Українська РСР в часи «брежнєвського застою». Суспільно-політичне життя.

Брежнєвський "застій" (1964–1986)

У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС першим секретарем ЦК КПРС обрали Леоніда Брежнєва. Під час його керівництва у державному правлінні ще більше посилилась роль партапарату. Відповідно до Конституції СРСР 1977 р. КПРС проголошувалась "керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи", що означало компартійну монополію на владу в країні.

"Ера" Л. Брежнєва стала періодом застою, остаточного загнивання командно-адміністративної системи сталінського зразка. Хрущовські реформи були скасовані. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи), яка не виправдала себе, змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову підпорядковувалася більшість підприємств. Освіта, наука, культура і медицина фінансувались за залишковим принципом. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління обмежили повноваження республіки та її керівництва. Всупереч деклараціям про захист української мови і культури проводилася ліквідація українських шкіл, відбувалася цілеспрямована русифікація України.

Національно-визвольний рух активізувався у 2-й пол. 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. Однією з форм захисту демократії, духовних цінностей та національної культури українського народу став рух дисидентів (В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В.Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та інші). Дисиденти критикували тоталітарні порядки, вимагали повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і національних прав. Ці люди боролися з режимом шляхом організації масових заходів, написання листів-протестів до керівних органів УРСР та СРСР, звернень на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн, видання і розповсюдження самвидаву, розповсюдження листівок, акцій солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи.

У 1970-1972 рр. у Львові почав виходити журнал "Український вісник", заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особистості та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про акції протесту.

Новий етап арештів і розправ з інакомислячими розпочався з початком секретарювання в КПУ висуванця Л. Брежнєва – В. Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972 р. Особливою активністю у боротьбі з дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчук та голова КДБ України В. Федорчук.

У 1976 р. в Києві було створено громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. — Українську Гельсінську групу (УГГ), що стала першою організованою структурою в українському національно-визвольному русі. Група приймала письмові скарги про порушення прав людини в Україні і щодо українців за її межами, передавала цю інформацію в засоби масової інформації та урядам держав-учасниць Гельсінкського процесу, виступала на захист політичних в'язнів, підтримувала зв'язок з відомим російським правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим та сім'ям політв'язнів.З 1979 р. органи КДБ розгорнули проти УГГ справжню війну. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: "дармоїдство", "опір міліції", "хуліганство", "спроба зґвалтування", "виготовлення, зберігання і збут наркотиків".

75.

Такими методами владі на початку 1980-х рр. вдалося фактично припинити діяльність Групи і ув’язнити більшість її членів.

В Україні існувало також і релігійне дисидентство, пов'язане із захистом прав віруючих. Особливо активно за відновлення своїх прав виступали греко-католики. Формально ліквідована Українська греко-католицька церква діяла в західноукраїнських областях підпільно. З-за кордону Церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який прибув до Ватикану в 1963 р. після багаторічного сибірського заслання.

Незважаючи на постійні репресії з боку КДБ, рух на захист прав людини не припинявся, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, радянський режим був змушений надати майже всім ув’язненим дисидентам волю.

Суспільно-політичне життя

На початку 70-х рр. у політичному курсі партійного керівництва утвердилися консервативні тенденції. Так, в ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувалися факти репресій, виправдовувалися методи колективізації, причини страшних поразок у роки війни 1941—1945 рр. перекручувались. Головну роль у реабілітації сталінщини, насадженні догматизму в царині суспільних наук відіграв головний партійний ідеолог М. Суслов.

Водночас від середини 70-х рр. зростав вплив військово-промислового комплексу на політичні рішення вищого партійного керівництва. 7 травня 1976 р. Брежнєв став маршалом Радянського Союзу і оголосив про тотожність інтересів партії та армії. Таким чином, партія ставала основним виразником армійських інтересів, а її номенклатура — їхнім захисником.

Однією з рис політичного життя партійного керівництва 70-х рр. було утвердження принципу формування вищих партійних і державних органів від різних бюрократичних інститутів: республіканських і союзних, комсомольських і профспілкових. Таке явище західні політологи схарактеризували як "інституцінний плюралізм", коли вищі партійні органи представляли владні інститути і громадські організації, навіть інтереси окремих республік.

У 1977 р. було прийнято нову радянську конституцію — конституцію розвиненого соціалізму, що, як і більшість законодавчих актів, мала декларативний характер, не підкріплений гарантіями та правовим механізмом їх реалізації. Фактично однією з рис суспільно-політичного життя радянського суспільства став правовий нігілізм у найвищих ешелонах влади і серед значної частини населення.