Етапи розвитку політичної думки в україні

Політичні ідеї мислителів Княжої Русі у ІХ-ХІУ ст., у княжу добу, фіксовані в творах визначних державних і церковних діячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благо­дать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті минулих літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" розглядали такі теми, як сутність, походження і легітимність влади, взає­мовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу.

Вони витлумачували державну владу як відносини панування і підкорення. У рамках цих відносин воля людей, що стоять на вершині суспільної піраміди, рухає нижчими верствами суспільства. Це відбувається з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основ­ними складовими і ознаками влади мислителів тієї доби вважали справедливість — "правду" і примус — "силу". Вони виділяли такі функції влади, як забезпечення захисту, порядку, справедли­вості та спасіння. Ці ж прояви влади вони розглядали і як чинники легітимації влади, тобто за їх допомогою обґрунтували і справедливість вимог, які ставали носії влади до підданих, і за їх же допомогою пояснювали, чому підвладні зобов’язані коритися.

Походження державної влади літописці пояснювали насамперед в рамках теологічного витлумачення. Законність влади династії Рюрика вони пояснювали, "богообраністю" і "благословенністю". Сутність "богообраності" полягала в тому, що Бог обрав князя і його рід на воладарювання, а "благословенність" — у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього — всю землю Русь­ку. Одночасно історичну легенду про покликання Рюрика вони інтерпретували у рамках укладення договору між ним і народними зборами сло­в'янських племен. Незважаючи на ідею «благородності» літописці бачили і цілком світські аспекти здійснення влади. Зокрема вони її розглядали як інструмент надійного захисту від на­падів чужинців і ліквідації міжусобиць. Владу Рюрика — пра­вителя знатного походження вони пояснювали й актом вияву народної волі – віча. Яскравим проявом політичної думки того часу стала розробка проблеми ідеального правителя Найбільш повно ідеал князя розкритий Київським князем Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Він виділяє такі риси ідеального володаря як мудрість, справедливість, милосерд­я, вірність слову, повага до духовних осіб, шанування родичів, гостей, турбота про підданих, забезпечення рівноваги між прагненнями знаті і потребами простого люду.

Предметом аналізу мислителів княжої доби не могли не стати стосунки світсь­кої і церковної влади. Сформувалися дві концепції: "богоугодного" воло­даря і князівського єдиновладдя.Засновниками першої концепції стали другий ігумен Печерського монастиря Феодосій Печерський і відомий Нестор літописець. Вони сфор­мулювали ідею "духовного проводу " церкви над світською владою; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, а не навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи.

Засновником другої концепції став перший Київський митрополит Іларіон. Він вбачав у сильній монархічній вла­ді князя запоруку територіальної цілісності держави, переконував, що Церк­ва мала слугувати володареві, підтримувати загально­державний централізм.

Політична думка часів Великого князівства Литовського і Руського і періоду включення України до складу Речі Посполитої.

Найяскравішими представниками того часу стали Ю. Дрогобич та С. Оріховський ( Роксолан). Вони підняли українську політичну думку до рівня найкращих зразків гуманістичної традиції,Ю.Дрогобич — доктор філософії та медицини Болонського уні­верситету. До кола його інтересів належали аналіз та прогноз політичної ситуації на Ленінському півострові середини ХVІ. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав звер­хність світської влади над церковною.

С.Оріховський (Роксолан) на початковому етапі наукової діяльності виступав проти божественного походжен­ня влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні спра­ви. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета дер­жави — плекання релігійної духовності забезпечення, добробуту і свободи громадян. У праці "Про природне право" С.Оріховський одним із перших у Євро­пі розробив концепцію природного права, захищав ______ закону над волею монарха чи інших посадових осіб. На заключному етапі життя та діяльності в праці "Польські діалоги політичні" він відійшов від попередніх поглядів, відстоював зверхність папської вла­ди над королівською. Цей принцип письменник-публіцист поклав в основу моделі владу у Польській державі, яку уявляв у вигляді трикутника. Його вершиною він бачив духовну владу, у двох інших кутах він розмістив — свячено -служителів, та — короля.

