Польське повстання 1863 р.

У січні 1863 р. вибухло нове повстання поляків, спровоковане брутальною поведінкою російського окупаційного режиму. Повстан­ня засягнуло і Правобережну Україну з її поміщиками-поляками. Поляки створили тимчасовий Національний Уряд, який намагався приєднати до повстання й українців і тому видав спеціальну ві­дозву "до братів-русинів", закликаючи їх до спільної боротьби "за свободу і незалежність Польщі, Литви і Руси." У квітні той уряд видав т.зв. "Золоту Грамоту до сільського народу", в якій запевняв селян Волині, Поділля й України, що дасть їм свободу, рівність і наділить землею без викупу та всіма громадянськими правами, включно зі свободою віровизнання, як також уживанням рідної мо­ви в школах і судах. Полякам ішлося головно про відбудову Польсь­кої Речі Посполитої у колишніх її кордонах.

Помимо всіх привабливих обіцянок, тільки деяка кількість ук­раїнських селян і представників української інтелігенції стали в лави повстанців, або активно допомагали їм. Назагал, українські селя­ни не підтримали повстання, знаючи вже з досвіду, що польські обіцянки не мають жодної вартості.

У квітні 1863 р. польське повстання було придушене й кошту­вало полякам до ЗО 000 вбитими повстанців і масових екзекуцій. Зліквідувавши збройною силою польські повстанчі загони, ро­сійський уряд знищив дощенту автономну адміністрацію Конгре-сівки, яка ще залишилася після повстання в 1830 р., та замінив її

¹ Полонська-Василенко Н. Історія України.— Т. 2.— С 313—314.

² Там же.— С 314.

'Там же.— С 315.

російською адміністрацією всеімперського зразка. Польську інте­лігентську верству москалі здушили залізною рукою, застосувавши до неї за участь у повстанні кару смерті, ув'язнення та заслання в Сибір на каторгу.

На Правобережній Україні російський уряд застосував супроти польських панів-поміщиків, які брали участь у повстанні, карні ад­міністративні й законодавчі розпорядження, як конфіскація маєт­ків, а вслід за тим обмеження їхніх культурних і політичних впли­вів. З'явився ряд урядових розпоряджень, спрямованих на знищення польського землевласництва та заміну його російським, що мало на меті русифікацію Правобережної України (чи як це офіційно називалося — "обрусение края"). Надбавку 50% давали урядовцям, які народилися поза межами "Південно-Західного краю" й мали русифікувати край. Уряд обкладав польських поміщиків 10% збо­ром, з якого на 50% збільшувалося утримання урядовців російського походження¹.

Конфісковані у поляків маєтки уряд роздавав російським офі­церам та урядникам, або продавав обов'язково особам російського походження, яким видавалися позики з особливого фонду у 5 млн. рублів, передані до петербурзького Товариства Взаємного Креди­ту. Застосовано пільговий продаж, ба навіть безплатну роздачу кон­фіскованих маєтків службовцям російського походження. Однак, як виявила практика, пільговий продаж, чи роздача маєтків вищим і нижчим урядовцям у багатьох випадках не виправдали урядових сподівань, бо місцеві, як і столичні урядовці не спішили йти на села й давали новонабуті маєтки в оренду полякам чи жидам. Для зменшення польських і скріплення російських впливів у Києві й Житомирі засновано російські бібліотеки. Заборонено вживати польську мову в офіційних установах, в аптеках, ба навіть у при­ватному листуванні чи в прилюдних розмовах².

У Києві 1864 р. засновано офіційний російський часопис що­денник "Киевлянин". Редактором став Віталій Шульгін, родом з Калуги. Уряд давав значні субсидії журналу, девізом якого було: Правобережжя — це "край русекій, русекій". За своїм змістом "Ки­евлянин" спершу був антипольським, але згодом повів боротьбу з "українським сепаратизмом"³.

Помимо того, що українці не підтримали польського повстан­ня, російська влада, розгромивши поляків, поставилася вороже й до українського національного руху та використала цю нагоду для придушення його. Михаш Катков, редактор часопису "Московские Ведомости" та журналу "Русекій Вестник", один з ідеологів російсь-

¹ Щербина В. І. Нові студії з історії Києва.— Київ, 1926.— С. 25.

² Там же.

³ Там же.-С. 25-26.

кого імперіалізму, доводив, що Україна "ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою ... Малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, до цьо­го часу не існує". Пізніше він твердив, що коли уряд не зупинить український рух, поки ще не пізно, то вибухне колись й українське повстання, що буде гірше за польське. Катков, зрештою, не був одиноким у своїх судженнях. З'явилися також твердження, нібито український рух — це "польська інтрига", що "польська револю­ція" — ніщо в порівнянні з національним і літературним рухом в Україні. Якби вибухла польська революція, то Росія, в найгіршому випадку, втратила б одну провінцію. Але, якби вдався національ­ний і літературний рух в Україні, то це було б ударом у саме серце Росії¹.

