Внесок М. І. Костомарова у вивчення та популяризацію укр. культури

Серед видатних учених, письменників, громадських діячів, загалом рушіїв українського відродження та національної історичної науки ХІХ ст. особливе місце належить Миколі Івановичу Костомарову. Він також автор самобутніх творів українського письменства, неповторний письменник-романтик, засновник народницького напряму в національній історіографії, оригінальний мислитель, співзасновник знаменитого Кирило-Мефодіївського братства й один з творців політичного українства.

Важливий внесок зробив М.І. Костомаров і в публіцистику. Він співробітничав у багатьох відомих журналах, за його активної участі з’явився, спільно створений з В.М. Білозерським та П.О. Кулішем, перший український громадсько-політичний і літературно-мистецький щомісячник “Основа”, який виходив українською і частково російською мовами. Роль М. Костомарова у підготовці “Основи” була величезною. Він дуже серйозно готувався до нового видання. Обдумавши стратегію видання, він визначив для себе основні завдання, серед яких найважливішою була боротьба з “ворогами” української мови, які не визнавали її самобутності і намагалися за допомогою різних теорій віднести її до т.зв. “наріччя” російської або польської мов.

З’явившись у січні 1861 р., журнал “Основа” одразу перетворився на сцену боротьби за український культурний феномен. У програмній статті зазначалося, що журнал присвячується вивченню земель, населених українцями і сусідніх з ними територій – Бессарабії, Криму і т.п. Часопис відкритий для творів українською і російською мовами. На перше місце було винесено питання практичного використання мови, в т.ч. й викладання та навчання у початкових школах. Паралельно з виходом “Основи” з’являлися й інші україномовні видання, якими опікувався М.І. Костомаров. Так, на початку 1862 р. у Петербурзі і Москві можна було придбати шість різних українських букварів, в т.ч. П. Куліша та Т. Шевченка. Початкове навчання на місцевій мові запроваджувалося досить мобільно у зв’язку з антикріпосницькою реформою, яка висвітлила нагальні проблеми народної освіти.

М. Костомаров вважав, що починати потрібно з виховання та навчання дітей найнижчих верств населення зрозумілою і рідною українською мовою та закликав присвятити цій високій меті діяльність інтелектуальної еліти й всіх тих, кому небайдужа доля України. Це завдання ставило перед собою ще Кирило-Мефодіївське братство, але воно не було виконане, і тому історик бажав довести почату справу до логічного завершення.

Піднімаючи життєво важливе для українського народу питання, історик розумів, що обов’язково наразиться на критику з боку своїх численних опонентів – захисників державницької ідеї та цілісності Російської імперії, тому у власних працях не раз наголошував на неполітичності процесу.

Творча спадщина М.І. Костомарова відображає весь спектр різноманітних напрямків його діяльності, єдиною метою якої було духовне і культурне відродження українського народу як самостійного суб’єкту європейської цивілізації. Сама тільки праця Миколи Івановича Костомарова як видавця і співробітника “Основи” характеризує його як активного учасника українського національно-культурного руху. Робота в журналі зміцнила його в думці щодо душевної приналежності до українців. М.І. Костомаров є однією з тих постатей, з якою асоціюється українське відродження та порушення “українського питання” в історії нашої держави.

Культурно-національний розвиток зх.укр. земель на рубежі 19-20 ст.

У цей час український етнос на західноукраїнських землях представляло здебільшого селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою.

Ще слабо досліджено процес зростання інтересу до народу і його культури на західноукраїнських землях перед «Руською трійцею». А вже в кінці XVIII ст. тут порушувалися питання про необхідність освіти народною мовою. А у 1816 р. в Перемишлі виникло товариство з метою підготовки книжок для народу освітнього і релігійного змісту. Там же для підготовки сільських учителів у 1818 р. було засновано дяко-учительску школу. Зрозуміло, що цій роботі чинили всілякі перешкоди офіційні власті і особливо запеклий опір — поміщики.

Вони віддавали у рекрути дяків-учителів, чинили розправу над селянами, які підтримували школу і посилали до неї своїх дітей. І. Франко навів документ про те, що поміщик переслідував школу, засновану в с. Залуччя біля Снятина, віддав у солдати трьох дячків, які наважилися вчити сільську молодь читати і писати.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали вплив ідеї просвітництва, наполеонівські війни, польський революційний рух, пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи у слов'янських країнах.

Відгомін усіх цих подій, ідейних тенденцій досягав і західноукраїнських земель. Це позначилося на характері мислення і діяльності певної частини інтелігенції. Саме на це вказує Я. Головацький у листі до Осипа Бодянського в листопаді 1844 р. Він говорить про обставини зародження народознавчого руху в Галичині. Приклад культурного самоутвердження слов'янських народів послужив, зокрема, поштовхом до наукового дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. Така робота вже досить широко розгортається в 20-х роках XIX ст. її результатом були філологічні праці Івана Могильницького і величезний, як на той час, шеститомний словник Івана Лаврівського, чистовий рукопис якого датований 1826р.

