Розділ 1. загальна характеристика правових основ формування судової системи україни

ВСТУП

В Україні 1996 року було прийнято Основний Закон нашої держави Конституцію України на конституційному рівні закріплено положення про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Причому органи законодавчої, виконавчої та судової влади є незалежними і здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Правосуддя - це змістовна сторона судової влади. Вона показує, у який спосіб реалізується влада. Окрім змістовної є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається розділ VІІІ «Правосуддя», вже в першому реченні містить принципову норму: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами». Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв'язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі властивості як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади однієї з гілок державної влади, віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально­-економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям. В Основному Законі вперше в історії конституційного законодавства наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції - гарантується.

Конституція України започатковує законодавчу регламентацію правосуддя в нашій державі. Суди як органи судової влади повинні на рівних із законодавчою та виконавчою владами здійснювати свої повноваження. Інші органи державної влади і посадові особи не вправі братии на себе функцію і повноваження, які є компетенцією органів правосуддя.

Специфіка діяльності судів полягає в тому, що сама їх діяльність по застосуванню законів при розгляді конкретних справ (судочинство) відбувається у певних процесуальних формах, визначених законом. Реформувати судову систему і судочинство - це далеко не проста і швидкоплинна в часі справа, тем більше з огляду на ті проблеми, які тепер вирішуються у державі. Але орієнтири визначені в Конституції України. З проголошенням незалежності докорінно змінилася судова система України. Відбувся перехід від командно-адміністративної до демократичної форми управління. Тому великого значення на даному етапі побудови правової держави набуває питання реального захисту прав та законних інтересів людини і громадянина в нашій державі. Для цього потрібна реально діюча судова система. Процеси, що відбуваються в Україні по реорганізації і демократизації економічного і політичного життя нашої держави, ставлять на порядок для завдання правового забезпечення удосконалення суспільних відносин, зміцнення законності і правопорядку, успішне вирішення яких без докорінних змін чинного законодавства практично уявити неможливо. По суті йдеться про перехід соціальної системи в якісно новий стан, що не може бути здійснений без відміни застарілих норм, що гальмують суспільний розвиток, прийняття нових та внесення змін до діючих, з тим, щоб вони були здатні сприяти суспільному оновленню. Судова влада є різновидом державної влади. Але суб’єктом, який здійснює судову владу, є не будь-який державний орган, а лише суд, який наділений повноваженнями щодо правового впливу на суб’єктів відповідних правовідносин.

На сьогоднішній день ні в кого не викликає сумніву твердження, що неодмінною умовою побудови в Україні правової держави і утвердження в практичній діяльності принципу верховенства права є становлення поряд із законодавчою і виконавчою гілками влади сильної і незалежної судової влади.

Ст. 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинуватою і не може бути піддана покаранню, доки її вина не доведена в передбаченому законом порядку і не встановлена обвинувальним вироком суду. Формування сучасної судовоїї системи України у відповідності з міжнародними, зокрема європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункційним, а тому потребує як глибокого наукового аналізу правової дійсності, так і виявлення основних тенденцій її розвитку.

Проголошуючи державний суверенітет України, Верховна Рада Української РСР виражала прагнення народу України створити демократичне суспільство, побудувати правову державу.^[1] Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, у ст. 1 Україна проголошувалася "суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою".

Актуальність теми курсової роботи обумовлюється тим що на сучасному етапі формування судової системи ще не завершено, і це питання гостро стоїть, воно потребує більш детального розгляду.

Метою курсової роботи є всебічне дослідження судової системи України.

Завдання курсової роботи:

а) узагальнити основні наукові дослідження інституту судової системи України;

б) дати загальну характеристику формуванню судової системи України;

в) висвітлити актуальні проблеми розвитку судової системи України;

г) охарактеризувати основні взаємодії судової системи з іншими органами державної влади;

д) розглянути і проаналізувати етапи розвитку та становленню судової системи України, розглянути реформи сучасності їх недоліки;

е) розглянути порядок добору, і призначення суддів на посади;

ж) звернути увагу на досягнення успіху у побудові судової системі за Європейськими стандартами.

Об’єктом дослідження є загалом судова система. Методологічною основою курсової роботи є - формально-юридичний, що застосовується при дослідженні нормативно-правових актів.

Історичний який вивчає етапи розвитку і формування судової системи.

Джерельну базу курсової роботи утворюють Конституція України, закони та підзаконні нормативно-правові акти. Теоретичну основу курсової роботи складають підручники та посібники з конституційного права України, монографії вітчизняних й зарубіжних вчених, праці видатних українських діячів сьогодення які активно розглядали судову систему такі як: Вегеш М.М., О.Пасенюк, Теліпко В.Е., С.В. Ківалов., В.К. Матвійчук, Р.О. Куйбіди, І.Є. Марочкіна, В.В. Молдована, І.В. Назарова, Н.В. Сібільової.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВИХ ОСНОВ ФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

1.1. Загальна характеристика судової системи України

Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відання відповідних законів. Але вона визначає принципові положення побудови судової системи, які мають бути враховані при визначенні гілок і рівнів судової системи та повноважень її складових елементів (судів). Це такі положення:

а) забезпечення доступності правосуддя у його організаційному аспекті завдяки побудові розгорнутої мережі судів (на місцевому рівні) відповідно до адміністративно-територіального устрою України та утворення підсистеми спеціалізованих судів;

б) визнання певної автономності функціонування спеціалізованих судів, підсистеми яких очолюють відповідні вищі суди;

в) закріплення єдності та моноцентризму системи судів загальної юрисдикції (на відміну від біцентризму, що існував раніше), надання Верховному Суду України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції;

г) запровадження апеляційної форми як основного первісного порядку перегляду судових справ;

д) заборона створення судів, порядок формування і компетенція яких не збігаються з порядком утворення і компетенцією судів загальної юрисдикції.

