донецької. Луганської та Ростовської областей було утворено Регіональну Спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).
У липні 1991р., всупереч протидії Міністерства оборони СРСР, відбувся З’їзд армійських офіцерів – громадян України. 320 його делегатів представляли всі області та регіони республіки.
Учасники з'їзду майже одностайно висловились за те. щоб Україна мала власні збройні сили. Частина делегатів тут же, на з'їзді, присягнула «служити Українській національній армії». Створена Спілка офіцерів висловилась за парламентський шлях розбудови збройних сил України, за повернення на Батьківщину тих офіцерів, які є громадянами України, але несуть службу на території інших республік.
Демократичні сили України діяли и умовах тиску офіційних структур і владних органів.
Партійно-державна номенклатура, вбачаючи в оновленні суспільства загрозу своїм інтересам і привілейованому становищу, посилювала контроль над засобами масової інформації, активно проводила антирухівську пропаганду, намагалася роз'єднати українську інтелігенцію, внести розлад у демократичні сили.
Комуністи, які переходили на демократичні позиції або підтримували неформальні об'єднання чи співчували їм. відчували тиск з боку вищого партійного керівництва, їх навіть виключали з партії, переслідували на роботі.
В серпні 1988р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Влада засвідчила, що вона намагається адміністративним шляхом припинити або ж обмежити демократичні процеси у республіці. За невиконання Указу передбачалися попередження та стягнення штрафу, адміністративне покарання, виправні роботи та позбавлення волі.
В Україні були сформовані загони міліції особливого призначення (ОМОН – за російськомовною абревіатурою), які використовувалися для розгону мітингів і демонстрацій. Запроваджувалося патрулювання спільними нарядами міліції та військових підрозділів.
У кінці 1988р. на західноукраїнських землях посилюється рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Активну діяльність у цьому напрямі розгорнув «Комітет по захисту УГКЦ» на чолі з І.Гелем. Його підтримав папа Римський, який звернувся до М.Горбачова з відповідним листом. Помітного резонансу набуло кількамісячне голодування віруючих греко-католиків у Москві, на Арбаті. Голодуючі вимагали від властей зняти заборону на діяльність УГКЦ.
У січні 1989р. вперше за післявоєнний період на подвір'ї собору Святого Юра у Львові відбулася греко-католицька відправа в пам'ять про Акт злуки українських земель у січні 1919р. Греко-католики заявили про свою незгоду з «русифікацією релігійного життя», виступили за незалежність від Московського патріархату та «створення суверенної соборної християнської української держави».
26 січня 1990р. ієрархи греко-католицької церкви скликали синод, який проголосив легалізацію Української греко-католицької церкви. На західноукраїнських землях почали легально діяти близько 1 500 парафій.
Одночасно відроджувалась і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), заборонена радянською владою в 30-і роки. В лютому 1989р. у Києвівже легально працював комітет у справах відновлення УАПЦ. Його лідери в своїх заявах підкреслювали відданість церкви справі духовного відродження українською народу.
3. Закон Української РСР «Про мови»
Внаслідок спотворення національної політики радянським партійно-державним керівництвом і русифікації, українська мова була витісненамайже з усіх сфер діяльності суспільства. Згідно з переписом населення 1989р. з 51,4 млн. жителів України українці становили 37,4 млн., з них вважали рідною українську мову лише 87,7%.
У квітні 1987р. Міністерство освіти подало урядові дані про стан національної школи, які стали відомі громадськості.
В Україні функціонувало 15 тис.україномовних шкіл. Це становило 75%від усіх шкіл. Водночас у 4 500 російськомовних школах (які складали менше 20% від загальної кількості) навчалося більше половини всіх учнів. У Києві з 300 тис. учнів українською мовою навчалося лише 70 тис. У 1988/89 навчальному році майже не залишилося українських шкіл у Донецьку, Чернігові, Луганську, Одесі, Харкові, Миколаєві.
В 1988р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18% за назвою, а за тиражем – тільки 3% всіх книг, виданих в Україні. Суспільно-політична література, що видавалася в республіці українською мовою, складала 34,7%, російською 60,0%, науково-технічна відповідно 12,8% і 86,0%, художня та навчальна – 38,3 та 40,0%.
У вищих навчальних закладах проводилося навчання переважно російською мовою, а в багатьох – виключно російською мовою.
Таке становище викликало незадоволення громадськості, в різних регіонах України активізувався рух за відродження української мови.
Влітку 1988р. у Львові виникла обласна організація Товариство рідної мови ім.Т.Шевченка. Приблизно в цей же період почали працювати клуб «Рідне слово» у Полтаві, Товариство ім.Д.Яворницького у Дніпропетровську, Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників України та ін.
Представники цих організацій започаткували створення республіканського об'єднання – Товариства української мови ім. Т.Шевченка (з осені 1991р. – Всеукраїнське товариство «Просвіта»). На установчій конференції Товариства в лютому 1989р. поряд з українцями виступали і представники інших національностей. які також висловилися за розвиток української мови. Письменник О.Бураковський, єврей за національністю, сказав: «Це теж – наша рідна земля, мати-ненька» і його слова присутні вітали вставанням.
Товариство виступило за надання українській мові статусу державної,за вільний розвиток рідної мови представників усіх національностей, що проживають в Україні. Головою Товариства було обрано Д.Павличка.
Під тиском національно-демократичних сил Верховна Рада в жовтні 1989р. прийняла Закон Української РСР «Про мови».
Суспільство сприйняло це як ознаку того, що «перебудова, нарешті, досягла України». Закон визнавав, що «українська мова є одним із вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу».
Влада республіки брала на себе зобов'язання забезпечити українській мові статус державної, сприяти всебічному розвиткові духовнихтворчих сил українського народу. Зазначалося, що українська мова поряд із російською має стати мовою міжнаціонального спілкування в республіці.
Законодавче визнання існування в Україні двомовності було на тому етапі своєрідним компромісом між національно-демократичними силами,які вимагали визнання української мови державною, і офіційною владою, що намагалася зберегти існуючий стан речей.
Закон також передбачав створення в республіці необхідних гарантій розвитку і використання мов інших національностей, заборонив привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, мовну дискримінацію.
Відповідно до закону, протягом п'яти років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ.
Проте реального механізму контролю за виконанням Закону «Про мови» не було передбачено, що суттєво уповільнило темпи його реалізації на практиці.
Документ
ЗАКОН УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ «ПРО МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР» 28 жовтня 1989 р. (Витяг)
...Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.
...Вибір мови міжособового спілкування громадян Української РСР з невід'ємним правом самих громадян.
Стаття 2. ...Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.
Стаття 3. ... Українська РСР створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей в республіці.
В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд ізукраїнською і їхні національні мови.