Селянство України

Після реформи 1861 р. площа землі дев'ятьох губерній Укра­їни, тобто без Холмщини, Полісся, Подоння й Кубані, становила 47 760 тис. десятин, або понад 11% всієї площі європейської Росії; з того під посівами було 19 727 тис. десятин. У 1884 р. площа ор­ної землі в Україні зросла до 23 463 тис. десятин, що становило 22% посівної площі європейської Росії², на яких вирощувано у се­редньому 66 млн. тонн зерна в 1880 pp. до 123 мільйони в 1900 p., або 24% загального збору європейської Росії³. Більшість цієї землі на півдні України опинилася в руках російських поміщиків⁴.

Україна вирощувала десятки мільйонів тонн збіжжя і завдяки -розширенню орних земель, зокрема в степових провінціях, кількість його постійно зростала, що робило її основним районом вирощуван­ня пшениці в цілій Російській імперії. У кінці XIX ст. Україна була одним з головних районів капіталістичного землеробства, даючи (1904 р.) 75,1% озимої і 38,5% ярої пшениці європейської Росії⁵. Разом з Кубанню вона постачала на експорт найбільше пшениці та ячменю в цілій Європі, спершу до Англії, а пізніше до Німеччини. Під кінець XIX ст. тільки через чорноморсько-азовські порти щоріч­но вивозилося близько 5 млн. тонн зерна, що становило майже по­ловину експортованого зерна цілої імперії. Крім того, частина зерна вивозилася з України через балтійські порти й сухопутні митниці.

¹ Одацькш Є. Українська мала енциклопедія.— Буенос-Айрес, 1959.— С 613.

² Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. — Київ,
1968.- С 51.

³ Там же.— С 52.

⁴ Лугова О. І. Про становище України в період капіталізму //Український історичний
журнал.- 1967.- № 3.- С 18.

⁵ Там же.— С 19.

Коли до цього додати ще й експорт цукру, тоді стане зрозумілим, чому Україну на Заході називали "шпихлірем Європи"¹.

Ліквідація кріпацтва не зрівняла у правах селян з іншими гру­пами населення: вони залишалися під особливим доглядом адмі­ністрації, не мали права виїздити з села без дозволу громади, по­силати дітей на навчання до гімназій, далі застосовувано тілесні кари, які щоправда пізніше були скасовані.

Так само селяни спочатку не мали права. Економічний стан се­лянства через великі борговості на землю, як також непосильні гро­мадські, земські й державні податки, був важкий.

У 1860 pp. селянство Київської, Чернігівської, Полтавської і Хар­ківської губерній відчувало великий брак землі, тоді як родючі землі Півдня України російський уряд заселював переселенцями з ро­сійських губерній, або німецькими колоністами². В одній лише Хер­сонській губернії відведено для переселенців 26 533 десятини дер­жавної землі, аз 1881 р. по 1893 р. в усіх трьох південних україн­ських губерніях 157 946 десятин³. Отже, нічого дивного, що під кі­нець XIX ст. Україна мала найбільше малоземельних селянських господарств з цілої Російської імперії.

На Правобережній Україні, де землевласниками була польська шляхта, дворянське землеволодіння скорочувалося дуже повільно. У 1905 р. воно становило 75% усіх приватновласницьких земель. До польського повстання в 1863 р. панам-поміщикам належало 90% усіх земель. Після повстання російський уряд конфіскував маєтки у причетних до повстання поляків і в 1901 р. польські поміщики мали вже тільки 47% або 3 030 200 десятин приватновласницької землі⁴.

Селяни, які дістали менші наділи землі, або поділили їх поміж своїх дітей, мали малі й неекономічні господарства. Вони не мог­ли вив'язатися з наложених на них зобов'язань за сплату землі, податків тощо, продавали свою землю і перетворювалися на ро­бітників у багатших господарів, чи у фабриках і заводах. Завдяки цим процесам в Україні почалося розшарування сільського насе­лення на бідне та багате. В останніх роках перед вибухом першої світової війни 62% селян мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих середньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри), було бл. 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100 акрів), було заледве 5%. Ті багатші, зі середньої групи, українські селяни, як і та найбагатша група, мали