Окремим яскравим явищем суспільно-політичної думки другої половини ХVІ ст. стала полемічна література. Вона здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті релігійних піднімалися і політичні питання. Всю полемічну літературу, що нараховує близько 200 творів, можна згрупувати у два напрями: перший був зорієн­тований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з анти уніатською боротьбою та реформою православ­ної Церкви.

Яскравою постаттю другого напряму був авто­р "Апокрисису" Х.Філалет. У полемічній боротьбі з П.Скаргою він пропонував демократизувати Церкву, в дусі протестантського ві­ровчення захищав право світських людей на участь у церковних спра­вах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпи­мості. Х.Філалет виходив з тези, що відносини влади і народу базуються на суспільному договорі. Відповідно до нього король і піддані зобов’язані непорушно дотримуватися закону. Зневага до прав і свобод під­даних як з боку короля, так із боку шляхетства, послаблює державу, ведедо її занепаду. Х.Філалет заперечував абсолютизм монарха.

Інший визначний український письменник-полеміст І.Вишенський висунув концепцію колективного соборного правління християнською Церквою. В її основу він поклав демократичну ідею рівності всіх людей перед Богом. В контексті соборності І.Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади — Папи Римського, а й абсолютизм світ­ської влади — королів і царів. І. Вишенський вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд. Разом з владою Бог зобов’язав володарів турбуватися правами і свободами своїх підданих.

Політична думка доби Української козацької держави 1648-1764рр.

Протягом цього часу українська політична думка розвивалася у контексті обґрунтування права українського народу на побудову суверенної і соборної держави. Теоретичним джерелом для українських політиків стали концепції просвітниківщодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести "Березневі статті", "Гадяцький трактат" Ю.Немирича, "Конституцію" П. Ор­лика. В них була закладена правова основа міжнародних договорів України з іншими країнами, чітко простежувалися ідеї сувере­нітету Української козацької держави, визначалися конституційні засади дер­жавного і суспільного ладу.

"Березневі статті" передбачали створення конфедеративного об’єднання Гетьманщини і Московії для спільної боротьби проти Польщі. Збереження козацьких, міщансь­ких і шляхетських прав, вольностей; право українців самим вирішу­вати, хто до якого стану має належати, самостійно збирати податки, обирати гетьмана, розв'язувати питання міжнародної політики. Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка ґрунтувалася на принципі виборності вищих поса­дових осіб і суддів, з іншого — взаємні правові зобов'язання сто­рін, які передбачали військово-полі­тичну єдність України і Московії та суверенність суспільно-полі­тичних порядків в Україні.

"Гадяцький трактат", розроблений Ю. Немиричем 1658 р., мав на меті втілення ідеї української державності у складі триєдиної Речі Посполитої: Україна на федеративних засадах як Велике

князівство Руське входить до Речі Посполитої; гетьман є цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обира­ється трьома народами; передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу; без дозволу укра­їнського уряду коронне військо не має права в ступати на територію князівства; православне духовенство зрівнюється в правах з римо-католицьким, а права унії обмежуються територією, на якій вона іс­нує; Київська академія прирівнюється до Краківської.

"Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозько­го" складалися з 16 статей і розпочиналася з урочистої декларації: "Україна з обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування". Визначалися кордони України з Польщею і Московією, передбачалося після закінчення війни підписання трактату зі шведським королем як постійним протектором України, закріплю­валося право запорожців на повернення всіх відібраних у них земель і поселень, на відновлення колишнього статусу православної Церкви під зверхністю царгородського патріархату. Конституція передбачала розподіл влади між гетьманом як вищою виконавчою владою, гене­ральною радою як вищою представницькою владою і генеральним суддею. Хоч прерогатива органів влади не була ще чітко визначена, все ж тогочасна конституція наближалася до реалізації принципу розподілу влади.

Таким чином, ці правові документи утверджували державний статус Укра­їни, визначали конституційні засади суспільного і державного ладу, її міжнародно-правову суб'єктність.

Просвітницький напрямв українській політичній думці знайшов своє відображен­ня в працях Ф.Прокоповича і М.Козачинського.