Принцип територіальності. В Конституції України знайшов нормативне і термінологічне закріплення принцип, який і раніше визначав побудову судової системи України. Вперше цей принцип був впроваджений у Судових статутах 1864 р., коли від станових та пересувних судів був здійснений перехід до загальних судових місць. Їхня побудова базувалася на двох головних принципах:

а) на чолі двох інстанцій з верховним касаційним судом;

б) на чолі осілості судових місць (зі збереженням по певних категоріях кримінальних справ виїзної діяльності). Першу інстанцію утворювали окружні суди, другу - судові палати. Ці судові установи утворювалися в різних регіонах держави, причому підґрунтям їх розташування була не адміністративно-територіальна одиниця, а одиниця зовсім самостійна - судовий округ.

Отже, принцип територіальності побудови судової системи забезпечує територіальне розмежування компетенції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу. Найбільшого значення дія принципу територіальності набуває при визначенні мережі судів першого (вихідного) рівня, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за суттю.

Закріпивши термінологічно принцип територіальності, Конституція не розкрила ані його зміст, ані критерії формування судових округів, не визначена в ній і завершена система судів загальної юрисдикції. У Конституції щодо судової системи закріплені норми лише принципового значення, про що йшлося вище. Отже, розкрити зміст територіальності шляхом визначення усієї системи судів загальної юрисдикції (а отже, й визначення судових округів) мав законодавець у спеціальному законі, яким став Закон України «Про судоустрій і статус суддів України». Виходячи з закріпленої в законі системи судів зміст принципу територіальності розуміється як розбудова системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, визначеної в ст. 133 Конституції України, оскільки він обумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення.

Вимога принципу територіальності за законом полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. З цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення з адміністративно-територіальними одиницями, на які поширюється юрисдикція судів. Таким чином, Закон України «Про судоустрій України» визначив, що місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України [ 1, 2 ст. 21].

Отже, в основу побудови судової системи на першому її щаблі покладений адміністративно-територіальний устрій України відповідного рівня, тобто судові округи співпадають з адміністративними одиницями. Перевагою такої схеми побудови судової системи є те, що вся інфраструктура держави зв’язок, транспорт, шляхосполучення також побудована з урахуванням її адміністративно-територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і коштів) звернутися за захистом своїх прав до свого суду. А відтак така схема побудови виступає одним з чинників забезпечення доступності правосуддя у його судоустрійному аспекті.

Принцип спеціалізації у побудові судової системи є одним з факторів забезпечення права на правосуддя, оскільки ця вимога пов’язана з необхідністю розгляду справи компетентним судом. Компетентний суд - це не лише суд, уповноважений здійснити правосуддя у повному обсязі з винесенням рішення за суттю, а й суд, у фаховості якого впевнена особа, яка до нього звертається.

Конституція України стосовно спеціалізації теж визначилася лише принципово. Змістовне наповнення мали здійснити відповідні закони і перш за все Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. Він закріпив таку побудову судової системи, де мають місце елементи і «зовнішньої», і «внутрішньої» спеціалізації. Критерієм спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Але не тільки. У побудові судової системи України було враховано й попередній десятирічний досвід існування відокремленої гілки арбітражних (нині господарських) судів, хоча між природою матеріально-правових відносин і притаманною їй процесуальною процедурою, характерними для цивільного судочинства, значно більше спільного з матеріально-правовими відносинами і процесуальною процедурою господарського судочинства, ніж кримінального. Між тим тільки господарські, а також адміністративні суди, що лише утворюються, побудовані за ознакою «зовнішньої» спеціалізації, тобто утворюють окрему гілку в системі судів загальної юрисдикції. Для загальних судів діє «внутрішня» спеціалізація в межах однієї судової установи, яка реалізується або розподілом між суддями місцевого суду обов’язків по розгляду цивільних чи кримінальних справ, де це можливо завдяки кількісному складу суддів, або створенням судових палат в апеляційних судах. Окрім того, у судах різних судових юрисдикцій (у т.ч. спеціалізованих) може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Принцип єдності судової системи проявляється у тому, що в Україні утворена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує функціонування загальних і спеціалізованих судових гілок з існуванням єдиного найвищого судового органу. Таким органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Конституція України не розкриває змісту поняття «найвищий». Це зробив Закон України «Про судоустрій і статус суддів України», визначивши у ст. 47 компетенцію Верховного Суду України, який здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Він дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на підставі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинним роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду.