у своїх руках 60% всієї української землі. Вони були основними виробниками продуктів, що йшли на експорт, і становили майже 80% експортних сільськогосподарських продуктів цілої Російської імперії. Брак землі, як і великий попит на харчові продукти, спричинилися до перетворення колишніх пасовиськ та землі гір­шої якості — на орні поля. У 1850—1870 pp. багато селян виїхало з Лівобережної України на Кубань і Південну Україну. Наприклад, з Полтавської губернії протягом 1861—1876 pp. виселилося у по­шуках землі 6340 сімей, з них 34,7% виїхали в Південну Україну, 50,2% — на Кавказ і 7 родин — до Сибіру й на Далекий Схід¹. При переписі населення в 1910 р. у Полтавщині було 24000 се­лянських родин без землі, 86300 — посідало менше ніж одну третину десятини, а 55 300 родин — понижче півтори десятини, так що разом нараховувано 166 тис. безземельних або малоземель­них родин, що становило 36% всієї людності Полтавщини².

Все це робилося планово згідно з великодержавною політикою "русифікації окраїн". Унаслідок того, "починаючи з 1795 по 1897 p., питома вага українського населення в шістьох губерніях України скоротилася приблизно на 13%. У Катеринославській та Херсонській губерніях, які були районами посиленої колонізації, наприкінці XVIII ст. проживало 83—90% українського населення, але за 100 ро­ків цей відсоток змалів.

На початку XX ст. найбільш численну групу селянства Укра­їни становили бідні селяни, бо з 3100 тис. господарств — 1550 тис. мали менше трьох десятин. Близько 1 млн. господарів були середньо заможні і приблизно одна шоста (558 тис. господарств) належала заможним господарям. З-посеред малоземельних селян багато йшло працювати в промисловість. Але зі зростанням числа робітників, зокрема у зв'язку з існуючою економічною кризою в останньому десятилітті XIX ст., як і тому, що у великих сільсь­ких господарствах почали пристосовувати машини, безробіття зро­стало.

У кінці XIX ст. надлишок робочої сили у селах на Правобереж­ній і Лівобережній Україні становив приблизно 2183 тис. доросло­го чоловічого населення, яке безуспішно шукало праці³. Почалося переселення поза межі України, за Дон і на Кубань. Частина ук­раїнського населення посунулася ще далі на схід, над Волгу і за Урал, до Середньої Азії, а навіть аж до берегів Тихого Океану, на т.зв. Зелений Клин, де кожна переселена родина отримувала без­платно 100 десятин землі. Тільки за п'ять років (1896—1900) на Зе-

¹ Гуржій І. Вказ. праця.—С. 177.

² Там же.

³ Лугова О. І. Вказ. праця.—С 18—19.

⁴ Голобуцьшй В. О. Економічна історія Української РСР: дожовтневий період—Київ,
1970.- С 225.

¹ Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний Край в 1850—1916 pp. //
Український історичний журнал.— 1971.— №2.— С.66.

² ЗалозецьшйР. Земельна реформа на Україні.—Відень—Київ, 1918.—С 12—13.

³ Голобуцьют В.О. Вказ. праця.— С 228.

лений Клин емігрувало майже чверть мільйона людей, а за час від 1896 до 1914 pp. число емігрантів з України "За Урал" нараховува­ло 1 600 000 осіб¹.

Важливим явищем еміграції було те, що емігрували не найбід-ніші верстви селянства, які не мали засобів прожитку, а середньо-заможні, які, продавши свою землю, мали початковий капітал на розбудову нового господарства. Найбідніші селянські маси залиша­лися на місцях і збільшували ряди безробітних. Отже, та еміграція не розв'язувала питання надлишку селянського населення, яке за­здрісно дивилося на великі землеволодіння й вимагало від уряду розподілу великих маєтків поміж безземельних. Тяжкі умови жит­тя селянства сприяли зростанню революційних настроїв, який під­силювали ті селяни, що поверталися звільнені з фабрик чи копа­лень. Становище погіршало в 1901 р. внаслідок поганого врожаю, почалися селянські страйки, які охопили Київську, Полтавську і Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі садиби, цукровар­ні, млини, рубали ліси й забирали сільськогосподарський реманент та орали поміщицькі землі. Поміщики тікали, залишаючи свої ма­єтки напризволяще. У 1901—1902 pp. зареєстровано 670 селянських виступів, зруйновано 40 поміщицьких маєтків в одній тільки По­лтавській губернії. У Харківській губернії проти повстанців влада вислала військо й до суду притягнено 960 осіб. Багато селян пока­рано шомполами без суду².

