Передсмертний лист графа егмонта філіпу ii з брюсселя

Государю! Сьогодні ввечері я довідався про вирок, який вашій величності угодно було ухвалити мені. Хоч я ніколи не мав проти вас жодного лихого наміру і думаю, що ніколи не вчинив жодного проступка, який був би спрямований на шкоду особі або службі вашої величності або на шкоду нашій істинній і давній католи­цькій вірі, я, проте, терпеливо переношу те, що богу угодно було послати мені. Якщо під час цих смут в Нідерландах я зробив або допустив що-небудь, що могло здатися супротивним справі служ­би вашій величності, то я це робив з справжніми і хорошими на­мірами служити богу, вашій величності і вимогам часу. Тому я прошу вашу величність простити мені і пожаліти мою бідну дружину, дітей і слуг, зваживши мою попередню службу. З цією надією я покладаюсь на милосердя боже.

Готовий умерти, 5 червня 1568 р.

Вашої величності найнижчий і

найвірніший васал і слуга Ламараль д’Егмонт.

СТРАТА ГРАФІВ ЕГМОНТА І ГОРНА В БРЮССЕЛІ

(Донесення фірмі Фуггер)

4 червня цього 1568 р. два графи, Егмонт і Горн, привезені на спеціальному возі з Гента в Брюссель, їх супроводили 12 взво­дів піших іспанців і кілька сотень кавалерії.

Коли граф Егмонт побачив Брюссель, він сказав:

«Я маю надію на те, що герцог Альба буде до мене такий ласкавий, що дозволить мені сидіти за вечерею з дружиною» і дітьми».

Коли ж о 3 годині пополудні вони прибули до міста, обидва графи були доставлені в королівський палац, який стояв на рин­ковій площі проти ратуші. Тоді Егмонт сказав: «Тепер я втратив усяку надію». Того ж вечора, о 7 годині, обом графам був прочи­таний вирок. І тоді Егмонт почав говорити і повторювати: «Хай простяться йому ті проступки, в яких він провинився перед його величністю, хай вони будуть милостиво забуті ради тих послуг, які він робив королю. Хай залишать йому життя і покарають довічним тюремним ув’язненням з тим, щоб його утримували, не як графа, а як бідного дворянина. Про це слід просити...»

Як кажуть, великий пріор кинувся на коліна перед герцог­ським екіпажем, але нічого не зміг добитися.

Герцог відповів, що вирок над обома графами повинен бути виконаний. Щоб причастити засуджених, послали єпископа Іпрського, а йому допомагати мали герцогський капелан і один іспан­ський священик.

Ці особи залишалися при засуджених до самої їх смерті.

Ранком на ринковій площі збудували поміст, який тутеш­ні люди називають ешафотом. По боках були поставлені списи з залізними наконечниками. Згаданий ешафот був обтягнутий чорним сукном, і на нього були покладені дві чорні подушки. Ринкова площа була заповнена загонами іспанців, які прийшли з Гента і перебували в Брюсселі. Об 11 годині першим привели на ринкову площу графа Егмонта. Він не був зв’язаний, і його супроводили єпископ Іпрський і два іспанські священики.

Він був у чорному бархатному камзолі з великим вирізом на шиї, чорних бархатних штанах і білих іспанських чоботах. По­верх він був одягнений в червоний камчатний сюртук і звичайний чорний плащ, – те і друге з золотими позументами. На голові у нього була шляпа з чорними і білими перами. В такому вбранні йшов він через площу до ешафота. Плащ був накинутий на плечі, а руки були схрещені на грудях. Так він велично йшов з тим гордим виразом обличчя, з яким він звичайно приходив на раду. Він тримався мужньо, але, судячи з обличчя, був пригнічений. Ступивши на ешафот, він скинув плащ і приготувався до смерті. Але метр де-Камп сказав йому: «Пане, не поспішайте, а поду­майте про вашу справу. Вам буде дано для цього досить часу». Тоді він знову накинув плащ на плечі, знову глянув навкруги, не кажучи ні слова. Тільки його права рука висунулась з-під плаща, і він пильно вдивлявся в неї. Тоді єпископ Іпрський звернувся до нього з такими словами: «Пане, не думайте за­раз ні про які мирські речі, а подумайте про спасіння вашої душі». На це відповів Егмонт: «Хіба пошкодить спасінню душі, коли я думаю про свою дружину і дітей?» Єпископ відповів: «Ні, бо наш Господь бог сам, коли висів на хресті і спокутував наші гріхи, просив Іоанна подбати про його матір». На це граф сказав: «Крім цього нема нічого, чим було б заклопотане моє серце і мучило б мою совість».