Ф.Прокопович у трактатах "Правда волі монаршої", "Духовний регламент" розробив концепцію освіченого абсолютизму. Використо­вуючи думки Т.Гоббса і С.Пуфендорфа про природний стан, Ф.Про­копович висунув тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, а також війна, ненависть і зло. Для того, щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішньої війни «всіх проти всіх», народ передав свою волю монархові. Ф.Прокопович, як і Т.Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є однобічним, і тому засуджував усякі виступи проти влади монарха. Він також обґрунту­вав необхідність підпорядкування духовної влади світській.

М.Козачинський у праці "Громадська політика" розробляв питан­ня природного права як складової людської природи, поділяв людсь­кі закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової по­літики, намагаючись викласти своє розуміння причин воєн, дати їх типологізацію (справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

Демократично-народницький напрямпредставляло Кирило-Мефодіївське братство. Його головним ідеологом якого був М.Костомаров. Його "Закон Божий (Книга буття українського народу)" поєднував синте­зував романтичні народницькі ідеї з радикальними^; політичними і соціальними поглядами та християнськими цінностями, став програмою кирило-мефодіївців. Програма містила такі засади: визнання української ет­нокультурної ідентичності; створення самостійної української респуб­ліки в рамках федерації слов'янських народів; скасування кріпацтва й утвердження суспільного ладу на засадах правової і соціальної рів­ності в дусі християнських заповідей; протиставлення українських демократичних традицій традиціям аристократичної Польщі й само­державної Росії.

Суспільно-політичні ідеї кирило-мефодіївців слугували орі­єнтиром українському рухові, який оформився у мережу гро­мад — напівконспіративних гуртків демократично налаштованої ін­телігенції. Одним із лідерів руху став історик В.Антонович. Він першим назвав Київську Русь українською державою, обґрунтував природне походження нації, охарактеризував основні принципи жит­тя трьох народів: українців (принцип демократизму, що забезпечує права для особи), поляків (принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами), росіян (принцип абсолютизму-домінування державної влади, що втілюється у необмеженій владі російського монарха).

Демократично-народницькі погляди у ХХ ст.. розвивали М.Грушевський, Р.Лашенко, С.Шелухін. свої концепції вони будували на таких засадах: визнання народу рушійною силою історичного процесу; розуміння українсько­го народу як окремої етно-культурної одиниці; обґрунтування ідей наро­доправства у вигляді народно-демократичної республіки; федератив­ний устрій України; відстоювання автономії України в складі феде­ративних чи конфедеративних союзів; надання переваги колектив­ним формам власності як історично традиційним. У праці "Українська партія соціалістів-революціонерів та їх за­вдання" М.Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. У схемі викладу історії України він спростував Карамзінську схему Російської історії і обґрунтував думку про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що стала спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-Волинської, Литовсько-Польської та Козацької держав. М.Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втра­тила політично провідні верстви; підкреслював як позитивні (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національ­ного інстинкту, культурного та політичного виховання) риси українського народу. У поглядах на державу М.Гру­шевський дотримувався думки, що інтересам України найбільш відповідає статус автономії у складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їхньої ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територі­ями. Після ліквідації УНР більшовицькою Росією М.Гру­шевський визнавав необхідність існування незалежної Української держави. Як прихильник мондалізму, він вважав, що Україна увійде до загальноєвропейської федерації, як, зрештою, і Росія.

Вчений-правознавець Р.Лащенко концентрував увагу переваж­но на історії народу. Він відстоював думку про те, що в історії Укра­їни перепліталися як демократична, так і аристократична традиції. На противагу М. Трушевському вважав, що в Україні історично традиційною є приватна власність.

С.Шелухін наголошував, що лише суверенні держави можуть об'єднуватись у федерацію. Він заперечував укладення федеративного сою­зу України з Росією чи Польщею. Пропагував ідею входження України до Чорноморсько-Адріатичної федерації.