Розвиток промисловості

У сільському господарстві велике значення мало вирощування цукрових буряків, яких Україна постачала 82% збору в цілій Ро­сійській імперії. Жиди — власники цукроварень в Україні з ініці­ативи видатного жидівського промисловця цукровара Бродського, почали організувати цукроварні синдикати. Але повністю думку Бродського зреалізував у 1887 р. граф Бобринський³. У висліді концентрації виробництва в 1895 р. кількість цукроварень змен­шилася до 153 (а в цілій імперії було їх 185), які в 1913 р. вироби­ли 1 106 900 тонн цукру. В останній передвоєнний рік Україна засівала цукровими буряками 533 600 га, або 82,3% до всієї площі цукрових буряків в Росії⁴.

¹ Якименко МЛ. Організація переселення селян з України в роки столипінської ре­
форми (1906—1913) // Український історичний журнал. — 1974.— № 7.— С 36.

² Полопська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т.2.— С 411.

³ Мидюк О. Жидівська економіка на Україні за доби реакції // Розбудова нації.—
1932.-Ч. 3-4.- С 84.

⁴ КулітічІ.М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму 1900—1914.—
Київ, 1963.- С 156.

Поруч з виробництвом цукру розвинулися й інші ділянки сільсь­когосподарської промисловості, зокрема в Київській, Подільській та Харківській губерніях, де вироблялися алкогольні напитки. У 1907 р. в Україні налічувалося 569^ винокурних заводів, 203 бро­варні та 154 медоварні. До 1914 рГна винокурних заводах пере­роблялося 15% усього урожаю картоплі. У Подільській і Волинській губерніях переробка картоплі на спирт становила 25—40% урожаю. Крім того, в Україні вирощували тютюн, який переробляли 109 фабрик, по 20 у Київській, Подільській, Полтавській і 10 у Тав­рійській губерніях. Інші галузі промисловості — олійна, обробки волокна і вовни — були мало розвинуті¹. Хоч Україна мала всі дані для розвитку текстильної промисловості, колоніальна політи­ка Росії була спрямована на збереження України як ринку збуту для своїх текстильних продуктів і тому перед першою світовою війною тут було заледве шість більших текстильних підприємств.

Друга половина XIX ст. — це також період великого промисло­вого розвитку в Україні. Як виявилося, Україна мала не тільки світової слави родючий чорнозем для сільського господарства, але також і численні мінеральні багатства у надрах землі. Вони притя­гали до себе інвестиції не тільки капіталістів Російської імперії, але також і французькі, бельгійські та німецькі капітали, які поча­ли розбудовувати головно видобуткову промисловість. І тут, так само як і серед дворянства України, де українці становили заледве 5%, так і серед капіталістів-фабрикантів кількість українців була дуже незначна. Серед них вирізнялися Терещенко, Харитоненко, Симиренко та ще декілька інших. Згідно з переписом населення в 1897 p., власниками фабрик були 44,6% — росіяни, 28,7 — україн­ці, 17,4% — жиди, 3,6% — чужинці та 5,7% — інші².

На лівому березі ріки Дінець почалася будова копалень для ви­добування багатющих покладів кам'яного вугілля (Донецький ба­сейн — Донбас). На Правобережжі, в околицях міста Кривого Ро­гу, відкрито поклади залізної руди, яка разом з вугіллям становила основу промислового розвитку. Крім залізної руди, у районі Ніко­поля 1874 р. відкрито марганцеву руду, з якої добувають марганець, потрібний у різних галузях промисловості. Україна відігравала важ­ливу ролю у видобутку марганцевої руди, яка застосовувалася у ме­талургійній (95%), хімічній, керамічній та скляній промисловості, її видобуток під кінець XIX ст. становив уже понад півтора міль­йона тонн, або майже 45% всеросійського видобутку³.

Наявність високовартісного кам'яного вугілля у Донецькому кря­жі, як і залізної руди на Криворіжжі, зумовила розвиток металургій-

¹ Голобуцьтй В.О. Вказ. праця.—С 268.

² Випар Б. Економічний колоніялізм в Україні.—Париж, 1958.—С 23.

³ Там же.-С. 27.

ної промисловості. Першою домною, що виплавляла метал на коксі, була домна Луганського заводу. її будували п'ять років і щойно 16 жовтня 1800 р. вона почала працювати і ту дату вважають днем народження української металургії. У XIX ст. на державні кошти збудовано домни Луганського, Керченського, Бахмутського й Лиси-чанського заводів. Але всі вони погасли, бо кріпосницька система гальмувала опанування нової техніки й технології виробництва.

Серед донецьких заводів пореформного періоду Бахмутський завод виробляв якісний метал уже в 1860 pp., а Лисичанський у 1870 pp. Однак обидва ці заводи з економічних причин були за­криті¹.