Вказані ознаки єдності судової системи не вичерпують усього змісту принципу єдності. Він включає у себе і такі елементи як:

а) єдині засади організації та діяльності судів;

б) єдиний статус суддів;

в) обов’язковість для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

г) обов’язковість виконання на території України судових рішень;

д) єдиний порядок організаційного забезпечення діяльності судів;

е) фінансування судів виключно з Державного бюджету України;

ж) вирішення питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

У Конституції України стосовно судової системи поняття «єдність» ніде не застосовується, але зі змісту норм, що регламентують організацію судової влади, такий принцип, безумовно, випливає. Це дало підставу закріпити його назву й основні елементи в нормах Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

В основу побудови судової системи України покладені як принципи, що текстуально закріплені в Конституції, так і принципи, що випливають із її змісту. До таких належать принципи інстанційності, ступінчастості, ієрархічності, доступності. Вони притаманні більшості судових систем сучасних держав, оскільки є результатом їх історичного розвитку, які, незважаючи на природні відмінності, характеризуються і загальними рисами.

Інстанційність це поняття процесуальне, воно означає обсяг процесуальних повноважень суду по вирішенню судової справи. Судові інстанції з’явилися лише тоді, коли :

а) учасники процесу набули права на скаргу, і ця скарга стала спонукою руху справи по вертикалі судових установ;

б) обсяг повноважень судів по розгляду і перегляду однієї і тієї самої справи почав відрізнятися, і ця відмінність чітко визначена законом. (При існуванні ревізійного порядку перегляду судових справ справа в силу закону просувалася з одного суду до іншого і перевірялася у повному обсязі, що вимагало значних витрат часу без впевненості, що справа буде остаточно вирішена черговою судовою установою).

У сучасний період розвитку судових систем перегляд здійснюється на вимогу зацікавлених сторін, а за своїм змістом розрізняється на перегляд вирішення окремих питань, які зустрічаються у справі (окремі оскарження), перегляд рішення за суттю (апеляційне провадження) і перегляд його з підстав неправильного застосування норм матеріального права чи суттєвого порушення норм процесуального права, тобто з метою вирішення завдання однакового розуміння правових норм у правозастосовній практиці судів (касаційне провадження). Причому для кожної справи встановлюється не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції.

Суди, що вирішують справи по суті, мають назву «суди першої інстанції». Другу, або апеляційну, інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку апеляційного провадження. Вони також вирішують і окремі скарги на суди першої інстанції. Касаційну інстанцію утворюють суди, що вирішують справи в порядку касаційного провадження.

Наявність трьох інстанцій і заборона розгляду в одній судовій установі однієї й тієї самої справи за двома інстанціями обумовлюють трьохрівневу побудову судової системи.

Саме такий підхід і був реалізований у побудові вітчизняної підсистеми загальних судів.

Якщо ж національні особливості, традиції чи інші чинники суспільного буття виявляються в розподілі певних категорій справ для розгляду їх по першій інстанції між судами різних рівнів, тоді виникає проблема забезпечення апеляційного оскарження рішень зі справ, розглянутих апеляційними судами по першій інстанції.

Ця проблема вирішується у різні способи: або утворюється додатковий рівень у судовій системі, або суд, уповноважений бути судом касаційної інстанції, виконує щодо вказаних справ функції суду апеляційної інстанції. Першій спосіб є вельми витратним (організаційно, кадрово, фінансово, матеріально-технічно тощо). Другий збільшує навантаження на суд касаційної інстанції.

Традиція надання суду другої інстанції (тепер це апеляційні суди) повноважень з розгляду по першій інстанції певних категорій справ існує у вітчизняному процесуальному законодавстві, хоча нині лише у кримінальному судочинстві. Тому потрібно встановити, як цей фактор відбився у побудові судової системи, тобто у який спосіб в законі вирішена проблема забезпечення конституційного права на апеляційне оскарження судових рішень. Законодавець пішов шляхом утворення додаткового рівня судів, зокрема, Апеляційного суду України. [п. 2 ч. 2 ст. 18, п. 2 ст. 25 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України»]

У Прикінцевих положеннях цього закону було уточнено, що Апеляційний суд України утворюється у шестимісячний строк і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом, з моменту, визначеного відповідним процесуальним законом. Але цей суд і досі не утворений, незважаючи на наявність відповідного Указу Президента України.

Тому повноваження з перегляду справ, розглянутих апеляційним судом по першій інстанції, реалізує суд касаційної інстанції, яким у системі загальних судів є Верховний Суд України. Ним в касаційному порядку можуть бути перевірені не тільки вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а й вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції. [2,ст. 383 КПК].

Підстави для скасування чи зміни таких рішень не обмежуються переліком підстав, потрібних для касаційного перегляду, вони містять і перелік підстав, які характерні для перегляду справ у апеляційному порядку [4ст. 398 КПК].

Ще складніше проблема інстанційності вирішувалася при визначенні судових повноважень Верховного Суду України стосовно судових повноважень вищих спеціалізованих судів.

