Формування національних організацій та їхня участь у політичному русі

Зростання самоусвідомлення українського народу як етнічної спільності, привело до розширення соціальної бази національно-політичного руху і виникнення політичних організацій. Їх учасники ставили за мету як соціальне, так і національне визволення українського народу. Гострота соціально-економічних проблем, поглиблення кризи кріпосницької системи привели до поєднання соціальних та національних вимог у середовищі учасників національного відродження. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включилися різночинці (інтелігенція, службовці).

Першою національно-політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів – Кирила і Мефодія). Його було засновано в січні 1846 р. у Києві. Товариство складалося з 12 осіб та кількох десятків співчуваючих (за деякими даними – до 100 чол.). Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М.І. Костомаров професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П.О. Куліш – письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М.І. Гулак – вчений-правознавець, співробітник канцелярії генерал-губернатора; В.М. Білозерський – викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т.Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак). Тактика досягнення цілей у товаристві суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина виступала за революційний шлях – повстання народу.

Члени товариства розробили кілька програмних документів, зокрема – «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті панславізму. Ця теорія відбивала прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов’янський народ мав зберігати свою самостійність. Передбачалося поділити Україну на два штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобережжя). Кожен зі слов’янських народів теж мав утворювали по одному штату. На чолі федерації передбачалося встановити загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки.

Кирило-мефодіївці вважали Бога творцем історії, а її рушійною силою – християнську релігію. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона мала стати центром слов'янського союзу.

Крім розробки теоретичних документів, члени товариства займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало до березня 1847 р. Припинило діяльність за доносом зрадника Петрова. Розгорнути широкої діяльності не змогло. Члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т.Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

Значення діяльності товариства в тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією.

У Західній Україні – посилення національно-політичної активності ведуть від появи товариства священиків у Перемишлі. Етапними моментом була – Руська трійця (30-ті рр. ХІХст.). І, нарешті, – революція 1848 р. – Весна Народів. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Зв’язки діячів українського руху Наддніпрянщини з лідерами чеського і південнослов’янського відродження. Утворення та діяльність Головної руської ради. Українське питання на Слов’янському з’їзді у Празі. Участь українців у виборах до австрійського парламенту.