У 1869 р. уряд затвердив статут акціонерного "Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва" валійця Джона Юза, який заложив гірниче поселення "Юзівка". Дж. Юз 1870 р. збудував першу домну, а на кінець 1890 pp. на за­воді було сім доменних печей, що виплавляли близько 15 млн. пу­дів чавуну на рік².

В Україні 1913 р. вже було 50 доменних печей, на Уралі — 73, у Центральній Росії — 17, у Польщі — 11. Але якщо за кількістю доменних печей Урал і йшов попереду, то за середньою продук­тивністю на одну домну Україна залишила далеко позаду всі інші промислові райони³.

Сформовані промислові райони мали й загальноросійське зна­чення. Центром вугільної промисловості став Донецький басейн (Донбас), залізорудної — Кривий Ріг, марганцевої — Нікопольсь­кий басейн, металургійної — Донбас і Придніпров'я (Київ, Хер­сон, Одеса), цукрової — Правобережжя і частково Лівобережжя.

У Донбасі та Придніпров'ї збудовано 17 заводів з повним мета­лургійним циклом (чавун, сталь, прокат) та сім заводів з марте­нівськими печами. Перші два заводи (Юзівський і Сулівський у До­нбасі) виникли поруч із покладами вугілля, руди, флюсів і буді­вельних матеріалів. Після побудови Катеринославської залізниці у 1880 pp. стало вигідно транспортувати донецьке вугілля до Дніпра, де видобували високоякісну криворізьку залізну руду⁴.

Залізничне будівництво мало велике значення для народного господарства взагалі, а для промисловості зокрема. Будова заліз­ничних шляхів в Україні, та й у цілій імперії, викликала потребу в залізничних рейках, виробництво яких у 1900 р. становило 377000 тонн, або 76%, а в 1912 р. — 79% загального виробництва імперії. Якщо брати до уваги продукцію чавуну взагалі, то в 1913 р. вона

становила 3 млн. тонн, або понад 70% загальної продукції чавуну в Росії.

Україна з Донецьким та Криворізьким басейнами протягом останніх двох десятиліть XIX ст. перетворилася в основну кам'яно­вугільну і металургійну базу Росії. Вона відіграла велику роль у сільськогосподарському, а з кінцем XIX ст.— і в транспортному ма­шинобудуванні. Чільне місце належало Україні і в харчовій про­мисловості Росії, зокрема у виробництві цукру, борошна, круп, солі, горілки, спирту й тютюну¹. Поряд з продуктами хліборобства з Ук­раїни відправлялася на експорт велика кількість продуктів тварин­ництва. Вивозилися коні, велика рогата худоба, вівці, свині, во­вна, шкіра, масло, тощо². Одночасно в Московщину відправляли цукор, вовну, необроблену шкіру, тютюн, сало, хліб, вино, залізо, тобто в основному сировину та продукти харчування. Натомість з Росії надходили різні тканини, оброблені шкіри, взуття, залізо й залізні вироби. З того видно, що Україна доставляла сировину до російських фабрик й стала сировинним придатком Росії, колоні­єю, в якій провадилося хижацьке використання природних ресур­сів. Зокрема, виключно зерновий напрям сільського господарства при низькому рівні агрокультури приводив до виснаження родю­чих земель³.

Особливо швидко розвивалася вугільна промисловість, а з 1880 р. — металургійна та металообробна. У 1914 р. в Донбасі видобуто 26 941 999 тонн вугілля, що становило 74,5% видобутку Російської імперії. На Донбас припадало майже все виробництво коксу, основного фабричного палива. У 1900 р. виробництво коксу в цілій імперії становило 2 145 000 тонн, з того в Україні видобуто 2 232 000 тон, а в 1913 році — 4 440 000 тон⁴.

Розглядаючи розвиток української промисловості, доводиться ствердити, що він в основному обмежувався тільки гірничо-заводсь­кою ділянкою, яка концентрувала свої підприємства на півдні Ліво­бережжя. Інші ділянки промисловості, в першу чергу легка фабрич­на та кустарна промисловість, відставали від важкої індустрії. Таку відсталість України спричинила російська конкуренція, яка пильно берегла свої колоніальні права в Україні від масового споживача, а закордонний капітал ще не встиг зацікавитися тією ділянкою⁵.

До успішного розвитку промисловості спричинилася побудова за­лізничних шляхів, хоча вони були призначені в першу чергу на пе­ревіз збіжжя України до портів Чорного моря. Від 1860 до

¹ Корчмар Я.І. Виникнення металургійних заводів на Україні в XIX ст. // Український
історичний журнал.— I960.— №.6.— С 114.

² Там же.-С. 115.

³ Кулінич І.М. Вказ. праця.— С 97.

⁴ Корчмар Я.І. Вказ. праця.— С 115—116.