Сказавши це, він зняв шляпу, скинув плащ і сюртук. Метр дє-Камп знову зауважив йому, що не треба поспішати. Граф від­повів, що коли він повинен умерти, то він хоче цього швидше. Він став на коліна разом з єпископом і шептався з ним стільки часу, скільки треба було, щоб двічі прочитати «Отче наш». Потім він жестом запропонував єпископові відійти осторонь, взяв в руки золочений хрест, який лежав на ешафоті, і, тримаючи його в руках, усе стояв на колінах, чекаючи, поки приготується кат. Єпископ спитав його, чи не дозволить він закрити йому очі пов’язкою. «Ні, – відповів він, – я хочу по-рицарському вмерти і триматися достойно». Тоді кат підійшов і мечем відсік йому голову. Відразу ж іспанські священики віднесли тіло і відтяту голову осторонь і сховали їх під чорним покривалом.

Тоді привели графа Горна фон-Бротгауз. Він також був не зв’язаний і, ступивши на ринкову площу, зняв шляпу і, вклонив­шись в обидва боки, іспанською мовою привітався з солдатами. Вони відповіли на привітання. З непокритою головою, тримаючи шляпу в руці, він мужньо ступив на ешафот. Він був у своєму звичайному костюмі: камзолі з білого полотна і чорних бархатних штанах, з накинутим поверх плащем. Ступивши на ешафот, він сказав, що шкодує про те, що йшов проти свого короля і не зумів служити йому краще. Він просить його величність і всіх, кого він зневажав, простити його. З тією ж готовністю він готовий про­стити кожного. Він попросив, щоб кожен прочитав за нього «Отче наш».Услід за цим він разом з єпископом став на коліна і стояв так приблизно стільки, скільки треба було, щоб двічі прочитати «Отче наш». Шляпу він все ще тримав у руці. Потім він встав, подяку­вав всім твердим, мужнім голосом, вклонився окремо солдатам, на що й вони відповіли поклоном. Тоді він скинув плащ і знову, не зв’язаний, став на коліна. З його наказу кат виконав своє діло.

Коли обидва графи були страчені, їх голови були надіті на бокові списи, де вони й лишалися до 3 години пополудні.

А трупи були передані шістьом монахам.

Обидва трупи, накриті білим полотном, були покладені в окремі ящики, де вони близько години лишалися на ешафоті. Після 3 го­дини ці ящики разом з двома маленькими ящичками, в яких були голови страчених, були перенесені до церкви св. Гудули. Там го­лови були пришиті до тіл. Після цього Егмонт був відправле­ний в Сент-Кларенський монастир, а Горн – в інший монастир. Услід за цим тіло Егмонта було перевезене в його маєток – Готтегем, а тіло Горна – у Веерт, де їх поховали.

7. ПРОКЛАМАЦІЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ОРАНСЬКОГО (31 серпня 1568 р.)

Ми, з ласки божої принц Оранський, вітаємо всіх вірних під­даних його величності. Мало хто не знає, що іспанці давно вже стараються управляти цією країною, як їм заманеться. Користую­чись добротою його величності ради своїх лихих намірів, вони переконали його наказати запровадити інквізицію в Нідерлан­дах. Вони дуже добре знали, що коли можна буде заставити нідерландців терпіти її дії, останні втратять будь-яке забезпе­чення своєї свободи; що коли нідерландці чинитимуть опір запро­вадженню її, – іспанці здобудуть у цих багатих провінціях ши­роке поле для грабежу.

Ми сподівалися, що його величність, взявши цю справу до серця, не допустить свої спадкові провінції до такого крайнього розорення. Ми побачили, що наші надії марні. Ми не можемо, оскільки на нас лежить обов’язок вірно служити його величності і через те що ми дійсно співчуваємо його вірним підданим, спо­кійно дивитися далі на такі убивства, розбої, бешкети і страждан­ня. Крім того, ми впевнені, що його величність має невірні відомості про нідерландські справи. Внаслідок цього ми підні­маємо зброю, щоб чинити опір насильственій тиранії іспанців з поміччю милосердного бога, який є ворог всякої кровожерли­вості. Готові з радістю віддати наше життя і все наше мирське багатство за цю справу, ми маємо тепер, хвалити бога, прекрасну армію з кавалерії, піхоти і артилерії, набрану цілком на наші кошти. Ми закликаємо всіх нідерландських вірнопідданих при­йти нам на допомогу. Нехай вони візьмуть до серця крайню нужду вітчизни, небезпеку вічного рабства для самих себе і своїх дітей і цілковитого знищення євангелічної релігії.

Тільки тоді, коли буде, нарешті, переборена кровожерливість Альби, можуть провінції знову здобути своє чисте правосуддя і стан добробуту для своєї республіки.