Оскільки на конституційному рівні визначено, що, по-перше, в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є вищи суди, а, по-друге, основними засадами судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень, законодавець в Законі «Про судоустрій і статус суддів України» наділив кожен з трьох рівнів системи спеціалізованих судів повноваженнями відповідної інстанції: місцеві першої, апеляційні суди апеляційної, вищий суд касаційної. Але є ще найвищий судовий орган Верховний Суд України. Визначаючи зміст судових повноважень Верховного Суду України стосовно рішень вищих спеціалізованих судів, законодавець під час прийняття закону застосував термін «повторна касація», але згодом відмовився від нього, замінивши на «перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами». Зміст виняткових обставин розкритий у нових процесуальних кодексах: Цивільному процесуальному кодексі та Кодексі адміністративного судочинства.

Судові рішення можуть бути переглянуті Верховним Судом України за винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів:

а) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права;

б) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

Процесуальні кодекси уточнюють, що перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження. Оскільки неоднакове застосування однієї і тієї самої норми виявляється лише після розгляду справи в касаційному порядку судом (судами), наприклад, Вищим господарським судом і Судовою палатою з цивільних справ, Вищим адміністративним судом і Вищим господарським судом, колегіями суддів одного суду, закон, враховуючи рівень цих судів і професійність суддів, поширює колегіальні начала у розгляді справ із зазначених підстав: справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.[30. 256-260с.]

Принцип ступінчастості у побудові судової системи означає, що над кожним судом, який розглядає справу по суті, має бути наступний суд, який розглядає справу як суд другої інстанції, а над судом другої інстанції є суд, що здійснює повноваження суду третьої інстанції. Справа по щаблях судової системи має рухатися поступово і послідовно, не оминаючи чергового щаблю судової системи.

Оскільки носіями інстанційних повноважень є судові установи відповідного рівня, для визначення їх місця використовується поняття вищих та нижчих судів. Місцеві суди завжди є нижчими судами. Апеляційні суди є вищими стосовно місцевих та нижчими стосовно Верховного Суду України в підсистемі загальних судів або Вищого спеціалізованого, якщо це спеціалізований апеляційний суд. Вищі спеціалізовані суди є вищими стосовно спеціалізованих апеляційних судів і нижчими стосовно Верховного Суду України.

З началом ступінчастості щільно пов’язане начало ієрархічності. Судова ієрархічність полягає у праві вищого суду переглядати рішення, постановлені нижчим судом. З принципу ієрархічності випливають декілька важливих правил:

а) вищий суд наділений правом оцінювати законність і обґрунтованість рішення нижчого суду;

б) нижчий суд зобов’язаний виконувати рішення вищого суду;

в) юрисдикція вищого суду має переваги перед юрисдикцією нижчого суду в усіх сумнівах щодо застосування закону.

Однак ці правила, що випливають з принципу ієрархічності, діють в системі функціонування судової влади, де кожен суддя є її носієм і має рівний статус з усіма суддями, а тому й реалізація цих правил має судову специфіку.

Так, при скасуванні або зміні рішення нижчого суду вищий суд має вказати, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість рішення. Повертаючи справу у нижчий суд для нового розгляду, вищий суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з’ясувати. Але, скасовуючи рішення, вищий суд не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обставин, про достовірність або недостовірність доказів, переваги одного доказу над іншим.

Висновки і мотиви вищого суду, з яких скасовані рішення нижчого суду, є обов’язковими для останнього при повторному розгляді справи.

Рішення вищих судів при перегляді судових справ є основою формування єдності судової практики: на відміну від нижчого суду, що розглядав справу і рішення якого набуває чинності не відразу, рішення вищого суду, постановлені в апеляційному порядку, набувають чинності відразу після їх оголошення. Рішення касаційного суду не підлягають оскарженню в загальному порядку. Вони можуть бути переглянуті лише за винятковими чи за нововиявленими обставинами.

Важливу роль у побудові судової системи відіграє принцип доступності правосуддя. Закріплене в Конституції, міжнародних правових актах і процесуальному законодавстві право кожного на судовий захист само по собі є недостатнім, щоб вважати проблему судового захисту вирішеною.

Необхідно забезпечити усім зацікавленим особам реальну можливість здійснення цього права, тобто реальний доступ до правосуддя. На забезпечення доступу до правосуддя найбільший вплив здійснюють такі фактори:

а) устрій судової системи;

б) розподіл повноважень між судами цієї системи (визначення їх компетенції);

в) процедури розгляду справ в судах;

г) процедури оскарження судових рішень;

д) виконання судових рішень.

Отже, наскільки оптимально відповідно до завдань правосуддя побудована судова система і визначена компетенція судів у цій системі, настільки і забезпечена реальна, а не декларативна доступність правосуддя у його судоустрійному аспекті.

В судовій системі України судами першої інстанції, де справа розглядається по суті, є всі місцеві суди, розташування яких (особливо загальних) забезпечує можливість кожній особі дістатися до судової установи з метою судового захисту своїх прав. До компетенції цих судів належить вирішення усіх цивільних, господарських, адміністративних і переважної більшості кримінальних справ. Перегляд рішень із зазначених категорій справ за апеляціями учасників процесу належить до компетенції апеляційних судів (в загальних судах, як правило, розташованих в обласних центрах), що теж забезпечує реальну можливість дістатися до суду і бути присутнім при розгляді справи в апеляційному порядку. [7, 15-19с.]