¹ Гуржій І. Вказ. праця.— С. 45.

² Там же.- С 177.

³ Лугова О. Вказ. праця.— С. 20.

⁴ Гуржій І. Вказ. праця. — С. 25.

⁵ Винар Б. Вказ. праця.— С. 23.

10 ^в- ^Верига

1890 pp. в Україні збудовано 10 000 км залізничної сітки. Першу за­лізницю в Україні довжиною бл. 200 кілометрів збудовано в 1865 р. від Одеси до міста Балти. В 1881—1884 pp. збудовано залізницю До­нбас — Кривий Ріг і так сполучено кам'яновугільний басейн із за­лізорудним. Завдяки цьому в Кривому Розі швидким темпом стала розвиватися металургійна промисловість. За 1860—90 pp. територію України перетнули такі важливі залізничні магістралі: Одеса—Кре­менчук—Харків, Курськ—Харків—Ростов; Курськ—Київ—Одеса; Ко-зятин—Бердичів—Берестя; Знам'янка—Миколаїв; Лозова—Севасто­поль та ін. Проте перша магістраль була проведена від Москви че­рез Харків до Феодосії, під впливом російської буржуазії. Цей факт настільки порушував інтереси України, що навіть російське видання (Центрального Статистичного Комітету Міністерства Внутрішніх Справ) 1864 р., в брошурі "Про напрямок залізниць у південно-за­хідній Росії" ствердив, що "Південна Росія ... переконується, що її інтереси уряд ставить на другому плані ,.."¹.

Розбудова залізничних шляхів сприяла розвиткові промислово­сті й торгівлі, а тим самим торговельних і промислових центрів. Залізниці сполучали між собою українські міста, що сприяло їх­ньому розвиткові, а також появі нових міст, зокрема в Донбасі. На території України створилася ціла мережа пунктів, де зосереджу­валася торгівля хлібом та іншими сільськогосподарськими продук­тами. В Україні 1860 р. було 2709 промислових підприємств, де пра­цювало 85 000 робітників, отже пересічно 120 робітників на одне підприємство. У 1897 р. фабрик і заводів налічувано 8063, де пра­цювало вже 758 000 робітників, а виробництво порівняно з 1860 р. зросло більш як у шість разів².

Планування розбудови залізничних шляхів України не мало на мсті економічно пов'язати українські промислові центри зі собою та з українською столицею Києвом, брався до уваги лише ім­перський центр Москва.

Швидка розбудова залізничної мережі України порівняно з інши­ми теренами Російської імперії була в інтересах російського народ­ного господарства. Вони сполучали господарські осередки України з російським господарством, щоб скріпити й полегшити товарообмін і тим самим знайти вигідні шляхи для подальшої інтенсивної екс­плуатації народного господарства України³.

Розвиток промисловості притягав в індустріальні центри, з од­ного боку, зубожілих селян і ремісників з України, а з другого, з неукраїнських місць, переважно Росії. Зростав пролетаріат Укра-

їни, під кінець XIX ст. налічувалося три чверті мільйона робітни­ків. Згідно з переписом населення 1897 р., у гірництві шістьох ук­раїнських губерній (Київській, Полтавській, Харківській, Херсонсь­кій, Катеринославській і Таврійській) 63,1% становили росіяни, а 29,8% — українці. Натомість у металообробній промисловості тих же губерній — росіяни становили 39,1%, а українці — 32%, решта робітників належало до інших національностей¹. Отже, від самих початків українці становили меншість серед промислового робіт­ництва України, яке скріпляло русифікацію України й перетворю­вало українські індустріяльні центри на центри русифікаційної по­літики.

У середині XIX ст. російське купецтво переважало у більшості українських губерніях. "Купецтво Чернігівської губернії майже на дві третини складається з великоросів (здебільшого слободян-роз-кольників) та жидів і лише одна третина припадає на долю корін­ного населення — малоросіян",— писав один з дослідників. "Так само в Катеринославській губернії в усіх містах купців-росіян зна­чно більше, хоча українське населення тут значно переважає",— повідомляв інший дослідник².

Російські купці масово прибували в Україну, займали тут мо­нопольні становища й робилися єдиними посередниками в поста­чанні товарів. Вони, будучи власниками суконних і шкіряних ма­нуфактур, постійно скуповували в Україні сировину, виробляли з неї готові продукти в Росії, і привозили те на продаж в Україну. Хоч товар був гіршої якості, але продавали його на 15—20% до­рожче, ніж у Росії. Маючи відповідні капітали, вони могли давати товари в кредит, чим робили місцеве українське купецтво залеж­ним від російських гуртівників³.