Лібералізмв Україні відрізнявся від класич­ного європейського лібералізму. Крім власне ліберальних, він містив соціалістичні (переважно прудонівського типу) та демократично-на­родницькі ідеї. Головними засадами українського лібералізму стали: обстоювання пріоритетність політичних і громадянських прав особи перед держа­вою та нацією, конституціоналізм і правова держава, приватна влас­ність як основу господарювання, державна автономія України у складі Російської Федерації, самоврядування як основа державного устрою, загальнолюдські цінності втіленні у національних формах.

М.Драгоманов оцінював історичні події в Україні з погляду еволюційного розуміння суспільного прогресу. На противагу вченим-народникам він заперечував доцільність соціальної революції і визнавав конструктивними лише ті народні рухи, що сприяли духовно­му, економічному та політичному розвиткові. Політичні погля­ди М.Драгоманова найбільш повно відобразилися у проекті програ­ми "Вольний Союз — Вільна Спілка".у цьому документі вчений розвинув ідеї ліберального конституціоналізму. Основою нового конституційного устрою він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентра­лізацію, він розглядав, як основу для утвердження самоврядуван­ня громад, волостей, повітів, земель. Кожна самоврядна громада ним розглядалася, як внутрішньо самостійна щодо інших громад. Центральна влада мала зосереджувати у Соборі Земель - найви­щому законодавчому органі, заснованому на засадах американ­ського бікамералізму. Держава М.Драгомановим розглядалася, як "вільна спілка" самоврядних громад, а центральна влада, як орган координації між ними. М.Драгоманов заперечував принцип політики "мета виправдо­вує засоби". Він переконував, що для досягнення справедливої мети потріб­ні гідні люди і засоби. Соціалізм він розумів як лад, за якого утверджуються соціальна справедливість, гарантується високий добробут народу. Націона­льну політику М.Драгоманов витлумачував у контексті забезпе­чення прав і свобод громадян, пов'язував її реалізацію з конституцій­ними реформами в Росії. У розвитку українського національного руху вчений виділив такі етапи: 1) культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості; 2) піднесен­ня освітнього рівня народу; 3) боротьба за політичну свободу, прийняття конституції; 4) вирішення соціальних питань.

Б.Кістяківський займався питаннями становлення правової держави, її у залежності від рівня правової культури. Вивчаючи суспільно-політичну думку Росії, Б.Кістяківський дійшов висновку, що закон і право там не визнаються, на відміну від країн заходу, значущими цінностями. У Росії право сприймають як писаний закон, як примус з боку держави. Тому часто його пояснюють, за допомогою етичних критеріїв чи політичних мотивів розуміння справед­ливості. Б.Кістяківський аналізував також проблему співвідношення правової і соціалістичної держав. За його висновком, правова держава неспроможна розв'язати соціальні питання найманого робітника, а соціа­лізм не можна поділати — суперечності між державним контролем господарського жит­тя на користь прав робітника та збереженням гарантій свободи влас­ника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип право­вої держави — обмеження влади правами людини і громадянина, то майбутнє народовладдя перетвориться на деспотію від імені народу. Розглядаючи право в системі культу­ри, Б.Кістяківський вказував на пряму залежність рівня правової культури від загального культурного рівня народу. Він виділяв два типи особи залежно від її ставлення до права: правову і революційну. Поведінка останньої, незважаючи на її інтелектуальний рівень, всту­пає, на думку Б.Кістяківського, в суперечність не тільки з державни­ми нормами, а й з традиціями і звичаями. Вчений визнавав культурну самобутність правових систем, виходячи з того, що куль­тура, традиції, закони в усіх народів різні, зумовлені природними і соціальними чинниками.

Український консерватизмґрунтувався на засадах, українського історичного легітимізму первинності держави і нації над правами особи, монархічної форми державного правління, територіального патріотизму, провідної ролі аристократії у державотворчому процесі, непорушності приватної власності як ос­нови господарювання, вирішальної ролі моральних і релігійних чин­ників у суспільному розвитку.

Консервативна думка в Україні започаткована "Історією русів" — історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульована концепція українського історичного легіти­мізму. Відповідно до неї Україна має право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським догово­ром українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Консервативну традицію продовжив П.Куліш. Він критично переглянув засади народницької ідеології: наївне захоплення селянською масою; виправдання та вихваляння руйнів­ної стихії селянських і козацьких заворушень; недовіру до еліти як провідної верстви в політичному житті тогочасного суспільства. Однак він не зміг протиставити конструктивну альтернативу народ­ництву.