Побудова судової системи України в цілому відповідає міжнародним стандартам щодо обов’язку держави забезпечити кожному право на розгляд його справи судом і перегляд за його скаргою вищим судом.

У Конституції України міститься імперативна вимога щодо заборони створення надзвичайних та особливих судів. Зміст цих понять також ані у Конституції, ані в Законі «Про судоустрій та статус суддів України» не розкритий. Але вітчизняний досвід дає підстави стверджувати, що і в законодавстві, і в науці під особливими судами розуміють утворення відокремлених судових установ зі своєю системою інстанцій для розгляду виділених з загального масиву певних категорій справ (як правило, тільки кримінальних).

Надзвичайними судами вважаються суди, які утворюються одноразово, для розгляду конкретної (як правило, кримінальної) справи на підставі спеціального акту відповідного органу державної влади.

Таке значення вказаних понять означає, що навіть закріплення в законі можливості існування таких судів і визначення певного порядку їх утворення не позбавляє їх статусу особливих чи надзвичайних, оскільки вони за своєю природою суперечать закладеним у Конституції вимогам.

1.2. Формування та реформи судової системи України

Нещодавно Україна відсвяткувала 22 роки з моменту набуття статусу незалежної держави. За цей час вона подолала немало труднощів на шляху розбудови демократичних, правових інститутів. Немало труднощів виникає в процесі впровадження в життя проголошеного в Конституції нашої країни принципу розподілу влад. Це можна об'єктивно пояснити неспроможністю пострадянських структур впоратись з усією різноманітною палітрою суспільних відносин, які виникли в молодій державі.

Після розпаду СРСР Україна здобула повну свободу у створенні та реформуванні усіх гілок влади. Саме з цього часу на наш погляд почалась діяльність державної влади по перетворенню судових органів на незалежний та ефективний інститут демократії. За останніх дев'ятнадцять років процес змін був не стабільним, а скоріше стрибкоподібним, тому що після прийняття концепції подальші зрушення почались з прийняттям Основного Закону держави 28 червня 1996 р. Саме з прийняттям Конституції України в нашій країні з'явився такий інститут судової влади як Конституційний Суд України.

Проте незважаючи на те, що положення Конституції зокрема ст. 124 та ст. 125 давали певні орієнтири щодо облаштування судової системи держави, Україна не мала нормативно-правового акту який би деталізував норми Основного Закону ще близько шести років. У становленні судової влади Україна пройшла декілька етапів, про що йдеться далі у нашій роботі. 7 лютого 2002 р. Президент України підписує прийнятий ВРУ Закон України «Про судоустрій України». Саме цей акт регулює питання утворення системи судів загальної юрисдикції. Але він в свою чергу не усунув усіх проблем, що постали перед судовою пірамідою держави, більше того він в своїй структурі мав суперечності з Конституцією, що призвело до скасування Конституційним Судом України такої інституції як Касаційний Суд України, що збільшило навантаження на палати Верховного Суду. До сих пір існування судів адміністративної юрисдикції являється номінальним, тому що відсутня нормативно-правова та матеріальна база створення якої ініціювалось в перехідних положення Закону «Про судоустрій України». [3,23с.]

Отже на теперішній час судова система України є незавершеною та знаходиться в процесі розбудови та вдосконалення, тому ми вважаємо за необхідне знайти можливі способи розв'язання проблеми подальшого реформування судоустрою держави врахувавши досвід певних країн у формуванні системи судоустрою. Об'єктом даного дослідження є національне законодавство, що регулює та охороняє відносини, які мають місце в процесі функціонування національних судових систем та практика його здійснення й досвід удосконалення. Предметом дослідження є зміни в судовому законодавстві, механізм функціонування судової системи в Україні. На теперішній час и маємо достатню інформаційну базу щодо діяльності та компетенції судів в різних державах світу. Завдяки достатній інформаційній базі ми можемо дослідити механізм формування судового законодавства, здійснення судової влади. Завданнями нашого дослідження є аналіз побудови моделей судових систем в різних державах світу та Україні, сучасний стан та етапи реформування судової влади в Україні.

Досліджуючи питання становлення судової влади в Україні, варто звернути увагу на етапи становлення судової влади для того, щоб краще зрозуміти механізм функціонування судової влади, його недоліки та причини, які були зумовлені певними історичними та політичними подіями.

Перший етап судової реформи в Україні необхідно розглядати в контексті реформування судової системи, яке було започатковане наприкінці 80-их років минулого століття на загальносоюзному рівні.

Основними характеристиками тогочасної судової системи є наявність судів у складі адміністративно-командної системи державного управління, заперечення в теорії, і на практиці розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суди, перебуваючи у центрі системи кримінальної юстиції виступали як репресивні органи, а не як органи правосуддя, адже перед усіма органами кримінальної юстиції стояло загальне завдання - боротьба зі злочинністю. Суд виконував спільну з обвинувачем функцію. Суди набули репутації не місця, де встановлюється справедливість, а караючих інституцій, що позбавляють людину волі. Суди в Україні активно виступали як затискувачі свободи, а не як її гаранти.