Головним торговельним осередком України і взагалі Російської імперії була Одеса, яка, на відміну від Києва, де домінувало російсь­ке купецтво, являла собою головну арену жидівської торговельної ді­яльності. За винятком кількох торговельних фірм, одеськими торгів­цями були майже виключно жиди. В їх руках концентрувалися всі види торговельної діяльності, до них належали комісійні контори, в їх руках була біржова гра цінними паперами, вони торгували гото­вим одягом, горілкою і всім іншим, включно дівчатами і жінками для константинопольських публічних домів. В Одесі ніхто не міг ви­тримати з ними конкуренції. Жиди тут були експертами в усіх ді­лянках торговельної діяльності⁴.

¹ Полонська-Василєнко Н. До історії України XIX століття // Український історик.—
1964.- Ч. 4.- С 9-Ю.

² Полонська-Василєнко Н. Історія України.—Мюнхен, 1976.— Т.2.— С 342—343.

³ Винар Б. Вказ. праця. — С 28.

25S

¹ Голобуцький В.О. Вказ. праця.— С. 251.

² Лугом О.І. Вказ. праця.— С 18.

³ Винар Б. Вказ. праця.— С 22.

* Мицюк О. Жидівська економіка на Україні в добі реакції // Розбудова Нації.— 1932.- Ч. 3-4.- С 83.

Згідно з переписом населення з 1897 p., купецтво України за національною приналежністю складалося з 52,6% росіян, 22,2% ук­раїнців, 20,9% жидів, 1,9% чужинців та 2,4% інших¹.

Під кінець XIX ст. Україна вже була промислово розвиненою країною й посідала значне місце в російському експорті промис­лових товарів. Зокрема з України багато йшло за кордон цукру, спирту, сукна, пряжі, канатів, мила та ін. Лише через Одеський порт в 80—90-х pp. вивозилися мільйони пудів цукру, сотні тисяч відер спирту². Спеціалізація промислового виробництва привела до створення на кінець XIX ст. на Україні великих промислових центрів загальноімперського економічного значення — Донецько­го вугільно-металургійного, Криворізького залізнорудного, Ніко­польського марганцевого і південно-західного цукробурякового ра­йонів³.

У 90-х pp. промисловість України характеризувалася великим зростанням підприємств і їхньою концентрацією. Промисловці по­чали творити монополістичні синдикати, намагаючись монополі­зувати продукцію товарів і ціни на них. Цьому сприяло ще й те, що багато промисловців-капіталістів були чужинці. Із 15 великих металургійних заводів України — 9 належало французько-бель­гійським капіталістам, 2 — німецьким, 1 — англійцям, а 3 — росі­янам. Для них найважливішою справою було забезпечити вложені ними капітали й дістати по можливості якнайбільші зиски. Склад­ний процес синдикалізації проходив разом з концентрацією пев­них виробничих галузей та зрощуванням промислового капіталу з банковим. Наприкінці XIX ст. банки контролювали 50% капіталів металургійної і 60% вугільної промислових галузей. На жаль, Ук­раїна не мала самостійної банкової системи й на її території існу­вали тільки філії московських і петербурзьких банків, що було ще одним виявом колоніяльної залежності України⁴.

Коли ж з кінцем 1890 pp. настала промислова криза, багато дріб­них підприємств збанкрутувало, а більші фабрики скорочували своє виробництво, або й зовсім закривалися. Робітники залишилися без праці, чим знижувалася їхня заробітня платня. Все це разом тво­рило дуже сприятливий грунт для революційної пропаганди. Ви­зискував Україну й імперський уряд, який витрачав на її народне господарство дуже малі суми порівняно з прибутками, які Україна давала Росії⁵.

¹ Винар Б. Вказ. праця.— С. 23.

² Там же.— С 178.

⁵ Лугова О.І. Вказ. праця.— С. 19.

⁴ Винар Б. Вказ. праця.— С. 41.

⁵ Там же.- С 39.

Економічна політика уряду й робітництво

"В економіці України значне місце належало російським, а та­кож іноземним капіталістам, — стверджувала дослідниця того пе­ріоду О.І. Лугова,— які експлуатуючи природні багатства і людські ресурси ..., одержували величезні прибутки." Наприклад, у Харко­ві вже в 1871 р. діяло шість чавунноливарних заводів. їх власника­ми були чотири росіяни: Пономарьов, Рижов, Костін, Кочеров і два іноземці — Вестберг і Пільстрем. У цей же час існувало 13 тю­тюнових фабрик, серед власників яких не було жодного українця.