Консервативні погляди розвивав також М.Міхновський. У праці "Самостійна Україна" він закликав до відновлення само­стійної України на підставі Переяславсько - Московського зговору, порушеного росій­ським царизмом. М.Міхновський висунув державницькі ідеяї про широкі політичні й громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, ідею демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом). Ці ідеї ґрунтувалися на консервативних, національно-державницьких й на­ціоналістичних ідеологічних засадах. Тези М.Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а також проголошення виключно етнічного принципу формування нації (Ук­раїна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології.

Найбільш системного і розвитку українська консерва­тивна думка досягла в працях В.Липинського, С.Томашівського і В.Кучабського.

В.Липинський виклав власну концепцію політики у праці "Листи до братів-хліборобів". Він повязував повноцінний розвиток укра­їнської нації з розбудовою власної держави. Вона уявлялася вченому у формі «трудової монархії», що відповідає державницькій тра­диції, започаткованій Б.Хмельницьким. За В.Липинським, така монар­хіямає засновуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійна мораль. Гетьман як спадковий монарх представляє державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними справами здійснює аристократія духу — кращі представники усіх станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібо­робського (поміщики, селяни, сільські працівники), фінансового і ку­пецького (всі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залі­зничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування арис­тократії (правлячої еліти) В.Липинський називав класократією. Цим же терміном він називав співпрацю всіх класів. Принципи класократії він протиставляв буржуазному парламентаризму як такому, що роз'єднував на­ції за партійною належністю, соціалізму, що роз’єднував за класовими, націоналізму — за етніч­ними ознаками. Територіальний патріотизм В.Липинський розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження, соціально-класової належ­ності, віросповідання. Консерватизм, за В.Липинським, — це ідеологія та суспільно-політичний лад заснований на силі авторитету, дис­ципліни, правопорядку, політичної культури; здатність приборкати анархію і свавілля; моральний порядок базований на релігійному етосі. Саме моральний порядок вчений розглядав як основу сформування нації, побудови держави. Найбільш прийнятою формою державного правління вчений вважав у дуаліс­тичну конституційну монархію за якої гетьман як суверен українсь­кої нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконав­чу владу. Законодавчу владу зосереджує у своїх руках парламент. Його утворюють дві палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного вибор­чого права), і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки створені, всіма класами і соціальними верствами.

Державницька концепція.

Їх засновником став С. Томашівський. В поглядах на державу він схилявся до конкретного аналізу наявних форм правління, вважаючи, що республіка може бути найгіршою деспоті­єю,тоді як монархія — демократичною, якщо вона не є абсолют­ною. На думку С.Томашівського, майбутня українська держава могла бути сформована на основі автономії західноукраїнських земель. Це автономія малаб спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління. За зра­зок політичної організації для галицької автономії вчений взяв англійську парламентську монархію з широкими повноважен­нями громад, округів і територій. У такій державі законодавча влада належала б палаті представників місцевих органів влади, виконавча влада — державній раді, до складу якої входили б представники ду­ховних (греко-католицької Церкви) і світських органів. Символом держави мав би стати монарх, спадковий, або обраний членами державної ради. Через брак спільної для всіх українців національної ідеї, С.Томашівський відки­дав ідею соборності, зважаючи на цей факт та відмінність історичної долі різних регіонів Українт, вчений обґрунтовував ідею окремішності процесів державотво­рення для Галичини і Наддніпрянської України. На його думку, лише Галичина зберегла українську індентичність завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці Церкви.