Важливим кроком у галузі судової реформи в Україні стало прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, яка закріпила положення про те, що державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

На другому етапі судової реформи в Україні (від схвалення 28 квітня 1992 року Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи в Україні до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України) визначено напрямки реформування судової системи, налагоджена робота спеціалізованих арбітражних судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, а також порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом. Серед основних законів, ухвалених на цьому етапі, Закон України від 3 червня 1992 року «Про Конституційний Суд України», Закон України від 15 грудня 1992 року «Про статус суддів», Закон України від 23 грудня 1993 року «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», Закони України від 02 лютого 1994 року «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» (втратив чинність у 2002 році) і «Про органи суддівського самоврядування» (втратив чинність у 2002 році), Закон України від 01 грудня 1994 року «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду». Але незважаючи на бурхливий розвиток та прийняття, удосконалення нормативно-правової бази, далека від досконалості система судочинства не давала змоги набути повноцінного статусу правової держави, так як була відсутня правова база, що регулювала систему судочинства. Україна потребувала негайного рефорування. [28,56-57с.]

Третій етап судової реформи отримав назву так званої «Малої судової реформи». 21 червня 2001 року, було ухвалено пакет законів, якими вносилися зміни до низки законів, що регулювали питання судоустрою, статусу суддів та судочинства. Ці зміни пов'язані з утворенням єдиної системи судів загальної юрисдикції,утворення Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції, запроваджено новий порядок призначення та обрання суддів, утворено Вищу раду юстиції, відповідальну за формування професійного суддівського корпусу. Для перегляду в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів утворено апеляційні господарські суди. Статусу місцевих судів набувають районні суди, статусу апеляційних судів - загальні суди обласного рівня. Для перегляду рішень в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів утворюють апеляційні господарські суди. Перехідними положеннями закону було передбачено утворення Вищого адміністративного суду України, який повинен був започаткувати створення вертикалі адміністративних судів у системі судів загальної юрисдикції. Суть перехідних положень полягала у розгляданні адміністративних спорів у касаційному порядку Вищим адміністративним судом, які на той час регулювалися Цивільним процесуальним кодексом України. Громадяни та юридичні особи могли оскаржувати в адміністративному суді рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади або місцевого самоврядування.[28, 456с.]

Мала судова реформа мала у собі багато протиріч та піддалася неабиякій критиці. Так Конституція України не допускає існування особливих судів . Внаслідок цього було ліквідовано міжобласний суд, який розглядав цивільні та кримінальні справи, а також справи про адміністративні правопорушення на особливих режимних об'єктах. Застосування законів малої судової реформи висвітлило також негаразди стосовно касаційного оскарження рішення суду. Після внесення змін до процесуальних кодексів до найвищого судового органу держави надходили десятки тисяч справ. За деякими підрахунками, аби впоратися з навантаженням, кожен суддя мав розглядати не менш ніж по п'ятдесят справ за день. В той час як цей показник у Європі дорівнював від двох до п'ятьох справ на кожного суддю щомісячно. Частковим вирішенням цього питання став Закон України «Про судоустрій України» спрямований на розвантаження Верховного суду України. Відповідно до його положень визначено дволанкову систему касаційних судів шляхом утворення Касаційного суду України і залишено право на звернення з повторною касацією до Верховного Суду України. Однак відсутність розділення повноважень чинним законодавством двох касаційних ланок - Касаційний суд, Верховний суд України може призвести до певних суперечностей щодо того, які саме справи будуть розглядатися тією чи іншою ланкою. Верховний суд України як касаційна інстанція має розглядати лише особливо важливі справи. Крім того виникає питання у самій доцільності створення дволанкової системи касаційних судів. Адже це потребує певних матеріальних коштів, яких у судів і так замало. Існує думка, що слід було б створити один суд, який розглядав би всі справи у касаційному порядку.

Слід звернути увагу також на те, що остаточно невирішеним ні на теоретичному, ні на практичному рівнях і досі залишається актуальне питання щодо позапроцесуального контролю за виконанням суддями своїх службових обов'язків та дотриманням присяги. Стаття 129 Конституції України закріпила фундаментальний принцип діяльності суддів у правовій державі: «Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підпорядковуються лише закону». Але, на жаль, деякі судді вважають, що вони вільні і не зв'язані ні присягою, ні службовими обов'язками. Судові рішення, навіть незаконні, що, на жаль, є непоодинокими випадками, не можуть бути скасовані або змінені законодавчою чи виконавчою владою, а виключно судовою і тільки у порядку, визначеному процесуальним законодавством. У той же час питання щодо дотримання суддями присяги має бути під контролем не тільки органів суддівського самоврядування, а й інших гілок влади, а також громадянського суспільства. Проте, такий контроль повинен бути специфічним, опосередкованим. Він не може зачіпати незалежності судді при здійсненні правосуддя. Усі мотивовані офіційні звернення, в яких містяться відомості про порушення суддею присяги, повинні перевірятися спеціально утвореним для цього органом, в якому мають бути і представники судової влади. Так Президент України Леонід Данилович Кучма запропонував як один із способів вирішення цього питання створення в складі Вищої ради юстиції Суддівської інспекції. Чисельність її складу може бути невелика, сім-дев'ять осіб, які матимуть право виїжджати до того чи іншого суду для перевірки фактів, викладених у зверненнях, скаргах, заявах щодо порушення присяги та неналежної поведінки суддів. На посаду інспекторів можуть бути призначені особи, які мають значний стаж та досвід суддівської роботи. Право призначати інспекторів повинні мати Президент України, Верховна Рада України та на підставі рекомендації Ради суддів України Голова Верховного суду України. [18, 234с.]