У Києві 1900 р. було 11 машинобудівних і чавунноливарних за­водів, з них шість із 1843 робітниками належали іноземним підда­ним, три — полякам і два обрусілим іноземцям, в яких разом пра­цювало 455 робітників. Серед 93 інших київських підприємців, у яких працювало 5038 робітників, було лише шість українських прі­звищ і на їх підприємствах був 361 робітник. У металургійній про­мисловості України панівне становище займав іноземний капітал, який становив 80—90%. Такий самий стан був у сільськогоспо­дарському машинобудуванні, де майже всі великі заводи належали чужинцям. Із 68 цукрових заводів Київської губернії тільки шість належало власникам українського роду, а саме — Абаза, Коза-ківський, Краснокутська, Симиренко, Тульчинський і Яхненко. По­дібно було й у всіх інших галузях промисловості¹. Так менш-більш виглядав "клас" українських капіталістів. Вони мусіли "конкуру­вати в своїй підприємницькій діяльності з буржуазією інших наці­ональностей, яка мала більші капітали й більший досвід гонитви за наживою"². На основі цього можна безсумнівно стверджувати, що українських капіталістів — буржуазії як класу, про який залюбки пише комуністична історіографія, не було, натомість була російська буржуазія, яка експлуатувала як саму Україну з її мінеральними ба­гатствами, так і її робітників. Тут треба ще згадати і про те, що російський уряд допомагав капіталістичним колам Росії, які були зацікавлені в ослабленні позицій української буржуазії, в проник­ненні російського капіталу в усі сфери економіки України³.

Умови праці на фабриках, заводах і шахтах України, як і цілої Російської імперії, були жахливі. Робочий день тривав 12—14 го­дин, платня була незадовільна, санітарні умови як на роботі, так і в житлових приміщеннях, були нижче критики. Робітники не ма­ли жодного забезпечення від нещасних випадків на праці, каліц­тва і смерті й не мали права організуватися для оборони своїх ін­тересів перед несовісними працедавцями.

¹ Лугова О.І. Вказ. праця.— С 21.

² Там же.— С 22.

³ Там же.

Згідно з совєтською історіографією, яка до перебільшення любу­ється страйками, як виявом класової боротьби, протягом 1880—1894 pp. в Україні було 97 страйків і 13 заворушень промислових робітни­ків, в яких брало участь 29 000 осіб, при тому було 110 убитих¹. Та-<*ий жалюгідний стан робітництва робив його придатним для різних революційних кличів. Почали ширитися соціалістичні ідеї у різних відтінках, творилися таємні революційні організації, які мали на мсті боротися за більш справедливий лад у державі та в цілому світі і проповідували гасла про соціальну рівність і братерство.

На підставі цього короткого огляду стає очевидним, що Укра­їна була дорогоцінною перлиною Російської імперії, яку москалі намагалися тримати в колоніальному стані, щоб її господарство не було самодостатнім. Це найкраще видно з того, що в кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості цілої імперії, тоді як в обробній промисловості її частина становила за­ледве 15%. У машинобудуванні частка України становила заледве 4,5%, незважаючи на велику продукцію чавуну, а в текстильній про­мисловості ще менше. Експорт українських виробів за кордон та­кож не приносив користі населенню України, а лише російським та чужинецьким капіталістам. Крім того, на українські вироби уряд накладав великі податки. Наприклад, через неспівмірне оподатку­вання дистилярні алкогольних напитків в Україні закривалися, але відкривалися в Московщині. Це саме було з тютюном, головним виробником якого була Україна, але виробництво тютюнових ви­робів відбувалося в Петербурзі. Велику частину українського цук­ру перевозилось до рафінерій у Москві, щоб навіть і в цій ділянці зробити Україну залежною від Росії.

Галицький економіст Юліян Бачинський, за своїми політични­ми переконаннями — марксист, опублікував у 1895 р. працю "Ukraina irredenta", в якій, розглянувши народне господарство Ук­раїни, дійшов до висновку, що "процес капіталістичного розвитку Російської імперії (європеїзації її) мусить привести до політичної європеїзації, прилучення до кола буржуазно-конституційних дер­жав, до перемоги національно-визвольних елементів і врешті до роз­паду Російської імперії. У цьому процесі,— твердив Бачинський,— Україна буде головною умовою її економічного та культурного роз­витку"². "Україна не зможе належно розвиватися у складі Російської імперії. Для її економічного та культурного розвитку та взагалі мож­ливостей її екзистенції самостійність політична України це conditio sine qua non⁵", тобто необхідність.

¹ Історія Української РСР: у двох томах.— Київ, 1967.— Т. 1.— С. 469.

² Полонська-Василенко Н. До історії України XIX століття // Український історик.—
1964.- Ч. 4.- С 10.

³ Винар Б. Вказ. праця.— С 42.