Польські і австрійські урядовці, з одного боку, а російські — з другого, вважали непридатною до вживання українську мову в народних школах, бо вона, мовляв, є «необразованним наріччям» російської чи польської мови. І. Могильницький у своєму трактаті «Відо­мість о руськім язиці* з науковою аргументацією показав історичну глибину і самобутність українсь­кої мови, її спільність для населення всієї України, придатність для літературного вжитку. У зв'язку з цим вчений розглядає Східну Галичину як «знакомиту часть Малой Руси», визначає рівноправність української мови у сім'ї слов'янських мов, трактує мову як одну з най­важливіших ознак народу, указує на «Бнеїду» І. Кот­ляревського як на зразок «мови руської в землях руських».

Трактат І. Могильницького був відомий у рукопи­сах, його дещо скорочений варіант надруковано було у 1829 р. в польському перекладі. Він мав вплив на формування національної свідомості і народознавчих устремлінь молодого покоління західноукраїнської інтелігенції. М. Шашкевич ще в 30-х роках вимагав добути з консисторських архівів і видати «Грамати­ку» І. Могильницького. І. Франко не випадково на­звав І. Могильницького «першим мужем на Галицькій землі, котрий намагався розвіяти пануючу тут у по­гляді па національну справу єгипетську темряву з до­помогою світла науки».

Позитивно позначилася в Галичині діяльність Зоріана Доленги-Ходаківського, його народознавчі мандрівки в цьому краї, його знаменита стаття «Про Слов'ян­щину перед християнством», надрукована у Кременці у 1818 р. Висока оцінка ним творів усної народної поезії сприяла посиленню уваги в Галичині до фольк­лору.

У 1822—1823 pp. на сторінках двох випусків аль­манаху «Львівський пілігрим» вперше в Галичині були надруковані добірка українських і польських пісень, статті про народні пісні, написані професором Львів­ського університету Карлом Гютнером і майбутнім галицьким істориком Денисом Зубрицьким.

Ще перед виступом «Руської трійці» окремі пред­ставники західноукраїнської інтелігенції виявили жи­вий інтерес до розвитку нової української літератури на Наддніпрянщині, до російської літератури і науки, підтримували особисті зв'язки з слов'янськими дія­чами науки і культури. Наведені приклади перекону­ють, що не було таким уже непочатим краєм те поле, на яке ступила на початку 30-х років «Руська трійця». Справедливіше буде сказати, що причини виникнен­ня її значною мірою пов'язані з кращими попередні­ми здобутками культурного руху в Галичині. Розгорта­ючи свою діяльність далі, вона поставила її на широку основу, збагатила й поглибила зміст комплексом важ­ливих, актуальних питань, та осмисленням їх у дусі передової суспільно-політичної і культурної думки того часу.

Організатором гуртка був М. Шашкевич. Як люди­на поетично обдарована, він не був байдужий до на­родної поезії, приніс живе зацікавлення до неї і в му­ри львівської духовної семінарії, до якої вступив у 1829 р. У Львові він став одним з учасників загаль­ного збирацького фольклорного руху 20-30-х років. Уже на початку перебування в семінарії М. Шашке­вич зблизився зі своїм ровесником І. Вагилевичем, який приніс із рідного карпатського села захоплення народнопоетичним словом. У 1831 р. до семінарії всту­пив Я. Головацький.

Руська трійця»— напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне об'єднання — було ство­рене М. Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Ґоловаць-ким. Своєю різнобічною діяльністю «Руська трійця» здійснила перехід від фольклорно-етнографічного ета­пу національного руху до культурницького, зробила перші кроки в напрямку політичного вирішення на­ціональних проблем.

Члени «Руської трійці» перебували під впливом ідей романтизму, творів істориків, етнографів та літе­раторів Наддніпрянської України, тому прагнули підняти дух народний, просвітити народ.

Ці та інші факти дають підставу бачити виникнен­ня гуртка М. Шашкевича і характер його діяльності в контексті з європейським і особливо слов'янським визвольним рухом, ідеалами слов'янської взаємності, національно-культурної самобутності.

Дослідник історії цієї організації Р. Кирчів слуш­но зауважує, що все зроблене «Руською трійцею» в га­лузі етнографії і фольклористики, — це велика і дуже істотна частина загальноукраїнського народознавчого доробку І половини XIX ст. Не регіонального галиць­кого чи західноукраїнського, а саме всеукраїнського. Так проглядається її діяльність, мета і сутність сами­ми учасниками: «...оце ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою зад-ніпровою складаємо одне существо». Наприкінці 1836 р. в Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая» — збірник літературних, фольк­лорних праць членів «Руської трійці». Це був нова­торський твір і за формою, і за змістом. Він написаний народною українською мовою, фонетичним правопи­сом, «гражданськимв шрифтом. Це робило збірку зро­зумілою українському читачеві. Три ідеї пронизують збірку: визнання єдності українського народу, розді­леного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків повстань; пропаган­да ідей власної державності та політичної незалежності.