Отже, «Мала судова реформа» стала на невизначений час компромісом у вирішенні довготривалої дискусії між прибічниками діаметрально протилежних концепцій реформування судової спадщини тоталітарної системи. За такий короткий проміжок часу (з моменту здобуття Україною незалежності) майже неможливо було врахувати всі тонкощі створення досконалої судової системи, беручи до уваги відсутність досвіду та свіжого бачення на побудову нової незалежної держави. Мала судова реформа привела національну судову систему у відповідність до вимог Конституції України і створила необхідні передумови для прийняття нового закону про судоустрій.

Наступний етап судової реформи, який бере свій початок від прийняття 7 лютого 2002 року нового Закону «Про судоустрій України», триває по сьогоднішній день. Новий закон про судоустрій прийнятий на заміну Законів України «Про судоустрій України» 1981 року, «Про господарські суди», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про органи суддівського самоврядування», які, незважаючи на неодноразові зміни й доповнення, у значній своїй частині застаріли і не забезпечували повноту законодавчого регулювання значного обсягу відносин у галузі судоустрою.

Закон про судоустрій передбачив у системі судів загальної юрисдикції нові судові ланки - Касаційний суд України як суд касаційної інстанції у системі загальних судів, і Апеляційний суд України як суд апеляційної інстанції щодо рішень інших апеляційних загальних судів, ухвалених у першій інстанції. Закон також встановив трирічний строк для створення адміністративних судів. Державну судову адміністрацію України як центральний орган у системі органів державної судової адміністрації утворено Указом Президента від 29 серпня 2002 року «Про Державну судову адміністрацію України». Вона почала виконувати свої функції тільки 1 січня 2003 року.

Прийняття нового Закону «Про судоустрій України» стало вагомим, але не завершальним кроком до утворення нової, доступної для населення судової системи, яка б забезпечувала якісний, своєчасний та передбачуваний судовий розгляд.

Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого і ефективного правосуддя. Сучасна система судів загальної юрисдикції потребує вдосконалення з метою більш повної реалізації визначених Конституцією України засад, вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо забезпечення права на судовий захист та положень нового процесуального законодавства. Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції повинен зберігатися у судовій системі України у незмінному вигляді. Не повинна змінюватися і процедура його формування.

Останній етап має бути спрямований на оптимізацію судової системи і судочинства, досягнення більшої зрозумілості і відкритості, підвищення ефективності здійснення правосуддя. На цьому етапі на основі законів про судоустрій і про статус суддів потрібно підготувати комплексний закон, який зокрема забезпечить утворення системи цивільних та системи кримінальних судів, інтегрування господарських судів у систему цивільних судів, відмову від військових судів, передбачить відповідні перетворення у системі кваліфікаційних комісій та органів суддівського самоврядування, утворення Дисциплінарної комісії суддів. У зв`язку з цим положення про особливості провадження у справах за участю суб`єктів господарювання імплементувати у Цивільний процесуальний кодекс. Потрібно підготувати нову редакцію Закону «Про виконавче провадження», яка передбачить більш ефективні механізми виконання судових рішень. [5, 145-147с.]

Сьогодні немає жодної держави в світі, яка б не намагалася вдосконалити свою діяльність в реалізації відповідних функцій. Одним із перших кроків поліпшення справ є реформування у такій важливій сфері як судова діяльність. Проведення судової реформи має відбуватися в період політичної та економічної стабільності у державі. Лише за таких умов можна розраховувати на її результативність, досягнення визначеної мети, виконання поставлених перед нею завдань, створення надійного механізму забезпечення незалежності суддів. Успішність судової реформи буде залежати від чіткого встановлення мети, засад, засобів досягнення, складу виконавців. Судова реформа має ґрунтуватися на загальних принципах реформування державної діяльності. Відповідно до ст. 6 Конституції України влада в Україні поділяється на виконавчу, законодавчу і судову, що вимагає єдиних принципів державного реформування. На сьогоднішній день не можна проводити реформу тільки у судовій сфері, нехтуючи реформуванням в інших напрямках державної влади. Судова реформа України повинна здійснюватись у системному взаємозв'язку з парламентською, адміністративною, муніципальною реформами, що зумовлюється єдністю системи державної влади [7, ст. 15].