Головну роль у творенні Галицької держави С. Томасівський відводив грекокатолицькій церкві. Виходячи з того, що саме уніатська церква відкрила українцям доступ до західноєвропейської культури і зберегла при цьому українську самобутність, вчений підтримував ідею створення «клерикальної монархії». Продовжувачем державницької ідеї став В.Кучабський. він називав свою концеп­цію позитивним мілітаризмом.Ця концепція, провідну роль у побудові монархічної держави відводила військовій еліті з національним світоглядом, військовим хистом, аристократиз­мом і вождистьким спрямуванням. В.Кучабський також дотримувався ідеї "україн­ського П'ємонту". Він виходив з того, що український народ наділений кордонами чужих держав і об’єднаний лише усвідомленням своєї етнокульрної єдності ніколи не зможе, особливо при імперсивній політиці цих держав, створити власну державу. Зародком майбутньої української нації може стати глибоко прийнята ідеями національного відродження, міцно згуртована, компактно розміщена територіальна спільнота. Таким П'ємонтом, на його думку, могла стати Гали­чина, де склалися для цього найсприятливіші умови.

Націоналістичний напрямукраїнської політичної думки. У його основу лягли ідеї Братство тарасівців, а також уже згадувані ідеями М.Міхновського. Це зокрема, такі засадові ідеї як: нація — основний чин­ник державного і суспільного життя; волюнтаризм — один із організаційних принципів; національна диктатура — початкова форма дер­жавного будівництва; активна меншість — віддані національній ідеї патріоти організатори боротьби пасивних мас за українську державу; національна революція — основний засіб досягнення державності.

Головним ідеологом націоналістичного напрямку став Д.Донцов. Основні засади своєї доктрини він виклав у праці "Націоналізм". Він не заперечував духовного впливу М.Міхновського на становлення свого світогляду, проте власну націоналістичну концепцію (волюн­таристську й ірраціональну, елітарну) протиставляв народницькій де­мократичній концепції свого духовного натхненника.

Д.Донцов виділяв п'ять принци­пів своєї ідеології інтегрального, або чинного, націоналізму сутність першого принципу полягала в тому, що національна ідея має будуватися не на розумі, а на волі — інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування. Другий принцип спрямований на виховання в народу прагнення до боротьби, готовності досягнути кінцевої мети. Третій принцип – це принцип романтизму і фанатизму, надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям — догматичного характеру і спо­нукав маси до експансії насильства за торжество своїх ідей. Четвер­тий принцип — це проголошення імперіалізму як синтезу між націоналізмом та інтернаціоналізмом, що дозволяло б цивілізувати безпорадні народи. П'ятий принцип визначав обов’язковим завданням формування національної елі­ти — ініціативної меншості, яка продукує для несвідомої маси ідеї і організовує її на боротьбу за них. Для забезпечення перемоги Д. Донців визнає за ініціативою меншістю право на використання "творчого насильства".

Реалізація цих принципів дозволила б витворити українську націю як само­свідому культурну і політичну спільноту. Саме вона стала б передумовою для створення власної національної держави.

З позицій демократичного націоналізму висвітлювали теоретичні проблеми нації і держави П.Полтава і Л.Ребет.

П.Полтава дотримувався таких теоретичних положень: національно-визвольна, а не класова боротьба/ (як вважають марксисти), є ру­шійною силою історичного росту; держава — вища форма органі­зації нації, результат національного розвитку; права особи неможливо реалізувати без реалізації прав нації; більшовицька Росія є головним ворогом національно-визвольних змагань за державну незалежність України; може очолити боротьбу за україн­ську державність лише патріотична еліта, озброєна ідеологією націоналізму.

Л.Ребет визначав націю як спільноту, що орга­нічно поєднує етнополітичні (державу, територію, населення, расу, родину, покоління), етнокультурні (мову, звичаї, релігію), етнопси­хологічні (колективну свідомість і волю) характеристики. Він полемізував як марксистським, так і ліберальним витлумаченням сутності нації. Насамперед, він не погоджувався з твердженням, що нації і рухи є тимчасовими явищами, які мають зникнути або нівелюватися в процесі глобалізації світового розвитку, підпасти під управління універсальних урядових міжнародних струк­тур. У таких ідеях Л.Ребет вбачав рецидиви імперської ідеології і до­водив, що світові управлінські структури, вільна торгівля і вільна співпраця можуть розвиватися, лише опираючись на вільний союз справді віль­них народів.