Суспільно-політичне життя.

Початок „відлиги”

5 березня 1953 р. не стало Сталіна. Та його смерть ще не означала смерті сталінщини. Вона немов ракова пухлина пустила метастази в усі сфери життя радянського суспільства. Радянські люди, заморочені тріскучою соціальною демагогією, наглу­хо відмежовані "залізною завісою" від зовнішнього світу, у своїй ма­сі вірили Сталіну, він мав численних шанувальників серед усіх суспіль­них верств. Система, яка визначалася Сталіним як соціалізм, мала такі основні риси: одержавлення економіки; жорстоке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, включаючи фактично кріпацьку працю колгоспників і рабську – мільйонів в’язнів; низький рівень життя трудящих; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; жорстоке придушення інакомислення, ма­сові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія. Неупереджений науковий аналіз свідчить, що така система вічно існувати не могла, оскільки була вкрай марнотратною і неефективною, а терористично-репресивні способи керування країною були абсолютно нестерпними. Суспільство не можна було вічно тримати під страшною напругою. Це відчувало і нове керівництво. Постало питання про лібера­лізацію режиму. Як потім згадував один із найзапекліших сталіністів В. Молотов: „Всі хотіли передишки, полегше пожити. А по-сталінському - потрібно було і надалі тримати міцно кермо”. Отже, зі смертю Сталіна розпочався новий період, суть якого поля­гала у лібералізації суспільно-політичного життя. Цей період, від середини 1950-х до середини 1960-х років, з легкої руки російського письменника І. Еренбурга, назвали „відлигою”. У часи "відлиги" нове керівництво спробувало реформувати тота­літарну радянську систему, надати їй людської подоби, бодай частково подолати жахливий антагонізм ніж людиною і режимом, суспільством і державою. Вакуум влади, що утворився після смерті Сталіна, був заповнений так званим "колективним керівництвом" - компромісним союзом найвищих керівників партії і держави на основі нетривкого балансу сил. Уже вночі з 5 на 6 березня 1953 р. найближчі соратники Сталіна приступи­ли до розподілу влади. Вони свавільно скоротили обраний ХІХ з’їздом КПРС склад Президії ЦК з 25 до 10 членів і з 11 кандидатів залишили 4. Перше місце в новій ієрархії посів Г. Маленков, котрого обрали Головою Ради Міністрів СРСР. Але Маленкову довелося 14 березня поступитися першим місцем у секретаріаті ЦК КПРС, де це місце посів М. Хрущов. Таким чином, останній обійняв ключову посаду в партійному апараті, що згодом відіграло вирішальну роль у боротьбі за лідерство у керівництві країною. МВС і МДБ об’єднали в одне Міністер­ство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став першим заступ­ником Голови Ради Міністрів СРСР. Але Хрущов, як видно з мемуарів, уже в день смерті Сталіна твердо вирішив усунути Берію з політич­ної арени і почав шукати спільників для цього. Берії підпорядковувалася охорона Кремля і всіх найвищих керівників держави. У віданні МВС перебували прикордонники і внутрішні війська. В перші дні після смерті Сталіна частина цих військ була перекинута до Москви, де вони і залишилися. Тому у членів "колектив­ного керівництва" склалося враження, що Берія готує державний переворот . У цих умовах Хрущову вдалося умовити Маленкова й інших членів „колективного керівництва” арештувати і фізично знищити Берію. Берію арештували 26 червня 1953 р. на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР. По одній версії, автором якої є Хрущов, Берію негайно розстріляли в сусідній кімнаті. За іншою версією, що ґрунтується на спогадах інших учасників зміщення Берії, його судили і розстріляли наприкінці грудня 1953 р. Тільки 10 липня 1953 р. радянська преса сповістила про арешт Берії, звинувативши його, що вінбуцімто був англійським шпигуном і відвертим ворогом народу. Обставини усунення Берії, фантастичні звинувачення на його адресу, суперечливі дані про його смерть все це свідчить про запеклу боротьбу за владу всередині "колективного керівництва". Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У черв­ні 1953 р. пленум ЦК Компартії України звільнив із посади першого сек­ретаря Л. Мельникова. Першим секретарем ЦК став О. Кириченко – пеший українець на цій посаді з часу заснування КП(б)У у 1918 р. 29-30 липня 1953 р. пленум ЦК Компартії України, де головував О. Кириченко, схвалив заходи ЦК КПРС щодо Берії. У Києві були заареш­товані і згодом страчені співробітники Берії - міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник - С. Мільштейн. Були зняті зі своїх постів і ряд начальників обласних управлінь МВС республіки, проведена чистка органів держбезпеки та їх значне скорочення. У вересні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який обрав першим секретарем ЦК Хрущова. Обрання Хрущова на цю посаду зміцнювало його становище в "колективному керівництві". Деякий час на передньому плані у цьому керівництві ще перебував Маленков. Але його авторитет підупав у 1955 р. Маленков був звільнений із посади Голови Ради Міністрів. Новим головою, за пропозицією Хру­щова, обрали М. Булганіна. Становище Хрущова у керівництві кра­їною ще більше зміцнилося. Необхідно відзначити, що кар’єра Хрущова була свого часу тіс­но пов'язана з Україною, а після повернення в Москву він не поривав тісних стосунків із Києвом. Поступово серед найвищих партійних і дер­жавних керівників у Москві за безпосередньої підтримки Хрущова з’явилися вихідці з України – 0. Кириченко, Л. Брежнєв, Н. Підгорний. Навесні 1953 р. хоч і дуже обережно, але було поставлене питання про необхідність припинення "політики культу особи". "Культ особи", не називаючи поки що імені Сталіна, проголошувався "шкідливим і антимарксистським". Із газетних шпальт зникло звичайне славослів’я на честь Сталіна. У другій половині 1953 р. запрацювали комісії, які розпочали реабілітацію невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім’я. Це хоч і стосувалося дуже обмеженої кіль­кості жертв сталінського режиму - всього кількох тисяч чоловік, та початок було зроблено. В’язні страшного ГУЛАГу подали голос. Усі вимагали негайного перегляду їх справ і звільнення. У кількох таборах у районі Воркути, Норильська, Караганди, Конгура спалахнули повстання. Серед повстанців було чимало українців, переважно колишніх учасників ОУН-УПА. Повстання були люто придушені, але процес реабілітації набирав силу. Восени 1953 р. ліквідували органи масових чисток - воєнні трибу­нали військ МВС і Особливу нараду МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання і ув’язнення. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС із розслідування справ часів "великого терору" (1936-1939 рр.), а в 1955 р. видається положення про прокурорський нагляд. На початку 1956 р. відміняється постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. про порядокведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів" та постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялося подавати касаційні скарги у справах про шкідниц­тво, терор та диверсії. У квітні 1954 р. зі складу МВС виділили КДБ СРСР . Його очолив І. Серов, а на чолі органів держбезпеки в Україні стан Т. Строкач - прибічники - М. Хрущова. При цьому штати КДБ значно скорочувалися. Уже початковий період десталінізації в 1953-1956 рр. привів до серйозних змін в Україні. Зокрема, припинилися ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнився процес русифікації, на керівні посади різних рівнів стали висуватися місцеві кадри, особливо в західних областях України. У ці ж роки розпочався процес розширення прав союзних республік. Зокрема в Україні із союзного в республіканське підпорядкування пере­йшло декілька тисяч підприємств та організацій. У результаті бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. Отже, фінансово-бюджетні права республіки розширилися. Однак ці тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку і не відішли за досить помірні і вузькі рамки. СРСР продовжував залишатися, фактично, унітарною державою і найважливіші питання вирішувалися у Москві. Взаємовідносини центру і республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму і будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася лише безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних взяти на себе повну від­повідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким ку­том зору потрібно розглядати діяльність перших секретарів ЦК Компартії України, що були фактично першими особами в республіці: О. Кириченка (1953-1957 рр.), М. Підгорного (1957-1963 рр.), П. Шелеста (1963-1972 рр.), В. Щербицького (1972-1989 рр.). Кожний із них був ставлеником тоталітарної системи і діяв у строго визначених рамках.