Перші землероби і скотарі на території України
До західних слов’ян належали балтійські і полабські слов’яни, поляки, чехи, морави, словаки, хорвати. Кожен з цих етносів мав свою подальшу історію: балтійські та полабські слов’яни, хорвати та словаки розділилися на дрібні самостійні племена або роди, що ворогували між собою. Німці забрали ці племена під свою владу та насадили католицтво; поляки заснували свою власну велику державу зі столицею Краковом; чехи та морави теж заснували державу, що називалася Велико-Моравською, зі столицею Велеградом; у 905 р. монгольське плем’я угрів або мадярів осіли на південь від моравів в Ігорській долині, де заснували Велико-Угорську (Венгерську) державу.
Південні слов’яни складалися із двох народів: сербів і болгарів, котрих грецький імператор у 858 р. охрестив у православну віру. Південнослов’янська гілка слов’ян склалася шляхом завоювання слов’янами частини Балканського півостріву у постійних війнах з Візантією.
Східні слов’яни поділялися на: полян (жили на полях над Дністром, та на озері Ільмень де збудувала місто Новгород), деревлян (жили понад річкою Прип’яттю), дулібів (жили на Волині), сіверян (жили на Чернігівщині понад р. Десною), суличів (жили понад р. Сулою), тіверців (жили понад Дністром), бужан (жили понад західним Бугом), угличів (жили біля Чорного моря), хорватів та луган (жили на Галичині), дреговичів (жили понад річкою Березиною та на болотах); полочан та кривичів (жили над рікою Двіною та р. Полотою), радимичів і в’ятичів (жили на на р. Сожі і р. Оці), камських болгар (жили по річці Волзі) та чорних болгар (жили на кавказькому березі Азовського моря).
Найдавніші міста у слов’ян були: Київ – у полян, Любег і Чернігів – у сіверян, Полоцьк – у полочан, Смоленськ – кривічів, Корестень – деревлян, Новгород на озері Ільмені та Луцьк – у дулібів.
Побут
Слов’яни займалися хліборобством, бджільництвом, худобою, охотою, риболовством. Жили великими сім’ями з найстаршими на чолі, збирали місцеві віче та ради.
Віра
Слов’яни вірували, що усім світом правлять багато богів та почитали усякі природні сили як якогось бога. Слов’янські язичницькі боги - Перун, Даждьбог, Сімаргл, Велес, Хорс та ін. Жертовники слов’яни ставили по лісах, жерців не мали. Мертвих або закопували в землю, або палили на великому вогнищі і потім збирали у мішки і ті мішки ставили на стовпах, на роздоріжжі. Значних покійників ховали дуже пишно, після того, як поховають покійника, на його могилі справляли тризну.
Шлюб у давніх слов’ян робився так – парубок або одружений чоловік сплачував родичам дівчини викуп, тобто обдаровував їх подарунками (як правило червоне вино).
У ІV ст. н.е. розпочався процес етногенезу слов’ян і візантійців. Від Чорного моря слов’ян відтіснили авари і болгари, через що слов’яни зайняли лісову смугу між Дніпром і Дністром, тобто Волинь, яка й стала першою загальнослов’янською державою, яку потім розгромили авари. Був ще інший союз племен – полянський з центром у Києві.
Значний вплинули на розвиток слов’янських племен варварські навали. Так, Нестор Літописець зазначав, що гуни, які панували в Азово-Чорноморських степах наприкінці ІV – початку V стст. часто нападали на поселення слов’ян й руйнували їх. У середині VI ст. через лісостепові землі східних слов’ян пройшли авари, які залишили по собі недобру пам’ять у вигляді літописної легенди про насильство над дулібами («авари примучшна Дулебы»), тому останні приєднались до західних слов’ян. Врешті-решт, втягли у свою орбіту слов’ян, що проживали у східно-європейському лісостепу - слов’яно-аварські і словяно-візантійські війни VI ст. В результаті ціх війн Антське царство, яке існувало в середньому Подніпров’ї з ІV по VI ст. розпадається.
Негативний вплив на розвиток слов’янських племен мали і нападки утвореного у другій половині VII ст. Хазарського каганату (феодального державного утворення Східної Європи (проіснував до середині Х ст.). Вони брали данину з полян, сіверян і з в’ятичів (по срібній монеті від одного мешканця).
Проте, словяни ж витримали натиск кочових войовничих народів у VI-VII ст., використавши своє вигідне положення на Дніпрі, який фактично був шляхом на південь для північних племен дніпровського басейну. Київ, який контролював дніпровську магістраль, став природним центром процесу інтеграції східнослов’янських племінних союзів.