Відповідно до ст. 1 Конституції України про суверенну, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, суди є важливою складовою конституційного механізму держави. Відповідно до ст. 125 Конституції України система судів базується на принципах територіальності та спеціалізації. Тож для того щоб внести зміни у систему судів, потрібно спочатку внести зміни до Конституції України. Ще одним важливим аспектом у відповідності судової реформи Конституції України є безпосередня участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних відповідно до частини 4 ст. 124 Конституції України. Інститут суду присяжних та народних засідателів не функціонує в Україні багато років, на відміну від країн сусідів, таких як Російська Федерація, які частково перейняли досвід інституту суду присяжних у США. Крім того, неможливо не згадати про двозначність тлумачення чинного законодавства та правових колізій, які часто є джерелом винесення несправедливих судових рішень, що неможливо у сучасній правовій державі. Реформа повинна здійснюватись на основі чітко розподілених функцій та повноважень між органами судової влади, а також інших державних органів. При підборі кадрів потрібно враховувати фахові, ділові та моральні якості. Законність, неупередженість, справедливість - основна діяльність суддівського корпусу. [7, ст. 17]

1.3. Сутність сучасної судової реформи в Україні

Судова реформа 2010р. кардинально змінила всі три складові вітчизняного правосуддя судоустрій, статус суддів та судочинство. Зміни торкнулися також усіх головних аспектів діяльності судів і суддів: принципів судоустрою держави, самої системи судів та їх повноважень, порядку звернення до суду і процедур судового розгляду справ, механізму добору суддів, підстав і порядку їх відповідальності, системи забезпечення діяльності судів, засад суддівського самоврядування та навіть мови судочинства. Доречно нагадати, що судова реформа 2010р. є фактично четвертим етапом реформування національного судочинства Суть реформи 2010р., її цілі, завдання, особливості і характер її здійснення значною мірою були підготовлені попередніми подіями, зокрема - спробою судової реформи, до якої на початку 2006р. вдався Президент В.Ющенко.24 березня 2010 року за наказом Президента України Віктора Януковича було утворено робочу групу з питань судової реформи з метою невідкладної підготовки узгоджених пропозицій щодо подальшого комплексного реформування судової системи, забезпечення гарантій реалізації конституційного права громадян на судовий захист, удосконалення законодавчої бази стосовно судоустрою, судочинства, статусу суддів. Новий проект закону «Про судоустрій» повинен вирішити наступні питання: полегшити доступ громадян до правосуддя, спростити судові процедури, дати суддям як гарантії роботи, так і нагадати про невідворотність покарання за неправосудне рішення, внормувати на принципово іншій основі питання підготовки, добору та призначення суддів. Було запропоновано створити єдині суди першої інстанції, яким будуть підсудні всі справи, стороною в яких виступатимуть громадяни. Апеляційна інстанція стане останньою для переважної більшості судових рішень і також може стати єдиною для всіх видів справ. Це має суттєво полегшити завдання Верховного суду у забезпеченні єдності судової практики. Вищі спеціалізовані суди мають стати справжньою та єдиною касаційною інстанцією. Верховний Суд відстоює за собою своє право «останнього слова», що розглядається ним як прояв вищої влади. Зауважимо, що звуження повноважень Верховного Суду може мати наслідком руйнацію єдності системи судів загальної юрисдикції. Перше, на що слід звернути увагу, це неузгодженість передбаченої проектом закону про судоустрій системи судів з положеннями ст.125 Конституції України. Запропонована авторами законопроекту система судоустрою фактично зводить нанівець принципи її побудови. Як наслідок - дестабілізація судової системи та неефективність правосуддя. Не менш дискусійним залишається питання судових ланок. Законопроект передбачає існування дворівневої системи місцевих судів: дільничних (районні, районні у містах, міські та міськрайонні) та окружних судів (господарські, адміністративні і кримінальні). Створення цивільних окружних судів проектом не передбачено. Систему апеляційних судів пропонується створити з апеляційних судів, що розглядатимуть цивільні і кримінальні справи, апеляційних господарських судів та апеляційних адміністративних судів. Загальні суди мають залишатись єдиним цілим, зберігши свою сутність стержня судової системи. Їх компетенція має включати розгляд всіх цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Сама ж побудова системи загальних судів повинна співпадати з функціональними повноваженнями у сфері правосуддя: розгляд справи по суті, апеляція і касація. Для цього достатньо три ланкової системи судів. Утворення в цій системі Вищого цивільного та Вищого кримінального судів (замість «мертвонародженого» Касаційного суду) є недоречним. За словами голови Печерського районного суду Володимира Колесніченко, звернення громадянина до суду за місцем перебування є явищем, яке потребує негайного викорінення, оскільки є причиною такого явища як рейдерство. Прикладом такого явища є обшук та закриття офісів у Києві відповідно постанови районного суду за декілька сотень кілометрів від Києва [8]. Звернемо Вашу увагу на те, що в цьому немає порушення закону! Ще одне важливе питання це відповідальність судді за винесені рішення. Обвинувачення та доведення вини судді у винесенні неправомірного або несправедливого рішення є майже неможливим, оскільки Конституція дає судді право на помилку, чим і зловживають сьогоднішні судді.

Вирішення цих протиріч має бути обов'язково закріплене у відповідних документах. Адже за таких умов досягнення поставленої законотворцями мети є майже неможливим. Ми сподіваємось, що сучасна судова реформа проллє світло на темні плями нашого законодавства та вирішить всі нагальні питання. [28,458-462с.]