Адміністративно-територіальний поділ у 50-х роках ХІХ ст.
На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.
Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.
Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.
Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.
Найчисельнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв „смугу осілості”, за межами якої представникам цієї меншини селитися заборонялося. Заборона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у „смугу осілості”. Цей захід засвідчував, що російський уряд здійснював політику дискримінації людей за національною ознакою. Крім цього євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.
У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).
Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.
У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.
Все населення Наддніпрянської України поділялось за становою ознакою на дворянство, духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення становили селяни. Становище селян було різним. 40-45% селян складали кріпаки. Існували також державні селяни, які не були особисто залежними, мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі.
На західноукраїнських землях селяни також складали переважну більшість населення. Власної національної еліти українці краю фактично не мали, вона була полонізована, або румунізована. Єдиним представником освічених верств у Східній Галичині та на Закарпатті було греко-католицьке духовенство, яке і започаткувало на цих землях національне відродження. На Буковині опір румунізації чинила лише нечисельна верства православних священників.
Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл і поневоленого двома імперіями.
На середину ХІХ ст. усталився адміністративно-територіальний поділ українських земель, який проіснував до кінця Першої світової війни (1914-1918 рр.).